Духовне життя. Освіта та наука

20-ті роки були часом небувалого піднесення української культури. Українська революція 1917—1920 pp. дала поштовх пробудженню національної самосвідомості та духовному відродженню, яке, незважаючи на ідеологічні обмеження, розвивалося і в наступні роки. Певною мірою сприяла цьому політика українізації.

В Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення. Протягом наступного десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

Освіта стала ареною широкомасштабних експериментів. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО). Навчання в них було платне, але діти бідних робітників і селян (тобто переважна більшість студентів) звільнялися від плати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і ЗО робітфаків.

Поширенню письменності та успіхам освіти сприяла українізація, яка відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Вона також спонукала інтелігенцію до співпраці з владою, до участі в освітній і науковій діяльності. Багато зробили для розвитку освіти наркоми Григорій Гринько (1920—1923), Олександр Шумський (1924—1926) і Микола Скрипник (1927—1933).

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. її головним центром стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Заснована ще 1918 р. урядом Скоропадського Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а 1929 р. — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Баталій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя — багатотомною "Історією України-Руси". У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами — математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржсвський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблнй, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (і 919—і 922), ботанік Володимир Липський (1922—1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

В цей же час формується і марксистська історична школа під егідою Українського інституту марксизму-ленінізму в Харкові. її лідером був Матвій Яворський, галичанин за походженням, який прагнув дати марксистську інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.

ЛІТЕРАТУРА ТА МИСТЕЦТВО

Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької орга­нізації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: "Плуг'' (1922—1932) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та ін., і "Гарт" (1923—1925) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайль Семенко, Гсо Шкурупій).

У Києві 1924 р. утворилась літературна група "Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол).

Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка. Серед драматургів провідне місце займав М. Куліш. Лесь Курбас і його трупа "Березіль" творили новий український театр. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

Однак уже в середині 20-х років з'явилися перші симптоми майбутньої трагедії української культури. Після виступу Хвильового та його заклику до орієнтації на європейську, а не на російську культуру, керівництво КП(б)У почало звинувачувати діячів ВАПЛІТЕ в буржуазному націоналізмі та доклало зусиль для зміцнення ідеологічного контролю над культурою. В 1927 р. була створена Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, де вже відчувався партійний контроль. А наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.