Успіхи і прорахунки українізації

Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Нова політика не обмежувалась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія "боротьби двох культур". Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 p.: "Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста".

Проте незабаром найупертіші супротивники українізації ("русотяпи", як їх називали) були відкликані з України або допоки причаїлись. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. Емануїла Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У змінив 1925 р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя українізацію чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики, як Скрипник, а також рештки колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто лінувався вивчати мову, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 р. українці становили 16%, 1925 — 25, 1930 — 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав "липовим націоналом").

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був Шумський, а після його усунення 1927 р. — Микола Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало, Скрипник запропонував запросити кілька тисяч учителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоди, побоюючись "українського буржуазного націоналізму". Бракувало підручників. Доводилось долати спротив частини російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатись "селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30%, інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію — з цією метою в Харкові створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням найсприятливіших умов для їх розвитку. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна Радянська Республіка у складі України. Було засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські та польські автономні райони. Існували сотні національних сільрад, діяли національні школи.

Однак пропорційно до успіхів українізації зростав і спротив "русотяпів". Крім частини партійного керівництва, опір дерусифікації чинили російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське та обрусіле міщанство і пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви, апарат каральних органів. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

БОРОТЬБА З "НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВОМ"

Серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче обстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Проте керівництво ВПК (б) не збиралося

йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв (як не дивно, двоє з них були росіянами за походженням).

Приводом до дискусії став виступ письменника Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах "Геть від Москви!" і "Дайош Європу!". Виступ Хвильового започаткував "літературну дискусію" 1925—1927 pp., яка з подачі партійного керівництва вилилась у гостру критику "хвильовизму".

Наступним об'єктом критики став Олександр Якович Шумський (1890—1946). В минулому він належав до лівого крила українських есерів, входив до Центральної Ради, нею ж був заарештований і лише випадково врятувався від розстрілу. Згодом став одним з організаторів Української комуністичної партії (боротьбистів) і разом з нею в 1920 р. приєднався до більшовиків. У 1924—1926 pp. як нарком освіти він відповідав за українізацію. Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти, яка переросла у відверте цькування. Його звинуватили в захисті "націоналістичного ухилу" Хвильового, штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Шумського було знято з поста наркома і за рішенням лютнево-березневого

пленуму ЦК К! 1(6)У 1927 р. вислано за межі України. Лише один учасник пленуму — представник Компартії Західної України Карл Саврич (Максимович) — не підтримав цього рішення. Це дало Кагановичу привід звинуватити в "шумськизмі" цілий ЦК КПЗУ, який згодом був розгромлений Виконкомом Комінтерну.

Якшо Шумсысий прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у "Більшовику України" 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка становить самодостатню єдність, яка може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" і "хвильовизмом" була оголошена проявом "націонал-ухильництва".

Під тиском критичної кампанії, в якій навіть такі ентузіасти українізації, як Скрипник, взяли активну участь, Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів і визнали помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчив життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський. Він був таємно вбитий співробітниками держбезпеки 1946 p., коли із заслання повертався в Україну. Волобуєв також був заарештований, але йому пощастило пережити сталінські табори.

"Націонал-ухильництво" в Україні було одним з перших в історії проявом так званого націонал-комунізму — течії в міжнародному комуністичному русі, представники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.

Кампанія проти націонал-ухильництва 1926—1928 pp. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. З українізацією покінчили не відразу — була ще коротка "доба Скрипника" (1927—1933). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював. Насувалися нові часи — епоха терору і відверто імперської політики.