Початки національного відродження російської України

Хатній патріотизм. Українське панство, хоч і тішилося з мос­ковських «милостей» (кріпацьке право, чини, ордени, дворянство й т. ін.), проте подекуди не забувало, що воно є нащадками віль­ної козацької старшини. Незважаючи на своє вільне й невільне змосковлення, воно подекуди застерегло українські звичаї, мову, історичні згадки тощо, мало якийсь певний український патріо­тизм. Вищі верстви його, більш освічені, з жалем згадували ко­лишню козацьку славу, українську незалежність, автономію геть­манщини, нарікали на свавільне скасування старих прав, ладу й т. ін. Однак, бачивши, що не сила їх, вони приховували свій пат­ріотизм для хатнього вжитку.

Романтизм. Наприкінці XVIII ст. в європейськім письменстві запанувала мода на описування рідної старовини, на збирання своєрідних переказів, оповідань, легенд, пісень й т. ін. Все те ви­кликало замилування старовиною й любов до всього свого рідного. Освічені люди збирали народні перекази, приглядались до народної творчості й т. ін. Раніш народну словесність легковажи­ли, як щось некультурне й непотрібне, тепер стали високо її ціну­вати за своєрідну красу й оригінальність. Оте замилування рідною старовиною в письменстві прозвано романтизмом.

Романтизм із Англії та Германії перекотився й в Росію. Він захопив і освічених українців.

Замилування народною поезією. Раніше вони вважали свою народність за темну, некультурну масу. Гадали, що вона може

користатись тільки з сусідньої культури, а не з своєї. Українську мову вважали за непотрібний уламок старовини, хоч і цікавий та милий, але ні до чого не здатний, засуджений на смерть. Тепер глянули на все іншим оком. Безцінні скарби народної української словесності (оповідання, казки, загадки, приказки, прислів'я, бай­ки, пісні й т. ін.), краса побуту, оригінальність історії звернули на себе увагу навіть чужинців (московців, поляків, німців, чехів й т. ін.). Тим більше заохотилось тим усім освічене українське панство. А полюбивши словесність, пісні, історію українського на­роду, воно зацікавилось і самим народом, стало пильніше придив­лятись до його життя.

Раніш українська старшина й панство дбали тільки за свої вигоди, намагались найшвидше засвоїти собі панський вигляд і зовсім одмежуватись і відрізнитись від «мужиків». Українська на­ція поділилась на «мужиків», які додержувались своєрідного, національного ґрунту, та панів, що підшивалися як не до поляків, то до московців. Українські паяй, хоч і називали себе інколи «малороссіянами», проте намагались нічим не відрізнятись від «великороссіян».

Пошана до «мужика». Тепер інтелігентне панство стало диви­тись на український народ іншими очима. Воно побачило, що оті сірі «мужики», кріпаки володіють дорогоцінними скарбами поезії. Воно довідалось, що найкращі в світі зразки поетичної народної творчості (оповідання, легенди, пісні) склали звичайнісінькі ук­раїнські «мужики», «хами», прості селяни. В цього селянства збе­реглась пам'ять про минуле України, про козачу славу. Тільки в устах селян збереглась народна мова — найцінніший скарб куль­тури. Побачило все оте інтелігентне панство та й стало дивитись на народ з повагою. Стало шанувати народ, як носителя життєвої краси й правди.

Зближення з «мужиком». Стало й собі зближатись з народом, щоб зачерпнути в нього тієї краси поезії, яку він має. Шукаючи в народі пам'яток старовини й поезії, інтелігентне панство навчи­лось розуміти народне життя, селянські інтереси, людське горе, мужицькі потреби й болі; навчилось розуміти, що й кріпак—люди­на, що й в кріпака є людська душа. Інтелігентне панство зрозумі­ло, що в тяжких обставинах кріпацького життя, під солом'яною стріхою, під сірою свитиною живуть високі, чисті людські змаган­ня; ті змагання, які споріднюють душу неписьменного селянина з душею найбільш освічених панів.

Початки нового українського письменства. Зросійщені служ­бисти, які кров свою проливали за російське «отечество», не з страху, а з сумління заводили на Вкраїні московські порядки, ширили московську мову (писали по московських журналах і говорили в себе дома тільки по-московськи), з побожною любов'ю стали після того збирать пам'ятки української старовини. Вони записували українські вірші та пісні, слова й прислів'я, вислав­ляли в своїх записках (частіш потай) колишню українську сво­боду, хвалили давніх борців за українські вільності й т. ін.

Отак поволі роздвоювалась душа тогочасного українського ін­телігента в Росії. Чим більше зміцнювались в російській літературі романтизм та народництво, тим дужче розцвітало серед ук­раїнців замилування рідним словом. Хоч російський уряд заборо­няв друкувати книжки українською мовою, проте українці, що прихилились до свого народу, не вгавали писати по-своєму. Від заборони українського друку й науки вимерла тільки стара, книж­на слов'яно-українська мова. Народна ж мова, навпаки, зміцніла в письменстві. Охочі писати не мали друкованих зразків мови й відшукували їх в народі, пристосовувались до того, як говорив на­род. Через те вони писали мовою живішою й чистішою, ніж була стара книжна українська мова.

Живе українське слово — мова, пісня, перекази про минуле — збереглися в устах народу й привернули до нього панство, відірване історією та московською політикою. Об'єднання різних верств громадянства завше зміцнює націю й помагає її культурі.

Розповісти й списати: До чого призводили родинні згадки українського панства? — В чім виявлявся хатній патріотизм? — Що таке романтизм?— Де він узявся?—До чого призвів?—До чого романтизм навернув укра­їнців? — До чого призвело зацікавлення народною словесністю, побутом та історією? — Що підняло «мужика» в панських очах? — Як пани стали зближатись з «мужиками»? — До чого взялося українське панство? — Як виникло нове українське письменство? — Через що заборона друкувати українські книжки помогла чистоті народної мови при відродженні письменства? — Яким способом письменство єднає націю?