Запитання для самоперевірки

1. В яких умовах розвивалася освіта в Радянській Україні у 30-х роках. Які її здобутки?

2. Чого домагався більшовицький режим, організовуючи політичні процеси проти української інтелігенції?

3. Які були наслідки репресій для української культури?

Шляхами віків

«Культурна революція». Перетворення у галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною ре­волюцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості.

Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. їй потрібні були виконавці — «гвинтики». Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого про­шарку населення, який в Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелекту­альної еліти дореволюційного суспільства.

У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств. Ідео­логізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі куль­турні шари. Творче життя митців було настільки регламентова­ним, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному пе­реслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст хо­лоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками.

Разом з тим держава турбувалася про розвиток масової культури. У цій галузі були досягнуті безсумнівні успіхи. Йдеть­ся, зокрема, про поліпшення елементарної грамотності народу. Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні були здатні чи­тати й писати тільки 27,9 % населення. На початку XX ст. стано­вище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняв декрет, згідно з яким все непись­менне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залу­чалися комсомольські і профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координува­ла Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьмен­ністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис на­селення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50 років.

Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважа­лося переведення її на рідну мову учнів. Незважаючи на нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. У 1925 р. у Києві діяло по­над 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська.

Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько ЗО % дітей шкільного віку ще залишалося поза школою. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, загальним навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Про­те більшу частину того навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

Різноманітність форм навчання зійшла нанівець. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII класи) і се­редня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тек­сту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП (б)».

У другій п'ятирічці (1933—1937 pp.) збільшилося будів­ництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80 % дітей навчалося в українських школах.

3 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Дореволюційна інтелігенція за своєю чисельністю не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До то­го ж значна її частина емігрувала, а ті, хто залишився, працю­вали у вкрай несприятливих умовах і поступово були май­же повністю винищені за стандартними звинуваченнями у «шкідництві». їх місце зайняли «висуванці» з робітничого класу й селянства. Найчастіше вони не могли задовільно справитися з покладеними на них функціями. З початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи і технікуми. За першу і другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже таку саму кількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Однак їм не вистачало загальної культури, освіченості, до­статньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено відповідні спілки (письменників, художників, композиторів тощо). За їх допомогою то­талітарна держава придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий «відстріл» інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, за­гальному рівні економіки й культури, функціонуванні народного господарства і, зрештою, на обороноздатності. При зовнішній повазі до національних форм культури тоталітаризм виявляв не­абияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціа­лістичного реалізму».

Гупан

 

5 грудня 1936 p. була прийнята нова Конституція СРСР. За її шаблонами складалися конституції союзних республік. Конституція Української РСР була прийнята 30 січня 1937 р. В ній фактично збережено всі положення союзної Конституції. Склалася невідповідність між конституцією, яка була побудо­вана на принципах демократизму, та реальним життям сус­пільства. Життя переконало, що конституція мала деклара­тивний характер. Права людей нічим не гарантувалися і не підкріплювалися. За таких умов у суспільстві поширювалась соціальна пасивність і байдужість, а режим посилював реп­ресії. Були вчинені погроми серед науковців, діячів культури, партійців. Згодом були ліквідовані всі українські школи, клу­би та газети, що діяли за межами УРСР. В Україні закривали навчальні, культурні заклади національних меншин. З прихо­дом у 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хру­щова почалася ліквідація національних районів, посилилася русифікація.

В 30-ті pp. радянський уряд приділяв особливу увагу за­вершенню ліквідації неписьменності. Офіційна пропаганда стверджувала, що така політика проводиться для надання можливостей всебічного розвитку людини соціалістичного суспільства, для подальшого розвитку демократії тощо. Дійсною причиною дійових заходів з боку держави в цьому напрямку було те, що більшовицький режим намагався поширити свій вплив на формування свідомості людей. Звичайно, що не прагнення всебічного розвитку особистості та подальшого де­мократизму суспільства було в основі такої політики, а бажан­ня впливати на людей через діяльність освітніх закладів, через засоби масової інформації — газети, журнали, художню літе­ратуру. Крім політичної передумови поширення освіти, цього вимагав форсований економічний розвиток, який потребував освічених фахівців. Значна кількість старої технічної інтелі­генції була знищена більшовицьким режимом, треба було ство­рити умови для підготовки нової з робітників і селян. Нова інтелігенція, тобто вчорашні селяни та робітники, мала бути вдячною радянській владі за надану можливість займати чин­не місце в радянському суспільстві. Нова інтелігенція прохо­дила через лікнепи та робітфаки і була повністю залежною від держави. В Україні в цілому успіпіно виконувалась освітянсь­ка програма. Щороку збільшувалася кількість шкіл, зростала кількість учнів. Високі темпи розвитку шкільництва вимагали збільшення кількості вчителів. Так, якщо в 1932-1933 на­вчальному році в республіці працювало 126 тис. вчителів, то в 1938—1939 pp. їх було 194 тис. Кількість учнів за той час збільшилася на 1 млн. Причому, кожний третій учень здобував середню освіту. Подальший розвиток шкільної освіти стриму­вався тим, що майже третина вчителів мала незакінчену серед­ню освіту. Негативні наслідки для освіти мали репресії вчи­телів (безпідставне звільнення з роботи, арешти), які чинила адміністративна влада у 1937—1938 pp. Комуністичний режим посилив у 30-х pp. в Україні політику русифікації. В усіх шко­лах запроваджувалось вивчення російської мови. Відбулися зрушення в українській граматиці в бік зближення її з російсь­кою. Невпинно зростала кількість шкіл з російською мовою викладання.

5 серпня 1931 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) про початко­ву і середню школи, у якій засуджувалося новаторство в ра­дянській школі і вимагалося повернення до старих форм робо­ти. З цього часу фактичне керівництво освітянськими спра­вами перейшло до ЦК ВКП(б), і це не випадково, оскільки комуністичний режим прагнув, щоб усі освітньо-виховні уста­нови СРСР стали його покірним знаряддям у боротьбі за пану­вання над світом.

Значні зрушення відбулися в 30-х pp. у вищій школі. Так, якщо в 1929 р. в Україні діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29 тис. студентів, то в 1939 р. в 148 ВНЗ на­вчалося понад 125 тис. студентів. Зростала мережа науково-дослідних установ. Вагомих наслідків добилися вчені в галузі фізико-математичних наук. У 1932 р. вчені Українського фізико-технічного інституту вперше в Радянському Союзі здійсни­ли розщеплення атома. У галузі термоядерного синтезу плідно працювали академік Л. Ландау, О. Бродський, у галузі елект­розварювання — академік Е. Патон.

Українські вчені досягли світового визнання в таких галу­зях, як біологія, хімія, доменне виробництво, селекція рослин і тварин, у ракетній техніці. Особливо слід відзначити внесок українських вчених у розвиток суспільних наук. Серед них бу­ли М. Грушевський («Історія України-Русі»), А. Кримський («Історія хазар»), І. Крип'якевич («Велика історія України»), Н. Полонська-Василенко («Історія Лівобережної України XVII-XVIII ст.»). У 1936 р. в складі Української Академії на­ук було створено Інститут історії України, де були підготовлені і вийшли друком «Нариси з історії України», «Історія України в документах і матеріалах» у 2-х томах, «Короткий курс історії України» та багато інших ґрунтовних видань.

Всього в кінці 30-х pp. в Україні функціонувало понад 220 наукових установ. Слід відзначити, що українські вчені могли б добитися значно більших успіхів, якби не диктат з боку комуністичного режиму, наслідком якого стали масові репресії. Чимало відомих науковців були затавровані як «шкідники», «носії буржуазної ідеології», «націоналісти». Бу­ли репресовані такі визначні діячі науки, як академік-геолог Н. Світальский, генетик І. Агол, філософ С Семківський, істо­рики М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, М. Яворсь-кий та багато інших. Але незважаючи на жахливі умови, ук­раїнські науковці домоглися значних успіхів і зробили значний внесок у скарбницю світової науки.

Характерні ознаки суспільно-політичного життя 30-х рр, рельєфно відбилися в літературі. В умовах жорстокої цензури з боку держави Комуністична партія визначала для письмен­ників тематику їх творчості. Діапазон цієї тематики не був ши­роким. Більшовицьке керівництво дозволяло митцям висвіт­лювати проблеми героїки революції та громадянської війни або трудового героїзму радянських людей. Щоб посилити свій кон­троль за діяльністю письменників, ЦК ВКП(б) у 1932 р. при­ймає рішення про створення єдиної централізованої ор­ганізації, яка б об'єднала письменників. У тому ж році була створена Спілка радянських письменників України. Комуніс­тичний режим планомірно посилював тиск на літературних митців. Партійне керівництво республіки займалося пошу­ками націоналізму в творчості письменників.

На початку 30-х pp. за безпідставними звинуваченнями бу­ло заарештовано декілька десятків українських письменників. У 1933 р. хвиля арештів поновилася, був заарештований Остап Вишня (П. Губенко). Йому ставили у провину участь у вига­даній НКВС «контрреволюційній українській військовій організації» (УВО). Остап Вишня відбув у сталінських таборах десять років. У 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хви­льовий. У 1934 р. були заарештовані і розстріляні І. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько. З 1934 по 1938 р. за­арештовано більше половини членів Спілки письменників Ук­раїни. Слід зазначити, що не всі письменники витримували ко­муністичний тиск. Дехто, намагаючись врятуватись, стали на шлях звеличення Й. Сталіна та його оточення.

Все це, безперечно, негативно позначилося на розвиткові літературного процесу в Україні. Але й за таких умов в ук­раїнській художній літературі з'явилися твори, що були ваго­мим внеском у скарбницю світової культури.

Видатною подією в літературному житті українського наро­ду стала поезія П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Ба­жана, А. Малишка. Значними здобутками української літера­тури були прозові твори П. Панча, Ю. Яновського, І. Ле, Ю. Смолича та ін. Поповнилася в цей час українська драматур­гія п'єсами О. Корнійчука, М. Куліша, І. Микитюка.

Незважаючи на терор і репресії, в Україні продовжували виходити твори, в яких висміювалася радянська та партійна бюрократія, підлабузництво, догідництво тощо. Найбільш вдало в цьому жанрі працювали О. Вишня, І. Сенченко, М. Хвильовий.

У 30-ті pp., крім згаданих авторитетних письменників, з'являються імена талановитої молоді. Серед них були такі майстри художнього слова, як М. Нагнибіда, І. Нехода, І. Му­ратов, М. Шпак та багато інших.

Таким чином, українська культура 30-х pp. набула по­дальшого розвитку. Розбудовувалася і вдосконалювалася сис­тема освіти. Швидкими темпами була ліквідована масова неписьменність, забезпечувався доступ до знань трудовому на­роду. Утворилася нова система підготовки інженерно-техніч­ної та творчої інтелігенції. Зростала ефективність практичної і теоретичної роботи в усіх галузях науки і техніки. Українські літератори збагатили скарбницю світової культури високоху-

дожніми творами. Але ці здобутки були б ще більшими, якби тоталітарний комуністичний режим не пригнічував творчий потенціал народу. Погроми 30-х pp. у культурі завдали вели ких втрат духовному життю всього українського народу. Розправа над українською інтелігенцією увійшла в історію під на звою «розстріляне відродження».

Таким чином, у 30-х pp. XX ст. в Україні, яка була складо вою частиною СРСР, відбулися зміни в адміністративному уст­рої і соціальній структурі суспільства. В цей час закріпився сталінський тоталітарний режим, про що свідчили масовий те­рор, суперечливість у суспільно-політичному, духовному та культурному житті.

Гайдуков