Культурне будівництво в УСРР у 20-х роках тісно пов'язане з політикою "українізації", яку проводила КП(б)У в цей період. Тому важливо з'ясувати суть "українізації".
Після 1917 р. на території колишньої Російської імперії виникла значна кількість незалежних держав, які стали на шлях відродження чи створення всіх атрибутів державності, розвитку національної освіти, науки та культури. З установленням радянської влади імперія почала відроджуватись у новій формі. У 1922 р. був створений Союз РСР. Централізація наростала, що не могло не викликати опору народів. Більшовицькій владі необхідно було надати національних форм. Цього й мала досягти політика коренізації, вироблена XII з'їздом Російської компартії більшовиків, який відбувся вже через кілька місяців після утворення СРСР - у квітні 1923 р. Нова національна політика мала забезпечити сформування національних більшовицьких кадрів, передусім управлінських, державних, партійних, а також створити умови для вивчення місцевих національних мов та користування ними. Ставилось завдання підтримки розвитку національної освіти та культури. В УСРР ця політика одержала назву "українізації", хоча, звісно, мова йшла тільки про дерусифікацію, повернення народу до своїх історико-культурних джерел.
Під знаком "українізації" розвивався культурний процес в УСРР у 20-х роках. Інтенсивніше "українізація" запроваджувалася з 1925 p., коли було усунено з постів секретарів ЦК КП(б)У Є. Квірінга та Д. Лебедя. Головну роль в "українізації" відігравав народний секретаріат освіти, зокрема його керівники С. Шумський (1925-1927) та М. Скрипник (1927-1932). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови, розвитку національної освіти та культури. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову. Збільшилась кількість українців у державному й адміністративному апаратах. Більше половини книжок та майже 90% газет виходили українською мовою. Українська мова застосовувалась навіть в армії, особливо в офіцерських школах та резервних військових частинах.
Активну роль у національно-культурному відродженні відігравала Українська автокефальна православна церква, створена в жовтні 1921 p., на чолі з митрополитом В. Липківським. Вже у 1924 р. вона мала ЗО єпископів, близько 1,5 тис. священиків, понад 1100 парафій (із загальної кількості 9 тис.) та мільйони віруючих.
Під впливом цих змін з еміграції повернулися М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, М. Шраг іа інші. На західних землях України змінювалось на краще ставлення до більшовицької влади.
У 20-х роках вагомих результатів було досягнуто в справі ліквідації масової неписьменності. Рівень грамотності зріс за десятиліття з 24-х до 57%. На 1928 р. чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн. осіб, хоча третина дітей ще залишалася поза школою. 80% загальноосвітніх шкіл були українськими. Крім того, діяли майже 1,5 тис. польських, німецьких та єврейських шкіл.
На хвилі "українізації" набувають поширення ідеї М. Хвильового. Переконаний комуніст, М. Хвильовий був у той час відомим українським письменником. Він повів активну боротьбу проти російського шовінізму, партійної бюрократії і закликав українських діячів культури відмежуватися від згубного впливу Москви. На думку М. Хвильового, тільки непримиренність до шовіністичних поглядів могла прискорити світову пролетарську революцію.
Ідеї Хвильового знайшли підтримку серед українських більшовиків. Його прихильником виступив нарком освіти, один із відомих у минулому боротьбистів О. Шумський. В листі до Сталіна він пропонував висувати на керівні посади в Україні місцевих комуністів, вбачаючи в цьому могутній засіб зміцнення комуністичної ідеології.
Група українських діячів культури у 1925 р. створила організацію "Вільна академія пролетарської літератури" на чолі з М. Хвильовим. До неї увійшли 22 письменники, в т. ч. П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Куліш. Вплив "Вільної академії" відчувся також у творчості М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Сороки, Г. Косинки, В. Підмогильного та інших.
Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, у 1925 р. об'єдналися в Спілку революційних письменників "Західна Україна". Крім того, у 20-х роках в УСРР діяли такі письменницькі організації як "Плуг", "Гарт", "Молодняк", "Нова генерація", "Урбіно", "Ланка" та інші. У цей період розквітає творчість П. Тичини ("Замість сонетів та октав", "Вітер з України"), М. Рильського ("Синя далечінь", "Тринадцята весна"). Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.
Значне місце в українській літературі зайняли твори М. Хвильового ("Я", "Повість про санаторійну зону", "Про сатану в бочці", "Дві сили", "Вальдшнепи"), Г. Косинки ("В житах"), В. Підмогильного ("Місто"). І. Сенченка ("Із записок холуя"), Ю. Яновського ("Чотири шаблі"), М. Куліша ("Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната").
Національно-культурний розвиток УСРР, політика "українізації" посилили позиції національного комунізму. Діяльність М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва об'єктивно була спрямована на захист суверенних прав УСРР. Це стривожило Москву. Позиції названих діячів були кваліфіковані як "ухили", і розпочалася кампанія по їх "нейтралізації". Щоб покласти край самостійницьким проявам в УСРР, всьому українському культурному процесові "українізації", у вересні 1929 р. було заарештовано визначних діячів української науки, культури і автокефальної церкви як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України".
У роки непу освіта, наука і культура зробили важливий крок уперед. Центром наукової роботи була в цей час Українська Академія наук, де працювали такі визначні вчені як М. Василенко, К. Воблий, Д. Граве, М. Крилов, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський та інші. Загалом же 20-і роки стали періодом небаченого в радянських умовах українського національного культурного піднесення. Причиною цього був перехід до нової економічної політики та політики "українізації".
