Однак керівництво ВКП(б) не збиралося далеко йти далі назустріч інтересам народів СРСР. Українізація відразу зустріла опір «русотяпів» (Ленін). Проповідник теорії «боротьби двох культур» (начебто російської-пролетарської і української-селянської) секретар ЦК КП(б)У Д..Лебідь, писав: «... українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села...». (Майстренко І.- с 88).
З подання центру літературна дискусія 1925-1927 pp. розпочата виступом письменника Миколи Хвильового (Фітільова), переросла в політичне цькування прихильників «хвильовизму». Особливо ганьбився літератор за його заклики до української інтелігенції до орієнтації на культурну Європу, а не на Росію, за гасло «Геть від Москви». Дісталося і М.Во-лобуєву, котрий довів факт економічного грабунку України Центром і ратував за господарську самостійність республіки.
Іншого звинуваченого в «національному ухилі» - О.Шумського «вшанував» своїм листом до Л.Кагановича у 1926 р. сам «батько народів» Й.Сталін. Шумського було звинувачено у надмірній українізації і за рішенням пленуму ЦК КП(б)У в 1927 р. вислано за межі України, а згодом репресовано. Справу українізації очолив у 1927-1933 pp. інший націонал-комуніст - Микола Скрипник, який зайняв посаду наркома освіти. У 1933 його зацькували як націоналіста і довели до самогубства. Тоді ж Москва покінчила з українізацією і в республіці, і за її межами.
Культурне відродження.
Українізація і революційно-романтичні сподівання української інтелігенції сприяли пробудженню національної свідомості та духовному відродженню широких мас.
Згідно установки на культурну революцію велася боротьба з неписьменністю. Товариство «Геть неписьменність» очолив голова ВУЦВК Г.Петровський. Кількість письменних у 20-ті pp. збільшилася
з 24 до 57%. Більшість студентів 35 інститутів вчилися безплатно. Педагог Антон Макаренко на практиці трудової колонії і дитячої комуни доводив, що оточення є вагомішим для розвитку дитини, ніж спадковість. Інші погляди, в тому числі викладені пізніше в роботі «Виховний ідеал», мав Григорій Ващенко.
Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) зосередила в своїх 3-х секціях вчених із світовим ім'ям. Плідно працювала історико-філологічна секція під проводом М.Грушевського, яка видавала часопис «Україна». До неї входили історики: Д.Багалій, О.Оглоблин, Д.Яворницький, М.Слабченко, літературознавець С.Єфремов, філолог, знавець десятків мов А.Кримський, етнограф А.Лобода та ін.
Видатні наукові досягнення були у математиків Д. Граве та М.Крилова, хіміків В.Кістяківського, Л.Писаржевського, біологів М.Кащенка, Є.Вотчала, геолога П.Тутковського, економіста та географа К.Воблого та ін. На посаді президента ВУАН В.Вернадського у 1922 р. змінив ботанік В.Липський. У 1928-1929 pp. академію очолював мікробіолог Д.Заболотний.
Особливістю 20-х років було широке літературно - художнє розмаїття. Виникли письменницькі групи різних напрямів, які вели літературні дискусії. Вплив Пролеткульту - офіційної радянської організації з притаманним їй нігілістичним ставленням до «буржуазної» та національної культури - не заглушив таланту кращих письменників із пролетарської спілки «Гарт» і селянської «Плуг». До першої входили В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра, до другої С.Пилипенко, П.Панч, А.Головко та ін.
У 1925 р. замість «Гарту» утворена Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Яновський та ін. талановиті письменники. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ став М.Хвильовий, з його «Синіми етюдами», президентом М.Яловий (Ю.Шпол). їх намагання подолати провінціалізм і російську орієнтацію зустріли опір режиму. Об'єднання «Ланка» (пізніше майстерня революційного слова - МАРС) згуртувало в своїх лавах Г.Косинку, В.Підмогильного, С.Плужника та ін.
До груп «непролетарських» письменників входили: неокласики М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, символісти Д. Загул, Ю.Меженко, футуристи М.Семенко, Г.Шкурупій та ін. В еміграції творили талановиті поети Б.І.Антонич, О.Олесь, Т.Осьмачка.
Справжніми віхами у розвитку поезії 20-х років були збірки Павла Тичини «Вітер з України», Максима Рильського «Синя далечінь», романи: В.Винниченка «Сонячна машина», В.Підмогильного «Місто», Ю.Яновського «Чотири шаблі». Популярними були гуморески Остапа Вишні (П.Губенка), п'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Патетична соната».
Нові шляхи в художньому мистецтві прокладали монументалісти М.Бойчук, В.Седляр, кубофутуристи О.Богомазов, К.Малевич, прихильниця конструктивізму О.Екстер, автор українських асигнацій 1917-1918 pp. графік Г.Нарбут та ін. Василь Кричевський реалізував себе як талановитий зодчий, художник, графік.
Серед музичних колективів виділялися хорова капела «Думка», Київський симфонічний ансамбль, хор Г.Верьовки. Збагатили музичний доробок народу твори П.Козицького, Л.Ревуцького.
В театрі «Березіль» проявився талант режисера новітнього театру Леся Курбаса. Продовжували працювати корифеї сцени М.Садовський, П.Саксаганський, творили А.Бучма, Г.Юра.
Були створені державні музеї українського мистецтва. У 1927 р. почато будівництво Київської кіностудії, а 1928 р. з'явився перший фільм геніального Олександра Довженка «Звенигора».
Церква.
Відроджувалася національна церква. У 1921 Всеукраїнською церковною радою скликано Всеукраїнський православний церковний собор у Києві, з участю 64 священиків, який затвердив автокефалію української церкви. Митрополитом УАП Добрано Василя Липківського. На 1927 р. УАПЦ мала вже 2,8 тис. парафій та біля 7 млн. парафіян, тобто більшість віруючих українців.
Патріарх Московський Тіхон оголосив УАПЦ незаконною. Після невдалих спроб розколоти українську церкву і задушити її податками комуністична влада перейшла до відкритого наступу. У 1927 р. 2-м Всеукраїнським церковним собором під тиском органів Державного політичного управління, (спадкоємця ЧК) В.Липківського було усунуто від управління УАПЦ, арештовано і у 1930 р. розстріляно Тоді ж, у 30-і pp. закрито сотні храмів, монастирів, а Києво-Печерську Лавру перетворено в атеїстичний музей.
Отже, у другій половині 20-х років з'явилися перші ознаки майбутньої трагедії української культури. Режим повертався до насильницьких методів «військового комунізму». Духовне відродження народу ставало фактом історії, а не практики.
