Успіхи в ліквідації неписьменності

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п'ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х років уряд поставив вимогу «закрити проблему». Якщо виникала потреба, до неписьменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. осіб, у 1934 р. - близько 840 тис, у 1938 р.-620 тис.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 відсотки неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 відсотків неписьменних у віці до 50 років.

Стан шкільної освіти

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв'язання цих завдань при РНК УСРР було створено комітет сприяння всеобучу* на чолі з головою уряду В. Чубарем. Комітети створювалися й на місцях.

* Всеобуч — скорочено: «всеобщее обучение». Цей російський неологізм у 30-ті роки ввійшов у мови народів СРСР без перекладу.

Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, в якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мусив дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» (травень 1934 р.) критикувалася спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами.

Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, у якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2 до 10 класу, Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Учительські кадри були найбільш масовим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М. Скрипника очолював В. Затонський. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 p., новий нарком бідкався з приводу того, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і де-нікінських послідовників». За його розрахунками, «класово ворожі елементи» серед українського вчительства дорівнювали майже 10 відсоткам загальної його чисельності. Трохи пізніше нарком підвищив частку «класово ворожих елементів» серед учительства до 30-40 відсотків. З огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорівнювала в Україні в першій половині 30-х років 140 тис, кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. осіб. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-постишевських репресій 30-х років. Відповідно катастрофічно знизилася якість навчання в школі.

Розвиток вищої школи

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис, у роки другої - близько 196 тис спеціалістів. Проте значну частину їх було репресовано.

Розвиток науки

Головним осередком наукової діяльності залишалася ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УРСР.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Починаючи з середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевсь-ким, М. Слабченком плідно працювали над проблемами історії України. У літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над вигаданою в кабінетах слідчих Спілкою визволення України (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С. Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети «Вісті». У ньому вказувалося, що СВУ - це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка ан-тирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду, та за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї контрреволюційної організації - Українського національного центру (УНЦ). До

цієї організації слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, заарештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до контрреволюційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився від свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську після нескладної операції М. Грушевський помер.

Поза рамками ВУАН у 1931 р. було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН),

президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. Однак такий розрахунок не справдився. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю - економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок репресій співробітників у них майже не залишилося.

Література та мистецтво

Література та мистецтво вважалися однією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редакціях літературних журналів, у яких працювали письменники-професіонали.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки об'єдналися й працівники мистецтва. За допомогою цих спілок власті прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного peaлізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя.

Контроль і регламентація згубно вплинули на творчу долю такого яскравого поета, як П. Тичина. Він «вписався» в сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти півроку у в'язниці за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, М. Хвильовий наклав на себе руки.

В грудні 1934 р. була сфабрикована справа «Білогвардійського терористичного центру», до якого залучили 37 чоловік. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 20-х роках приїхав з Галичини, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили в приналежності до «Білогвардійського центру», були драмагург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка.

«Кіровські» експрес-процеси були тільки початком. Всього протягом 1934— 1938 pp. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду.

У передвоєнному десятилітті розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема в розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, А. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинсь-кий, Л. Ревуцький.

Плідно працювали ветерани української сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші віком А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історії українського театру чільне місце посів Лесь Курбас - актор-новатор, талановитий режисер, керівник прославленого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений в націоналізмі й загинув у таборах.

Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усі вони були розстріляні.

У кіномистецтві проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Земля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою «розстріляного відродження».

Підсумки «культурної революції»

Незважаючи на терор, чисельність інтелігенції в Радянському Союзі зростала за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища.

Зіставлення показників Всесоюзних переписів населення 1926 і 1939 pp. свідчить, що за цей час чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської-в 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання спостерігалися в групі технічних спеціалістів (індустріальні та аграрно-технічні кадри) - у 8 разів.

Керівний персонал державних установ зріс у 14 разів. Ця цифра найбільш яскраво визначає масштаби одержавлення всіх сфер життя. Державна партія утворювала різноманітні органи й організації, які ставили кожного громадянина під тотальний контроль.

Кваліфікаційно-професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р., в Україні вищу освіту мали тільки 13 відсотків спеціалістів, а середню спеціальну - 18 відсотків.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти - все це фатально позначалося на якості підготовки.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. Як правило, чекісти випереджали професорів.

За переписом 1926 p., частка українців у керівному складі промисловості не перевищувала 31 відсотка, а серед керівників

аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили 70 відсотків керівного персоналу. Тому кампанія українізації в Україні була поступово згорнута. Кампанія коренізації після 1933 р. цілком припинилася. Компартійно-радянський центр у Москві надіслав в Україну М. Хрущова, який почав розгортати кампанію повзучої русифікації.

Поняття та терміни

Націоналізм - ідеологія, яка проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію або самостійну державу).

Довідник новий