Масовий "відстріл" інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, загальному рівні економіки і культури. Запровадження каральних заходів щодо творчих діячів повинно було обмежити свободу думки, слова, підпорядкувати їх державній партії. Цій же меті слугували також відкриті протягом 30-х років відповідні творчі спілки (письменників, художників, композиторів) як засоби тотального ідеологічного контролю більшовицького режиму. Разом з загиблими діячами української культури гинула й духовна енергія, самосвідомість народу. Проте і за таких умов розвиток української науки, літератури, мистецтва не припинявся. Значним явищем в історії літератури стали поезія П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, прозові твори Ю. Яновського, Ю. Смолича, П. Панча, І. Ле, драматургія М. Куліша, О. Корнійчука. Але письменницький талант був суттєво обмежений партійною цензурою, що всупереч історичній правді змушувала прославляти особисто Сталіна та його оточення, тільки яскравими позитивними фарбами змальовувати радянську дійсність.
Адміністрування й репресивні заходи щодо вчених також негативно вплинули і на розвиток науки, яка пережила тяжкі втрати. І все ж науковці докладали чимало зусиль до розв'язання нових дослідницьких проблем. У 1934 р. у складі республіканської Академії наук утворився Інститут електрозварювання на чолі з Є. Пагоном; успішно працювали вчені Українського фізико-технічного інституту (Л. Ландау), Інституту фізичної хімії АН УСРР (О. Бродський). Широке визнання в 30-ті роки одержали наукові дослідження О. Палладіна, О. Динника, М. Крилова, М. Боголюбова, В. Філатова, Л. Писаржевського. Проте наука в Радянській Україні поступово втрачала національний характер, що особливо відчувалося в галузі гуманітарних, суспільних проблем: будь-яке дослідження в сфері українознавства тепер розцінювалося як небезпечний прояв буржуазного націоналізму.
"Розстріляне відродження", як увійшла в історію ця трагічна сторінка розвитку української науки і культури 30-х років, стало не тільки жорстоким символом сталінського політичного тоталітарного деспотизму, а й прикладом мужності, гідності, порядності людей, що уособлювали собою невмирущу духовну силу українського народу.
Баран
СТАЛІНСЬКИЙ "СОЦІАЛІЗМ". НАСТУП НА УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ
КІНЕЦЬ УКРАЇНІЗАЦІЇ
Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжувались поверненням до русифікації. Перші удари по українізаторах були завдані ще наприкінці 20-х років. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубство в липні 1933 р. означали крах політики українізації. Разом з П. Постишевим в Україну прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці, витіснивши з них українців.
Того ж року Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією.
Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'сси українською мовою. Якщо 1931 р. 90% газет і 85% журналів були україномовними, то 1940 р. їх частка скоротилася відповідно до 70 і 45%,.
Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалась велич російської мови і російського народу. Фактично, відновилася політика русифікації, хоч, звісно, вголос це ніколи не проголошувалося. У 1937 р. слово "українізація" остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилились, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М.С. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.
Наслідки контрукраїнїзації були катастрофічними для українського народу. Вона призвела до падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.
