Дерусифікація в УСРР та її особливості

У ставленні більшовиків до національних проблем під час Громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. У лютому 1919 р. голова Раднаркому Укра­їни X. Раковський, виступаючи на сесії Київської міської ради, стверджував: «Декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом». Але через чотири роки він різко критикував другого се­кретаря ЦК КП(б)У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Прагнення більшовиків завоювати довіру українських мас і національної інте­лігенції знайшло своє відображення в резолюції VIII Всеросійської партійної конференції «Про радянську владу на Україні», де йшлося про обов'язок членів РКП(б) дійсно гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. Не дивно, що тепер X. Раковський змушений був чес­но визнати: «Якщо село не з нами, то провина не за селом, а за нами». У березні 1920 p., будучи фактично намісником В. Леніна в Україні, він ініціював такі за­вдання, як створення національного пролетаріату, українізація шкільної освіти, організація Центральної школи червоних старшин, де навчання проводилося українською мовою, формування українізованих військових частин.

В умовах існування майже цілком українського села (серед національних меншин селянськими за своєю природою лишалися також молдавани, німці, болгари, греки, білоруси, на відміну від росіян та євреїв) і зрусифікованих міст (у семи губернських центрах України, крім Поділля та Волині, проживало лише 14 % українців, зате 35 % євреїв і 44 % росіян) навернути до комунізму селянство означало: донести до нього комуністичні ідеї українською мовою. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 р. вимагали не українізації міст, а створен­ня культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.

Популярний у 1917—1920 pp. серед національно-демократичних сил тер­мін «українізація» після «завоювання України більшовиками» (вираз, застосо­ваний В. Леніним навесні 1919 р.) мав такий сенс: формування національного за складом адміністративного апарату, котрий би безумовно підкорявся мос­ковському центру, і вимушене ослаблення контролю за етнічно-культурними процесами. Рішення ЦК РКП(б) 1919 р. «Про радянську владу на Україні», яке вимагало лише толерантного ставлення до «націоналістичних тенденцій», що спостерігалися «серед відсталої частини українських мас», виявилося не­достатнім. Адже для відновлення єдності країни у формі Радянського Союзу знадобилося надання певної компенсації республікам у вигляді радянизованої ідеї культурно-етнічної автономії. Крім того, за часів диктатури більшовицької партії сам хід етнічно-культурного відродження відкривав можливість посту­пової більшовизації сфери освіти (вчителі республіки перейшли на платформу радянської влади в 1923—1924 pp.), науки і культури, виховання «нової лю­дини», виявлення національно «занадто заангажованих» громадян з метою їх подальшої ізоляції від суспільства.

Проте в ситуації, що склалася в 20-х pp., ішлося фактично не про украї­нізацію, а насамперед про дерусифікацію, Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення припадало 10,8 % середніх шкіл, зате було 84,7 % росій­ських. Серед 5 тис. професорів українці складали жалюгідну меншість — піввідсотка. У складі КП(б)У, не без підстав охрещеної М. Бухаріним і Г. Зінов'євим російсько-єврейською, в 1923 р. лише 11 % комуністів володіли українською мовою. До керівної верхівки ДПУ України в січні 1923 р. входило 18 осіб, але тільки двоє з них були українцями, до того ж обрусілими. І не випадково у квітні цього року заступник Голови уряду УСРР М. Фрунзе занепокоєно гово­рив: може статися так, що робітники і селяни республіки не будуть розуміти одне одного через різницю в мові та культурі.

Ще до схвалення XII з'їздом РКП(б) і IV нарадою з національних питань ідеї Й. Сталіна про «коренізацію», тобто «націоналізацію державних і партій­них установ в республіках та областях», керівництво УСРР у вересні 1920 р. увалило закон про обов'язкове вивчення в школах української мови, історії та географії України. Через два роки пленум ЦК КП(б)У зробив спробу конкре­тизувати завдання, зазначивши, що необхідно «радянизувати» народну школу, боротися зі штучною українізацією та русифікацією, але ця вказівка дещо за­плутала виконавців.

«Коренізація» насправді мала виключно політико-агітаційну мету, і ніяк не торкалася культурно-просвітницького аспекту, який допускався лише як необхідне зло. Раціональні інтереси зміцнення економічних зв'язків між рес­публіками, панування інтернаціональної парадигми¹, комплексу «старшого брата», вдалий вибір російської мови як міжнаціонального засобу спілкування, нарешті, питання особистої кар'єри прирікали «коренізацію» в етнокультурно­му плані на певну декоративність. Парадигма — тут: приклад концепції або теоретичного підходу.

Коли ж прихильники інтенсивного розвитку української культури й національного самовідчуття посилили свою діяльність, їх стали сприймати як адептів націоналістичних тенденцій. У циркулярному листі ОДПУ УСРР від 4 вересня 1926 р. на підставі агентурних донесень ствер­джувалося, що українська інтелігенція успішно виховує сільське населення, особливо молодь, у дусі ненависті до Москви та до досягнень радянського ладу, агітує за справжній державний суверенітет. Наслідки такого висновку уявити неважко.

До грудня 1922 р. навчання в школах Волинської, Подільської, Полтав­ської губерній, у селах Київщини без будь-яких вказівок зверху велося україн­ською мовою, в інших регіонах — російською або двома мовами паралельно. Слід зазначити й таке: до початку 1919 р. гетьманська адміністрація дерусифікувала 5400 початкових шкіл (понад чверть загальної кількості), частково українізувала 262 вищі початкові (74%), а також 55 гімназій. Зазвичай умови навчання в школах були дуже важкі. Хоча 30 липня 1924 р. згідно з наказом Наркомату освіти у класах початкової школи мало бути не більше 40 учнів, але насправді в багатьох школах кількість їх сягала 55—60. Адже гостро не виста­чало приміщень, учителів; навчальний рік тривав не 224 дні, а в містах — 180, у селах — десь 154 дні, бо більшість дітей допомагала батькам.

Через три місяці після завершення роботи XII з'їзду РКП(б), 27 липня 1923 p., вийшов декрет Раднаркому України «Про заходи українізації навчаль­но-виховних і культурно-освітніх установ». На його базі було розроблено за­ходи щодо забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови. Хоча вони передбачали виконання завдань українізації протягом року і містили вказівку про заборону брати на керівну роботу осіб, які не оволоділи українською мовою, перший секретар ЦК КП(б)У (з березня 1925 р. — Ге­неральний секретар) Е. Квіринг майже два роки гальмував процес дерусифікації. Лише після прибуття до УСРР Л. Кагановича, який замінив Квіринга, пленум ЦК КП(б)У терміново створив у квітні 1925 р. комісію з українізації. Це рішення 30 квітня продублював ВУЦВК, сформувавши Всеукраїнську Цен­тральну комісію з українізації радянського апарату (голова — В. Чубар) і видав грізну постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації ра­дянського апарату». Але спроби форсованого здійснення фактично дерусифікації зустріли опір як партійно-радянської номенклатури, так і значної частини населення. Керівництво в Москві по-різному реагувало на труднощі, пов'язані з проведенням національної політики. Й. Сталін, приховуючи свої справжні думки, вимагав «подолати іронію та скептицизм у питанні української культу­ри», тоді як Г. Зинов'єв був значно відвертішим: українізація, стверджував він, «б'є по нашій лінії стосовно даного питання, допомагає петлюрівщині». Гене­ральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович наполегливо виконував вказівки Й. Сталіна, хоча для нього не мало особливого значення, що саме впроваджу­вати — русифікацію чи українізацію.

Створені для державних службовців три- та чотиримісячні курси з вивчен­ня української мови в більшості міст функціонували формально, хоч слухачам і загрожувало звільнення з роботи, якщо на випускному екзамені вони отри­мають незадовільну оцінку. Багато хто з них відвідували заняття спорадично, спілкувалися між собою, як правило, російською мовою або так званим «сур­жиком», доповіді найчастіше виголошувалися теж російською. Наприклад, в Артемівську з 8323 службовців різного рангу 3680, тобто 44,2 %, зовсім не відвідували занять, а 796 були звільнені від них, хоча володіли українською мовою дуже погано. Не вистачало вчителів, оскільки в 1921—1923 pp. учитель­ський корпус України зменшився майже вдвічі — з 85 до 45 тис. осіб. Нестача підручників, словників, відсутність української термінології весь час були бо­лючими моментами українізації. Голова Укрбюро Всеросійської Центральної Ради профспілок навесні 1923 р. вагався, чи можна поставити на обговорення з'їзду професійних спілок питання українізації, побоюючись, що делегати його провалять. Для багатьох чиновників («совбурів», як їх називало населення, тобто «советских буржуев») українізація була лише мімікрією, викрутасом, не­серйозним кон'юнктурним заходом. Нарком освіти України О. Шумський у 1926 р. так схарактеризував стан справ: «Темп українізації нашої партії є темп чумацького обозу порівняно з експресом розвитку української культури».

 

І справді, з 1898 відповідальних працівників КП(б)У тільки 345 вважали себе українцями і добре володіли рідною мовою. Кредитні установи не приймали векселів українською мовою без перекладу російською. У цьому відношенні досить характерною є доля українського правопису. Ще в травні 1919 р. Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису». Вони були надруковані у 1920 p., але тільки через шість років їх винесли на обговорення. Наступного року правила схвалила Всеукраїнська правописна ко­місія, але її голова — україножер А. Хвиля назвав їх націоналістичними. Нарешті 26 квітня 1933 р. він поховав ці правила остаточно, угледівши в них штучну відірваність від росій­ської мови. Ставши заступником наркома освіти, А. Хвиля постановою «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» унеможливив реалізацію цих правил.

 

Цікаво, що такі гасла, як «українізація» і «боротьба з українським буржу­азним націоналізмом» були двома сторонами єдиної політики. Паралельно дерусифікації відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальну тканину суспільства, призводило до переслідування педагогів дореволюційно­го часу. Процвітало спрощення складних проблем, напівосвіченість, хронічно не вистачало коштів на культурно-освітню роботу. Украй повільно проходила українізація в комсомолі України, де на 1 травня 1924 р. налічувалося: укра­їнців — 21,1 %, росіян — 10,5 %, євреїв — 65,8 %, представників інших етно­сів — 2,6 %. Не краще просувалася справа і в дислокованих на території УСРР військових частинах, особливо серед командного складу. Причина тут теж була на поверхні: із 42 начдивів і військових комісарів лише двоє були українцями, 21 — росіянами, 10 — євреями, 9 — латишами, а в штабі Українського військо­вого округу з 246 працівників налічувалося тільки шестеро українців.

 

У 1924 р. 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на Батьківщину і М. Грушевський, упевнившись, що за його життя нової революції не буде, а тому тре­ба формувати свідомість українського народу за допомогою історії. Наприкінці грудня 1923 р. він одержав гарантійного листа від президії ВУЦВК про неприпустимість його переслідування будь-коли, а також «охоронну грамоту» за підписами В. Чубаря та В. Балицького з обіцянкою не робити в нього обшуків, не переслідувати й не заарештовувати. Історик не знав, звичайно, що всі його розмови, приватні листи, знайомства контролюва­лися чекістами. А з 1928 р. ДПУ почало «створювати» уявні контрреволюційні організації, і через шість років черга дійшла до М. Грушевського, коли згідно з операцією «Єзуїти» в 1934 р. планувався ще один суд (після відомого процесу «45» в Харкові 1929 р.) над ним самим, його братом Олександром та Є. Патоном. На перешкоді процесу стала дещо загад­кова смерть М. Грушевського, у якій безпідставно звинувачували чекістів.

 

Найактивніше проходила українізація в галузі початкової освіти; багато рі­шень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на «промивання мозку», ліквідацію національних традицій, перемоги в деяких губер­ніях «суржику». Водночас не можна заперечити, що завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал-комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці спостерігався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст. Прогрес у цій справі засвідчують і кількісні показники: до осені 1927 р. на українську мову навчання перейшла чверть ВНЗ, близько половини технікумів, 80 % періодичних видань стали «україномовними», понад 92 % першокласників починали навчання в українських класах. У 1931 р. 79 % підручників для ВНЗ видавалися українською мовою.

 

У цей період навіть «агітатор-горлан» В. Маяковський писав:

Говорю себе: товарищ москаль! На Украину зубы не скаль.

Разучите эту мову на знаменах, лексиконах алых,

Эта мова величава и проста: «Чуєш сурми заграли, Час розплати настав».

 

Але надто помітною була нерівномірність рівня дерусифікації в різних ре­гіонах, галузях, типах освітніх установ. Якщо повністю українізувалися Хер­сонський і Миколаївський інститути народної освіти, 43 педтехнікуми, то Харківський медінститут — лише на 9,7 %, фармтехнікум — на 2,6 %. Можна продовжити такі порівняння: педтехнікуми забезпечувалися літературою укра­їнською мовою на 60 %, а медичні й сільськогосподарські вузи — ледве на чверть від потреби.

Досить гострою була проблема кадрів. Намагаючись її розв'язати, Нарко­мат освіти влаштував на роботу в школах радянської України 1500 галицьких педагогів. У свою чергу, Наркомат охорони здоров'я мав подібні плани щодо медичних працівників Західної України, а Вища рада народного господарства пропонувала перекинути звідти інженерів.

Реальні зміни сталися й на тій території Слобожанщини, де компактно проживало українське населення, але в адміністративних межах Росії — у Кур­ській, Воронезькій та Брянській губерніях. У 1927 р. тут функціонували вісім українських педтехнікумів, Воронезький університет готував вчителів україн­ської мови й літератури, у трьох технікумах ввели українознавство, до 1932 р. 13 районних газет виходили українською мовою. В цих регіонах планувалося дерусифікувати 26 районів з переважно українським населенням. Не відста­вала й Кубань: до 1930 р. тут відкрили 240 українських шкіл, український педінститут, два педтехнікуми, українські відділення в сільськогосподарському інституті та на робфаці. Однак на Дону і Кубані російські школи були пере­повнені, а в українських спостерігався недобір учнів. Професура Кубані роз­робляла в 1927—1928 pp. якусь вигадану «кубанську мову» замість, як вони говорили, «чужої української».

Із 1924 р. в Україні почалося формування національних районів, сільрад, колгоспів. Вони створювалися на базі національних меншин з метою активізу­вати в їхньому середовищі класову боротьбу, спонукати Польщу ввести автоно­мію для українців і білорусів. Проте виникнення таких національних утворень в УСРР лише посилило міжнаціональну ворожнечу, оскільки представники інших етносів, що залишалися в тому чи іншому національному районі, відчували себе тут чужинцями. Чутки про те, нібито українців виселять, скажімо, з польського національного району, примушували їх під час перепису безпідставно заявляти про своє польське походження. З'явилася тенденція до відродження дореволю­ційних станів: українців і росіян вважали селянським станом, німців — колоніс­тами, поляків — дворянами. Масове незадоволення українців викликав декрет 1925 р. щодо збільшення на 20 % земельних угідь для німецьких господарів, які мали менше 35 га землі. Таким чином, комбінація етнічності та проблем контро­лю над територією й земельною власністю зумовила загострення національних почуттів, чітке розрізнення понять «свій — чужий».

Певні труднощі виникали, коли обговорювалося питання про визнання російського населення як національної меншини в Україні. Саме на такому рішенні наполягав М. Скрипник, опонентами якого виступали В. Затонський і Г. Гринько. Перемогла перша точка зору, тому 1927 р. в УСРР сформували дев'ять російських національних районів і 222 російські сільради. Крім того, до 1931 р. на Півдні республіки і в Криму було створено чотири національних єврейських аграрних райони і 127 єврейських сільрад.

Хоча у квітні 1926 р. Й. Сталін висловлював побоювання, що форсована українізація може спровокувати явища антиукраїнського шовінізму в Донбасі, пленум ЦК КП(б)У у червні 1926 р. вирішив продовжити твердий курс на українізацію, включаючи пролетарські центри та вищі навчальні заклади. Пролетарів, звичайно, не карали за незнання української мови, для них майже не створювали курсів з її вивчення. Але на підприємствах, де етнічні українці складали більшість, їх з усіх боків оточували українською культурою: преса українською мовою, відповідного змісту екскурсії, свята, лекції. Так, із червня до вересня 1929 р. проводився «фестиваль української культури», навіть неми­лий більшовикам письменник Микола Хвильовий три місяці їздив індустріаль­ними містами, читав свої твори і лекції для інженерно-технічного персоналу про українську культуру.

Водночас майже на всіх підприємствах України спілкувалися російською мовою, мало де випускали газети й журнали українською мовою, стіннівки виходили виключно російською. У заводських бібліотеках п'яти найбільших харківських заводів українські книги складали наприкінці 20-х років від 0,4 до З %. За таких умов передбачення Й. Сталіна, що українська мова переможе в УСРР так само, як це сталося в Латвії, Чехії та Угорщині, де тріумфували наці­ональні мови, попри тривале засилля німецької, не могло справдитись. Уже в 1926 р. з 1,5 млн. опитаних українців 1,2 млн. назвали рідною мовою російську. Переважна більшість робітників відносила росіян і українців до однієї культур­ної категорії. Україна виявилась єдиною з союзних республік, де намагалися українізувати діючі в ній союзні інституції. Однак дебати про те, чи можлива українізація цих установ, тривала понад сім років. Практично питання стояло по-іншому: чи могли вони листуватися з Москвою українською мовою. Через впертий саботаж російських чиновників і небажання працівників інших со­юзних республік сприймати тексти українською мовою Харків змушений був використовувати у відносинах з ними виключно російську.

Із плином часу рішення національного питання і проблема дерусифікації дедалі більше суперечили тенденції до уніфікації національних культур в СРСР, ідеям так званого пролетарського інтернаціоналізму, перетворення російської мови на засіб міжнаціонального спілкування. Дедалі впливовішою ставала дог­матична формула «соціалістичної за змістом, національної за формою культу­ри». Не припинявся й спротив дерусифікації: у Сталінському окрузі Донбасу з 92 міських шкіл лише дві були українськими, зі 190 заводських шкіл у 1928 р. українськими лишилися 42. Пояснюючи таку повільну українізацію, керівники звичайно посилалися на вказівку генсека ЦК ВКП(б), який зазначив, що «не можна українізувати зверху.., це процес тривалий, стихійний, природний».

 

Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є частиною Росії і ніколи «не буде самостійною, завжди буде жити за вказів­ками матінки-Росії». Київські службовці зухвало заявляли: «Ми не розуміємо китайської мови!» — маючи на увазі, звичайно, українську. Професор П. Толстой з Одеського інсти­туту народного господарства називав ренегатами тих викладачів, які читали лекції укра­їнською мовою. Чимало більшовиків вбачали в українізації перемогу міщанської, реакцій­ної культури, апологію селянських кожушків і чобіт у дьогті.

 

Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно нагадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно-націоналіс­тична ідеологія, антирадянська культура за темпами розвитку нібито виперед­жає пролетарську ідеологію і радянську культуру. Уже з початку 1926 р. почалися нападки на найпослідовнішого прихильника дерусифікації і справжньої суверенності радянської України, особливо при вирішенні кадрових питань, наркома освіти О. Шумського. До його політичного цькування не в остан­ню чергу був причетний М. Скрипник, який домігся за підтримки Й. Сталіна і Л. Кагановича переведення, а фактично висилки О. Шумського у вересні 1927 р. на роботу до Росії. Крім жупелу «шумськізм», який верхівка партії трактувала як «національний ухил», з'явилися також «хвильовизм» і «волобуєвщина». Останнє явище особливо налякало догматиків: в одній зі своїх економічних праць 1927 р. 24-річний комуніст М. Волобуєв-Артемов, не за­перечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформований народногосподарський організм, який має власні шляхи прогресу. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке ставлення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права й можливістю реального, а не формального керівництва економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури і культури загалом.

МИХАЙЛО СИМОНОВИЧ ВОЛОБУЄВ-АРТЕМОВ (24 січня 1903 — 20 червня 1972) — народився в Миколаєві, закінчив гімназію, екстерном вчився на економічному відділі Харківського ін­ституту професійної освіти. Член КП(б)У з 17-річного віку, працював у Вінниці завідувачем губернським відділом політичної освіти. Із 1923 р. працював у Харкові, протягом 1930— 1933 pp. — завідувач кафедри політичної економії Харківського механічно-машинобудів­ного технікуму. Мав тісні стосунки з «дисидентами» того часу: О. Шумським, М. Хвильовим, М. Яловим, у 24 роки став професором. Після публікації в журналі «Більшовик України» статті «До проблеми української економіки» 8 грудня 1933 р. був заарештований. За виро­ком суду після 8 травня 1934 р. перебував на засланні в Казахстані. Неодноразово (в 1937, 1941 і 1943 pp.) звертався до влади з проханням про реабілітацію, тим більше, що під час німецької окупації за дорученням органів НКВС працював співробітником профашистської газети «Кубань» у Краснодарі. Лише 23 серпня 1957 р. був реабілітований; працював у од­ному з донецьких ВНЗ, згодом переїхав до Ростова, де й помер.

 

Що стосується М. Хвильового, то відродження України він, так само як і нарком освіти О. Шумський, вбачав в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Західній Європі. Відомо гасло М. Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Доволі іронічно висловив­ся про тих митців, які поділяли ці прагнення, відомий поет М. Рильський:

Ти випив самогону кварту

І біля ліжка в бруді спиш,

А десь там голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж...

 

Позиції активних прихильників українізації істотно вплинули на її подаль­шу долю. Для «правовірних зверхцентралізаторів» вона стала синонімом сепа­ратизму й антирадянщини. Адже проблема українізації була тісно пов'язана із розвитком продуктивних сил України, її індустріалізацією та модернізацією виробництва. Подальше поглиблення національної самосвідомості могло по­родити потяг до економічної, а далі й політичної самостійності.

Прихильники самостійності дійсно були в Україні, у тому числі й серед частини комуністів. Вони вважали саме титульну націю державотворчою в УСРР, а росіян — лише національною меншиною, сповідували ідеї націонал-комуністів. У їхніх листах і запитах лунали вимоги надання Україні ширших бюджетних повноважень, права на самостійні міжнародні зв'язки, реального, а не на папері, здійснення суверенних прав, а не лише можливості, до того ж урізаної, розвивати національну культуру і мову. Говорячи про тяжке життя українського народу, націонал-комуністи обурювалися, однак, не фактом над­мірної експлуатації трудящих, а тим, що одержані в Україні кошти надходять переважно до центру.

Незадоволення Москви викликали й вимоги українізації Червоної Армії та репресивно-каральних органів в Україні, у яких на той час переважали росіяни і євреї. Багатьом не подобалися зміни характеру виховного процесу в школах. З цього приводу С. Єфремов писав, що «школа тепер плодить вислужування, доноси й політичну розпусту, кар'єризм і нескінченну слухняність. Школа до роботи не привчає, думку забиває, прищеплює дрібне, огидне політиканство, виховує покоління, позбавлене ідеалізму і глибоко невігласне». Спроби ке­рівників юних комуністів-скаутів уникнути політизованого навчання протя­гом 1921—1923 pp. закінчилися забороною цих організацій. Аналогічна доля чекала інші неполітичні угруповання молоді, Комуністичну юнацьку спілку (філіал боротьбистів), а також Українську комуністичну юнацьку спілку (діяла до березня 1925 p.). Право на монополію в молодіжному русі дістав комсомол, створений в Україні у червні 1919 р. Із січня 1922 р. він тісно співпрацював з Надзвичайною Комісією, борючись з «антирадянськими молодіжними органі­заціями» — як правило, шляхом репресій.

 

Ще в березні 1924 р. слухачі київських медичних курсів дізналися, що слова Т. Шевченка «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим» є буржуазними і контрреволюційними. Адже влада намагалася відірвати дітей від «м'якотілої» сім'ї, аби перетворити їх на твердокам'яних більшовиків. У офіційній пропаганді та навчальному процесі з середини 20-х років стверджувалося, що великий поет нібито схвалював ідею комунізму. З його творів викреслювалися такі вирази, як «не вернеться козаччина, не встануть гетьмани», «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», слово «Бог». Видання «Кобзаря» 1926 р. вражає «покаліченими» поемами «Гайдамаки», «Княжна», «Кавказ» та ін. В чотирьохгодинному кінофільмі 1926 р. «Тарас Шевченко» поет виглядав пересічним радянським агітатором-демагогом, в епізодах переважала вульгарність. З серпня 1925 р. органи ДПУ наказали реєструвати тих громадян, які читали офіційно тоді ще не заборонені твори М. Грушевського.

Саме тоді як реакція на ці дії з'явився горезвіс­ний «Акафіст Марксу»:

Радуйся, о Марксе, великий чудотворче,

О великий святитель новоявлений,

Своїми словами й ділами прославлений!

 

У 1926—1930 pp. радянська преса закликала контролювати приватне життя, а демонстрація любовних сцен у фільмах вважалася контрреволюційною пропагандою. Вважалося, що такі сцени відволікають радянських людей від виробничих завдань, стають на заваді комуністич­ному будівництву. Прославлявся «радянський аскетизм», обов'язковість подвигів на трудо­вому фронті, матеріальна невибагливість і радісна жертовність заради перемоги світової революції. З'явилася нова теорія виховання А. Макаренка — «парадоксальний гуманізм». Педагог-новатор стверджував: «Терор — це прояв досконалого гуманізму, тому що приму­шує працювати заради перемоги комунізму навіть тоді, коли людина цього не бажає».

 

Офіційного партійного рішення щодо припинення дерусифікації в УСРР не було, але спрацював механізм гальмування. Так, з 1926/27 навчального року від складання випускних іспитів з української мови були звільнені студенти соціально-історичних відділень факультетів професійної освіти, бо серед них було багато комуністів, які не знали української мови. У квітні 1928 р. Раднарком, вивчивши стан справ, дійшов висновку про відчутне зростання кількості службовців, котрі не володіють українською мовою. А підбиваючи підсумки ходу хлібозаготівель на Північному Кавказі, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) у рішенні, прийнятому в грудні 1932 p., зазначали, що українізація Кубані — не що інше як петлюрівщина. Після цього будь-яка українізація за межами Укра­їни припинилась: з 14 грудня — на Кубані, з 15-го — на території Централь­ної Чорноземної області Росії, в Казахстані і на Далекому Сході. Із 1 вересня 1933 р. діти українців у цих регіонах могли відвідувати лише російські школи. За ініціативою наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідувачі відділів народної освіти в районах, 90 % завідувачів облоно, 200 працівників Наркомату освіти, чотири тисячі вчителів — мабуть, за надмірну ретельність у проведенні дерусифікації. У грудні 1932 р. під Харковом чекісти розстріляли понад 200 кобзарів разом з їхніми поводирями-охоронцями. На жаль, навіть апологет духовної свободи М. Хвильовий «викривав» цих носіїв національного пісенного епосу як «запеклих контрреволюціонерів».

Нарешті, в липні 1933 р. з подачі головного ідеолога КП(б)У, колишнього меншовика і таємного співробітника чекістських органів М. Попова було при­йнято постанову «Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними». Головним ворогом партії на багато років став «український буржуазний націоналізм». Проте з 1935 р. розпочалася друга хвиля українізації, метою якої було виставити партію послідовним борцем за рівні права раніше пригноблених народів у колишніх царських напівколоніях. До партійних і радянських органів почали висувати більше етнічних українців. Пізніше стало ясно, що поєднати нагальні потреби українізації з більшовиза­цією кадрів просто неможливо. Тому в подальшому навіть у риториці, а не тільки в політиці з національного питання, бралися до уваги виключно інтере­си кремлівських вождів, які у своїх висловлюваннях вдавалися до лицемірства, відповідно до ситуації на світовій арені.

У січні 1934 р. в пресі йшлося вже тільки про більшовицьку українізацію, а з другої половини 1937 р. зник навіть і цей термін. Під час реорганізації сис­теми освіти з'явилися нові підручники, які фальсифікували історію України — зокрема, Б. Хмельницького називали провокатором, зрадником російського й українського народів. У 1938 р. викладання російської мови з 2-го класу ввели в усіх українських школах (не без втручання М. Хрущова). Однак мережа шкіл з українською мовою навчання залишилась. Скажімо, в 1937/38 навчальному році в них налічувалося 4 054 972 учні, тоді як у російських було 590 990, у змішаних російсько-українських — 275 065. Переважала й україномовна пре­са: у 1933 р. лише 10,1 % газет виходили російською мовою, і навіть у 1940 р. українські видання становили понад 75 %. Показово й те, що з 8 квітня 1940 р. російську мову в українських початкових школах стали вивчати з 4-го, а не з 2-го класу. До речі, на XV з'їзді КП(б)У 1940 р. терміни «коренізація» чи «українізація» вже не вживались. Подальше різке падіння числа шкіл з укра­їнською мовою викладання й посилена деукраїнізація сталися через 30 років після завершення Другої світової війни.

Кульчицький