Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
• зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
• українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.
Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.
Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.
Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.
Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".
З кін. 20-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.
Гудзь
Українізація.
«Для зміцнення Союзу» згідно ленінських зауважень, у 1923 р. XII з'їзд РКП(б) вперше оголосив небезпекою російський великодержавний шовінізм і проголосив політику «коренізації» в республіках. В Україні вона називалася українізацією, хоч насправді була дерусифікацією, адже у 1919 р. 85% середніх шкіл мали російськомовний статус. Ця політика була спробою спрямувати національний рух у соціалістичне русло шляхом залучення представників корінних національностей до управління, ширшого використання національних мов.
У 1922 р. українці складали лише 23% із 55 тис. членів КП(б)У і 35% - уряду. (Субтельний О. - с 338). Слід було змінити це співвідношення, щоб задовольнити національно свідомі верстви в Україні радянській і наддністрянській, показати приклад колоніальним країнам у вирішенні національного питання. В цілому мав рацію С.Петлюра: «Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть». (Цит. за: Зайцев Ю. та ін. - с 257-256).
Формальним початком українізації вважаються декрети уряду УРСР 1923 р. про заходи з українізації культурно-освітніх установ та допомогу розвитку української мови. Однак проект закону про українізацію розглядався Політбюро ЦК КП(б)У ще у 1920 р. (Минуле України: відновлені сторінки. - с. 104).
Із заміною першого секретаря (персека) ЦК КП(б)У німця Е.Квірінга євреєм Л.Кагановичем (1925 p.), який неохоче, але слухняно виконував волю центру, українізація набула темпів. її проводили голова РНК республіки Влас Чубар, нарком освіти Олександр Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько та ін. До процесу українізації приєдналися діячі науки й культури в еміграції, які, за прикладом М.Грушевського, поверталися в Радянську Україну. У 1929 р. в УРСР діяло 80% шкіл з українською мовою навчання, що в цілому відповідало частці українців в республіці, а також понад 30% вузів, переважати навіть у КП(б)У та більшості міст.
Українізація супроводжувалася створенням кращих умов для розвитку національних меншин. Так, у 1924 р. у складі України утворено Молдавську Автономну Радянську Республіку. Було засновано російські, німецькі, єврейські, болгарські, польські та ін. національні райони, сотні національних сільрад, шкіл, газети, театри тощо.
