Українська автокефальна православна церква

Ще 1 січня 1919 р. Директорія проголосила автокефалію Української православної церкви, однак війна перешкодила її створенню. Все­українська православна церковна рада (існувала з 1.917 о.) 11 жовтня 1921 п. скликала Всеукраїнський православний церковний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Липківського митрополитом Української автокефальної православної церкви.

Нова церква швидко зростала. В 1927 р. вона мала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 2800 парафій і 6—7 млн. парафіян. Проте більшість віруючих залишилася в лоні Руської православної церкви. Служба в УАПЦ. правилась українською мовою замість церковнослов'янської. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бороди. Єпископам дозволялося одружуватись. Управління церквою було демократичнішим, ніж у РПЦ. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою.

Патріарх Московський і всея Русі Тихон оголосив УАПЦ незаконною, тому закордонні патріархи відмовились її визнати. Зате до неї приєдналися православні українці з діаспори.

УАПЦ критично ставилась до радянської влади, викликавши цим на себе переслідування. Спочатку власті намагалися розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилася "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), головою якої став М. Мороз, а осередком — Михайлівський монастир у Києві. Згодом їй передали деякі храми УАПЦ, але ДХЦ виявилась безсилою і ліквідувалася 1927 р. У 1925 р. виникла "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Вона, як і УАПЦ, обстоювала українську церковну незалежність, але була лояльнішою до радянської влади.

Водночас розгорнулася широка "атеїстична пропаганда", яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. Багато храмів було закрито і навіть зруйновано. У другій половині 20-х років було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а ігумена Гермогена Голубинського заарештовано. Саму Лавру незабаром перетворили в антирелігійний музей.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ на УАПЦ. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. 2-й Всеукраїнський церковний собор під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита Василя Липківського, який одразу був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митрополитом став Микола Борецький. Церква існувала ще деякий час, але доля її вже була вирішена.

Литвин

 

3. Українізація: форма і зміст. Розгляд третього питання варто розпоча­ти з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізації влади. Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підка­зував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національ­них вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшови­ки не матимуть їх підтримки. Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуні­стичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських рес­публіках національних мов. В Україні ця політика набула форми україні­зації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, ко­муністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення не­російських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином мас­кувався і псевдофедералістський устрій СРСР, створювалася видимість пев­ної самостійності радянських республік.

Початок політиці коренізації поклав XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних рес­публік.

У липні — серпні 1923 р. РНК УСРР видала декрети "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про захо­ди забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширен­ня сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це не випадково. За даними 1923 p., тільки 737 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. У 1922 р. на одного члена Ком­партії України, який постійно користувався українською мовою, припада­ло семеро тих, хто розмовляв лише російською мовою. В уряді це співвідно­шення було один до трьох. В Україні державний апарат був переважно неук­раїнським. Частка українців у апараті 1923 р. не перевищувала 35 %. Особ­ливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За пере­писом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УСРР (28,7 млн. осіб) становила лише 8 %, а євреїв — близько 5 %. Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських структурах.

За допомогою політики українізації більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада — це їхня власна влада. Тому поряд з розши­ренням сфери вживання української мови політику коренізації в УСРР тре­ба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів. Отже, українізація передбачала виховання кадрів із пред­ставників корінної національності, впровадження в роботу партійного, ра­дянського і господарського апаратів, що користуються рідною для населен­ня мовою, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчан­ням рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культу­ри. Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало украї­нізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб пере­будувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

Об'єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її про­відників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної само­свідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної вла­ди, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через "стирання національних відмінностей". Тому в перспективі україні­зація, як і вся політика коренізації, була приречена. Зі зміцненням радянсь­кої влади в радянських республіках центральне союзне керівництво неми­нуче мало, якщо не офіційно, то приховано, під лозунгом боротьби з так зва­ним місцевим буржуазним націоналізмом, але реально зректися її. Історія засвідчила, що так і сталося в 1930-х pp.

До весни 1925 p., коли партійну організацію України очолював "інтер­націоналіст" Е. Квірінг, українізація не мала помітних успіхів. Російські та російськомовні партійні й державні чиновники вважали українізацію по­ступкою "петлюрівщині", всіляко саботували її здійснення, чинили опір. Але в боротьбі за владу Й. Сталін прагнув заручитися підтримкою найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Заради цього він був згоден на тимчасові поступки в національному питанні. Тому на місце Е. Квірінга Й. Сталін надіслав свого вірного і найближчого співробітника Л. Кагановича. Останній досить сум­лінно, хоча значною мірою по-чиновницьки, за допомогою адміністративних засобів, втілював у життя офіційний курс. Тому за Л. Кагановича політика українізації набула найбільшого розвитку. Для службовців, викладачів вста­новлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Дія­ли державні курси вивчення мови з випускними іспитами. А в 1927 р. Л. Ка­ганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою.

Важливе значення для здійснення українізації мала і та обставина, що в середині та другій половині 1920-х pp. ключовим у справі українізації нар­коматом освіти керували прихильники національного відродження О. Шумський (1925—1927) та М. Скрипник (1927—1933). Навколо них гуртувалася невелика частина відповідальних працівників, представників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами.

 

Результати українізації у 1920-ті pp. були вражаючими. Серед служ­бовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 до 52 %. Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже 70 %. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти 30 % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВНЗ, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація окремих військових частин, церкви (Українська ав­токефальна православна).

Оскільки в Україні за переписом 1926 р. проживало 5 млн. 107 тис. пред­ставників різних національностей — росіяни (2,3 млн.), євреї (1,4 млн.), по­ляки (392 тис), німці (375 тис), греки (105 тис), болгари (101 тис.) та ін., у процесі українізації велика увага приділялася створенню умов для розвит­ку національних меншин. На середину 1920-х pp. було організовано 12 на­ціональних районів (польських, німецьких, болгарських, єврейських), функ­ціонували 954 сільські та 100 містечкових національних рад. Для представ­ників національних меншин відкривалися національні загальноосвітні та професійно-технічні школи, технікуми, клуби, бібліотеки тощо. Національ­ними мовами у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. У республіці працювало 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький театри.

 

Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти "буржуазних націоналістів" і "націонал-ухильників". До них, як правило, Й. Сталін відно­сив партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Наприкінці 1920-х pp., коли Й. Сталін переміг своїх конкурентів у боротьбі за владу, він рішуче почав згортати політику українізації, в якій, на його думку, містилася загроза місцевого сепаратизму. Про припинення українізації ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже на початку 1930-х pp. за допомогою політичних та репресивних засобів це зав­дання в основному було вирішено, влада повернулася до русифікаторської політики. У 1930-х pp. втратили культурні здобутки минулих років і націо­нальні меншини України. 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", відповідно до якої ство­рення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікувалось як "насадження... вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". З огляду на це майже всі 888 шкіл національних меншостей, які ще існува­ли на той час, були закриті. Така ж доля спіткала національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Фактично всі національно-культурні інституції в УСРР було ліквідовано або зрусифіковано. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове ви­вчення російської мови в неросійських школах України", що дублювала відпо­відну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей". Постанова прямо і відверто програмувала шляхи подальшої русифікації і українського народу, і національних меншин. У 1938 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що вело до ліквідації і національних адміністра­тивно-територіальних утворень на території республіки.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930-ті pp. Під час підготовки до відповіді на четверте питання необхідно звернути увагу на особ­ливості культурного життя в УСРР і на західноукраїнських землях. У Ра­дянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву "культурної революції". Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему на­родної освіти; сформувати кадри нової, відданої ідеям соціалізму інтелі­генції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соці­алістичному будівництву.

 

У культурному процесі Радянської України 1920—1930-х pp. виявилася боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культур­ного рівня. Перша тенденція переважала до кінця 1920-х pp. Це зумовлюва­лося тим, що у 1920-ті pp. комуністична партія лише підпорядковувала собі культурну діяльність і залишався простір для новаторства і пошуку. З іншого боку, позитивний вплив на розвиток культурного і духовного життя справ­ляла українізація. Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х — на початку 1930-х pp. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тота­літарного режиму, який, здійснюючи політику форсованого будівництва со­ціалізму, забезпечував командними, централізованими методами уніфікова­ний освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту більшовицької "культурної революції".

 

Важливе значення для духовного життя суспільства мала ліквідація не­письменності. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. В УСРР з 1920 р. діяла Над­звичайна комісія для боротьби з неписьменністю, а з 1923 р. виникло добро­вільне товариство "Геть неписьменність". На 1930 р. діяло 30 тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося 1640 тис. учнів. За два десятиріччя в УСРР ліквідували неписьменність 10 млн. осіб. На 1939 р. кількість письменних у республіці становила майже 85 %.

До середини 1930-х pp. закінчилося формування радянської системи осві­ти, яка базувалася на єдиних програмах, підручниках і включала початко­ву, середню спеціальну і вищу школу. На кінець 1930-х pp. у містах завер­шився перехід до обов'язкової семирічної освіти, створювалися передумови для реалізації загальної середньої освіти, значно розширилася мережа се­мирічної та середньої освіти на селі.

Але форсована індустріалізація зумовила надмірне захоплення виробни­чим навчанням учнів, що негативно позначалося на їх загальнотеоретично­му рівні. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політех­нізації, а насправді — ремісництва. Це призвело до вихолощування гумані­тарного змісту навчання в школі.

Швидкими темпами в УСРР зростали середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади, які формували нову інтелігенцію, спеціалістів для різних галузей народного господарства. Якщо в 1920/21 навчальному році в Україні налічувалося 54 технікуми, то в 1927/28 навчальному році їх стало 131. У 1940 р. в УСРР налічувалося 693 середніх спеціальних навчальних закла­ди, в яких навчалося 196,3 тис. осіб. Схожа тенденція простежувалась і у вищій школі. Мережа інститутів УСРР зросла з 38 у 1920/21 навчальному році до 119 у 1928/29 і 129 у 1938/39 навчальному році. Якщо у 1927/28 в інститутах навчалося понад 29 тис. студентів, то у 1938/39 навчальному ро­ці — близько 125 тис. У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Але кількісні показники у розвитку середньої і вищої спе­ціальної освіти не були підкріплені якісними. У 1920 р. в УСРР були неви­правдано ліквідовані університети, на базі яких утворено вузькопрофільні інститути народної освіти та інші ВНЗ. Ліквідація університетів була спря­мована на професіоналізацію вищої школи і супроводжувалася принижен­ням ролі теоретичних знань і гуманітарної підготовки. Те саме відбувалось і в системі середньої спеціальної підготовки. Крім того, значної шкоди се­редній і особливо вищій професійній освіті завдавав класовий принцип фор­мування студентських колективів, здійснюваний курс на "зробітничення" ВНЗ, наслідком якого було включення до числа студентів непідготовленої молоді із робітників і селян. Вся радянська освіта пов'язувалася з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології, що було необхідною умовою формування нової радянської інтелігенції. Часто непродуманими і неефективними були новації у методиці навчання. Великої шкоди творчому процесу освіти завдала її уніфікація в 1930-ті pp.

 

Після ліквідації (у 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У 1920-ті pp. в Академії наук діяло три секції — історико-філологічна, фізико-математична та суспільно-економічна, функціонували десятки кафедр, лабораторії, комісії, інститути. В історико-філологічній секції Академії наук особливо плідно працювали відомі вчені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, С. Єфремов, А. Лобода, А. Кримський та ін. На світовому рівні проводили дослідження представники фізико-математичної секції Д. Граве, М. Крилов, І. Шмальгаузен та ін. В соціально-економічній секції дуже плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут. У 1929 р. відбулася комунізація ВУАН. Дійсними членами Академії обрали представників ком­партійно-радянського керівництва: В. Затонського, Г. Кржижановського, М. Скрипника, О. Шліхтера та ін. Розпочалися переслідування науковців старої формації. На початку 1930-х pp. була змінена структура ВУАН, ка­федри, лабораторії ліквідовувалися, основними осередками наукової робо­ти стали інститути. З одного боку, це сприяло концентрації наукових сил, а з іншого — посилювало централізацію і контроль. Академія почала працю­вати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання плано­вих завдань, що призводило до бюрократизації науково-дослідної роботи.

 

Складні та неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Увагу потрібно звернути на те, що непівський плюралізм 1920-х pp. зумовив виникнення серед українських літераторів різних ху­дожніх напрямів і стилів: революційного романтизму (В. Блакитний, Г. Ми­хайличенко, В. Сосюра, В. Чумак), який поклав в основу світоглядної концепції ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі за соціальне визволення; футуризму, що відображав новітні тенденції розвитку європейської літера­тури і проголошував модерн основним мистецьким критерієм (М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.); символізму, який тяжів і змістом, і формою до нових зразків європейської літератури, зберіга­ючи кращі традиції українського бароко (О. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянський, А. Савченко та ін.); неокласицизму, що переосмислював і використо­вував класичну культурну спадщину, протистояв низькопробній і недостат­ньо естетичній революційно-масовій літературі (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Творче багатоголосся літератури 1920-х pp. доповнювалося організаційним згуртуванням літераторів відповідно до їх художніх стилів, мистецьких та ідеологічних орієнтирів. Виникла ціла низ­ка літературних об'єднань: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте" (Вільна ака­демія пролетарської культури), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників), "Плуг", "Асоціація панфутуристів", "Нова генерація", "Авангард", "Аспис" ("Асоціація письменників"), "Ланка", "Марс" ("Май­стерня революційного слова") та ін. Оскільки літературні групи та органі­зації видавали свої журнали, в яких висловлювали власні погляди і крити­кували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії, серед яких особливе місце посідає дискусія 1925—1928 pp., започаткована М. Хвильо­вим. Під час неї робилися спроби визначити орієнтири подальшого розвит­ку національної культури, створити естетичну концепцію, яка б ґрунтува­лася на єдності традицій і новаторства. У 1920-ті pp. з'являються літературні твори високого ґатунку (П. Тичина — "Вітер з України", М. Рильський — "Синя далечінь", "Тринадцята весна", М. Хвильовий — "Сині етюди", "Осінь", Г. Косинка — "В житах", Ю. Яновський — "Чотири шаблі"). На особ­ливу увагу заслуговують твори М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, М. Бажана та ін. Але на початку 1930-х pp. радянський ре­жим покінчив із розмаїттям літературних організацій, поставив письмен­ників та митців під власний контроль. У 1934 р. було оформлено Спілку пись­менників України, яка стояла на соціалістичних пролетарських засадах. Літературний процес повністю опинився під контролем партійних чинов­ників. Домінуючим методом творчості в літературі став метод так званого соціалістичного реалізму, який у 1930-ті pp. зводився до художнього звели­чення і прославлення радянської дійсності. Проти письменників, які не дотримувалися цього методу, розпочалися гоніння та репресії.

 

У 1920-ті pp. динамічним був розвиток українського театру. Наприкінці 1925 р. в УСРР діяли 45 театрів. Кращі театральні сили зосереджувалися в театрі Леся Курбаса "Березіль", театрі імені І. Франка, Державному драма­тичному театрі. На театральній сцені втілювалися різні підходи щодо бачен­ня шляхів національного театрального розвитку. З'явилася когорта тала­новитих артистів: Г. Юра, А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Юра-Юровський та ін.

 

Новим явищем української культури 1920—1930-х pp. став кінемато­граф. Тут світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільми "Звенигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Відомими кіномитцями в УСРР стали І. Кавалерідзе, Д. Вертов, О. Соловйов. Але в театральному і кіно­мистецтві, як і в інших галузях культури, на початку 1930-х pp. розпочала­ся "колективізація" творчої праці, яка придушувала будь-яке відхилення від офіційної ідеології, уніфікувала і ці галузі мистецтва за ідеологічними стандартами соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система пар­тійно-радянського контролю над духовною творчістю, яка в деталях регла­ментувала та регулювала культурний процес, супроводжувалася репресія­ми проти творчо налаштованих представників українського театру та кіно.

 

Прагнення до національного самовияву відбилися в 1920-ті pp. і на цер­ковному житті. У жовтні 1921 р. національно налаштована частина україн­ського духовенства створила Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, яка стала серйозною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. УАПЦ уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відправлялася українською мовою. Українська церква здійснила багато демократичних нововведень, в основі яких лежало прагнення церкви наблизитися до віруючих українців. Авто­ритет УАПЦ швидко зростав, до неї стали приєднуватись українські парафії США, Канади, Європи. Все це не влаштовувало радянський режим, який дозволив діяльність УАПЦ лише сподіваючись на занепад релігійного жит­тя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широ­кий наступ. Радянська влада наклала високі податки на українські парафії. Митрополита В. Липківського та більшість священнослужителів звинуватили в українському націоналізмі та заарештували. Всеукраїнська право­славна церковна рада була розпущена. А у 1930 р. під тиском ДПУ близько 50 єпископів та священиків автокефальної церкви провели "Надзвичайний собор" і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

 

Отже, у 1930-ті pp. культура та мистецтво в УСРР значною мірою були знекровлені, але вони ще зберігали можливість свого відродження у май­бутньому.

 

Розкриваючи культурний стан західноукраїнських земель у 1920— 1930-ті pp., варто звернути увагу на те, що Польща та Румунія здійснювали асиміляторську політику. І це відповідно позначилося на всіх сферах куль­турного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову держав­ною, і українські школи були переведені на навчання двома мовами, а ви­вчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-українців замінили учителі-поляки. Оскільки останні не знали української мови, то викладали предмети польською, і двомовні школи все більше полонізува­лися. Так офіційна влада ліквідовувала українську школу. Якщо в 1922/23 на­вчальному році в Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926/ 27 — вже 845, а в 1937/38 — лише 360. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Разом з тим кількість польських майже не зменшилася. Отже, двомовні школи утворювались, як правило, на базі українських. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українсь­ких шкіл, а в 1932/33 — лише чотири. Проти полонізації української шко­ли виступали усі українські партії. Щоб спинити полонізацію освіти, гро­мадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема товариство "Рідна школа" до кінця 1930-х pp. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. Крім того, без дозво­лу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921 —1925) і Вищу політехнічну школу ("катакомбні" навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

Студенти університету отримували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Важливим центром національної культури в захід­ноукраїнських землях було в 1920—1930-ті pp. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, еко­номіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український уні­верситет та НТШ стали важливими осередками розвитку української куль­тури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митро­полита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний ви­щий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 1930-х рр. в академії навчалося понад 600 студентів.

Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Ру­мунії. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури та осві­ти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут ко­жен мав право посилати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українсь­кими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині діяло кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це Український вільний університет у Празі, Ук­раїнська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні закла­ди створювалися для українців-емігрантів, яких у 1920-ті pp. налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

 

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігра­вав журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонича. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького місячника "Назустріч". У журналі "Ми" (1934) друку­валися твори письменників-емігрантів: Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихиль­ника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іко­нописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Але у житті церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з като­лицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков) і домігся припинення ванда­лізму польських властей.

 

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччини в українському питанні давала українцям Закарпаття змогу задовольня­ти певним чином свої культурні потреби.

Субтельний

Українізація

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики да­вали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських респуб­лік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її прав­ління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трима­лася над селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радян­ської влади», як відверто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, пар­тія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб дер­жава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керів­ництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радян­ських урядовців чи місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж ба­гато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до україніза­ції взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої виплива­ло, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріа­том і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважа­ли передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

 

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припа­дало семеро тих, хто розмовляв лише російською, в уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 p., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу­ванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловод­ство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі ре­зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 p.—вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скла­дали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До 1926— 1927 pp. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрар­хії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбіль­ший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересо­ваність пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, осві­чене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час ре­волюції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %. Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова коміса­ріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загально­освітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл прак­тично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 ро­ків їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,— можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університе­тах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на чи­тання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах україн­ські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду­шував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятли­вішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили укра­їнською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. ук­раїнською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес­публіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі команду­вачі Червоної армії, котрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край ро­сійській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 p., створив велику по­требу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганяла з землі ба­гатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропет­ровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, 31 та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я­зана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснюва­лося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути ос­віту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелі­генції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основ­ний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Національний комунізм

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Ки­тай та Югославія, сьогодні вже утвердилася думка про те, що кожний народ може йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917—1920 pp. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях поря­тунку для людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних ре­зультатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами, мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським націо­нальним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали пар­тію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не мати­мемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також незалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скан­дал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову ви­йшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи взяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному пи­танні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «па­сивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильо­вого до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо­тивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість ґрунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильо­вий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один на­род, у даному випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського ре­жиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літе­ратурних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колиш­ніх боротьбистів. їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який від­кинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику партії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «україн­ського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб ство­рити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в пар­тії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Од­нак цього разу комісар освіти вирішив викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за го­ловну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Каганович. Ця пропозиція, що зобра­жалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати по­літичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного слу­жіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керів­ництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим вигля­дом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), як­що це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух... може подекуди набрати характеру бо­ротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Макси­мович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й ско­ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікав­леність у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився но­вий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського по­ходження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшови­ків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української пе­риферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ці­ле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути части­ною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як украї­нізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах ро­сійського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Украї­ною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засу­дити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них влас­ним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба за владу. Внаслідок цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плю­ралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.

Розвиток культури

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило ук­раїнській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Ук­раїні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури, контролювали прист­расні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелі­генції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та україн­ськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи­тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос­таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань рево­люція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб­то «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності про­летарське мистецтво може лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літератур­ної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, про­летарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-дру­ге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масо­вих літературних організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це на­самперед означало — для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хо­чуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба­ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви­словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його по­трібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував лі­тературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючи­ся, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Уза­галі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, по­при всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскіль­ки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої журнали, в яких висловлювали власні погляди и критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе­ратурну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керів­ництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для бо­ротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено про-радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 p.), мистецьке володіння словом, здат­ність відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зо­рями» (1918 p.), «Синя далечінь» (1922 p.), «Тринадцята весна» (1926 p.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се­ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 p.), що пройняті тон­ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо­вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відобра­жає ЇЇ суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як «В житах» (1926 p.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви­хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть­бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого чи­тали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його найславетніші п'єси — «Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 p.) і «Патетична соната» (1930 р.) —викликали сенсацію своєю модерністською фор­мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духов­ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славет­ному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленін­града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олек­сандр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 p.), «Арсенал» (1929 p.), «Земля» (1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радян­ська влада,

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поста­вивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд спри­яв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із «буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у школах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по­єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборо­нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спад­ковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним. Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей се­лян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 pp. чисельність школярів на Ук­раїні підстрибнула з 1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-ті ро­ки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і понад 40 % дітей шкільного віку.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного, технічного, агро­номічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей бід­них робітників і селян, що становили більшість студентів інститутів, від оплати звіль­няли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї. Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни — в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили, українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, часткове з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою про­гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише ко­оптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо­сили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені ді­стали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і під­тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої за­грози радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до біль­шовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. З переходом у середині 1920-х років до політики українізації українські комуністи, що керували міністерством освіти, зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під час громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину. Завдяки цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки (і політичний опо­нент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим членом Академії та роз­почав систематичне дослідження української історії. Так само зробили й багато ін­ших учених, які прожирали за кордоном чи в Західній Україні. Тому водночас із швидким зростанням престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазно-націоналістичних» тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусил­лям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримсько­го. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль нале­жала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літера­тури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костян­тин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі, яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із сві­товими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хі­міки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та Слабченко