Стан культури України в 30-ті роки

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної та політичної ситуації в СРСР в цілому і в Українській РСР зокрема. 30-ті роки — це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли при­пинилася українізація, період, коли почався «наступ соціалізму по всьому фронту», коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсь­ко-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з проми­словістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчаль­них програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотри­муватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкі­льного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навча­лося в українських школах. З 1938 p., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість спеціа­лістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на пер­ший план висувалися політико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції. Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керів­никами» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, про­фесори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі ака­демік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало кори­сного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стра-жеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запроваджен­ня тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно при­пинена українізація. Розпочалася неприхована русифі­кація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Ко­синка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та пи­сьменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинувачен­нями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали /. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 тала­новитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Ка-валерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес ре­жиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» — це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української куль­тури в цей період.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Яка структура загальноосвітньої школи впроваджує­ться в СРСР у 30-ті роки?

• Хто з видатних українських учених був репресований у справі «Спілки визволення України»?

• Що таке «Розстріляне відродження»?

Лях

7. "Розстріляне відродження"