Спротив коренізації. Початок репресій

Однак керівництво ВКП(б) не збиралося далеко йти далі назустріч інтересам народів СРСР. Українізація відразу зустріла опір «русотяпів» (Ленін). Проповідник теорії «боротьби двох культур» (начебто російської-пролетарської і української-селянської) секретар ЦК КП(б)У Д..Лебідь, писав: «... українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села...». (Майстренко І.- с 88).

З подання центру літературна дискусія 1925-1927 pp. розпочата вис­тупом письменника Миколи Хвильового (Фітільова), переросла в пол­ітичне цькування прихильників «хвильовизму». Особливо ганьбився літератор за його заклики до української інтелігенції до орієнтації на куль­турну Європу, а не на Росію, за гасло «Геть від Москви». Дісталося і М.Во-лобуєву, котрий довів факт економічного грабунку України Центром і ратував за господарську самостійність республіки.

Іншого звинуваченого в «національному ухилі» - О.Шумського «вшанував» своїм листом до Л.Кагановича у 1926 р. сам «батько на­родів» Й.Сталін. Шумського було звинувачено у надмірній українізації і за рішенням пленуму ЦК КП(б)У в 1927 р. вислано за межі України, а згодом репресовано. Справу українізації очолив у 1927-1933 pp. інший націонал-комуніст - Микола Скрипник, який зайняв посаду наркома освіти. У 1933 його зацькували як націоналіста і довели до самогуб­ства. Тоді ж Москва покінчила з українізацією і в республіці, і за її ме­жами.

 

Культурне відродження.

Українізація і революційно-романтичні сподівання української інте­лігенції сприяли пробудженню національної свідомості та духовному відродженню широких мас.

Згідно установки на культурну революцію велася боротьба з непись­менністю. Товариство «Геть неписьменність» очолив голова ВУЦВК Г.Петровський. Кількість письменних у 20-ті pp. збільшилася

з 24 до 57%. Більшість студентів 35 інститутів вчилися безплатно. Пе­дагог Антон Макаренко на практиці трудової колонії і дитячої комуни доводив, що оточення є вагомішим для розвитку дитини, ніж спад­ковість. Інші погляди, в тому числі викладені пізніше в роботі «Вихов­ний ідеал», мав Григорій Ващенко.

 

Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) зосередила в своїх 3-х секці­ях вчених із світовим ім'ям. Плідно працювала історико-філологічна сек­ція під проводом М.Грушевського, яка видавала часопис «Україна». До неї входили історики: Д.Багалій, О.Оглоблин, Д.Яворницький, М.Слабченко, літературознавець С.Єфремов, філолог, знавець десятків мов А.Кримський, етнограф А.Лобода та ін.

Видатні наукові досягнення були у математиків Д. Граве та М.Крилова, хіміків В.Кістяківського, Л.Писаржевського, біологів М.Кащенка, Є.Вотчала, геолога П.Тутковського, економіста та географа К.Воблого та ін. На посаді президента ВУАН В.Вернадського у 1922 р. змінив ботанік В.Липський. У 1928-1929 pp. академію очолював мікробіолог Д.Заболотний.

 

Особливістю 20-х років було широке літературно - художнє роз­маїття. Виникли письменницькі групи різних напрямів, які вели літе­ратурні дискусії. Вплив Пролеткульту - офіційної радянської орган­ізації з притаманним їй нігілістичним ставленням до «буржуазної» та національної культури - не заглушив таланту кращих письменників із пролетарської спілки «Гарт» і селянської «Плуг». До першої входи­ли В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра, до другої С.Пилипенко, П.Панч, А.Головко та ін.

У 1925 р. замість «Гарту» утворена Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли П.Тичина, М.Бажан, В.Со­сюра, Ю.Яновський та ін. талановиті письменники. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ став М.Хвильовий, з його «Синіми етюдами», президентом М.Яловий (Ю.Шпол). їх намагання подолати провінціалізм і російсь­ку орієнтацію зустріли опір режиму. Об'єднання «Ланка» (пізніше май­стерня революційного слова - МАРС) згуртувало в своїх лавах Г.Косинку, В.Підмогильного, С.Плужника та ін.

До груп «непролетарських» письменників входили: неокласики М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, символісти Д. Загул, Ю.Меженко, футуристи М.Семенко, Г.Шкурупій та ін. В еміграції творили тала­новиті поети Б.І.Антонич, О.Олесь, Т.Осьмачка.

Справжніми віхами у розвитку поезії 20-х років були збірки Павла Тичини «Вітер з України», Максима Рильського «Синя далечінь», ро­мани: В.Винниченка «Сонячна машина», В.Підмогильного «Місто», Ю.Яновського «Чотири шаблі». Популярними були гуморески Оста­па Вишні (П.Губенка), п'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Патетична соната».

 

Нові шляхи в художньому мистецтві прокладали монументалісти М.Бойчук, В.Седляр, кубофутуристи О.Богомазов, К.Малевич, при­хильниця конструктивізму О.Екстер, автор українських асигнацій 1917-1918 pp. графік Г.Нарбут та ін. Василь Кричевський реалізував себе як талановитий зодчий, художник, графік.

Серед музичних колективів виділялися хорова капела «Думка», Київський симфонічний ансамбль, хор Г.Верьовки. Збагатили музич­ний доробок народу твори П.Козицького, Л.Ревуцького.

В театрі «Березіль» проявився талант режисера новітнього театру Леся Курбаса. Продовжували працювати корифеї сцени М.Садовський, П.Саксаганський, творили А.Бучма, Г.Юра.

Були створені державні музеї українського мистецтва. У 1927 р. почато будівництво Київської кіностудії, а 1928 р. з'явився перший фільм геніального Олександра Довженка «Звенигора».

Церква.

Відроджувалася національна церква. У 1921 Всеукраїнською цер­ковною радою скликано Всеукраїнський православний церковний со­бор у Києві, з участю 64 священиків, який затвердив автокефалію ук­раїнської церкви. Митрополитом УАП Добрано Василя Липківського. На 1927 р. УАПЦ мала вже 2,8 тис. парафій та біля 7 млн. парафіян, тобто більшість віруючих українців.

Патріарх Московський Тіхон оголосив УАПЦ незаконною. Після невдалих спроб розколоти українську церкву і задушити її податками комуністична влада перейшла до відкритого наступу. У 1927 р. 2-м Все­українським церковним собором під тиском органів Державного пол­ітичного управління, (спадкоємця ЧК) В.Липківського було усунуто від управління УАПЦ, арештовано і у 1930 р. розстріляно Тоді ж, у 30-і pp. закрито сотні храмів, монастирів, а Києво-Печерську Лавру пере­творено в атеїстичний музей.

Отже, у другій половині 20-х років з'явилися перші ознаки майбут­ньої трагедії української культури. Режим повертався до насильниць­ких методів «військового комунізму». Духовне відродження народу ставало фактом історії, а не практики.