Функції екологічної освіти

· формує адекватні екологічні уявлення; формує ставлення до природи;

· формує систему умінь, навичок і стратегій взаємодій із при­родою;

· розвиває комунікативні можливості людини;

· виконує важливу інформативну функцію; формує особистість молодої людини і громадянина.

· Концепцією екологічної освіти в світлі Державної націо­нальної програми відродження освіти передбачено такі прин­ципи і загально методичні підходи для досягнення мети:

· науковість і методичне спрямування змісту природничо-екологічної освіти, його відповідність нинішньому стану наук і сучасному стилю наукового пізнання;

· систематичність і доступність викладу навчального мате­ріалу відповідно до логіки природничих наук і методів дослідження;

· диференціація навчання основам природничих наук;

· генералізація навчально-виховного процесу з дисциплін природничого циклу;

· інтеграція знань про природу як на рівні міжпредметних зв'язків навчальних дисциплін природничого циклу, так і на рівні загальних методологічних принципів та фунда­ментальних ідей природничих наук.

Отже, набуття екологічних знань особистістю, ще не є показником екологічно вихованої людини.

Екологічне виховання покликане формувати активну при­родоохоронну позицію. Екологічне виховання досягається за допомогою комплексу природоохоронної та екологічної освіти, який включає шкільну і вузівську екологічну просвіту, пропа­ганду екологічної поведінки.

Головна функція екологічного виховання полягає в набутті і накопиченні особистістю досвіду взаємодії з навколишнім середовищем природним та соціальним на когнітивному, чут­тєво-емоційному і нормативному рівнях. Саме сукупність знань, емоційних переживань і практичних умінь в екологічній діяль­ності дає змогу перевести свідомість школярів в іншу пло­щину — з природоспоживацької у природозберігаючу, а отже, перебороти в їхній свідомості бачення, пов'язане з перевагою людини над природою, під впливом якого природа сприйма­ється ними лише як утилітарна цінність.

Хоча екологічне виховання багатогранне, проте його роз­глядають з трьох позицій:

1. Екологічне виховання є частиною загального всебічного виховання особистості.

2. Воно є самостійним видом виховання, тому що відрізняється від інших видів за цілями, завданнями, а головне, за мето­дами реалізації в конкретних варіантах виховної роботи.

3. Екологічне виховання — це «системоутворюючий фак­тор» усієї системи виховання.

Така багатогранність свідчить про цілісність, самостійність, системність і особистісно-орієнтований характер екологічно-виховного процесу, що визначає можливість вибору змісту, засо­бів і форм впливу на формування стійких ціннісних орієнтацій.

Екологічне виховання повинно базуватися на основному постулаті про те, що вихід з екологічної кризи в сучасних умо­вах можливий. Майже усі згідні з тим, що ми зобов'язані збе­регти нашу планету населеною, набагато важче змусити людей поводитися відповідним чином. Ключі до вирішення глобаль­ної екологічної проблеми — в переоцінці світоглядних ціннос­тей; у зміні пріоритетів, а також: в нормалізації чисельності населення через планування сім'ї, у невтомній практичній праці над реалізацією основних напрямів в охороні навколиш­нього природного середовища.

Науковці виділили три аспекти ставлення особистості до природи:

· до природного середовища життєдіяльності людини;

· до особистих природних даних;

· до діяльності, пов'язаної з вивченням і охороною природ­ного середовища.

На їхню думку, ставлення зумовлюється потребами і вияв­ляється в емоціях — симпатії, прихильності, ворожості тощо. Передумову відповідального ставлення учнів до природи вчені вбачають у формуванні екологічної свідомості, що сприяє ста­новленню екологічних переконань особистості — стрижневого компонента екологічної відповідальності. В екологічному вихованні найголовнішу роль вони надають:

· потребі у спілкуванні з живою природою;

· настановам та мотивам діяльності особистості з усвідом­лення універсальної цінності природи;

· - переконанням у необхідності збереження природи, а також: здоров'я власного та суспільного;

· потребі у діяльності, спрямованій на вивчення й охорону природи та екологічне просвітництво.

Екологічна освіта і виховання орієнтуються на активну взаємодію людини з природою, побудовану на науковій основі, на сприйманні людини як частини природи. Екологічні знання, доповненні ціннісними орієнтаціями, є основою екологічної культури та екологічного мислення. Вони сприяють усвідом­ленню цінностей, допомагають вирішенню комплексних еко­логічних проблем, що стоять перед людством, забезпечують комфортність його проживання у майбутньому, сприяють збе­реженню та примноженню унікальної різноманітності всієї біоти. Отже, цілеспрямований розвиток системи екологічної освіти і виховання сприяє формуванню та розвитку екологіч­ної культури.

Сьогодні активно розвиваються як формальна екологічна освіта (в школах, вищих навчальних закладах, інститутах підвищення кваліфікації), так і неформальна (за допомогою засобів масової інформації, кіно, музеїв, виставок, заходів природоохоронних товариств тощо).

Екологічна культура. Культура — це певні способи органі­зації та розвитку людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціаль­них норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності став­лення людини до природи, до інших людей, до себе самої.

Культура має багато різновидів: певні історичні форми, культура конкретних сфер суспільного життя, етнічних, про­фесійних та інших спільнот, матеріальна та духовна культура тощо. Проте у кожному випадку культура є способом мислення навколишнього світу і внутрішнього світу людини, регулю­вальною основою у відносинах її з навколишнім середови­щем — природним та соціальним. У контексті універсальних зв'язків та закономірностей культура постає як суто людська форма самоорганізації та розвитку системи, засіб її адаптації до довкілля.

Під екологічною культурою розуміють здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля. Іншими словами, екологічна культура — це діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об'єктів і процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Екологічна культура звернена до двох світів — природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі і на виховання високих гуманістичних життєвих цінностей та орієнтирів у людському житті.

Екологічна культура спрямована на подолання власної обмеженості людини як природної істоти (біологічного виду) щодо пристосування в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних ознак виду принципово нового типу. Про значення таких ознак можна мати уявлення від протилежного: людина, позбавлена звичних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь праці, зброї, медичних препаратів та ін.), має сумнівні шанси вижити й утвердитися в природних екосистемах. І навпаки, маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції, оскільки володіє адаптивними набутками, несумісними з виро­бленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для існування людини: вона становить саму його функціональну основу, уможливлюючи доцільне й ефективне природокорис­тування.

Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї біоти як системоорганізуючий стри­жень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і всієї біосфери, шляхи та напрямки розвитку якої в таких умо­вах вже не можуть залишитися попередніми.

Основою екологічної культури є екологічна життєдіяль­ність, що виявляється в різних формах та втіленнях. Об'єк­тами, на які спрямована життєдіяльність, можуть бути еле­менти як живої (включаючи людину), так і неживої природи, що входять у сферу людських інтересів і операціонально під­даються впливу, а технологічно — цільовій дії.

Екологічна культура є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища.

Впорядковуючи власний світ, світ людського буття, людина виступає організуючим чинником природного світу. Довкілля трансформується «за образом і подобою» людською.

Ціннісна орієнтація є й утворенням живої природи. Так ластівка, скажімо, сприймається як охоронниця дому, а не як птах таксономічної групи горобиних, так само, як калина є символом рідного краю, а не лише одним з видів родини Жимоластеві.

Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним і змінним у вирі життя, в ході людського поступу. Але вона мусить бути, оскільки втрата її чи істотна деградація лімітує цивілізаційний рух людських спільнот.

Механізм реалізації екологічної культури коріниться у спо­собах та формах природокористування. У цьому процесі поєд­нуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння при­роди і створення своєї власної реальності. Користуючись довкіллям, людина може бути як шанобливо-ощадливою, бережливою, так і безжально-руйнівною, згубною.

Власне екологічна культура — окрема галузь людської духовності, пізнання та практики, яка визначає характер та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологіч­ної культури є неодмінною потребою забезпечення вижи­вання та поступу людства.

Отже, екологічна грамотність населення повинна стати основним критерієм оцінки результату діяльності держави в цьому напрямі з боку Світового співтовариства, його компе­тентних організацій.