Початок згортання українізації

Однак паралельно з успіхами політики ук­раїнізації, національно-культурним розвит­ком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-господарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику украї­нізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, почи­нає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політи­ки коренізації.

Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської на­ціональної політики став відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хви­льовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

 

Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924— 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію кри­тики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК и ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і ви­слано за межі України. Лише один учасник пленуму - представ­ник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимо­вич) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.

 

Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність та політичні права українського народу, то Михай­ло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної само­стійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на ста­новищі колонії, як і при царському режимі. Він ґрунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації.

 

Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації—в липні 1933 р.

Крушинський

 

Культура України (1917—1941 pp.)

 

Освіта	Наука і техніка	Література	Театр 1 музика	Архітектура. Образотворче мистецтво
1918 — заснування у Катеринославі університету. 1919 — постанова Радян­ського уряду про відо­кремлення церкви від школи. 1919 — початок діяль­ності Пролеткульту в Україні. 1920 — постанова РВК УСРР про обов'язкове вивчення української мови у школах з неукраїнською мовою навчання. 1921 — постанова РНК про боротьбу з неписьменністю. 1922 - створення Укра­їнського сільськогоспо­дарського інституту. 1926—1932 — мережа педагогічних інститутів зросла з 12 до 46, 1933 — відновлено університетську освіту в Україні (Київ, Одеса, Харків, Дніпропет­ровськ). 1938 — постановою ЦК КП(б) «Про реорганіза­цію шкіл на Україні» посилено процес русифіка­ції народної освіти. 1940 — кількість вузів — 173, середніх спеціальних закладів — 693.	1918, листопад — створення Українсь­кої Академії наук, перші академіки; В. Вернадський, А. Кримський, Д. Ба­талій, С. Смаль-Стоцький та ін. 1919—створення Загальнонародної біб­ліотеки України (за­раз Центральна нау­кова бібліотека). 1920 — створення у Харкові першого ук­раїнського наукового медичного інституту. 1922. — створення ви­давництва Всеукра­їнської Академії наук (ВУАН). 1926 — створення в Одесі першого в Ук­раїні науково-дослід­ного інституту фізики. 1931 — заснування Всеукраїнської асо­ціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). 1932 — у Харкові вперше в СРСР здій­снено штучну ядерну реакцію. 1933 — Президія ВУАН виключила з Академії академіків М. Возняка, Ф. Кона та ін. як «ворогів на­роду». 1935 — відкриття у Києві Ботанічного са­ду Академії наук. 1939 — створення в Академії наук чоти­рьох відділів: суспіль­них, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.	1919 — заснування лі­тературно - художнього часопису «Мис­тецтво». 1919 — заснування об'єднання українських поетів-символістів «Музагет». 1922 — створення Спілки селянських письменників України «Плуг»: А. Головко, Н. Забіла, 0. Копиленко, П. Панч, Г. Епік та ін. 1923 — створення Спілки пролетарських письменників «Гарт»: 0. Довженко, М. Иогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. 1926 — заснування «Вільної Академії пролетарської літератури» (Вапліте): М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Г. Епік, О. Досвітній та ін. 1930 — заснування федерації об'єднань радянських письменників України. Увійш­ли представники об'єднань «Молодняк», «Плуг», «Західна Ук­раїна», «Проліт-фронт» та ін. 1934 — створення Спілки письменників України, посилення репресій проти письменництва. 30—40-і pp. — пану­вання соціалістично­го реалізму.	1919 — створення у Києві Української державної музичної драми, 1919 — створення республіканського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. 1920 — створення Л. Курбасом Київсь­кого драматичного театру. 1920 — заснування драматичного театру ім. І. Франка. 1920 — створення ук­раїнської капели «Думка», керівник — К. Стеценко. 1922 — створення Л. Курбасом театру «Березіль», працювали актори: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій та ін. 1925 — відкриття у Харкові українського театру опери та бале­ту. 1926 — відкриття у Києві російського драматичного театру ім. Л. Українки. 1932 — створення Союзу радянських композиторів Украї­ни. 1933 — репресії про­ти Л. Курбаса і теат­ру «Березіль». 1939 — створення Спілки композиторів України. 1940 — відкриття у Львові театру опери та балету.	1917 — створення Української академії мистецтв (з 1924 p.— Художній інститут). 1922 — створення першого в Україні товариства художни­ків ім. К. Костанді. 1924 — створення од­ного з перших україн­ських художніх філь­мів «Остап Бандура». 1926 — відкриття у Полтаві пам'ятника М. Гоголю (Л. Позен). 1927—1933 — будів­ництво Київського за­лізничного вокзалу (0. Вербицький, П. Альошин). 1928 в заснування «Товариства сучасних архітекторів Украї­ни». 1929 — заснування «Українського мистецького об'єднання»: М. Козин, В. Коровчинський, Г. Світлицький та ін. 1935 — відкриття у Харкові пам'ятника Т. Шевченку (М. Манізер). 1938 — створення Спілки художників України. 1939 — відкриття па­м'ятника Т. Шевчен­ку у Києві. 1939 — відкриття ме­моріального музею та пам'ятника Т. Шев­ченку у Каневі (М. Манізер). 1939 — створення скульптурних портре­тів І. Франка та Т. Шевченка (Г. Пи­воваров).

Шокалюк

 

У третьому питанні плану, насамперед, необхідно з ясувати причини політики коренізації ("українізації") в Україні.

Серед них головними є:

- формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто гарантовано вільний розвиток національних меншин;

- потреба досягнення своєрідного компромісу з селянством (ос­новною масою населення національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації на­ціональних відносин;

- намагання комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республі­кою представників неросійських народів [у 1920 р. у КП(б)У українці становили лише 19%, тоді як вони становили 80% на­селення УСРР, і лише 11 % комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%];

- намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування;

- потребою зміцнення новоутвореного державного утворення -СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч

частково компенсувати республікам втрату їх політичного су­веренітету тощо.

 

Важливо проаналізувати практичне здійснення "україніза­ції" в Україні, виділивши такі наслідки:

1. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партій­них працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити поса­ду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну докумен­тацію переведено на українську мову].

2. Зростає кількість українців у партійному і державному апара­тах. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927 р. -52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні змі­ни. Однією з них була поява нової державно-політичної, гос­подарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

3. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток націо­нальної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні поча­ли впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%).

4. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі фа­культети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручни­ків, нерозвиненістю української наукової термінології, особ­ливо з природничих дисциплін.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. во­на становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 pp. у Києві збудовано найбільшу в

Європі на той час кіностудію. Поширюються різні літературні угруповання. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

7. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський наці­ональні райони, а також 954 сільські ради національних мен­шин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татар­ською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

 

На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спіл­ки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, О.Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістич­ного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський.

Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українсь­ких письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л.Курбаса, художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М.Хвильовий, М.Скрипник.

Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 p., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприя­ла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утво­рень тощо.

Отже, проголошений комуністичною партією курс на "укра­їнізацію" та його наслідки мали велике значення. Однак було б помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зу­силь партії. Вона була насамперед далеким відгомоном українсь­кої національної революції 1917-1921 pp. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з українсь­кої інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Відповідну групу серед них становили українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйо­зність курсу на "українізацію". Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

7. В чому ви вбачаєте основні причини відмови від політики українізації?

8. Пов'яжіть неп і політику українізації з сьогоденням України.

Гайдуков