Культурне і духовне життя в роки НЕП

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям кра­їни на засадах НЕП почав при­носити переконливі результати не

лише в галузі господарювання, а й у куль­турно-духовній сфері. Більшовицька влада ті­єю чи іншою мірою вимушена була присто­совуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за ра­хунок національних кадрів, користування рід­ною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних ре­спубліках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам централь­ної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська націо­нальна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського пра­вління можливість для більш-менш нормаль­ного розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-ос­вітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювали­ся заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні

1924 р. у складі УСРР була створена автономна Мол­давська республіка. Протягом 1924— 1925 pp. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврей­ський національні райони, а також 954 ради національних меншин.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Да­валися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну ро­боту в Україні, вважав українізацію відступом від ле­нінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

 

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923—1927 pp. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, куль­тури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літера­тури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письмен­ників, активних учасників руху за відродження україн­ської духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Бере­зіль». Це був новий крок на шляху оновлення націо­нального театру. В 1927 р. була створена Київська кі­ностудія.

 

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше пред­ставників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частина духовенства, яка обрала шлях ком­промісу з більшовиками, в 1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 p., виникає справді незалежна національна церква — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, прак­тично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були під­дані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «во­рогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатує­ться радянською Росією. 7 липня 1933 p., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації. її широкий роз­мах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в ла­вах комуністичної партії.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

Що таке політика «коренізації»? Як вона втілювалася в Україні?

Хто з українських письменників входив до ВАПЛІТЕ? Яку назву мав театр, створений Л. Курбасом?

Гупан

 

Культурне будівництво в Україні за радянської доби здійснювалося в складних умовах. Більшість дорослого насе­лення не вміла читати і писати. Звичайно, будувати нове сус­пільство, державу за таких умов було неможливо, і більшовиць­кий режим це добре розумів. Державі були вкрай необхідні фахівці, інженери, управлінці, які б поділяли комуністичну ідеологію. Переважна більшість дореволюційної інтелігенції ставилася до комуністичних експериментів ворожо, прогнозу­ючи їх сумні наслідки. Тому більшовикам необхідно було по­дбати про підготовку своєї «інтелігенції робітничо-селянської». Саме така інтелігенція мала бути для них не тільки безпечною, а й вдячною за те, що влада надала можливість піднятися на більш престижний щабель у суспільстві. Крім того, була ще одна причина більшовицької боротьби з неписьменністю. Фор­мування світогляду нового суспільства здійснювалося засоба­ми масової агітації. Важливе місце у ній відводилося пресі. Вона була могутнім важелем в ідеологічній роботі серед на­селення, але за умов, коли населення вміє читати. Все це, зви­чайно, рядилося в шати піклування про людину, надання їй можливості гармонійно розвиватися. У 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменні­стю. Держава залучила до цієї справи комсомол, профспілки, культурно-освітні установи, військові частини. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». Результатом цих зусиль став той факт, що до 1927 р. в Україні навчилися чита­ти і писати 2 млн. осіб.

Перебуваючи під впливом такої політики, суспільство при­діляло велику увагу школі. Разом з державними органами її матеріально підтримували трудівники, особливо на селі. Батьки учнів ремонтували шкільні приміщення, виготовляли інвентар тощо.

Скрутне матеріальне становище на початку 20-х pp., мізер­на заробітна платня спонукали вчителів до страйків. Більшість вчителів не довіряла новій владі. Вони навіть ставили питання про деполітизацію школи. Та введення непу покращило економічне становище республіки, а посилення уваги держави до культурно-освітньої роботи у суспільстві сприяло співпраці вчителів з новою владою. У 1928-1929 навчальному році кількість учнів у школах зросла до 2,6 млн., хоча ще майже третина дітей шкільного віку залишалися поза школою. Того ж року в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецькі, 480 єврейських.

 

Шанування національних інтересів не було випадковим. Більшовики, які прийшли до влади, розуміли, що необачність у національних проблемах може викликати по­ширення конфронтації і навіть призвести до втрати певних те­риторій. Вони вже мали прикрий досвід з Польщею, Фінлян­дією, прибалтійськими республіками. Саме тому радянський уряд вдався до політики коренізації. В Україні вона була пред­ставлена українізацією. Ця політика передбачала підготовку для партійно-державного апарату кадрів української націо­нальності, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів рідною мовою. Крім того, більшовицький режим вра­ховував і той факт, що східні промислові райони заселялися переважно російськими пролетарями, а селянство на 80% складалося з українців. Українізація повинна була зблизити робітничий клас, охоплений українізацією, з селянством. Ук­раїнізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як засіб зміцнення основ «диктатури пролетаріату».

Внаслідок здійснення політики українізації вже в 1927 р. в УРСР 80% шкіл перейшли на українську мову навчання. На

українську мову було переведено 2/3 діловодства. Українсь­кою мовою видавалося більше половини книг і журналів, повністю велося радіомовлення, випускалися майже всі кінофільми. Проте з середини 20-х pp. процес українізації був загальмований, а на початку 30-х і взагалі зведений нанівець.

 

У складному стані в цей час опинилася українська наука. До матеріальних труднощів слід додати тиск з боку влади на професуру, що перебувала під постійною підозрою як «неблагонадійний елемент». Але й за цих обставин наука продовжу­вала розвиватися. Було засновано кілька технічних інститутів. Плідно працювали фізики Українського фізико-технічного інституту в Харкові. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями зробили вчені зі світовими іменами М. Гамалія, Д. Забо­лотний.

Розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Активно працювали історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Слабченко, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблій та ін. У 1924 р. з еміграції повернувся історик М. Грушевський, праці якого набули світо­вого визнання. У тому ж році його обрали академіком АН УСРР, а в 1929 р. — академіком АН СРСР. Науковий потенці­ал республіки зростав. У 1928 р. в науково-дослідницьких ус­тановах працювало 3,7 тис. науковців. Влада докладала зусиль до того, щоб поставити науку під партійний і державний конт­роль. У 20-х pp. розпочалися погроми серед науковців. За­кривали навіть наукові установи, де, на думку керівництва, працювало багато «буржуазних» професорів.

 

Помітним явищем культурного життя стали здобутки в літературі. Вражають своєю активною працею молоді літерато­ри, творчість більшості з яких сповнював дух революційної романтики (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, В. Чумак, М. Рильський та ін.). З'явилося чимало творів письменників, які були безпосередніми учасниками революційних перетво­рень («Вальдшнепи», «Санаторійна зона» М. Хвильового; «Вершники» Ю. Яновського; збірка «Червона писанка» О. Донченка; «Восени», «Меценати», «Без ґрунту» Г. Епіка та ін.). Молоді літератори пробували свої сили, і держава їх підтрима­ла, надала можливість друкуватися в газетах і журналах. Але вона визначала тематику публікацій. У 20-х pp. виникло бага­то літературних об'єднань: «Гарт», «Плуг», «Нова генерація», «Молодняк», «Авангард» та ін. У 1925 р. виникла «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї увійш­ли П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський, М. Куліш та ін. Першим її президентом буй відомий на той час літератор Я. Яловий. Ця організація була створена з метою захисту від адміністративно-командного втручання у творчі справи.

Літератори, вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території радянської України, в 1925 р. створили спілку письменників «Західна Україна». До неї увійшли М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул, Ю. Мережаний та інші.

У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія з про­блем розвитку української літератури. Поряд з творчими пи­таннями більш рельєфно виступили оцінки політичні, які зго­дом перейшли у площину звинувачень окремих літераторів, зокрема М. Хвильового (Фітільова). Приводом стало його гасло «Геть від Москви!». Це був заклик до українського письмен­ства не копіювати культурні надбання російської літератури, а виявити у своїй творчості національні риси. За це письменник був звинувачений у націоналізмі і виключений у 1927 р. з ВАПЛІТЕ. У 1928 р. ця організація за вказівкою більшовиць­кого керівництва була розпущена.

 

У 20-х pp. в Україні набула поширення художня творчість. Формувалися самодіяльні і професійні музичні колективи, відкривалися культурні установи. У 1926 р. музиканти-ентузіасти на чолі з В. Яблонським заснували перший в Україні Київський симфонічний ансамбль. Плідно працювали композито­ри Г. Вєрьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Становлення українського радянського театру пов'язане з творчістю Леся Курбаса, Г. Юри, О. Сердюка, А. Бучми. Розвивалося образо­творче мистецтво. Його представляли як художники старшого покоління М. Бойчук, І. Їжакевич, К. Трохименко, так і мо­лоді — В. Касіян, А. Петрицький та ін. Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії. У цій галузі плідно працював О. Довжен­ко, в 1928 р. з'явився його фільм «Звенигора».

Проте під тиском більшовицького режиму в культурному житті все більш помітною ставала підміна загальнолюдських цінностей класовими, а це, в свою чергу, призвело до підміни естетичних понять політикою, до надмірної ідеологізації мистецтва.

 

Отже, в культурному житті України 20-х pp. сталися значні зрушення. Суспільству вдалося, подолати масову неписьменність серед дорослого населення. Значно зросла кількість шкіл, переважна більшість дітей була охоплена шкільним навчанням. Зростання освітнього рівня населення дозволило державі вирішувати проблему кадрів для господар­ства. Нарощувався науковий потенціал республіки. Світова на­укова скарбниця поповнилася багатьма відкриттями україн­ських вчених. Великі здобутки мали літератори та діячі мистецтва. їх творчість формувала свідомість нового суспіль­ства. Та, на жаль, культурне життя України в цей час підпа­ло під сильний прес більшовицької ідеологізації. Творча інте­лігенція зазнавала репресій, що дуже послабило потенційні можливості республіки.

Шляхами віків

 

Українізація. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації. Щоб зміцнити контроль над національними окраїнами і поширити свій вплив на місцеве населення, апарат державної влади мав перейти у спілкування з трудящими маса­ми на їхню мову. Перед партією ставили завдання інтенсивніше поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, дбати про видання газет, журналів і книг місцевими мовами, сприяти роз­виткові національної за формою культури. Український різновид політики коренізації дістав назву українізації.

Основні напрями політики коренізації в Україні були прого­лошені партією набагато раніше, зокрема у вищезгаданій резо­люції VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. «Про радянську владу на Україні». Проте державний апарат у республіці, що складався переважно з дореволюційних чиновників, глухо, але успішно опирався українізації. Партійний апарат теж не вияв­ляв ентузіазму в торуванні дороги українській мові. Секретар ЦК КПб)У Д. Лебідь обґрунтовував цю нехіть тезою про «бо­ротьбу двох культур». Оскільки, твердив він, російська культура в Україні пов'язана з містом і пролетаріатом, тобто «найпрогресивнішим» класом, а українська культура — з селом і «відста­лим» селянством, то обов'язок комуніста полягає у сприянні «природному процесу» перемоги російської культури. Ідеї, ви­словлені Лебедем, поділялися багатьма у партійному керівництві, але запровадження їх вважалося передчасним. І хоча ніхто не заважав Раковському розгромити платформу Лебедя, російсько­мовна більшість в ЦК КПб)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити українізацію навіть після проголо­шення цього курсу офіційним для всієї партії.

Становище змінилося тільки з приходом до керівницт­ва Л. Кагановича, який заходився по-чиновницькому старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабия­ких успіхів. Кількість українців серед службовців державного апарату з 1923 по 1927 р. зросла з 35 до 54%. На кінець 1927 р. на українську мову навчання перейшло більше чверті інститутів, понад половину технікумів і 4/5 загальноосвітніх шкіл. Понад половину книжок і газет стали видавати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мо­ва впроваджувалася навіть в школах командного складу і в дея­ких червоноармійських частинах. На Кубані та в інших регіонах Росії, де компактно проживали українці, відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Українці діставали перевагу під час чергових масових на­борів у партію. Якщо у 1923 р. вони становили лише 23 % членів КП(б)У, то в 1927 р.— 52 %. Представництво українців в ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 р.— генеральними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор.

Так само наполегливо здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. було утворено Молдавську автономну республі­ку. Інтенсивно провадилося національно-територіальне району­вання: було виділено 13 національних районів, 954 сільради, 100 містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мо­вами навчання.

Король

Розвиток науки і культури

Культурне життя в Україні було позначене певним від­родженням у 20-ті роки і надзвичайною ідеологізацією культури в 30-ті.

Держава сприяла розвитку масової культури, підви­щенню рівня освіти. Для реалізації планів перетворення країни на промислово розвинуту потрібні були освічені кадри. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 року РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчати­ся грамоти. Уже в 1927 р. могли читати й писати 2 млн. осіб. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. В Україні діяли 351 польська школа, 592 ні­мецькі, 480 єврейських.

Наприкінці 1927 р. в республіці, 80 % якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині техніку­мів і понад чверті інститутів навчання велося україн­ською мовою. На українську мову було переведено дві тре­тини діловодства. Українізація як складова коренізації (заохочування розвитку національних культур) поширю­валася також на ті регіони СРСР, де компактно прожива­ли багато українців (Кубань, окремі території Казахстану, Зелений Клин на Далекому Сході). Відкривалися школи з українською мовою навчання, українські газети тощо. Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало од­нією з причин формування у 1921 р. Української автоке­фальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей про­цес був недовгим, і вже у 1930 р. УАПЦ було ліквідовано. Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.

Водночас забезпечувалися умови для всебічного розвит­ку національних меншин. У процесі національно-територі­ального районування в республіці було визначено 13 націо­нальних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німець­кою, єврейською, татарською, болгарською мовами нав­чання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням у 1924 р. Молдавської Автономної Республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили біль­шості населення.

 

Проте справжнє вирішення національно­го питання загалом не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні Генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925—1928) Л. Кагано­вича. Він організував цькування наркома освіти О. Шумського, звинувативши того в націоналізмі.

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партій­ний і державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московсько­го ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерів­ського руху. Один з лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, а згодом — член її ЦК. Протягом 1924—1927 pp. — нарком освіти УСРР. У лютому — берез­ні 1927 р. — на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У з іні­ціативи Л. Кагановича звинувачений у «націоналістично­му ухилі» (т. зв. шумськізм). У 1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових табо­рів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.

У цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Це вкрай негативно позначилося на стано­вищі культури та освіти в Україні. На початку 30-х років було припинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, ліквідація неписьменності тривала. Перепис насе­лення 1939 року показав, що в Україні є 85,3 % письмен­них віком від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готу­валися через систему середніх і вищих професійних шкіл, зокрема робітничих факультетів. Загалом наприкінці 30-х років було підготовлено майже 400 тис. дипломованих спе­ціалістів.

 

20-ті роки стали періодом творчого злету української науки. Розгорнули діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали основи нелінійної механіки. Л. Ландау став ініціатором досліджень із термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив О. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США. Вагомих здобут­ків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Забо­лотний. У царині медицини та біології плідно працювали О. Богомолець, О. Палладій, видатні вчені Ф. Яновський, М. Стражеско, у сфері генетики й селекції рослин і тварин — М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв. У суспільних науках вирізнялися історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з емігра­ції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий, статистик М. Птуха, демограф О. Корчак-Чепурківський та ін. М. Грушевський продовжував плідні по­шуки на історичній ниві. Тоді ж його було обрано (1924) академіком АН УСРР, а 1929 року — академіком АН СРСР. У 1928 р. в науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців.

 

На початку 20-х років почалося переслідування інтелі­генції. У травні 1921 року в Києві було заарештовано й за­суджено за політичні переконання низку діячів інтелі­генції — колишніх членів партії українських есерів. Нас­тупного року з Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава у віддалені північні місцевості Росії та за кордон було висла­но кілька десятків вузівських професорів, які засуджува­ли тодішні напрями розвитку вищої школи. У заслання потрапили й інші представники інтелектуальної еліти.

За кордоном представники української інтелігенції відкрили Український вільний університет у Чехословаччині (з січня по осінь 1921 р. він працював у Відні, ліквідо­ваний після вступу до Праги Радянської армії. Відновив свою діяльність у 1946 р. в Мюнхені), Українську акаде­мію сільського господарства, кілька науково-академічних установ в Берліні та Варшаві.

Наприкінці 20-х років почалося переслідування вче­них. У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ). Серед 45 засуджених було 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Головним зви­нуваченим був С. Єфремов. Потім чекісти вигадали «Укра­їнський національний центр» (УНЦ) та його «бойовий» під­розділ — «Українську військову організацію» (УВО), ке­рівником якої оголосили М. Грушевського. До самогубства було доведено М. Скрипника, репресовано вчених-істориків М. Слабченка, Ф. Гавриленка, М. Горбаня та ін., філо­софів П. Лемчук, І. Агол, геолога Н. Світальського та ін. Заарештували Л. Ландау, якого згодом урятував П. Капи­ця. У листопаді 1937 року розстріляли М. Яворського. Ді­ячів інтелігенції «притягли» до «шахтинської справи» (1928), коли в «шкідництві» звинуватили групу інженерів із Донбасу.

 

Українська література 20—30-х років характеризува­лася поєднанням демократичних традицій дореволюцій­них часів і нового досвіду творчих сил. Революційно-ро­мантичну течію, яка сформувалася в Україні у 20-ті роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Елланський), В. Чу­мак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан. Вагомо заявили про себе представники інших напрямів у літературі — «неокласики» М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого покоління — М. Вороний, А. Крим­ський, П. Капельгородський. Визначальним для літера­турного процесу стало виникнення у 20-ті роки численних літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників та ін.) У 1925 р. було створе­но Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керівником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація нама­галася протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя. Того ж року вихідці з Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників «Захід­на Україна» (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.).

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хви­льовий, який у творах «Я (Романтика)», «Дві сили», «Вальдшнепи» та інші відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Його гасло «Геть від Москви!» заклика­ло лише не копіювати здобутків інших народів, але було розцінено як політичний злочин і націоналізм, у якому ре­гулярно звинувачували також М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін. Звину­вачення у націоналізмі тривали і після організаційного оформлення на І з'їзді письменників України 1934 р. Спілки радянських письменників, до якої тоді належали 120 членів і 73 кандидатів-стажистів. У середині 30-х ро­ків, після припинення українізації, почалася хвиля реп­ресій проти майстрів слова. її жертвами стали Остап Виш­ня (П. Губенко), В. Яловий, М. Хвильовий (доведений до самогубства). За належність до УВО було заарештовано М. Ірчана. У 1934 р. загинули в більшовицьких катівнях Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько. У в'яз­ниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плужник. У 1935 р. заарештували групу «неокласиків»: М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського (остан­нього звільнили завдяки віршеві «Пісня про Сталіна»). Усього протягом 1934—1938 pp. було репресовано більшу частину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменни­ків України.

Хоча у такий спосіб талант багатьох літераторів було деформовано, література мала вагомі творчі здобутки. У 20-ті роки завдяки процесові українізації бурхливо розви­валися різні види мистецтва. Виникали самодіяльні та професійні музичні колективи: капела «Думка», Київсь­кий симфонічний ансамбль, очолений В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а згодом — Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-ті роки було відкрито Київську, Харківську та Одеську консерваторії. Проте і музичні діячі зазнали репресій. Без­підставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

 

Становлення українського театру пов'язано з іменами Леся Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися з молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Сакса-ганського, М. Садовського гідно представляли українське театральне мистецтво. Жертвами сталінщини стали Лесь Курбас — автор і керівник театрального колективу «Бере­зіль», Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін. Але репре­сії не зупинили розвитку театрального мистецтва. Напри­кінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'явили­ся національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

 

Образотворче мистецтво представляли М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та інші, які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. їжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком попов­нили українську культуру оригінальними творами.

 

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Уже в 1928 р. з'явився перший фільм молодого О. Довженка «Звенигора», а невдовзі — картини нової генерації «Арсенал» і «Земля». Першими звуковими фільмами в республіці були «Симфонія Донба­су» Д. Вертова і «Фронт» В. Соловйова. Тоді ж О. Довжен­ко зняв фільм «Щорс». Усього протягом 1929—1934 pp. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

 

Розвивалися пісенно-музична та декоративно-прик­ладна творчість. Увагу громадськості привернула вистав­ка народного мистецтва (1936), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

 

Очевидно, що набутки української культури були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насам­перед на релігію та пов'язані з нею історичні пам'ятки. Та­ка політика здійснювалася на землях, історія яких сягає часів Київської Русі. Продуманим був і збіг в Україні голо­домору 1932—1933 pp. з тотальним наступом на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його куль­турних пам'яток, насамперед церков, було випробуваним засобом позбавлення народу духовної пам'яті, перетворен­ня людей на «гвинтиків» сталінської тоталітарної системи. По-варварському було зруйновано Михайлівський Золото­верхий собор (XI—XII ст.), Військово-Микільський собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого ді­яла Києво-Могилянська академія, церкву Богородиці Пи-рогощої (XII ст.), згадувану у «Слові про Ігорів похід», та інші церкви Києва. На Замковій горі, на кладовищі Флорівського жіночого монастиря 1929 року вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік якої було поховано юнаків, що загинули під Крутами в 1918 р. При цьому була зруйнована й кам'яна дзвіниця з шістьма дзвонами, чотири з них були відлиті у 1856 р. (найбільший важив 49 пудів і 16 фунтів). Постраждав не тільки Київ, а й Київщина, особливо її південь. За даними дослідника Білоцерківщини Є. Чер­нецького, вже у 20-ті роки починається брутальний наступ на місцеве священство. Білоцерківська газета друкує рі­шення сходів про «вигнання попів з Заріччя». До 1930 р. були закриті всі міські церкви, а їх будівлі передані для господарчого використання. Держава перетворила Білу Церкву та її околиці на місце адміністративної висилки священиків з інших районів України. Працювали вони на найбрудніших роботах, бо на інші їх не брали. У 1938 р. групу священиків, які мешкали в Білій Церкві, розстріля­ли. (Тільки за німецької окупації по всій Україні були від­новлені православні парафії, зокрема Преображення Гос­поднього та св. Марії Магдалини.) У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву (XVII ст.), в Охтирці — Юріївську церкву XIII ст., унікальну церкву XIX ст. ім. Андрія Первозванного в с. Мостищах під Києвом, на Північному Лівобережжі лік­відували 9 із 10 монастирів, шість церков XVII ст., шіс­тнадцять — XVIII ст. і чотирнадцять — XIX ст., а Черні­гівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.) перетворили на м'ясопереробний цех. Тільки до жовтня 1930 р. в Укра­їні було закрито 533 церкви. Майже 70 % церков, які дія­ли до 1939 p., взагалі зникли. У 1917 р. в Україні було 1710 діючих церков, а в 1940 р. — лише 2, відповідно, мо­настирів було 23, а не залишилося жодного. А з 1435 свя­щеників у 1940 р. залишилося лише 3. Ініціаторами гонінь були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Кагано­вич, В. Чубар, Г. Петровський та ін.

Величезних утрат зазнала українська та світова культу­ра внаслідок вилучення історичних цінностей із православ­них церков. Цей процес тривав десятиліттями. Лише протя­гом 1918—1923 pp. було вилучено понад 10 млн. пам'яток історії та культури, предметів побуту на суму 10 млрд. руб. у царських грошах.

У 1928 р. в Берліні та Відні було організовано перші аукціони — «Лецкегаус» та «Доротеум» з продажу церков­них та інших цінностей, які мали унікальне світове зна­чення. А всього у період з 1922 по 1940 рік відбулося 30 таких аукціонів. Тільки в 1929 p. CPCP продав на них 1192 тонни культурних цінностей, у 1931 р. — 1681 тонну. За 6 років (1928—1933) було продано понад 6 тис. тонн іс­торичних і культурних цінностей. У ті часи було знищено до 30 млн. ікон, стільки ж потрапило за кордон.

Такою страшною була політика винищення духовнос­ті українського народу з метою утвердження тоталітарно­го режиму. Наслідки цього українське суспільство відчу­ває і досі.