Проведення дерусифікації в УСРР та її особливості

У ставленні більшовиків до національних проблем у ході громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. У лютому 1919 р. голова Раднаркому Украї­ни X. Раковський, виступаючи на сесії Київської міської Ради, стверджував: «Декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним за­ходом». А через чотири роки він різко критикував дру­гого секретаря ЦК КП(б)У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Щоб завоювати довір'я українських мас і національної інтелігенції, в резолюції УІЇІ Всеросійської партійної конференції «Про радянсь­ку владу на Україні» говорилося про обов'язок членів РКП(б) дійсно гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. Не дивно, що тепер X. Раковський чесно визнав: «Якщо село не з нами, то провина не за селом, а за нами». В березні 1920 p., будучи фактично намісником В. Леніна в Україні, він ініціював завдання створення національного пролетаріату, українізацію шкільної освіти, організацію Центральної школи червоних стар шин, де навчання провадилось українською мовою, формування українізованих військових частин,

При існуванні майже цілком українського села (серед національних меншин селянськими за природою за лишалися також молдавани, німці, болгари, греки білоруси, на відміну від росіян і євреїв) і зрусифікованих міст (у семи губернських центрах України, крім Поділля й Волині, проживало лише 14% українців, зате 35% єв­реїв і 44% росіян) оволодіння селянством означало: не­сти ідеї комунізму українською мовою. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 р. вимагали не українізації міст, а створення культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.

Популярний у 1917—1920 роках серед національно-демократичних сил термін «українізація» після «заво­ювання України більшовиками» (вираз В. Леніна на­весні 1919 року) означав формування національного за складом адміністративного апарату, який би безумов­но підкорявся московському центру, і вимушене ослаб­лення контролю за етнічно-культурними процесами. Адже відновлення єдності країни у формі Радянського Союзу вимагало деякої компенсації республікам у ви­гляді радянізованої ідеї культурно-етнічної автономії. Крім того, в умовах диктатури більшовицької партії сам хід етнічно-культурного відродження давав можливість поступової більшовизації сфери освіти (вчительство республіки перейшло на платформу радянської влади в 1923—1924 роках), науки й культури, виховання «но­вої людини», виявлення національно «занадто заангажованих» громадян з метою їх подальшої ізоляції від суспільства.

Проте в ситуації 20-х років мова йшла фактично не про українізацію, а насамперед дерусифікацію. Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення при­падало 10,8% середніх шкіл, зате росіяни мали їх 84,7%. Із загальної кількості 5 тисяч професорів українці склада­ли жалюгідну меншість — піввідсотка. У складі КП(б)У, не без підстав охрещеній М. Бухаріним і Г. Зінов'євим російсько-єврейською, в 1923 р. лише 11% комуністів володіли українською мовою. Керівна верхівка ДПУ Ук­раїни в січні 1923 року налічувала 18 осіб, але тільки 2 з них були українцями, до того ж обрусілими. І не ви­падково в квітні цього року заступник голови уряду УСРР М. В. Фрунзе заклопотано говорив: може статися так, що робітники й селяни республіки не будуть розуміти один одного через різницю в мові та культурі.

Ще до прийняття XII з'їздом РКП(б) і IV нарадою з національних питань ідеї Й. Сталіна про «коренізацію», тобто «націоналізацію державних і партійних установ в республіках та областях» керівництво УСРР у вересні 1920 р. прийняло закон про обов'язкове ви­вчення в школах української мови, історії та географії України. Через два роки завдання конкретизував пленум ЦК КП(б)У: необхідно «радянізувати» народну школу, боротися зі штучною українізацією та русифіка­цією, але це дещо заплутало виконавців.

«Коренізація» насправді переслідувала чисто політико-агітаційну мету, не маючи нічого спільного з куль­турно-просвітницьким аспектом, який був присутній лише як необхідне, хоч і не дуже бажане, зло. Раціо­нальні інтереси зміцнення економічних зв'язків між республіками, панування інтернаціональної парадигми, комплексу «старшого брата», вдалий вибір російської мови як міжнаціонального засобу спілкування, нарешті, питання особистої кар'єри прирікали «коренізацію» в етнокультурному плані на декоративність. Коли ж прихильники інтенсивного розвитку української культури й національного самовідчуття посилили свою діяльність, вони стали сприйматись як адепти націона­лістичних тенденцій. У циркулярному листі ОДПУ УСРР від 4 вересня 1926 року на основі агентурних донесень стверджувалося, що українська інтелігенція успішно виховує сільське населення, особливо молодь, у дусі ненависті до Москви, досягнень радянського ладу, агітує за дійсний державний суверенітет. Наслідки такого висновку уявити неважко.

До грудня 1922 р. навчання в школах Волинської, Подільської, Полтавської губерній, на селах Київщини без будь-яких вказівок зверху проходило українською мовою, в інших регіонах — російською або двома мо­вами паралельно. Треба зазначити й таке: до початку 1919 року гетьманська адміністрація дерусифікувала 5400 початкових шкіл (понад чверть загальної кілько­сті), частково українізувала 262 вищі початкові (74%), а також 55 гімназій.

Через три місяці після завершення роботи XII з'їзду РКП(б), 27 липня 1923 року, вийшов декрет Раднаркому України «Про заходи по українізації навчаль­но-виховних і культурно-освітніх установ». На його базі були розроблені заходи щодо забезпечення рівноправності мов і сприяння розвитку української мови. Хоч у них передбачалося виконати завдання українізації упродовж року, містилася й вказівка про заборону бра­ти на керівну роботу осіб, які не оволоділи українсь­кою мовою, перший секретар ЦК КП(б)У (з березня 1925 p.-— Генеральний секретар) Е. Квірінг майже два роки гальмував процес дерусифікації. Лише з прибут­тям в УСРР Л. М. Кагановича, який замінив його, пле­нум ЦК КП(б)У терміново створив у квітні 1925 року комісію по українізації. Це рішення ЗО квітня продуб­лював ВУЦВК, сформувавши Всеукраїнську Центральну комісію з українізації радянського апарату (голова — В. Я. Чубар) і видав грізну постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації радянсько­го апарату». Але спроби форсованого проведення фак­тично дерусифікації зустріли опір як партійно-радянсь­кої номенклатури, так і значної частини населення. Створені для державних службовців три- або чотири­місячні курси з вивчення української мови в більшості міст функціонували формально, хоч над слухачами й нависала загроза звільнення з роботи, якщо на випус­кному екзамені вони дістануть незадовільну оцінку. Багато слухачів відвідували заняття спорадично, спілкувалися між собою, як правило, російською мо­вою або вдаючись до суміші з українською, доповіді найчастіше виголошувались теж російською. Наприк­лад, в Артемівську з 8823 службовців різного рангу 3680, тобто 44,2%, зовсім не відвідували занять, а 796 були звільнені від них, хоч володіли українською мовою в основному дуже погано. Не вистачало вчителів, тому що з 1921 по 1923 р. вчительський корпус України зменшився майже вдвоє — з 85 до 45 тисяч. Нестача підручників, словників, відсутність термінології весь час були болючими моментами українізації. Голова Укрбюро Всеросійської Центральної Ради профспілок навесні 1923 року вагався, чи можна поставити на обговорення з'їзду професійних союзів питання про українізацію,. боячись, що його провалять. Для багатьох чиновників («совбурів», як їхназивало населення,, тобто — «совет­ских буржуев») українізація була мімікрією, викрута­сом, несерйозним і кон'юнктурним заходом. О. Я. Шумський вірно зазначав у 1926 році: «темп українізації нашої партії є темп чумацького обозу порівняно з ек­спресом розвитку української культури». Дійсно, з 1898 р. відповідальних працівників КП(б)У тільки 345 вважа­ли себе українцями і добре володіли рідною мовою.

Центральне керівництво в Москві по-різному реагу­вало на труднощі, які з'явилися при реалізації націо­нальної політики: Сталін вимагав «преодолеть иронию и скептицизм в вопросе об украинской культуро», а Зінов'єв вважав, що українізація «бьет по нашей линии относительно данного вопроса, помогает петлюровщи­не». Та Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович неухильно виконував вказівки Сталіна, щоправда, для нього не мало вирішального значення, що саме прова­дити в життя — русифікацію чи українізацію.

Важливо, що символи «українізації» й боротьби з «українським буржуазним націоналізмом»були дво­ма сторонами єдиної політики. Паралельно дерусифікації відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальну тканину суспільства, при­зводило до переслідування педагогів дореволюційного часу. Процвітало спрощення складних проблем, напівосвіченість, хронічно не вистачало коштів на куль­турно-освітню роботу. Вкрай повільно проходила українізація в комсомолі України, де на 1 травня 1924 року українців налічувалось 21,1%, росіян — 10,5%, євреїв — 65,8%, інших етносів — 2,6%. Не краще просувалися справи і в дислокованих на території УСРР військових частинах, особливо серед командного скла­ду. Причина тут теж була на поверхні: з 42 начдивів і військових комісарів лише двоє були українцями, 21 — росіянами, 10 — євреями, 9 — латишами, а в штабі Ук­раїнського військового округу з 246 працівників українців налічувалось шестеро.

1924 року 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на батьківщину й М. С. Грушевський, впевнившись у тому, що за його життя нової революції не буде, тому треба формувати свідомість українського народу з допомогою історії. В кінці грудня 1923 року він одержав гарантійний лист від президії ВУЦВК про непри­пустимість його переслідування будь-коли, а також «охоронну грамоту» з підписами В. Чубаря й В. Балицького з обіцянкою не робити в нього обшуків, не пере­слідувати й не арештовувати. Історик не знав, звичай­но, що всі його розмови, приватні листи, знайомства контролювалися чекістами. А з 1928 року ДПУ «ство­рює» контрреволюційні організації, і черга дійшла до М. Грушевського через 6 років, коли згідно з операцією «Єзуїти» планувався ще один суд (після відомого про­цесу «45» в Харкові 1929 року) над М. Грушевським, його братом Олександром, Є. Патоном. Перешкодила процесу загадкова смерть М. С. Грушевського.

Найактивніше українізація проходила лише в галузі початкової освіти, багато рішень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на «про­мивання мозку», ліквідацію національних традицій, пе­ремоги «суржику» в деяких губерніях. Разом з тим не можна заперечити, що завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал-комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці стався справжній розквіт національної культури, про­цес українізації міст. Прогрес було видно і щодо кількості: на українську мову викладання до осені 1927 року перейшла чверть вузів, близько половини технікумів, 80% періодичних видань стали «україно­мовними», понад 92% першокласників починали на­вчання в українських класах. 1931 року 79% вузівських підручників видавалися українською мовою.

Але надто помітною була нерівномірність рівня дерусифікації по регіонах, галузях, типах освітніх ус­танов. Якщо повністю українізувалися Херсонський та Миколаївський інститути народної освіти, 43 педтех­нікуми, то Харківський медінститут — лише на 9,7%, фармтехнікум — на 2,8%. Можна продовжити такі порівняння: педтехнікуми забезпечувалися літературою не українською мовою на 60%, а медичні й сільсько­господарські вузи — ледь на чверть від необхідного.

Реальні зміни відбулися і на тій території Слобожан­щини, де компактно проживало українське населення, але в адміністративних межах Росії — в Курській, Воронезькій та Брянській губерніях. Тут 1927 року функціонували вісім українських педтехнікумів, Воро­незький університет готував вчителів української мови й літератури, в трьох технікумах ввели українознавство, 13 районних газет виходили українською мовою до 1932 року. В цих регіонах планувалося дерусифікувати 26 районів з переважно українським населенням. Не відставала й Кубань: до 1930 року тут відкрили 240 українських шкіл, український педінститут, два пед­технікуми, українські відділення в сільськогосподар­ському інституті та на робфаці.

З часом рішення національного питання в напрям­ку українізації дедалі більше вступало в протиріччя з необхідністю уніфікації національних культур в СРСР, ідеєю пролетарського інтернаціоналізму. Дедалі біль­шого впливу набувала догматична й помилкова форму­ла «соціалістична за змістом, національна за формою культура». Тривав опір українізації: в Сталінському окрузі Донбасу з 82 міських шкіл тільки дві були ук­раїнськими, з 190 заводських шкіл до 1928 р. українізо­ваними залишились лише 42. Виправдовуючи подібну млявість, керівники посилалися на вказівки Сталіна про те, що «не можна українізувати зверху.., це процес тривалий, стихійний, природний».

Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є час­тиною Росії і ніколи «не буде самостійною, завжди буде жити за вказівками матінки-Росії». Київські службовці безцеремонно заявляли: «Ми не розуміємо китайської мови!» — маючи на увазі, звичайно, українську. Про­фесор П. М. Толстой з Одеського інституту народного господарства називав ренегатами тих викладачів, що читали лекції українською мовою.

Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно на­гадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно-націоналістична ідеологія, антирадянська культура за темпом розвитку начебто випереджає пролетарську ідеологію і радянсь­ку культуру. Вже з початку 1926 року почалися нападки на найпослідовнішого прихильника дерусифікації і справжньої суверенності радянської України, особли­во при вирішенні кадрових питань, наркома освіти О. Я. Шумського. Його політичне цькування не в остан­ню чергу організував М. О. Скрипник, домігшись за пілтримки Й. Сталіна і Л. Кагановича висилки О. Шумського у вересні 1927 р. на роботу до Росії. Крім жупелу «шумськізм», який верхівка партії трактувала як «національний ухил», з'явилися також «хвильовізм» і «волобуєвщина». Останнє явище особливо налякало догматиків: в одній зі своїх праць 1927 року 24-річний комуніст М. С. Волобуєв-Артемов, не заперечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформований народногосподарський організм, який має власні шляхи прогресу. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке став­лення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права й можливості дійсного, а не формального керівництва економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури й культури в цілому. Хоч і О. Шумський, і М. Волобуєв були заарештовані лише 1933 року (М. Хвильовий у травні 1933 р. наклав на себе руки), їхні позиції суттєво вплинули на подальшу долю українізації, яка стала в очах «правовірних зверхцентралістів» синонімом сепаратизму. Адже проблему україні­зації неможливо було відірвати від дилеми розвитку продуктивних сил України, її індустріалізації й модернізації, а подальше поглиблення національної самосвідомості могло породити схильність до еконо­мічної, а далі й політичної самостійності.

Партійного рішення стосовно припинення в УСРР дерусифікації прийнято не було, але працював механізм гальмування. Так, з 1926/1927 навчального року від складання випускних іспитів з української мови були звільнені студенти соціально-історичних відділень факультетів професійної освіти, бо серед них було ба­гато комуністів, що не знали української мови. У квітні 1928 р. Раднарком, вивчивши стан справ, дійшов вис­новку про відчутне зростання кількості службовців, які не знають української мови. А підбиваючи підсумки про хід хлібозаготівель на Північному Кавказі, рішення Рад-наркому СРСР і ЦК ВКП(б) у грудні 1932 р. зазначало, що українізація Кубані — не що інше, як петлюрівщина. Після цього будь-яка українізація за межами України припинилася: з 14 грудня — на Кубані, з 15 — на території. Центральної Чорноземної області Росії,

в Казахстані і на Далекому Сході. З 1 вересня 1933 ро­ку діти українців у цих регіонах могли відвідувати лише російські школи. З ініціативи наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідуючі відділами народної освіти в районах, 90% — завідуючих облоно, 200 працівників Наркомату, чотири тисячі вчителів — мабуть, за надмірну старанність при проведенні дерусифікації. У грудні 1932 р. під Харко­вом розстріляли понад 200 кобзарів та їхніх поводирів-охоронців і розповсюджувачів національного пісенного епосу. На жаль, навіть апологет духовної свободи М. Хвильовий «викривав» їх як «запеклих контр­революціонерів».

Нарешті, в липні 1933 р. з подачі головного ідеолога КП(б)У, колишнього меншовика і таємного співробіт­ника чекістських органів М. М. Попова було прийнято постанову «Про націоналістичні ухили в лавах україн­ської парторганізації і про завдання боротьби з ними». В січні 1934 р. в пресі мова йшла вже тільки про більшовицьку українізацію, а потім у другій половині 1937 року зник навіть цей термін. Під час реорганізації системи освіти з'явилися нові підручники, які фальсифікували історію України — зокрема, Б. Хмель­ницького називали провокатором, зрадником російсько­го й українського народів. 1938 року викладання російської мови ввели в. усіх українських школах з 2-го класу (не без наполягання М. С. Хрущова). Однак ме­режа шкіл з українською мовою навчання залишилась. Скажімо, в 1937/1938 навчальному році в них налічувалося 4 054 972 учні, в той час як у російських — 590 990, у змішаних російсько-українських — 275 065 уч­нів. Переважала й україномовна преса: 1933 року 10,1% газет виходили російською мовою, і навіть 1940 року українські видання становили понад 75 відсотків. По­казово й те, що з 8 квітня 1940 року російська мова в українських початкових школах стала вивчатися з 4-го, а не з 2-го класу. Подальше різке падіння кількості шкіл з українською мовою викладання і посилена деукраїнізація мали місце через 30 років після завершення Другої світової війни.

Савченко