Запитання для самоперевірки. 1. Що таке політика коренізації та українізації і яка причина її проголошення.

1. Що таке політика коренізації та "українізації" і яка причина її проголошення?

2. Чим зумовлені були зрушення у сфері народної освіти, літера­тури, мистецтва у 20-х роках?

Кормич-Багацький

ПОЛІТИКА «УКРАЇНІЗАЦІЇ» у 20-х рр.

Початком українізації можна вважати вихід декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розви­ткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задовольняння національних прагнень створено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил в відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи україні­зацію, чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти. Микола Скорик - наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовініс­тично налаштованих викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 p. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з укра­їнської мови. Частка українців у КП(б)У зросла у 1933 році до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 - 25%: 1930 --43%. Центром українізації став наркомат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрипник. Українська освіта успіхами значною мірою завдячувала його діяльності.

У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. У 1926 році в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці - 50%.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

Світлична

Політика українізації

 

Суть українізації

Українізація — це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті pp. Україні­зація передбачала задоволення певних національних вимог україн­ського народу:

- висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні уста­нови, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом куль­тури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку націо­нальних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскіль­ки перебували під впливом національно-визвольної боротьби укра­їнців 1917-1920 pp. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти Укра­їни, яким у 20-ті pp. керували прибічники національного відроджен­ня Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті pp. стали періодом подальшого національного відродження.

У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання стано­вила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства дер­жавних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного бу­дівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі ві­домі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єд­нання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і бага­тьом іншим.