Суспільно-політичне та культурне життя України

Українське відродження середини 20-х — початку 30-х pp. надзвичайно цікаве явище історії України, на жаль, малодосліджене і маловивчене. Безсумнівним є те, що громадсько-культурне відродження мало своє коріння у 1917— 1919 pp. в період недовготривалої української державності, який, незважаючи на пароксизми червоного, білого, чорного і зеленого терору, розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу відродження нації була настільки (чільною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втра­ти із рядах інтелігенції під час громадянської війни, на ве­лику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Процес розвивався по висхідній в умовах загальної лібера­лізації часів НЕПу, проголошеного курсу українізації.

Українське відродження охопило різні аспекти життя нації, особливо позначившись на літературі, мистецтві, освіті й науці.

 

В Україні розгорнули дослідницьку діяльність відомі наукові колективи, такі, наприклад, як математична школа Д. Граве, створювалися нові. Зокрема, праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нелінійної меха­ніки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі ма­тематики.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Україн­ському фізико-технічному інституті (Харків), в якому де­який час працював І. Курчатов. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала осново­положною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термо­ядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. На рубежі 20—30-х pp. Є. Патон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних вирішень, які подарував людству Ю. Кондратюк (О. Шар гей) — людина енциклопедичних знань, талановитий вина хідник, на десятки років випередили світовий рівень ряду галузей науки і техніки. Уже в 20-х pp. його розробки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняного ракетного двигунобудування використовували поряд із працями К. Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені із світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцню вали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт Ф. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.

М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М. Ваві­лова, обраного у 1929 р. дійсним членом АН УРСР. Ви­значних успіхів досягли учні й послідовники І. Павлова — вчені України О. Богомолець, О. Палладій та інші.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі істо­рики Д. Багалій (академік АН УСРР з 1919 р.), Д. Яворницький (академік АН УСРР з 1929 р.). У 1924 р. з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський, найвидатніпіий істо­рик України, праці якого з давньої історії України та україн­ської літератури були відомі в усьому світі. їх видавали й перевидавали іноземними мовами за кордоном. Незабаром його обрали академіком АН УСРР, а в І929 р. — академі­ком АН СРСР. Одночасно йому не довіряли, оскільки в минулому він був одним із лідерів Української Народної Республіки, очолював Центральну Раду.

 

У розвитку української літератури 20—30-х pp. поєдну­валися демократичні традиції дореволюційної доби і но­вий досвід свіжих сил, пробуджених українською револю­цією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шука­ли своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сфор­мувалася яскрава революційно-романтична течія: Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний (Елланський), Василь Чумак, Володимир Сосюра. Активно виступали представ­ники інших напрямів і творчих течій у літературі: М. Риль­ський, П. Филипович, Михайло Драй-Хмара. Значним вне­ском у літературне життя республіки були памфлети Ми­коли Хвильового, сонети Миколи Зерова, новели й опові­дання Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, Іва­на Микитенка. Побачили світ високохудожні твори Івана Ле, Григорія Епіка, Юрія Яновського та багато інших.

Характерною особливістю літературного процесу в Украї­ні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літератур­них організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», ВУСПП тощо), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої.

У 1925 р. виникла Вільна Академія пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22-ох письменників. Ідей­ним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, а першим її президентом М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули про­тистояти адміністративно-командному втручанню чинов­ників від культури у творчі справи.

Дискусія щодо визначення шляхів розвитку української літератури широко розгорнулася в 1925 р. У цій дискусії разом з творчими питаннями поступово почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення. Одним з найбільш дискусійних моментів було гасло «Геть від Москви!» М. Хвильового, що стосувалося ставлення до російської літератури. Йшлося не про розрив з російською культурою, адже письменник у своїй творчості звергався до російських класиків і тогочасних літераторів, а про ви­користання досягнень світового мистецтва. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні. Проте учасники дискусії — письменники, державні й партійні керівники республіки — звинуватили М. Хвильо­вого в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представле­ний новою ідеологічною течією — хвильовизмом.

 

У республіці інтенсивно розвивалося музичне мистецтво: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський та інші.

Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела «Думка», капела бандуристів та багато інших. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х pp. Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

 

Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представ­ники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мис­тецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та ама­торських театрів.

В українському театрі працювали такі прославлені ко­рифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших май­стрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, А. Бучма, Ю. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та ба­гато інших.

Становлення й розвиток українського театральною мис­тецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х pp. — незмінний керівник драматичного театру імені І. Франка.

Видатним діячем українського театру був Лесь (Олек­сандр) Курбас ^:— енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, те­оретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи ви­вести український національний театр із рутини і провін­ціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль» — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.

Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в республіці розвивалося. Наприкінці 30-х pp. в Україні пра­цювало понад 80 театрів.

 

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбували­ся у середовищі художників. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилася ідейно-мистецька боротьба між пред­ставниками різних напрямів. Плідно працювали художни­ки старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш та інші. На межі 20—30 pp. ва­гомо заявляли про себе митці молодшого покоління — М. Дерегус, В. Костецький, А. Петрицький, скульптори — Б. Іванов, М. Лисенко, графік В. Касіян та інші.

Успіхи в культурному будівництві 20-х — початку 30-х pp. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше - як «українізація».

 

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросій­ський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа поча­лася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при кон­тактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових і підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дні офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

Усе це швидко набуло міжнародного звучання. V з'їзд Комінтерну (червень — липень 1924 р.) проголосив українське питання одним з головних у Центральній Європі. Українізацію як часткове здійснення національних прагнень позитивно сприймали на українських землях, за межами радянської України та в еміграції.

Однак декларована та повально реалізована україніза­ція викликала і жорстокий опір. Ось яким було розташу­вання сил.

Кадри українізації. Про велетенські втрати українства ми вже згадували. Емігрувала значна частина інтелігенції. Ні РКП(б), ні КП(б)У практично не мали українських на­ціонально свідомих і освічених кадрів. У 1918 р. українців у Комуністичній партії було 7%. Потім їх кількість збіль­шилася за рахунок влиття УКП і боротьбистів і в 1925 р. становила 37%. 1927 р. за рахунок посиленого прийому українців їх стало в партії 47%, а в 1933 р. — 61%. Переваги ж у номенклатурі, проте, не було. У 1927 р. лише 39% членів керівництва, включених до спеціального обліку ЦК, були українцями, а в 1930 — 43%. У 1927 р. тільки 35% членів ЦК були українцями. До колишніх боротьбистів, укапістів і тогочасних українців-комуністів у ролі кадрів україніза­ції без вагань приєднувалися реемігранти, що поверталися після проголошення українізації, емігранти-галичани.

Противники українізації. По-перше — верхівка КП(б)У, в якій українці ніколи не досягали хоча б кількісної пере­ваги. Майже неймовірно, але генеральний секретар ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українцем (були латвійці, євреї, поляки, згодом росіяни). У контрукраїнізаційній політиці верхівка могла розраховувати на підтрим­ку Сталіна, антиукраїнські тенденції якого вилилися в орга­нізацію штучного голоду 1931—1933 pp., у намір депорту­вати до Сибіру весь український народ. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «вели­кодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л. Каганович.

Друга сила — російська бюрократична верхівка, особли­во керівники підпорядкованих безпосередньо Москві мо­гутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному. Крім того, апарат дер­жавних установ.

Третя сила — російське та обрусіле міщанство, так само як російське й обрусіле робітництво, котре десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятко­вість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Українізацію сприймали як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну.

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть видатні представники російської інтелігенції. А. Луначарський, нарком освіти РРФСР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М. Горький писав про те, що нема потреби перекладати російську літературу укра­їнським «наречием». Одеський юрист професор П. Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською.

Єврейська інтелігенція по-різному ставилася до українізації. Були й такі, які підтримували Ю. Ларіна (тестя М. Бухаріна), котрий виступив з позиції безнаціонального і ніби­то партійного інтернаціоналізму, звинувачуючи українських комуністів в українізації українців та в ідишизації євреїв (Ларін вважав, що євреї повинні забути свою мову, а в цьому їм перешкоджають українці).

При такому розташуванні сил українізація із самого по­чатку була приречена на провал.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати Політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РКН УРСР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти. Наркомат перетворили в суперміністерство, але його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок.

Природним спільником українізації стала більшість літераторів. Досить несподівано її підтримали економісти, зокрема М. Волобуєв.

 

Одне з головних завдань своєї політики українізатори вбачали у задоволенні потреб національних меншостей. Було утворено Раду національних меншостей у Наркоматі освіти.

У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну рес­публіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 росій­ських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 мол­давських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли націо­нальні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 росій­ських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31 — татарських, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.

У 1926 р. 65% діловодства здійснювали українською мовою (в попередньому році — 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то у 1930 р. — 10:1 (14430 — українських шкіл, 1504 — російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл — укра­їнські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вузах в 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. — 30%).

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет ви­давали українською мовою, а в 1932 р. — вже 87,5%, у 1933 р. — 89%. Якщо в 1925—1926 pp. українською мо­вою видавали 46% книжок, то у 1931 р. — 77%. Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлен­ня, що виникло в 1924 p., здійснювали тільки українською.

Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинуте суспільство.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливос­ті нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із ре­зультатів культурного розвитку всього українського. Украї­нізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казах­стан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися повернен­ням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38% населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50%, у Запоріж­жі відповідно — з 28 до 56%, у Дніпропетровську — з 31 до 48%, у Луганську — з 31 до 37%.

Постала «загроза», що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.

 

Наприкінці 20-х pp. в Україні почався погром у науці. Переслідували науковців, особливо тих, котрі сформували ся як учені в дореволюційний час. Через необґрунтовані звинувачення й наклепи були репресовані й замучені ака­деміки АН УСРР геолог М. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семківський та інші. Звинувачували колишнього президента АН УСРР В. Вернадського і щойно обраного президентом республіканської Академії О. Богомольця. Ставши у 1934 р. академіком АН УСРР, Т. Лисенко посилив переслідування багатьох видатних вчених України і країни в цілому.

Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р. Ю. Кондратюк і на засланні продовжував наукові дослідження. Визволений із заслання з допомогою Орджонікідзе, він з великою відповідальністю виконував його завдання. Вступивши в липні 1941 р. добровольцем у народне ополчення, загинув у першому бою з фашистами.

Тривожне становище склалося навколо Л. Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його неприхованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П. Капица уберезні 1937 р. запросив Л. Ландау до Москви в Інститут фізичних проблем, який він очолив. І все-таки його за арештували, звинувативши в неймовірному — шпигунстві на користь фашистської Німеччини, й відпрацьованими методами примусили підписатися під цим. Завдяки над­звичайним зусиллям вчених, насамперед П. Капиці, вдало­ся врятувати життя вченого, який незабаром став одним з найвидатніших фізиків світу.

Під час дискусії з питань історичної науки ще у 1923 р. були піддані упередженій критиці як немарксистські й націоналістичні праці М. Яворського. Автора усунули з усіх посад, виключили з партії, позбавили членства в обох ака­деміях, а в 1937 р. кинули до в'язниці, де він і загинув.

 

Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представни­ка Сталіна П. Постишева — озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). Разом з ним з оновленою командою ДПУ прибув В. Балицький. Упродовж 1933 р. з Росії в Україну було переведено багатьох відпові­дальних працівників української національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові, задушили в муках штучного голоду.

Проте політичні репресії були в Україні і в 20-х pp. Ставлення Сталіна до політики «українізації» з самого по­чатку її проведення було негативне, адже вона стимулюва­ла національну самосвідомість українського народу, і отже, його прагнення реального суверенітету. В кінці 20-х pp. почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, наслідком якої стало викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфіч­них «Українського національного центру», «Польської орга­нізації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та інших. Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури, з-поміж яких 2 академіки — Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, 11 професорів, в т. ч. Й. Гермайзе, О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники — Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко, науковці Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священики, сту­денти, звинуватили в приналежності до СВУ. Смертного вироку не оголосили нікому, але всіх звинувачених навічно накрили хвилі пізніших репресій. Один із слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелі­генцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестрі­ляємо». Сталінським катам вдалося виконати це завдан­ня. Трагічною була доля української інтелігенції. Скільки вчителів, лікарів, інженерів, науковців, найкращих інтелек­туальних сил України, носіїв справжнього її духовного відродження загинуло в тюрмах і концтаборах! Чільне місце в цій траурній шерензі посідали письменники.

У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано чис­ленні літературні групи, а 12 червня 1934 р. створено Спілку письменників України. Так легше було керувати «неслухня­ними» літераторами, контролювати літературний процес. У тому ж році письменники подали понад 400 заяв з прохан­ням зарахувати до СПУ, але прийняли близько 200. Із 193 членів СПУ протягом наступних трьох-чотирьох років репре­сували 97. Серед них: Микола Зеров, Василь Бобинський, Микола Вороний, Лесь Гомін, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Микола Куліш... Репресії підрізали крила молодій укра­їнській літературі і знекровили її. Саме про цих людей гово­рять, що вони символізують «розстріляне відродження».

Були репресовані діячі українського мистецтва: теат­ральний режисер Лесь Курбас, засновник української радянської школи монументального мистецтва М. Бойчук та інші. Умови культу особи деформували талант тих діячів літера тури та мистецтва, яких не зачепили репресії. На противагу історичній дійсності вони в своїх творах прославляли Сталіна та його оточення, їхні діяння. Це було наслідком атмосфери страху, яку влада насаджувала у суспільстві. Страх мимоволі ставав складовою частиною свідомості багатьох людей.

Безпідставні репресії, що на рубежі 20—30-х pp. про­йшлися зловісною хвилею по долі багатьох людей, були лише своєрідною прелюдією до 1937 p., який залишився у пам'я­ті народу гірким і трагічним символом жахливих злочинів.

Масова кампанія репресій почалася після вбивства С. Кі­рова 1 грудня 1934 р. Жертвами її стали партійні й дер­жавні діячі, члени ЦК партії, ленінські соратники.

Серед перших потрапив під колесо репресій в Україні Ю. Коцюбинський, заарештований у лютому 1935 р. і роз­стріляний у 1937 р. За приналежність до міфічного «антирадянського українського національного центру» засудили до 10 років ув'язнення й незабаром розстріляли В. Затонського. Він, як голова лічильної комісії, знав правду про результати виборів ЦК ВКП(б) на XVII з'їзді партії, про те, що проти Сталіна було подано не 3, як офіційно значилося, а 292 голоси.

У 1937 р. стратили одного з організаторів Компартії України Е. Квірінга. Того ж таки року за загадкових обста­вин загинув Голова Раднаркому України П. Любченко. У 1939 р. розстріляли колишнього голову Ради Народних Комісарів УРСР В.Чубаря. Було фактично розгромлено ЦК КП(б)У: з 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Репресували всіх членів Оргбюро.

Страшного удару завдали і по військових кадрах. Зок­рема, повністю знищили штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. Сталінські репресії не тільки від­торгнули від суспільства тих, кого було знищено, а й поні­вечили долю членів їхніх сімей, затаврованих як «члени сімей ворогів народу» з усіма наслідками. Сталінське свавіл­ля розбещувало тих, кого обминула трагічна доля. Гинули ідеали честі, совісті, добра, заохочувалися негідницькі діян­ня, доноси та наклепи.

Курс лекцій