Українська культура в другій половині XIX СТ. 19. 2. Здобутки художньої літератури

19.1. Стан освіти і науки.

19.2. Здобутки художньої літератури.

19.3. Розвиток мистецтва.

 

Розвитку української культури цього періоду сприяли ре­форми 60—70-х pp. XIX ст. і бурхливий розвиток капіталістич­них відносин. Але водночас перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій зумовило регіо­нальні особливості розвитку їхньої культури, а насаджування монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення, нехтування політичними і національними правами українсь­кого народу негативно впливали на стан і розвиток культури.

Особливо яскраво така політика проявилася в галузі освіти. На рубежі 60-х pp. демократична молодь почала організову­вати недільні школи для селян, робітників і ремісників. У 1862 р. їх діяло в Україні 115. Навчання в багатьох з них ве­лося українською мовою за розширеною програмою з гумані­тарних і природознавчих дисциплін, були видані навчальні по­сібники, в тому числі «Букварь южнорусский» Т. Шевченка. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були ліквідовані, багатьох організаторів і викладачів заарештовано. Тільки на початку 70-х pp. знову пожвавлюєть­ся культурно-освітнє життя, що в значній мірі пов'язане з діяльністю земств. Саме вони збільшили асигнування на будів­ництво шкіл. У період з 1871 по 1895 р. асигнування зросли в 6 разів. Як наслідок у 1897 р. тільки у Східній Україні існува­ло близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів. На жаль, на­вчанням вони охоплювали тільки третину дітей. Через скрутне матеріальне становище діти незаможних верств населення до­сить часто змушені були кидати навчання. Тому наприкінці 90-х pp. у різних губерніях України відсоток письменних ко­ливався від 15,5 до 27,9.

Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Наприкінці XIX ст. тільки у Східній Україні діяло 129 гімназій і 19 реальних училищ, де навчались переважно представники заможних верств.

Політика репресій царизму (Валуєвський циркуляр 1863 p., Емський указ Олександра II у 1876 р.) не послабили прогресив­них тенденцій у галузі освіти. У 70—90-х pp. відкриваються нові вищі навчальні заклади, зокрема Новоросійський універ­ситет в Одесі (1865 p.), Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський вете­ринарний інститут, Південноросійський технологічний інсти­тут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірни­че училище у Катеринославі. Якщо в трьох університетах Наддніпрянщини навчалось у 1865 р. 1200 студентів, то в сере­дині 90-х років — понад 4 тисячі.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто і на захід­ноукраїнських землях. Тут теж були відкриті вищі навчальні заклади: Чернівецький університет (1875 p.), Львівський по­літехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини. З 1896 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але разом з тим австро-угорський уряд фак­тично продовжував політику полонізації Східної Галичини, мадяризації Закарпаття, румунізації Північної Буковини. У 1897 р. 80% учнів середніх шкіл Галичини становили поля­ки і тільки 16% — українці. Переважна більшість населення Австрійської України залишалась неписьменною.

 

Розвиток науки в Україні відбувався переважно в універси­тетах і спеціальних вищих навчальних закладах. Він гальму­вався імперськими урядами, які недостатньо асигнували кош­ти на наукові дослідження, не дбали про впровадження наукових розробок у господарство, підозріло ставилися до про­гресивних вчених, ідеологізували суспільні науки. І все ж дру­га половина XIX ст. знаменна значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості.

Новим явищем було виникнення численних наукових товариств. Зокрема, при Київському університеті виникли фізико-математичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, това­риство дослідників природи, історичне Нестора-літописця та інші товариства. При Новоросійському університеті організу­валися товариства природодослідників, історико-філологічне та інші. Наукові товариства плідно працювали при Харків­ському університеті, Ніжинському історико-філологічному інституті та інших вищих навчальних закладах. У Львові в 1873 р. було створене Літературно-наукове товариство ім. Та­раса Шевченка, яке у 1892 р. перейменували в Наукове това­риство ім. Тараса Шевченка (НТШ). В товаристві існували провідні наукові секції — історико-філософська, філологічна, математично-природничо-медична, а також археографічна, бібліотечна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визнач­ним був вплив М. Грушевського, який очолив його роботу з 1897 р. До речі, усі товариства видавали свої періодичні орга­ни, які читали не лише науковці, а й громадськість.

В університетах працювало чимало талановитих вчених: за­відуючий кафедрою техніки Харківського університету О. Ля­пунов створив загальну теорію сталості руху, там же працював відомий фахівець у галузі математичного аналізу й механіки В. Імшенецький. 40 років читав різні курси математики у Ки­ївському університеті М. Ващенко-Захарченко. Ним були ство­рені підручники, за якими навчалося багато поколінь. По­мітний слід в університеті залишили математики В. Єрмаков, І. Рахманінов, Г. Суслов. У Новоросійському університеті тво­рили відомі математики С. Сабінін, С. Ярошенко, І. Тимченко.

З 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус, який став засновником однієї з пер­ших наукових шкіл з молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних понять термодинаміки зробив М. Шіллер, який очо­лював створену вперше в Україні кафедру теоретичної фізики. Один з піонерів рентгенографії та рентгенології М. Пильчиков працював у Харківському університеті.

Піднесенню геологічної науки в Україні сприяла Київська школа геологів К. Феофідактова, з якої вийшли відомі нау­ковці П. Армашевський, В. Тарасенко, П. Тутковський.

Серед хіміків Київського університету було багато оригі­нальних вчених: М. Каяндер, Я. Михайленко, М. Бунге, П. Алексеев, І. Борщов, Ф. Шведов.

Багатогранною була діяльність М. Бекетова — завідуючого кафедрою університету та А. Краснова — завідуючого першої в Україні кафедри фізичної географії в цьому ж університеті.

Інтенсивно розвивалася в Україні біологічна наука. У 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Працюючи у Пастерівському інституті в Парижі, І. Мечников був удостоє­ний найвищої світової нагороди — Нобелівської премії.

Значні зрушення відбулися в історичній науці. Розшири­лась її джерельна база, зріс обсяг друкованої продукції, поси­лився інтерес до історії України. Велику цінність для вивчен­ня історії українського народу становили видання «Архива Юго-Западной России» — збірника історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV-XVIII ст. та 15-томні «Акты Южной и Западной Руси», опубліковані в Петербурзі у 1863-1892 pp.

Об'єктивно намагались висвітлювати історію України, ко­зацтва, походження українського народу М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Іконников, В. Антонович, Д. Багалій, О. Левицький та інші.

Серед видатних вчених були економісти М. Зібер і М. Туган-Барановський, правознавець О. Кістяківський.

Жорстокі національні утиски, переслідування української мови ускладнили розвиток філологічних наук, але не зупини­ли прогрес українського мовознавства, яке досягло нових вер­шин. Чимало зробили для дослідження лексикографії вчені-філологи П. Житецький, О. Потебня, Ф. Міщенко, М. Дашкевич, М. Петров, І. Франко, П. Чубинський, М. Сумцов, М. Драгома­нов, Б. Грінченко, А. Кримський та багато інших.

 

Розвиток літературної мови, її словникового фонду найбіль­ше завдячує класичній художній літературі. Про значні її ус­піхи у другій половині XIX ст. свідчить творчість Т. Шевченка та І. Франка. Загалом, у цей період повної зрілості досягли всі її жанри — проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Розширилася і тематика літературних творів.

Розвиткові національної літератури сприяв журнал «Основа» (1861-1862 pp.) Чимало письменників Східної України друкували свої твори у періодичних виданнях на західноукра­їнських землях — «Вечорницях», «Меті», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Популярності на той час набули видатні західноукраїнські письменники В. Стефаник, О, Кобилянська та ін.

Письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська), яка пред­ставляла демократичний напрям в українській літературі, у своїх творах засуджувала кріпосний лад, зображувала бороть­бу народу проти гнобителів, іноземних загарбників, розкрива­ла образи простих людей.

В алегоричній формі відтворював безправне становище се­лян, свавілля і паразитизм поміщиків, буржуазії, чиновників видатний байкар Л. Глібов. Популярними стали його ліричні поезії для дітей. Перший зразок реалістичного соціально-побу­тового роману тогочасного життя («Люборацькі») створив та­лановитий письменник-різночинець А. Свидницький. Широ­кої популярності набули твори С. Руданського: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя», «Над колискою», «Гей, бики!», «Не­хай гнеться лоза», «Не кидай мене» та інші. Славу поетові принесли його гумористично-сатиричні вірші — співомовки.

У 1863 р. відомий етнограф і фольклорист П. Чубинський на­писав славетний вірш «Ще не вмерла Україна». Покладений на музику М. Вербицьким, він став національним гімном України.

У 70—90-х pp. у літературу ввійшла нова плеяда таланови­тих письменників: І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка», «Маруся Богуславка»), П. Мирний (П. Руденко) («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Голодна воля»), П. Грабовський («Пролісок», «З півночі», «Кобза»), І. Манжура («Степові ду­ми та співи», «Над Дніпром»), М. Коцюбинський («Дорогою ціною», «Для загального добра»), Леся Українка (Л. Косач-Квітка) («Досвітні вогні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця»). Заслуговує на увагу творчість Б. Грінченка («Під сільською стріхою», «Со­нячний промінь», «Під тихими вербами»).

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш, О. Кониський, Олена Пчілка, Д. Мордовець, західноукраїнські літератори М. Павлик, Н. Кобринська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, С. Ярошинська, Ю. Федькович та інші.

У 70-90-х pp. у Східній Галичині розцвів багатогранний та­лант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча І. Франка. Його творчість — унікальне явище не тільки укра­їнської, а й світової культури. Він створив класичні зразки гро­мадської, філософської та інтимної лірики («З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із днів журби»), змалював величні образи борців («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми»). Особливе місце у його творчості посів бориславський цикл («Ріпник», «На роботі», «Борислав сміється»), де відтворена історія первіс­ного капіталістичного нагромадження, жорстока експлуатація робітників підприємцями, перші робітничі виступи.

Значним творчим доробком відзначилась і драматургія. Ба­гатогранним був талант письменника і драматурга М. Старицького («Тарас Бульба», «За двома зайцями»), М. Кропивницького («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук»), І. Карпенка-Карого (Тобілевича) («Бурлака», «Сто ти­сяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля»). Ці зразки соціально-побу­тової драми і сатиричної комедії актуальні й сьогодні.

Видатним майстром драматургії був І. Франко. У його дра­матичних творах «Украдене щастя», «Учитель», «Кам'яна ду­ша» відображені картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях.

 

Незважаючи на заборони та утиски імперських урядів, зро­сійщення на сході і онімечення та полонізацію на заході, ус­пішно відбувався процес становлення театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр зміцнів. Перша українська професійна трупа в Галичині виникла у 1867 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда». Створив і очолив її О. Бачинський. Першу на Лівобережній Україні українську професійну трупу з участю М. Заньковецької, І. Бурлака, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича сформував 1882 року в Єлизаветграді відомий драматург, автор майже 50 п'єс М. Кропивницький. Через рік трупу очолив таланови­тий драматург і письменник М. Старицький, а М. Кропивниць­кий залишився режисером і актором. 1885 року трупа, яка на­лічувала близько 100 акторів, розділилася на дві. Одну очолив М. Кропивницький, а другу — М. Старицький.

Пізніше виникло ще декілька професійних колективів, се­ред яких високою майстерністю славилася трупа І. Карпенка-Карого. Славу українському театру принесли актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, А. Максимович, Г. Борисоглібська.

У 80-90-х рр. в Україні діяло також декілька десятків українсько-російських труп, сезонні російські колективи. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

 

Українські драматичні колективи сприяли піднесенню му­зичної культури, бо широко пропагували народну пісню, музи­ку, ставили оперні спектаклі. Та й самі керівники колективів були досить обдарованими і музично освіченими людьми. Зок­рема, М. Кропивницький сам був співаком і композитором. Широку популярність здобули його пісні «Соловейко», «Де ти бродиш, моя доле».

Славетний співак С. Гулак-Артемовський створив першу ук­раїнську оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863 p.). Популярними були «Вечорниці» П. Ніщинського, опера «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Шевченка композитора М. Аркаса, опера «Мазепа» за поемою О. Пушкіна «Полтава» П. Сокальського.

Цілу епоху в музичному житті посідає талановитий компо­зитор М. Лисенко, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він створив оперу «Тарас Бульба», драми «Різдвяна ніч», «Утоплена» та багато інших опер, хорів, дуетів, написав музику до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».

Великою популярністю на західноукраїнських землях ко­ристувалася музика М. Вербицького, І. Лавровського, А. Вахнянина, Д. Січинського та інших композиторів.

 

Розвиткові образотворчого мистецтва в Україні сприяли об'­єднання художників: Товариство художніх виставок у Києві, Товариство південноросійських художників в Одесі, Товари­ство харківських художників. Помітну роль відіграли відкриті в Одесі, Харкові і Києві художні школи (згодом училища).

Серед художників-передвижників одним з найбільш відо­мих майстрів пейзажу та історичного жанру став українець С. Васильківський. Популярності набули його пейзажні полот­на «Степ на Україні», «Козача левада», «Ранок», «Ромоданський шлях» і твори на історичну тематику «Козачий пікет», «Сторожі запорозьких вольностей».

Шевченківські традиції у живопису продовжували Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, М. Пимоненко, які створили визначні мистецькі твори. Так, майстер побутового жанру М. Пимоненко уславився полотнами «Святочне ворожі­ння», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс».

Українська тема посіла чільне місце у творчості російських художників О. Ківшенка, В. Орловського, А. Куїнджі, братів Володимира та Костянтина Маковських. Особливе місце належить І. Рєпіну. Визначним явищем вітчизняного історичного жанру стало його полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яке надовго визначило шляхи подальших по­шуків українських митців.

Для творчості західноукраїнських майстрів пензля досить характерним був вплив європейських академічних традицій. Але поступово відбулося становлення західноукраїнської реалістичної школи. її зачинателями стали К. Устиянович та Т. Копистинський. Заслужену славу здобули полотна К. Устияновича «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» і Т. Копистинського «Гуцул з Липовиці», «В се­лянській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. Труш. Високі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з іменами Ю. Пігуляка, М. Івасюка, а на Закарпатті — Г. Рошковича.

 

В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. Так, у Києві були споруджені будинки Міської думи (архітектор О. Шілле), готелю «Континенталь», політех­нічного інституту, першої гімназії (архітектор О. Беретті), те­атру Соловцова, оперного театру (архітектор В. Шреттер), Володимирського собору (архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті). У Харкові за проектом О. Бекетова були збудовані комерційне училище і земельний банк. В Одесі, окрім оперно­го театру, побудованого раніше, з'явився будинок Нової біржі (архітектор О. Бернардацці), у Львові — будинки Політехніч­ного інституту (архітектор Ю. Захарович), Галицького крайо­вого сейму (архітектор Ю. Гохбергер), оперного театру (архі­тектор 3. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор Й. Главка), на Закар­патті — мисливський палац графів Шенборнів.

 

Отже, культура України у другій половині XIX ст. зробила подальший крок уперед. Значних змін зазнала освіта. Збільшилася загальна кількість шкіл, з'явилися нові типи на­вчальних закладів, а університети та інститути стали не тільки освітянськими, а й науковими осередками. Науковці України зробили помітний внесок у світову наукову скарбницю. Незва­жаючи на жорстокий національний гніт, українське мистецтво досягло вагомих здобутків.

Коваленко