Однак паралельно з успіхами політики українізації, національно-культурним розвитком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-господарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику українізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, починає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політики коренізації.
Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської національної політики став відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хвильовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приводом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформульовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейської спадщини. Це викликало обурення московської партійної номенклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістичного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обмеження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідеологічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, утвердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.
Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924— 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вважав, що вона здійснюється занадто повільними темпами внаслідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК и ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і вислано за межі України. Лише один учасник пленуму - представник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.
Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність та політичні права українського народу, то Михайло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної самостійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Він ґрунтовно переконував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголошені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали приводом для згортання політики українізації.
Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшовиків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відомий партійний і державний діяч, один із активних провідників сталінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики українізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації—в липні 1933 р.
Крушинський
Культура України (1917—1941 pp.)
| Освіта | Наука і техніка | Література | Театр 1 музика | Архітектура. Образотворче мистецтво |
| 1918 — заснування у Катеринославі університету. 1919 — постанова Радянського уряду про відокремлення церкви від школи. 1919 — початок діяльності Пролеткульту в Україні. 1920 — постанова РВК УСРР про обов'язкове вивчення української мови у школах з неукраїнською мовою навчання. 1921 — постанова РНК про боротьбу з неписьменністю. 1922 - створення Українського сільськогосподарського інституту. 1926—1932 — мережа педагогічних інститутів зросла з 12 до 46, 1933 — відновлено університетську освіту в Україні (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ). 1938 — постановою ЦК КП(б) «Про реорганізацію шкіл на Україні» посилено процес русифікації народної освіти. 1940 — кількість вузів — 173, середніх спеціальних закладів — 693. | 1918, листопад — створення Української Академії наук, перші академіки; В. Вернадський, А. Кримський, Д. Баталій, С. Смаль-Стоцький та ін. 1919—створення Загальнонародної бібліотеки України (зараз Центральна наукова бібліотека). 1920 — створення у Харкові першого українського наукового медичного інституту. 1922. — створення видавництва Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). 1926 — створення в Одесі першого в Україні науково-дослідного інституту фізики. 1931 — заснування Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). 1932 — у Харкові вперше в СРСР здійснено штучну ядерну реакцію. 1933 — Президія ВУАН виключила з Академії академіків М. Возняка, Ф. Кона та ін. як «ворогів народу». 1935 — відкриття у Києві Ботанічного саду Академії наук. 1939 — створення в Академії наук чотирьох відділів: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук. | 1919 — заснування літературно - художнього часопису «Мистецтво». 1919 — заснування об'єднання українських поетів-символістів «Музагет». 1922 — створення Спілки селянських письменників України «Плуг»: А. Головко, Н. Забіла, 0. Копиленко, П. Панч, Г. Епік та ін. 1923 — створення Спілки пролетарських письменників «Гарт»: 0. Довженко, М. Иогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. 1926 — заснування «Вільної Академії пролетарської літератури» (Вапліте): М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Г. Епік, О. Досвітній та ін. 1930 — заснування федерації об'єднань радянських письменників України. Увійшли представники об'єднань «Молодняк», «Плуг», «Західна Україна», «Проліт-фронт» та ін. 1934 — створення Спілки письменників України, посилення репресій проти письменництва. 30—40-і pp. — панування соціалістичного реалізму. | 1919 — створення у Києві Української державної музичної драми, 1919 — створення республіканського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. 1920 — створення Л. Курбасом Київського драматичного театру. 1920 — заснування драматичного театру ім. І. Франка. 1920 — створення української капели «Думка», керівник — К. Стеценко. 1922 — створення Л. Курбасом театру «Березіль», працювали актори: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій та ін. 1925 — відкриття у Харкові українського театру опери та балету. 1926 — відкриття у Києві російського драматичного театру ім. Л. Українки. 1932 — створення Союзу радянських композиторів України. 1933 — репресії проти Л. Курбаса і театру «Березіль». 1939 — створення Спілки композиторів України. 1940 — відкриття у Львові театру опери та балету. | 1917 — створення Української академії мистецтв (з 1924 p.— Художній інститут). 1922 — створення першого в Україні товариства художників ім. К. Костанді. 1924 — створення одного з перших українських художніх фільмів «Остап Бандура». 1926 — відкриття у Полтаві пам'ятника М. Гоголю (Л. Позен). 1927—1933 — будівництво Київського залізничного вокзалу (0. Вербицький, П. Альошин). 1928 в заснування «Товариства сучасних архітекторів України». 1929 — заснування «Українського мистецького об'єднання»: М. Козин, В. Коровчинський, Г. Світлицький та ін. 1935 — відкриття у Харкові пам'ятника Т. Шевченку (М. Манізер). 1938 — створення Спілки художників України. 1939 — відкриття пам'ятника Т. Шевченку у Києві. 1939 — відкриття меморіального музею та пам'ятника Т. Шевченку у Каневі (М. Манізер). 1939 — створення скульптурних портретів І. Франка та Т. Шевченка (Г. Пивоваров). |
Шокалюк
У третьому питанні плану, насамперед, необхідно з ясувати причини політики коренізації ("українізації") в Україні.
Серед них головними є:
- формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто гарантовано вільний розвиток національних меншин;
- потреба досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою населення національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин;
- намагання комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [у 1920 р. у КП(б)У українці становили лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11 % комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%];
- намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування;
- потребою зміцнення новоутвореного державного утворення -СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч
частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
Важливо проаналізувати практичне здійснення "українізації" в Україні, виділивши такі наслідки:
1. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].
2. Зростає кількість українців у партійному і державному апаратах. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927 р. -52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
3. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%).
4. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 pp. у Києві збудовано найбільшу в
Європі на той час кіностудію. Поширюються різні літературні угруповання. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).
7. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.
Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.
На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спілки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, О.Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістичного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський.
Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українських письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л.Курбаса, художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М.Хвильовий, М.Скрипник.
Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 p., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.
Отже, проголошений комуністичною партією курс на "українізацію" та його наслідки мали велике значення. Однак було б помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 pp. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Відповідну групу серед них становили українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.
Проблемні питання та завдання для самостійної роботи
6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?
7. В чому ви вбачаєте основні причини відмови від політики українізації?
8. Пов'яжіть неп і політику українізації з сьогоденням України.
Гайдуков
