Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві

Більшовики, прийшовши до влади, почали формува­ти особливу політичну культуру, підпорядковану реаліза­ції ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеро­сійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 p.: «Мета по­літичної культури... — виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти ста­рий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів».

Встановлення монопартійної політико-культурної си­стеми в Україні під дією таких чинників, ідейні засади більшовизму (твердження про керівну роль пролетаріату та компартії в житті суспільства, за яким приховувалася диктатура партії);

— особливості організації ВКП(б)—КП(б)У (жорсто­кий централізм, дисципліна, підпорядкування нижчих ланок вищим);

— низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ;

— більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм);

— особливості тактики реалізації власного культурно­го ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол сус­пільства, пов'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів);

— політико-культурні особливості тогочасного кому­ністичного руху (ідея непорушної інтернаціональної єд­ності, первинності соціального питання над національ­ним, визнання можливості існування лише однієї ком­партії в кожній країні).

Діяльність білпіовиків сприяла створенню антагоніс­тичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розша­рування села, перепони на шляху до щонайменшої мож­ливості його самоврядування.

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргі-налізації суспільства в результаті війни і революції; ни­зької загальної освіти населення; використання неприяз­ні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка співпрацювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елементу, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямо­ваний розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, неправове насилля, залякування, примус, знущання, використання каральних органів, соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Ефективність адаптації мас до комуністичних цін­ностей і норм забезпечили:

— створення в період непу суворо ієрархічної й цент­ралізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індиві­дуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

— уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчуван­ня духовного та політико-культурного смислу українсь­кої історичної традиції, боротьба з нею;

— оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

— зобов'язання партійців доносити в цензуру та ДПУ про випадки розповсюдження «ворожої» літератури та інші «шкідливі явища»;

— комунізація театрів, естради, клубів тощо, центра­лізація управління видовищними заходами при політ­освітах, контроль за діяльністю творчої інтелігенції;

— обов'язковість залучення населення у «добровіль­ні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

— реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько-викладацького складу, фільтра­ція при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація ко­муністів на педагогічну роботу, адміністративне втручан­ня в навчальний, науковий та творчий процеси;

— ініціювання та підтримка комуністичного дитячо­го руху, що активно впливав на школу;

— одночасне використання і боротьба з інтелектуаль­ною елітою українського суспільства, заміна її новою ро­бітничо-селянською інтелігенцією;

— боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного руху для боротьби проти церковних структур Російсь­кої православної церкви — РПЦ).

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свобо­ди думки, руйнування духовності, боротьби з україн­ською національною самобутністю, культивування кому­ністичного способу життя і поведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили станов­лення і посилення тоталітарної політико-культурної аль­тернативи в Україні. її базовими засадами були: 1) нарос­таюча централізація влади; 2) вождизм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 3) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний на­гляд за населенням; 4) суворий ідейний централізм пра­влячої партії; привілейоване становище її верхівки; 5) ві­дірваність влади й партії від населення; запобігання не­формальним контактам між владою і громадянином, управління суспільством з метою забезпечення інтересів партапарату, ігноруючи інтереси населення республіки; 6) окрема законність і мораль для партійців; безапеля­ційне нав'язування більшовицької ідеології; 7) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржу­азну» і «передову пролетарську» культуру; 8) ідея непри­миренної конфронтації між; «своїми» і «ворогами»; 9) приниження і нехтування в ім'я ідеологічної мети ре­альних потреб населення; 10) заміна загальнолюдських цінностей «класовою етикою», зведення індивідуалізму до аморальності, боротьба з українською національною елітою, оголошення життя людини «класовими здобут­ком і власністю»; 11) утвердження відверто агресивної лексики; 12) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войов­нича нетерпимість до опозиції; 13) національний нігі­лізм, що, зокрема, відбилось в небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Впровадження міфів комуністичної політичної куль­тури в українське суспільство було забезпечено і синте­зом таких груп заходів: 1) створення національно-дер­жавної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, на­очно-агітаційної символіки та політичної топоніміки;

2) адаптацією до комуністичної моделі політичної куль­тури ключових елементів української національної ідео­логії (міфології), зокрема культивування міфу про мож­ливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України; канонізація і включення Т. Шевченка та його творчості до радянсько-комуністичної міфології тощо;

3) опорою на традиційну релігійну свідомість мас (вико­ристання церковної лексики; запозичення зовнішніх форм і засобів християнського віровчення для комуніс­тичного виховання мас — заміна релігійних обрядів і свят «червоними», поширення «ленінських кутків»).

Національно-державна символіка і міфологія УСРР фіксувала уявлення про радянську винятковість, полі­тичну перевагу й обов'язковість для загального наслі­дування й копіювання; нетерпимість до інакодумців; орі­єнтацію на майбутнє і месіанський гегемонізм; необме­жену, неподільну владу диктатури пролетаріату; заперечення рівності прав і поняття «компроміс», виправдання політико-правової дискримінації; правовий нігілізм; верховенство загальносоюзних органів та законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет України на політичний міф.

Релігієподібність, сакральне розуміння перетворень, ідея колективної жертви в ім'я здійснення пропаган­дистського ідеалу, мілітаризація суспільно-політичного життя, вождизм, непорушне схиляння перед партійними авторитетами, елітарне становище правлячої верхівки, орієнтація на перманентну конфронтацію всередині кра­їни і на міжнародній арені; колективізм, репресивна спрямованість держави; рефлекторність класово необхід­ної поведінки, боротьба з усіма, хто зрікається великої мети, як найсуттєвіші риси комуністичної політичної культури, відбила ритуально-процесуальна, політико-му-зична символіка, політична топоніміка.

Гудзь

 

2.4. Посилення русифікації. Більшовизм проявив себе суто російським явищем, тож законо­мірно, що за маскою «пролетарського інтернаціоналізму» у 30-і роки явно прорізалися ікла російського шовінізму. Перші удари по політиці коренізації були завдані ще в кінці 20-х років. Цькували націонал-ко­муністів. 14 грудня 1932 р. вийшла секретна постанова ЦК ВКП(б) про згортання українізації за межами України. У 1933 р. Сталін оголосив головною загрозою єдності СРСР місцевий націоналізм. П.Постишев та тисячі інших партфункціонерів з Росії витісняли місцевих керів­ників і оточували себе малоросами, які за прикладом Кулішевої «тьоті Моті» зоологічно ненавиділи все українське. Скорочено кількість ук­раїнських шкіл, із бібліотек вилучено твори десятків українських ав­торів, закривалися національні театри, в музеях заборонено «ідеалізу­вати історію козаччини». Радянські ідеологи знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України» і вилучили праці М.Грушевського, Ф.Вовка, С.Єфремова та ін. вчених із навчальних про­грам.

Водночас посилилася русифікація. У 1933 p., замість справді ук­раїнського правопису 1928 р. слобожанця Б.Грінченка, прийнято мак­симально наближений до російського. Такими ж зробили алфавіт, гра­матику, словники (аж до вилучення букви «ґ», слова «блакитний» тощо). Йшло вихваляння російського народу, його культури й мови. Р.Салівант зауважує, що росіяни не тільки вихваляли «великий могу­чий», а й ідеалізували себе за революційні успіхи та огортали себе містичним покровом марксистської зверхності над іншими народами Радянського Союзу і всього світу» (Субтельний О. - с 367). Власне, про це писав у 1922 р. і сам Ленін.

Зросійщення посилилося з 1938 р., за керівництва республікою М.Хрущовим. З цього часу у всіх школах запроваджене обов'язкове вивчення російської мови.

Наслідки контрукраїнізації та русифікації були катастрофічними. Українську мову звели до «кухонної», «селюцької», національну куль­туру - до провінційного «шароварного» стану із зросійщенням, як і заповідала Катерина II, міст України, особливо на Південному Сході. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації. На Кубані та в інших російських регіонах їх при видачі паспортів записали росія­нами.

Показова є доля українського борця Івана Піддубного, якого кату­вали в НКВС Ростова-на-Дону за виправлення у паспорті: «Поддубный» на «Піддубний» та «русский» на «українець». Катували «за мову та за паспорт» - згадував знаменитий чемпіон, славу якого до цієї пори при­власнює Росія.