Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


ѕринципи ≥ основи побудови ф≥лософськоњ теор≥њ. ѕроблема систематизац≥њ закон≥в ≥ категор≥й ф≥лософ≥њ




 

≤снують два основн≥ способи систематизац≥њ ф≥лософського знанн€: класичний ≥ некласичний.  ласичн≥ системи ф≥лософ≥њ (наприклад, античн≥ ф≥лософськ≥ системи або системи н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ) Ї ц≥л≥сн≥, замкнен≥, довершен≥, а некласичн≥ системи не претендують на ц≥л≥сн≥сть, завершен≥сть, замкнен≥сть.

—в≥тогл€дний характер ф≥лософського знанн€ становить головну його специф≥ку, визначаЇ його фундаментально гуман≥стичний зм≥ст. ћ≥ра Ђгуман≥стичноњ насиченост≥ї т≥Їњ чи ≥ншоњ ф≥лософськоњ позиц≥њ залежить головним чином в≥д способу ф≥ло≠софствуванн€: д≥алектичного або догматичного. ѕерший п≥дх≥д постаЇ в прагненн≥ до мудрост≥, нац≥леност≥ на пост≥йний пошук, на р≥зноман≥тн≥ вар≥анти в≥дпов≥д≥, на Ђв≥чн≥ проблемиї. ƒругий п≥дх≥д тлумачить ф≥лософ≥ю €к науку про суще ≥ тому вбачаЇ головне њњ завданн€ в дос€гненн≥ ≥стини. ѕершому Ђсоф≥стичномуї п≥дходу в≥дпов≥дають слова —ократа: Ђя знаю, що € н≥чого не знаюї, а другому еп≥стемному п≥дходу в≥дпов≥дають слова јристотел€: Ђѕлатон мен≥ друг, але ≥стина Ч дорожчаї.

ƒл€ побудови системи ф≥лософ≥њ користуютьс€ такими принципами: мон≥зму, дуал≥зму ≥ плюрал≥зму.

ѕринцип мон≥зму (Їдиного начала) в побудов≥ ф≥лософських систем може спиратис€ на ≥дею первинност≥ матер≥њ ≥ вторинност≥ св≥домост≥. ¬ цьому випадку ми маЇмо справу з матер≥ал≥стичним мон≥змом. ѕринцип мон≥зму в побудов≥ ф≥лософських систем може спиратис€ на первинн≥сть ≥деального ≥ розгл€дати матер≥альний св≥т €к вторинний, пох≥дний. ÷е Ч ≥деал≥стичний мон≥зм (наприклад, ф≥лософська система √. √егел€). ‘≥лософськ≥ системи, €к≥ заперечують Їдине начало у св≥т≥ ≥ будують концепц≥ю св≥ту на баз≥ двох або багатьох начал, в ≥стор≥њ ф≥лософськоњ думки д≥стали в≥дпов≥дно назву дуал≥зму (–. ƒекарт) ≥ плюрал≥зму (√. Ћейбн≥ц).

‘≥лософ≥€ €к наука пост≥йно потребуЇ розвТ€занн€ проблеми систематизац≥њ своњх категор≥й ≥ закон≥в. ¬ епоху античност≥ перший системний перел≥к категор≥й склав јр≥стотель. ¬≥н вид≥лив дес€ть категор≥й: сутн≥сть, к≥льк≥сть, €к≥сть, в≥дношенн€, м≥сце, час, положенн€, стан, д≥€, стражданн€. ѕроте це був лише перел≥к (каталог) категор≥й, механ≥чна сукупн≥сть, у €к≥й категор≥њ не п≥дпор€дковувались н≥€кому висх≥дному переконанню або закону. ¬они не були повТ€зан≥ н≥ одна з одною, н≥ ≥з загальноф≥лософськими настановами.  лючов≥ дл€ јр≥стотел€ категор≥њ Ч Ђматер≥€ї, Ђформаї, Ђпричинаї, Ђц≥льї не ув≥йшли до цього списку. “аке ставленн€ до категор≥й було зумовлене ≥сторично першою лог≥кою, €ку в≥н саме ≥ створив. ÷е була формальна лог≥ка. ¬она сприймаЇ схож≥сть ≥ в≥дм≥нн≥сть предмет≥в за њхньою зовн≥шньою, формально-к≥льк≥сною ознакою ≥ байдужа до €к≥сно-зовн≥шн≥х њхн≥х особливостей.

” ф≥лософ≥њ Ќового часу ірунтовну систему категор≥й розробив ≤.  ант. ѓхн≥й склад такий: к≥льк≥сть (Їдн≥сть, множина, ц≥л≥сн≥сть), €к≥сть (реальн≥сть, запереченн€, обмеженн€), в≥дношенн€ (субстанц≥€, причина, взаЇмод≥€), модальн≥сть (можлив≥сть, д≥йсн≥сть, необх≥дн≥сть). ¬она повн≥ша в≥д ар≥стотел≥вськоњ ≥ структурно орган≥зована за тр≥адичним законом: кожна трет€ категор≥€ Ї результатом взаЇмод≥њ (синтезу) перших двох. јле вона маЇ серйозн≥ недол≥ки: по-перше, вона Ї статичною, по-друге, виключаЇ джерело виникненн€ ≥ розвитку знанн€, зокрема джерело розвитку самих категор≥й, ≥ по-третЇ, категор≥њ  анта Ч це апр≥орн≥ пон€тт€ людського розсудку, тобто досл≥дн≥ здатност≥ св≥домост≥, €к≥ ≥снують до початку будь-€кого п≥знанн€.  атегор≥њ кант≥вськоњ ф≥лософ≥њ лише п≥д≥бран≥ ≥ формально упор€дкован≥, але не виведен≥ з €коњсь сп≥льноњ основи. “аке розум≥нн€ категор≥й диктувалос€ новим розум≥нн€м мисленн€, новою лог≥кою, €ку  ант назвав трансцендентальною.

≤ншу, динам≥чну систему категор≥й нав≥в √егель. ¬≥н уперше вв≥в у розум≥нн€ категор≥й ≥дею становленн€.  атегор≥њ в такому розум≥нн≥ вже не каталог, не таблиц€, €ка спочиваЇ, а живе ц≥ле, €ке розвиваЇтьс€. ¬они повТ€зан≥ Їдн≥стю походженн€ ≥ розвитку: кожна з категор≥й випливаЇ з усього попереднього руху €к його необх≥дний результат. √егель ви€вив лог≥чну основу, руш≥йну причину у розвитку категор≥й. ÷ей розвиток зд≥йснюЇтьс€ силою внутр≥шн≥х суперечностей, €к≥ прихован≥ у природ≥ самого пон€тт€, так що мисленн€ в ц≥лому постаЇ €к пост≥йне виникненн€ ≥ вир≥шенн€ суперечностей. –озум≥нн€ категор≥й у √егел€ Ї м≥стиф≥кованим: категор≥њ €вл€ють собою не зас≥б ≥ знар€дд€ людського п≥знанн€, а насамперед сходини абсолютного духу. “аке тлумаченн€ категор≥й диктувалос€ новим способом розум≥нн€, а також створеною √егелем д≥алектико-≥деал≥стичною лог≥кою, лог≥кою мисленн€, €ка розвиваЇтьс€ ≥з самого себе.

ƒ≥алектико-матер≥ал≥стична ф≥лософ≥€ розум≥Ї мисленн€ €к одну з людських зд≥бностей. ¬≥дпов≥дно у н≥й зм≥нюЇтьс€ зм≥ст ≥ призначенн€ ф≥лософських категор≥й; вони визначаютьс€ €к загальн≥ нормативи п≥знавально-св≥тогл€дного ставленн€ людини до д≥йсност≥, в тому числ≥ свого власного бутт€. «а своњм джерелом категор≥њ Ч це в≥дображенн€ сусп≥льно розвиненого людиною реального предметного св≥ту. ќск≥льки категор≥њ Ї в≥дображенн€м обТЇктивного в субТЇктивному, то вони мають в≥дношенн€ ≥ до обТЇкта, ≥ до субТЇкта, тобто Ї обТЇктивними за зм≥стом ≥ субТЇктивними за формою. ѓхн€ субТЇктивн≥сть означаЇ, що вони Ї ≥деальними формоутворенн€ми св≥домост≥, притаманн≥ т≥льки людин≥ ≥ мають смисл й практичну виправдан≥сть лише у кол≥ людського ≥снуванн€. ѕроте субТЇктивн≥сть категор≥й не означаЇ њхню дов≥льн≥сть, випадков≥сть. як форми св≥домост≥ категор≥њ ун≥версальн≥ ≥ необх≥дн≥, отже, обовТ€зков≥ ≥ примусов≥ дл€ мисленн€ кожного окремого ≥ндив≥да. «агальн≥сть ≥ необх≥дн≥сть њх кор≥н€тьс€ у соц≥окультурн≥й генез≥, а обТЇктивн≥сть њх ірунтуЇтьс€ на колективному людському досв≥д≥.

јле завершеноњ ≥ загальновизнаноњ системи категор≥й не ≥снуЇ, хоча висх≥дн≥ точки побудови такоњ системи Ї. ÷е, насамперед, принцип в≥дображенн€, €кий утверджуЇ досв≥дне походженн€ ф≥лософських пон€ть; принцип Їдност≥ д≥алектики, лог≥ки ≥ теор≥њ п≥знанн€, зг≥дно з €ким категор≥њ д≥алектики Ї водночас ≥ ун≥версальними формами бутт€, ≥ ун≥версальними формами п≥знанн€; принцип в≥дпов≥дност≥ ≥сторичного ≥ лог≥чного,€кий вимагаЇ розгл€дати лог≥чну посл≥довн≥сть категор≥й в≥дпов≥дно до њх ≥сторичного виникненн€ ≥ розвитку. ЌемаЇ дос≥ загальноприйн€тоњ класиф≥кац≥њ категор≥й, хоча основа дл€ такоњ класиф≥кац≥њ Ї Ч це фундаментальн≥ принципи д≥алектики, зокрема принцип ун≥версального звТ€зкурозвитку.  атегор≥њ, що в≥дображають усталений план бутт€ ≥ св≥домост≥, умовно можна назвати звТ€зками структури, ≥, навпаки, категор≥њ, що в≥дображають м≥нливий план бутт€ ≥ св≥домост≥, Ч звТ€зками детерм≥нац≥њ.

ўо стосуЇтьс€ закон≥в, то вони в≥дображають сутн≥сть розвитку ≥ посл≥довно в≥дпов≥дають на так≥ суттЇв≥ питанн€:

який механ≥зм розвитку?

яка причина розвитку?

” €кому напр€м≥ в≥дбуваЇтьс€ розвиток?

«агальновизнаними Ї так≥ закони:

закон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей;

закон взаЇмного переходу к≥льк≥сних ≥ €к≥сних зм≥н;

закон запереченн€ запереченн€.

‘≥лософський словник: систематизац≥€, класична ф≥лософ≥€, некласична ф≥лософ≥€, мон≥зм, дуал≥зм, плюрал≥зм, тип ф≥лософствуванн€, галузь ф≥лософ≥њ, система ф≥лософ≥њ, структура, функц≥€.

«акони розвитку бутт€

ѕон€тт€ д≥алектики в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ використовувалось у р≥зних значенн€х. —ократ розгл€дав д≥алектику €к мистецтво ви€вленн€ ≥стини шл€хом з≥ткненн€ протилежних думок, спос≥б веденн€ бес≥ди (зв≥дси ≥ назва Ч в≥д грец. д≥алего Ч веду бес≥ду, полем≥ку). «а √егелем, д≥алектикаЧ це своЇр≥дний ≥ Їдино правильний метод п≥знанн€.

¬иникла д≥алектика в ƒавньогрецьк≥й культур≥ ≥ з самого початку набула високого ≥нтелектуального статусу, бо мистецтво полем≥ки, доказу, переконанн€ вимагаЇ в≥д сп≥врозмовник≥в великоњ майстерност≥, п≥дготовки.

јнтичн≥ д≥алектики («енон, √еракл≥т) вважали, що св≥т безперервно рухаЇтьс€, зм≥нюЇтьс€, але вони не розум≥ли розвиток €к виникненн€ нового.

” ф≥лософ≥в р≥зних час≥в ≥ епох Ч в≥д античних до класик≥в н≥≠мецькоњ ф≥лософ≥њ Ч було дуже багато тлумачень д≥алектики. јле д≥алектика в њњ концептуальн≥й форм≥ виникла в культур≥ п≥зн≥ше. ” вигл€д≥ стрункоњ теоретичноњ системи вона вперше була представлена у вченн≥ √егел€, хоча ≥ в обТЇктивно-≥деал≥стичн≥й форм≥.

—аме €к система д≥алектика €вл€Ї собою Їдн≥сть принцип≥в, закон≥в ≥ категор≥й.  р≥м цього, сл≥д розр≥зн€ти два види д≥алектики Ч обТЇктивну, €ка ≥снуЇ ≥ д≥Ї в самих речах, ≥ субТЇктивну, €ка ≥снуЇ в людському мисленн≥, €к в≥дображенн€ обТЇктивноњ д≥алектики. “ому д≥алектика €к теор≥€ виконуЇ дв≥ основн≥ функ≠ц≥њ Ч св≥тогл€дну та методолог≥чну, тобто вчить, €к ми повинн≥ п≥дходити до п≥знанн€ св≥ту: розгл€дати все з погл€ду руху, зм≥ни, стрибк≥в Ч на в≥дм≥ну в≥д метаф≥зики, €ка розгл€даЇ все сталим, незм≥нним.

ѕринципи д≥алектики Ч вих≥дн≥, обТЇктивн≥ за зм≥стом ≥дењ, €к≥ в≥дображають найзагальн≥ш≥ законом≥рност≥ предмета теор≥њ ≥ водночас виконують методолог≥чну функц≥ю в њњ побудов≥.

ƒо основних принцип≥в д≥алектики належать:

¾ розвитку;

¾ обТЇктивност≥;

¾ детерм≥нац≥њ;

¾ тотожност≥ обТЇктивноњ ≥ субТЇктивноњ д≥алектики;

¾ взаЇмозвТ€зку.

‘≥лософ≥€ вивчаЇ ун≥версальн≥ звТ€зки. ¬они становл€ть предмет д≥алектики, а формою њх п≥знанн€, ф≥ксац≥њ виступають категор≥њ д≥алектики. ¬ категор≥€х ф≥ксуютьс€ знанн€, риси, в≥дношенн€, €к≥ властив≥ всьому буттю.  атегор≥њ д≥алектики форму≠ютьс€ на в≥дпов≥дних етапах ≥сторичного розвитку сусп≥льства. ¬ категор≥€х д≥алектики т≥сно повТ€зане обТЇктивне знанн€ про в≥дпов≥дну форму звТ€зку €вищ з формою думки, завд€ки €к≥й ос€гаЇтьс€ ≥ обм≥рковуЇтьс€ цей звТ€зок.

—еред р≥зноман≥тних звТ€зк≥в реального св≥ту ф≥лософське п≥знанн€ вид≥лило р≥зн≥ типи њх ≥снуванн€.

≤. ”н≥версальн≥ звТ€зки бутт€, €к≥ ф≥ксують категор≥њ д≥алектики:

1. ќдиничне, загальне та особливе.

2. явище ≥ сутн≥сть.

3. ƒ≥алектичн≥ законом≥рност≥ €к форма звТ€зку.

ќдиничне Ч це окремий предмет, р≥ч, €вище, под≥€, факт, €к≥ характеризуютьс€ в≥дпов≥дними просторовими ≥ часовими межами, певною визначен≥стю. ќдиничне Ч це ≥мТ€ предмета. ¬оно за своњм зм≥стом, про€вом багатше в≥д загального.

«агальне Ч це обТЇктивно ≥снуюча тотожн≥сть м≥ж предметами, речами, €вищами. …ого не можна побачити, в≥дчути, торкнутис€ руками. ¬оно ≥снуЇ лише через одичне €к його момент. «агальне Ї частинкою, елементом, стороною окремого, оск≥льки воно в≥дображаЇ останнЇ не повн≥стю, не ц≥лком, а частково, в тому, що Ї тотожним у предметах. «агальне за своњм зм≥стом б≥дн≥ше, н≥ж одиничне. ¬одночас воно глибше розкриваЇ зм≥ст, сутн≥сть речей.

ќсобливе Ї пром≥жною категор≥Їю м≥ж одиничним ≥ загальним. ¬оно в≥дображаЇ момент суперечливоњ Їдност≥ одиничного ≥ загального. ќсобливе Ї загальним в≥дносно одиничного ≥ одиничним в≥дносно загального. Ќаприклад, €кщо вз€ти ланцюжок пон€ть Ђ≤ван Ч студент Ч людинаї, то в ньому Ђ≤ванї Ї одиничним, Ђстудентї Ч особливим, Ђлюдинаї Ч загальним.

¬≥дносно Ђ≤ванаї загальним Ї Ђстудентї, а в≥дносно Ђлюдиниї Ђстудентї Ї одиничним.

явище Ч це все те, що чуттЇво сприймаЇтьс€. « точки зору гносеолог≥њ, €вище св≥дчить про щось ≥нше (наприклад, таке €вище, €к ≥нфл€ц≥€, Ї ознакою кризи всього економ≥чного житт€ сусп≥льства). „ерез €вище п≥знаЇтьс€ сутн≥сть речей.

—утн≥сть Ч це те, що Ї сукупн≥стю суттЇвих характеристик реч≥, субстанц≥ональною, законом≥рною основою сущого. —утн≥сть п≥знаЇтьс€ у €вищах, а вс€ке €вище Ї сутн≥сним. Ўл€х п≥знанн€ ≥стини Ч це рух в≥д €вища до сутност≥, в≥д сутност≥ першого пор€дку до сутност≥ другого пор€дку ≥ т.д.

—п≥вв≥дносн≥ категор≥њ повТ€зан≥ одна з одною. «вТ€зки м≥ж ними обТЇктивн≥, суттЇв≥, внутр≥шн≥, загальн≥ ≥ повторюван≥. “обто, €кщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачаЇ ≥ зм≥ст, €кщо ми маЇмо насл≥док, то повинна бути ≥ його причина, €кщо ми зТ€сували суть, то лише через анал≥з €вищ ≥ т.д. “аким чином, сп≥вв≥дносн≥ категор≥њ д≥алектики дають у€вленн€ про законом≥рн≥ необх≥дн≥ звТ€зки м≥ж ними €к результат в≥дображенн€ д≥йсност≥.

II. —труктурн≥ звТ€зки бутт€:

1. „астина ≥ ц≥ле, принцип ц≥л≥сност≥.

2. ‘орма ≥ зм≥ст.

3. —истема, елемент, структура. ѕринцип системност≥.

„астина Ч це те, що в сукупност≥ з ≥ншими складовими створюЇ ц≥ле.

÷≥ле Ї те, що зТЇднуЇ окрем≥ частини. јле ц≥ле Ї щось ≥нше, н≥ж проста сума складових частин. ¬оно повТ€зане з принципом ц≥л≥сност≥, що обТЇднуЇ р≥зн≥ типи звТ€зк≥в: будови, структури, функц≥онуванн€, розвитку. ѕон€тт€ Ђчастина Ч ц≥леї займають важливе м≥сце в так званому системному п≥дход≥ досл≥дженн€ р≥зних обТЇкт≥в.

—истему визначають €к упор€дковану множину взаЇмозвТ€за≠них елемент≥в з певною структурою ≥ орган≥зац≥Їю.

≈лемент Ч це компонента (одиниц€ анал≥зу складних предмет≥в, €вищ ≥ процес≥в), €ку не можна под≥лити на б≥льш елементарн≥ частини.

—труктура Ч це в≥дносно сталий зас≥б звТ€зку елемент≥в того чи ≥ншого складного ц≥лого. ¬она в≥дображаЇ упор€дкован≥сть внутр≥шн≥х ≥ зовн≥шн≥х звТ€зк≥в обТЇкт≥в п≥знанн€. —труктурн≥ звТ€зки пронизують ус≥ процеси, €к≥ в≥дбуваютьс€ у системних обТЇктах. —истемно-структурний п≥дх≥д досл≥дженн€ обТЇкт≥в р≥зноњ природи включаЇ певн≥ вимоги: реактивност≥, адаптивност≥, самоорган≥зац≥њ, ≥Їрарх≥чност≥ та ≥нш≥.

«м≥ст Ч це сукупн≥сть р≥зних елемент≥в та системи взаЇмод≥й м≥ж ними, що визначають тип, характер €вища, предмета, процесу.

‘орма Ч це зас≥б ≥снуванн€ того або ≥ншого зм≥сту. ‘орма орган≥зуЇ зм≥ст, ф≥ксуЇ ту чи ≥ншу ступ≥нь його розвитку, нормал≥зуЇ його стан. ‘орма б≥льш консервативна ≥ стала, н≥ж зм≥ст, вона нев≥дТЇмна в≥д зм≥сту предмета ≥ в≥дносно самост≥йна в≥д нього. ≤снуЇ багато наук, що вивчають форму: це геоморфолог≥€, морфолог≥€ рослин ≥ тварин, структурна л≥нгв≥стика та ≥нш≥.  ожна наука усп≥шно використовуЇ метод формал≥зац≥њ.

III. «вТ€зки детерм≥нац≥њ:

1. ѕричинн≥ звТ€зки.

2. Ќеобх≥дн≥сть ≥ випадков≥сть.

3. ћожлив≥сть ≥ д≥йсн≥сть.

4.  онцепц≥€ детерм≥н≥зму та њњ протилежн≥сть Ч ≥ндетерм≥н≥зм.

ѕричина Ч це те, що викликаЇ насл≥док. ¬она н≥коли не виступаЇ в чистому вигл€д≥: њњ завжди породжують умови ≥ прив≥д.

”мови не р≥внозначн≥ причин≥, оск≥льки безпосередньо не викликають насл≥док. јле поза певними умовами причина не д≥Ї, а €кщо ≥ д≥Ї, то безрезультатно або не повною м≥рою. ”мови Ч це сукупн≥сть фактор≥в, €к≥ супроводжують або спри€ють причин≥.

Ќе сл≥д також ототожнювати причину ≥ прив≥д. ¬≥н повТ€заний €к з причиною, так ≥ з умовами, але не зводитьс€ до них. ѕрив≥д можна визначити €к поверховий вираз причини, в≥н не породжуЇ насл≥док, а т≥льки служить дл€ нього зовн≥шн≥м поштовхом.

ѕричинна залежн≥сть маЇ досить в≥дносний характер. ’оча причина ≥ насл≥док Ч необоротн≥ пон€тт€, ≥ насл≥док н≥коли не запоб≥гатиме причин≥, все ж взаЇмов≥дношенн€ њх досить гнучк≥ ≥ багатозначн≥. ѕричина ≥ насл≥док не ≥снують безв≥дносно одне в≥д одного ≥ щодо оточуючих њх €вищ, ≥ кожне з них в ун≥версальному св≥товому звТ€зку може бути водночас ≥ причиною, ≥ насл≥дком.

ѕричинний звТ€зок бутт€ ≥ п≥знанн€ доповнюЇтьс€ категор≥€ми необх≥дност≥ ≥ випадковост≥. Ќеобх≥дн≥сть Ч пон€тт€ дл€ визначенн€ внутр≥шнього ст≥йкого звТ€зку обТЇкт≥в, зумовленого вс≥м попередн≥м ходом розвитку њх ≥ вс≥Їю сукупн≥стю на€вних умов њхнього ≥снуванн€. Ќеобх≥дним Ї те, що за певних обставин обовТ€зково Ї або повинно бути.

¬ипадков≥сть Ч пон€тт€, €ке визначаЇ проблематичн≥сть або необовТ€зков≥сть виникненн€ або ≥снуванн€ под≥й. ¬ипадковим Ї те, що за певних умов може бути, а може ≥ не бути. ƒ≥алектика необх≥дност≥ ≥ випадковост≥ передбачаЇ два суттЇвих моменти: по-перше, випадков≥сть виступаЇ формою ви€вленн€ необх≥дност≥, по-друге, випадков≥сть виступаЇ €к њњ доповненн€.

ћожлив≥сть в≥дображаЇ обТЇктивно ≥снуючий ≥ внутр≥шньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенц≥йному розвитку. –еальна можлив≥сть та, дл€ реал≥зац≥њ €коњ склалис€ вс≥ необх≥дн≥ умови. ‘ормальна (абстрактна) можлив≥сть маЇ малу ймов≥рн≥сть зд≥йсненн€, а ймов≥рн≥сть зд≥йсненн€ неможливост≥ дор≥внюЇ нулю.

ƒ≥йсн≥сть характеризуЇ реал≥зоване, завершене, актуал≥зоване бутт€ предмета. ¬она Ї зд≥йсненою можлив≥стю.

ƒо основних д≥алектичних закон≥в належать:

1. закон взаЇмного переходу к≥льк≥сних ≥ €к≥сних зм≥н;

2. закон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей;

3. закон запереченн€ запереченн€.

–озгл€немо кожний закон окремо. ¬ивченн€ закону взаЇмного переходу к≥льк≥сних ≥ €к≥сних зм≥н необх≥дно починати з визначенн€ таких пон€ть, €к €к≥сть, к≥льк≥сть, м≥ра.

як≥сть Ч це внутр≥шн€ визначен≥сть предмет≥в ≥ €вищ. як≥сть взагал≥ Ї тотожна з бутт€м визначен≥сть. ўось, завд€ки своњй €кост≥, Ї тим, чим воно Ї ≥, втрачаючи свою €к≥сть, воно перестаЇ бути тим, чим воно Ї (√егель). як≥сть ви€вл€Ї себе через властив≥сть.

 ≥льк≥сть Ч це зовн≥шн€ визначен≥сть предмета, €ка вже не Ї тотожною з бутт€м. „истим к≥льк≥сним виразом Ї число, €ке практично не повТ€зане з €к≥стю. Ќезважаючи на це, к≥льк≥сть ≥ €к≥сть м≥ж собою взаЇмоповТ€зан≥, гармон≥йно поЇднан≥. ™дн≥сть к≥лькост≥ ≥ €кост≥ виражаЇтьс€ в категор≥њ м≥ри. ћ≥ра показуЇ межу, в €к≥й предмети залишаютьс€ €к≥сно визначеними.

ѕерех≥д в≥д одного €к≥сного стану до ≥ншого в≥дбуваЇтьс€ завд€ки певним к≥льк≥сним зм≥нам. ƒо певноњ м≥ри к≥льк≥сн≥ зм≥ни не ведуть до виникненн€ новоњ €кост≥.  ≥льк≥сн≥ м≥ри припин€ютьс€, коли м≥ра вичерпуЇ себе ≥ виникаЇ нова €к≥сть.

ѕерех≥д в≥д к≥льк≥сних зм≥н до нових €к≥сних в≥дбуваЇтьс€ завд€ки стрибкам. —трибки розр≥зн€ють за:

¾ характером;

¾ зм≥стом;

¾ формою њхнього про€ву та ≥н.

’арактер стрибка зумовлюЇтьс€ специф≥кою розвитку предмета. «а масштабом стрибки можуть бути довгими ≥ короткими, охоплювати ц≥л≥ епохи ≥ незначн≥ ≥сторичн≥ пер≥оди. «а зм≥стом Ч це перех≥д одного €к≥сного стану предмета до ≥ншого. «а формою про€ву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та пов≥льними. ќсновний зм≥ст цього закону пол€гаЇ в тому, що перех≥д в≥д одн≥Їњ €кост≥ предмета до ≥ншоњ зд≥йснюЇтьс€ не стих≥йно, а законом≥рно в межах своЇњ м≥ри. ¬изначивши таку м≥ру, можна передбачити характер стрибка, його тип ≥ в≥дпов≥дно зреагувати на нього.

«акон Їдност≥ ≥ боротьби протилежностей Ї одним з основних закон≥в д≥алектики, €кий визначаЇ внутр≥шнЇ джерело руху ≥ розвитку в природ≥, сусп≥льств≥ та п≥знанн≥.

ѕричини руху ≥ розвитку криютьс€ у внутр≥шн≥х суперечност€х, притаманних процесам ≥ €вищам обТЇктивноњ д≥йсност≥ Ч боротьб≥ протилежностей.  ожний предмет, €вище, процес Ї суперечливою Їдн≥стю протилежностей, €к≥ взаЇмно переход€ть одна в одну, перебувають у стан≥ Їдност≥ й боротьби. ™дн≥сть, зб≥г протилежностей означаЇ, що вони взаЇмопороджують ≥ взаЇмозумовлюють одна одну, одна без одноњ не ≥снують. Ѕоротьба протилежностей означаЇ, що протилежност≥ не лише взаЇмозумовлюють, а й взаЇмовиключають одна одну, ≥, взаЇмод≥ючи, стикуютьс€ м≥ж собою, вступають у взаЇмоборотьбу, €ка може набирати р≥зних форм. Ѕоротьба протилежностей веде зрештою до розвТ€занн€ суперечност≥, €ка Ї переходом до нового €к≥сного стану. Ќов≥ €вища, що виникають, набувають нових притаманних њм суперечностей, €к≥ ≥ Ї руш≥йною силою њхнього розвитку. Ѕоротьба протилежностей приводить до розвитку, п≥д €ким ми розум≥Їмо зм≥ни, повТ€зан≥ з оновленн€м системи, њњ внутр≥шн≥ми структурними ≥ функц≥ональними зм≥нами, перетворенн€ њх в дещо ≥нше, нове, в напр€м≥ ускладненн€.

ƒл€ розвитку характерна ≥нтегративн≥сть (нагромадженн€ нових ознак на основ≥ синтезу старих). —аме розвиток Ї неск≥нченним ≥ парадоксальним. ¬ище присутнЇ в нижчому у вигл€д≥ можливост≥ (в х≥м≥зм≥ Ї можлив≥сть виникненн€ живого, в живому Ч людини). ћожлив≥сть не Ї небутт€, це потенц≥йне бутт€. ” св≥т≥ н≥що не виникаЇ т≥льки через можлив≥сть, усе виникаЇ через обТЇктив≠ну необх≥дн≥сть. ” сусп≥льств≥ перех≥д в≥д нижчих форм ≥снуванн€ до вищих називаЇтьс€ прогресом. ѕрогрес маЇ м≥сце там, де п≥двищуЇтьс€ р≥вень орган≥зац≥њ системи, њњ ц≥л≥сност≥, пристосованост≥ до середовища, функц≥ональна ≥ структурна ефективн≥сть, генетична пластичн≥сть з високим р≥внем наступного розвитку.

«акон запереченн€ запереченн€ Ї також одним з основних закон≥в д≥алектики, €кий в≥дображаЇ поступальн≥сть, спадкоЇмн≥сть, а також специф≥чну д≥алектичну форму розвитку предмет≥в ≥ €вищ обТЇктивноњ д≥йсност≥.

“еза Ч така форма думки (судженн€), в €к≥й щось стверджуЇтьс€. јнтитеза Ч запереченн€ тези ≥ перетворенн€ њњ на свою протилежн≥сть.

—интез, у свою чергу, заперечуЇ антитезу, стаЇ вих≥дним моментом наступного руху ≥ обТЇднуЇ в соб≥ риси двох попередн≥х ступен≥в, повторюючи њх на вищому р≥вн≥.

ƒ≥алектичне запереченн€ передбачаЇ не т≥льки звТ€зок, але й перех≥д в≥д одного стану до ≥ншого, що розвиваЇтьс€, на вищ≥й основ≥.

ƒ≥алектичне запереченн€ виступаЇ насамперед €к запереченн€, зумовлене суперечлив≥стю самого предмета, €к внутр≥шн€ неминуч≥сть його €к≥сного перетворенн€. ¬се реальне маЇ своњ внутр≥шн≥ суперечност≥, €к≥ наростають, загострюютьс€ ≥, зрештою, дос€гають такого стану, коли розвиток предмета стаЇ неможливим без њхнього розвТ€занн€. ѕроцес розвитку в≥дносин протилежностей у рамках певноњ суперечност≥ маЇ своњ етапи:

1) вих≥дний стан обТЇкта;

2) роздвоЇнн€ Їдиного Ч розгортанн€ протилежностей, перетворенн€ обТЇкта на свою протилежн≥сть (тобто перше запереченн€ вих≥дного стану);

3) розвТ€занн€ суперечност≥, перетворенн€ ц≥Їњ протилежност≥ на свою протилежн≥сть (друге запереченн€ роздвоЇного стану), що €вл€Ї собою н≥бито поверненн€ до вих≥дного.

” цьому процес≥ кожний з етап≥в виступаЇ запереченн€м попереднього, а весь процес Ч запереченн€м запереченн€.

ƒ≥алектичне запереченн€ означаЇ не просто знищенн€ чи механ≥чне в≥дкиданн€ староњ €кост≥, а т≥льки њњ подоланн€, зн€тт€, €ке включаЇ момент внутр≥шнього звТ€зку з≥ старим, утриманн€ та збереженн€ позитивного зм≥сту староњ €кост≥ ≥ тим самим становить умову подальшого розвитку, можливост≥ нового запереченн€. —утн≥стю закону запереченн€ запереченн€ Ї в≥дображенн€ напр€му ≥ форми процесу розвитку в ц≥лому, а також напр€му ≥ форми розвитку внутр≥шн≥х етап≥в окремого циклу розвитку €вища. ¬≥н в≥дбиваЇ спадкоЇмн≥сть €к характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступен≥ розвитку збер≥гаЇтьс€ те позитивне, що було на попередн≥х стад≥€х розвитку у вих≥дному пункт≥ та в його запереченн≥. ¬одночас кожний новий ступ≥нь розвитку €вл€Ї собою не просте, механ≥чне поЇднанн€ позитивного зм≥сту попередн≥х стад≥й розвитку, а виступаЇ €к д≥алектична Їдн≥сть, в €к≥й переборюютьс€ одноб≥чност≥ попередн≥х стад≥й розвитку ≥ утверджуЇтьс€ б≥льш багатий ≥ всеб≥чний зм≥ст, в≥дбуваЇтьс€ перех≥д у вищу фазу розвитку. «акон запереченн€ запереченн€ в≥дображаЇ вих≥дний характер розвитку, поступов≥сть руху; розвиток, €кий н≥би повторюЇ пройден≥ вже ступен≥, але повторюЇ њх ≥накше, на вищ≥й фаз≥. ÷€ форма зумовлена особливост€ми звТ€зку м≥ж етапами в розвитку €вища, що виступають €к стад≥њ руху внутр≥шн≥х суперечностей в≥д њхнього зародженн€ до розвТ€занн€. ќстанн€ стад≥€, стад≥€ розвТ€занн€ суперечностей, перебуваЇ в такому звТ€зку з вих≥дною, що вона Ї н≥би поверненн€м до нењ, поверненн€м старого, але повторенн€м на нов≥й вищ≥й основ≥.

 

¬»—Ќќ¬ » « пТ€того ѕ»“јЌЌя:

 

¬ обТЇктивн≥й д≥йсност≥ закон запереченн€ запереченн€ д≥Ї не в чистому вигл€д≥, а прокладаЇ соб≥ шл€х через безл≥ч випадковостей. Ѕагатосистемн≥сть предмет≥в ≥ €вищ вимагаЇ конкретного п≥дходу до анал≥зу р≥зних умов, суперечностей, тенденц≥й.

 


висновки « “≈ћ»:

 

—в≥тогл€дний характер ф≥лософського знанн€ становить його специф≥ку, визначаЇ його фундаментально гуман≥стичний зм≥ст. ¬одночас, далеко не вс€ка ф≥лософ≥€ демонструЇ свою Ђукор≥нен≥стьї у в≥дношенн≥ ЂлюдинаЧсв≥тї. √уман≥стичний зм≥ст н≥коли не полишаЇ ф≥лософське знанн€, а коли таке все ж трапл€Їтьс€ (наприклад, у ход≥ в≥дгалуженн€ в≥д ф≥лософ≥њ окремих наук), то знанн€ перестаЇ бути ф≥лософським ≥ стаЇ науковим. √уман≥стичний зм≥ст ф≥лософ≥њ може в≥дступити на другий план, н≥би Ђховаючисьї у глибинних шарах вих≥дних принцип≥в т≥Їњ або ≥ншоњ конкретноњ ф≥лософськоњ позиц≥њ, а може й виступити на перший план, наочно демонструючи своњ гуман≥стичн≥ чесноти.

ќтже, кор≥нь д≥алектики Ч в людин≥, њњ дус≥, тобто в т≥й частиш њњ Їства, €ка Ї Ђекстеритор≥альноюї щодо жорсткоњ детерм≥нованост≥ св≥ту матер≥альноњ необх≥дност≥. јдже людина не Ї просто Ђодним ≥з елемент≥вї ун≥версальноњ с≥тки реальност≥ (€к тварини, рослини, кам≥нн€ та ≥нш≥ елементи природи), жорстко Ђзапрограмованихї на певн≥ стереотипи. ¬ступаючи (за допомогою свого духу, св≥домост≥) в контакт ≥з св≥том можливостей, св≥том так само об'Їктивним, €к ≥ д≥йсн≥сть, але, на в≥дм≥ну в≥д останнього, множинним (плюральним, а не ун≥тарним), людина ЂвириваЇї себе з дурноњ неск≥нченност≥ причинного р€ду. “им самим людина д≥стаЇ змогу вибирати м≥ж р≥зними можливост€ми, тобто набуваЇ ун≥кальноњ здатност≥ сам≥й починати причинний р€д ( ант). ≤накше кажучи, людина ви€вл€Їтьс€ ≥стотою не т≥льки детерм≥нованою, визначуваною, п≥длеглою ≥ п≥днев≥льною (под≥бно до речей ≥ предмет≥в навколишнього св≥ту), а й детерм≥нуючою, керуючою, пануючою, свободною.

 





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 851 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

Ќачинайте делать все, что вы можете сделать Ц и даже то, о чем можете хот€ бы мечтать. ¬ смелости гений, сила и маги€. © »оганн ¬ольфганг √ете
==> читать все изречени€...

2092 - | 1900 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.052 с.