Форма і зміст українізації

Відразу після утворення СРСР керів­ництво РКП(б) поставило на порядок ден­ний чергового партійного з'їзду пункт про шляхи розв'язання національного питання. XII партійний з'їзд у квітні 1923 р. за­твердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації визна­чалася такою вимогою: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні і про­паганді. Радянська коренізація мала зму­сити чекістів, учителів, професорів і про­пагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Щоб розв'язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше, російськомов­них спеціалістів і функціонерів примушу­вали засвоювати національну мову. По-дру­ге, компартійні комітети, виконавчі коміте­ти рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнюва­лися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою українізації, яку здій­снювали українські уряди, починаючи з Центральної Ради і створеного нею Гене­рального секретаріату. Завдання україніза­ції, що її проводили національні уряди, по­лягали як у пропаганді протилежних радян­ському способу життя демократичних цін­ностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного жит­тя. Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох кампаній українізації - національної і радянської.

Перетворення української мови на фак­тичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-кому­ністів.

Українізація здійснювалася навіть за межамиУСРР - у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, ді­стало можливість навчати дітей в україн­ських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було бсправедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Українізація не зачіпала інтересів росій­ськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні уперше відчула себе національною меншиною.

З 1924 р. почалися масові набори в дер­жавну партію, які докорінно змінили її об­личчя і остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою -еліта поповнювалася за рахунок представ­ників місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті.

Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву в 1928 р. - поляк С. Косіор.

Політика коренізації проводилася і в ра­йонах України, компактно населених націо­нальними меншинами. В них працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єв­рейською, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 р. Всеукраїнська цер­ковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою поясню­валася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено по­чаток Українській автокефальній право­славній церкві (УАПЦ). З 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.

Культурне життя

Наголос у культурницькій роботі дер­жава робила на вихованні мас у дусі кому­ністичних ідей. Партія вимагала, щоб куль­турне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не супе­речило комуністичній доктрині.

Політизована культура мала формувати в суспільній свідомості певні стереотипи, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучити до культурних надбань усього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які були корисними для комуністичної пропаганди.

У сфері культури влада залежала від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Ак­тивісти створеної компартійними функціо­нерами псевдокультурницької організації

«Пролеткульт» (пролетарська культура) пропонували ліквідувати цю залежність простим способом: відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні. В. Ленін не заперечував класового підходу до культури, але ставив проблему в іншу площину: змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії. Держава багато зробила для лікнепу -ліквідації неписьменності. У 1921 р. Рад-нарком УСРР зобов'язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві го­дини від праці із збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отриму­вали 25 відсотків знижки при обов'язково­му страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було органі­зовано близько 120 культармійських уні­верситетів, які допомагали активістам лікнепу.

З 1924 p. почалася підготовка до запро­вадження чотирирічного обов'язкового по­чаткового навчання дітей. У містах це зав­дання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження зосередилися пере­важно в установах Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Приїзд М. Грушевського іс­тотно пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продов­жити працю над справою всього життя -фундаментальною «Історією України-Руси».

У фізико-математичному відділі ВУАН на світовому рівні провадили свої дослі­дження Л. Граве, М. Крилов. Класичними в галузі мостовипробування були праці К. Симинського. Соціально-економічний відділ теж мав результати найвищої якості. Особливо плідно працював Демографічний інститут - перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Для української художньої літератури 20-ті роки стали періодом відродження. На­ціональний літературний процес під впли­вом революційних подій, а згодом - укра­їнізації набув широкого розмаху. М. Хви­льовий заснував Вільну академію проле­тарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки талановитих майстрів слова - М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Різнома­нітним було музичне життя, в якому віді­гравали чільну роль Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Роз­вивалися всі види образотворчого мистец­тва, представлені митцями старшого покоління-М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками -А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Поняття та терміни

Українізація - політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920-х - на початку 30-х років. Українізація - різновид політики коренізації, що була проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП(б) з метою укорінення (звідси й назва політичного курсу - коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурними традиціями місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників.

Диктатура - система політичного правління, що характеризується необмеженою владою однієї особи або групи осіб; здійснення керівництва за допомогою репресивних заходів при зведенні нанівець демократичних засад функціонування суспільства.

Верстюк