Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


–озвиток ≥дей у натурф≥лософських (Ђф≥зичнихї) школах —тародавньоњ √рец≥њ




ћ≥н≥стерство внутр≥шн≥х справ ” –јѓЌ»

ƒЌ≤ѕ–ќѕ≈“–ќ¬—№ »… ƒ≈–∆ј¬Ќ»… ”Ќ≤¬≈–—»“≈“

¬Ќ”“–≤ЎЌ≤’ —ѕ–ј¬

 афедра ф≥лософ≥њ та пол≥толог≥њ

Ћекц≥€

 

з дисципл≥ни Ђф≥лософ≥€ї

“ема є 2. Ђјнтичн≥сть €к джерело ф≥лософськоњ думки: ѕлатон, —ократ, соф≥стиї

 

(2 години)

 

ƒл€ курсант≥в 1 курсу факультет≥в п≥дготовки фах≥вц≥в дл€ п≥дрозд≥л≥в  ћ, ћ√Ѕ, ѕ— та слухач≥в 2 курсу факультету ‘«Ќ ќ¬—

ƒн≥пропетровськ Ц 2015


 

Ћекц≥€ п≥дготовлена зав≥дувачем кафедри ф≥лософ≥њ та пол≥толог≥њ, доктором ф≥лософських наук, професором  узьменком ¬.¬.

 

–≈÷≈Ќ«≈Ќ“»:

Ўевцов —.¬., зав≥дувач кафедрою ф≥лософ≥њ ƒн≥пропетровського нац≥онального ун≥верситету ≥м. ќлес€ √ончара, доктор ф≥лософських наук.

ѕалагута ¬.≤., зав≥дувач кафедрою ≥нженерноњ педагог≥ки Ќац≥ональноњ металург≥йноњ академ≥њ ”крањни, доктор ф≥лософських наук, професор.

 

 

Ћекц≥€ обговорена та схвалена на зас≥данн≥ кафедри ф≥лософ≥њ та пол≥толог≥њ 10 серпн€ 2015 р., протокол є 1.


ѕЋјЌ Ћ≈ ÷≤ѓ:

 

¬ступ

 

јнтична ф≥лософ≥€.

- –озвиток ≥дей у натурф≥лософських (Ђф≥зичнихї) школах.

- —тародавньоњ √рец≥њ.

- —ократ, соф≥сти.

 

ѕер≥од високоњ класики античноњ ф≥лософ≥њ.

- ќсновн≥ ≥дењ ф≥лософського вченн€ ѕлатона.

- –оль д≥алогу у вченн≥ ѕлатона.

- ƒеонтолог≥чний аспект вченн€ ѕлатона €к пошук зм≥сту категор≥њ Ђсправедлив≥стьї.

 

¬исновки


–≈ ќћ≈Ќƒќ¬јЌј Ћ≤“≈–ј“”–ј:

 

1. Ћосев ј. ‘. »стори€ античной эстетики. —ократ. ѕлатон. —офисты / ј. ‘. Ћосев. Ц ћ.: »скусство, 1969. Ц 715 с.

2. Ћосев ј. ‘. »стори€ античной эстетики. јристотель и поздн€€ классика / ј. ‘. Ћосев. Ц ћ.: »скусство, 1975. Ц 740 с.

3. Ћосев ј. ‘. »стори€ античной эстетики. ѕоздний эллинизм / ј. ‘. Ћосев. Ц ћ.: »скусство, 1980. Ц 720 с.

4. Ћосев ј. ‘. ∆изненный и творческий путь ѕлатона / ј. ‘. Ћосев. Ц ћ.: ћысль, 1994. Ц 328 с.

5. Ћосев ј. ‘. ‘илософи€ имени / ј. ‘. Ћосев. Ц ћ.: »зд. ћосковского университета, 1990. Ц 296 с.

6. Ћосев ј. ‘. Ёрос у ѕлатона / ј. ‘. Ћосев // ¬опросы философии. Ц ћ., 1988. Ц є12. Ц —.78 Ц 89.

7. Ћукасевич я. јристотелевска€ силлогистика с точки зрени€ современной формальной логики / я. Ћукасевич Ц ћ.: »зд. »ностранной литературы, 1959. Ц 311 с.

8. Ћункевич ¬. ¬. ќт √ераклита до ƒарвина / ¬. ¬. Ћункевич. —оч. в 2-х т. “. 1 Ц ћ.: ”чпедгиз 1960.

9. ѕлатон. ѕир. —обр. соч. в 4-х т. “. 2. / ѕлатон. Ц ћ. ћысль, Ц 526 с.

10.ѕлатон. ‘едон. —обр. —оч. “.2. / ѕлатон. Ц ћ.: ћысль, 1994. Ц486 с.

11.ѕлатон. √осударство. —обр. соч. в 4-х т. “. 3 / ѕлатон Ц ћ. ћысль, Ц 654 с.

12.ѕлатон. ѕолитик. —обр. —оч. “.4. / ѕлатон. Ц ћ.: ћысль, 1994. Ц 512 с.

13.ѕлатон. “имей. —обр. соч. в 4-х т. “.3. / ѕлатон. Ц ћ.: ћысль, 1994. Ц 490 с.

14.ѕлотин. ќ том, что такое живое существо и кто такой человек / ѕлотин // AKADHMEIA: ћежвузов. сб. Ц —ѕЅ: —.Ц ѕетербургский университет, 1997.

15.ѕопов ѕ. —. —т€жкин Ќ. Ќ. –азвитие логических идей от античности до эпохи ¬озрождени€. / ѕ. —. ѕопов, Ќ. Ќ. —т€жкин. Ц ћ.: »зд. ћосковского университета, 1974. Ц 218 с.

16.ѕоппер  . ќткрытое ќбщество и его враги. /  . ѕоппер. Ц ћ.:  ультурна€ инициатива, 1992. Ц 446 с.

 


ћ≈“ј Ћ≈ ÷≤ѓ:

Ј ќзнайомити з системо загальнолюдських ц≥ностей.

Ј —формувати св≥тогл€д €к складову побудови наукового знанн€.

Ј –озкрити роль ф≥лософ≥њ €к основи юридичного знанн€.

Ј –озкрити звТ€зки м≥ж дисципл≥нами, €к≥ нос€ть деонтолог≥чний характер.

Ј ќзнайомити з методолог≥Їю побудови наукового знанн€.

 

 

¬ступ

јнтичну ф≥лософ≥ю можна зрозум≥ти €к вченн€ про Ђпершопочаток ≥ причиниї. «а своњм методом такий ≥сторичний тип ф≥лософ≥њ прагне рац≥онально по€снити бутт€, реальн≥сть €к ц≥л≥сн≥сть. ƒл€ античноњ ф≥лософ≥њ Ї значущими розумн≥ докази, лог≥чна аргументац≥€, риторико-дедуктивна рац≥ональн≥сть, логос. ѕерех≥д Ђв≥д м≥фу до логосуї нам≥тив вектори розвитку ≥ духовноњ культури, ≥ цив≥л≥зац≥њ ™вропи.

Ќайважлив≥шими складовими ф≥лософськоњ системи ѕлатона Ї: по-перше, його утоп≥€ про ≥деальну державу, €ка була першою з численних ф≥лософських утоп≥й цього напр€му; по-друге, його теор≥€ ≥дей, що представл€ла собою першу спробу в ≥стор≥њ ф≥лософськоњ думки вз€тис€ за проблему ун≥версал≥й; по-третЇ, його аргументи на користь безсмерт€ душ≥; по-четверте, його космогон≥€; по-пТ€те, концепц≥€ п≥знанн€ €к спогади. —л≥д в≥дзначити поетичн≥сть його д≥алог≥в, а також те, що вс≥ складов≥ його вченн€ знаход€тьс€ в синкретичн≥й Їдност≥.


јнтична ф≥лософ≥€

 

јнтична ф≥лософ≥€ (спершу грецька, а пот≥м римська) охоплюЇ б≥льш н≥ж тис€чол≥тн≥й пер≥од ≥з VI ст. до н. е. до VI ст. н. е. ¬она зародилас€ в давньогрецьких пол≥сах (м≥стах-державах) демократичноњ ор≥Їнтац≥њ. «м≥стом, методами ≥ метою антична ф≥лософ≥€ в≥др≥зн€лас€ в≥д сх≥дних способ≥в ф≥лософствуванн€, перш за все, м≥фолог≥чним по€сненн€м св≥ту, притаманним ранн≥й античн≥й культур≥. ѕ≥дірунт€м дл€ формуванн€ ф≥лософського погл€ду на св≥т слугували давньогрецька л≥тература, твори √омера, √ес≥ода та гном≥чних поет≥в, де ставилис€ питанн€ про м≥сце ≥ роль людини в ун≥версум≥, формувалис€ навички встановленн€ мотив≥в д≥й, а художн≥ образи структурувалис€ в≥дпов≥дно до почутт€ гармон≥њ Ц пропорц≥й та м≥ри.

–анн€ грецька ф≥лософ≥€ використовувала фантастичн≥ образи та метафоричну мову м≥фолог≥њ. јле €кщо дл€ м≥фу образ св≥ту й справжн≥й св≥т н≥чим не в≥др≥зн€лись ≥, в≥дпов≥дно, ототожнен≥, то ф≥лософ≥€ формулюЇ в €кост≥ основноњ мети прагненн€ до ≥стини, чисте й безкорисливе бажанн€ наблизитис€ до нењ. ¬олод≥нн€ повною ≥ визначеною ≥стиною, за античною традиц≥Їю, вважалос€ можливим лише дл€ бог≥в. Ћюдина ж не могла злитис€ ≥з Ђсоф≥Їюї, оск≥льки смертна, ск≥нченна, обмежена в п≥знанн≥. “ому людин≥ доступне лише невпинне прагненн€ до ≥стини, н≥коли не завершене повн≥стю, активне, д≥€льне, пристрасне бажанн€ ≥стини, любов до мудрост≥, що випливаЇ ≥з самого пон€тт€ Ђф≥лософ≥€ї.

јнтичну ф≥лософ≥ю можна зрозум≥ти €к вченн€ про Ђпершопочаток ≥ причиниї. «а своњм методом такий ≥сторичний тип ф≥лософ≥њ прагне рац≥онально по€снити бутт€, реальн≥сть €к ц≥л≥сн≥сть. ƒл€ античноњ ф≥лософ≥њ Ї значущими розумн≥ докази, лог≥чна аргументац≥€, риторико-дедуктивна рац≥ональн≥сть, логос. ѕерех≥д Ђв≥д м≥фу до логосуї нам≥тив вектори розвитку ≥ духовноњ культури, ≥ цив≥л≥зац≥њ ™вропи.

—лово Ђантичнийї в переклад≥ з латинськоњ означаЇ Ђстародавн≥йїї. јле у вузькому значенн≥ воно позначаЇ початок Ївропейськоњ культури ≥ цив≥л≥зац≥њ, греко-римський стародавн≥й св≥т. Ѕез переб≥льшенн€ можна стверджувати, що з античноњ ф≥лософ≥њ виход€ть ф≥лософськ≥ дос€гненн€ всього св≥ту.

«азначимо, що пон€тт€ Ђантична ф≥лософ≥€ї ширше за пон€тт€ Ђдавньогрецька ф≥лософ≥€ї, оск≥льки охоплюЇ, окр≥м давньогрецькоњ, ще й елл≥н≥зм, римську та александр≥йську ф≥лософ≥њ. ¬казану в≥дм≥нн≥сть пон€ть виразно видно при розгл€д≥ етап≥в розвитку античноњ ф≥лософ≥њ:

v 1 етап Ц натурф≥лософський (ф≥зичний), абo ранн€ класика (VII-V ст. до н.е.);

v 2 етап Ц висока класика (V-IV ст. до н.е.);

v 3 етап Ц п≥зн€ класика, або що завершуЇ цикл античноњ ф≥лософ≥њ. ” ньому розр≥зн€ють так≥ пер≥оди:

І ф≥лософ≥€ елл≥н≥зму (IV-I ст. до н.е.);

І александр≥йська ф≥лософ≥€ (I в. до н.е. Ц V-VI ст. н.е.);

І римська ф≥лософ≥€ (V-VI ст. н.е.).

“ак, на двох перших етапах розвитку пон€тт€ античноњ ф≥лософ≥њ сп≥впадаЇ ≥з пон€тт€м давньогрецькоњ ф≥лософ≥њ, а пот≥м в ≥сторичному розвитку сюди додалис€ ≥ ф≥лософськ≥ дос€гненн€ ≥нших, культурно спор≥днених рег≥он≥в. ѕроте ≥ надал≥ грецька ф≥лософ≥€ була основною складовою античноњ ф≥лософ≥њ, оск≥льки виникла €к вих≥дна ≥нтелектуальна основа, осв€чений традиц≥Їю зразок ≥ ф≥лософствуванн€, ≥ ф≥лософськоњ повед≥нки.

Ќайважлив≥шою особлив≥стю античноњ ф≥лософ≥њ було те, що саме вона вперше в≥докремилас€ в≥д ≥нших сфер д≥€льност≥ й утвердилас€ €к автономний напр€м знанн€ ≥ п≥знанн€. ¬она була також в≥дкритою ≥ доступною (дл€ вс≥х в≥льних громад€н, окр≥м ж≥нок), терпимою до р≥зних думок ≥ позиц≥й, динам≥чною ≥ пластичною. ќстаннЇ просл≥дковуЇтьс€ в тому, що антична ф≥лософ≥€ слугувала джерелом р≥зних напр€м≥в подальшоњ ф≥лософ≥њ.

„ому ж зобовТ€зана антична ф≥лософ≥€ такими своњми €кост€ми? ¬≥дпов≥сти на це питанн€ Ц означаЇ ви€вити умови повноц≥нного розвитку ф≥лософ≥њ на сьогодн≥, побачити звТ€зок античноњ ф≥лософ≥њ ≥з сучасн≥стю. —еред умов, €к≥ спри€ли по€в≥ феномена античноњ ф≥лософ≥њ, вид≥лимо наступн≥:

v географ≥чно-кл≥матичн≥ Ц розм≥щенн€ Ѕалканського п≥вострова, де починавс€ розвиток античноњ ф≥лософ≥њ, на перетин≥ трьох континент≥в (™вропа, јз≥€, јфрика), спри€тливий кл≥мат, на€вн≥сть р≥зних природних зон (гори, долини, р≥чки, морськ≥ затоки), що створювало ефект своЇр≥дноњ Ђприродноњ лаборатор≥њї дл€ випробуванн€ людськоњ км≥тливост≥, розумност≥ й активност≥;

v культурно-≥сторичн≥ Ц —тародавн€ √рец≥€ знаходилас€ в ≥нтенсивних контактах ≥з стародавн≥ми цив≥л≥зац≥€ми. ¬она активно зверталас€ до њх дос€гнень, ум≥ла њх оц≥нити, переосмислити ≥ використати, будучи в цьому план≥ Ђцив≥л≥зац≥Їю другого пор€дкуї;

v соц≥альн≥ Ц високий р≥вень розвитку соц≥альних в≥дносин ≥ д≥€льност≥, р≥зноман≥тт€ напр€м≥в життЇд≥€льност≥; ≥снуванн€ пол≥сноњ (невелик≥ м≥ста-держави) форми орган≥зац≥њ житт€ та ≥нтенсивн≥ контакти м≥ж пол≥сами; демократичний устр≥й житт€ в б≥льшост≥ пол≥с≥в, що спри€ло сп≥лкуванню м≥ж людьми, культивуванню навичок формуванн€ ч≥тких, виразних думок, њх аргументуванн€ та доведенн€ (у демократичних пол≥сах найважлив≥ш≥ державн≥ р≥шенн€ ухвалювалис€ на загальних зборах, де вс≥ законн≥ громад€ни мали право висловити свою позиц≥ю);

v в≥дносна €сн≥сть античноњ м≥фолог≥њ ≥ њњ близьк≥сть до людини;

v талановит≥сть, активн≥сть ≥ рухлив≥сть стародавн≥х грек≥в.

ќтже, вищевикладене даЇ можлив≥сть зробити низку висновк≥в. ѕо-перше, антична ф≥лософ≥€ Ї першою ≥сторичною формою Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ. ѕо-друге, саме в античному сусп≥льств≥ ф≥лософ≥€ вперше в≥докремилас€ в≥д ≥нших сфер життЇд≥€льност≥ людини ≥ набула автономного характеру розвитку. ѕо-третЇ, завд€ки спри€тливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ≥де€м ≥ напр€мам Ївропейськоњ ф≥лософськоњ думки та науки.

 

–озвиток ≥дей у натурф≥лософських (Ђф≥зичнихї) школах —тародавньоњ √рец≥њ

 

 ласичний характер розвитку античноњ ф≥лософ≥њ про€вл€Їтьс€ в тому, що в н≥й продемонстровано лог≥ку розвитку людського мисленн€. –озпочинаЇтьс€ антична ф≥лософ≥€ з по€ви натурф≥лософських ≥дей ≥ шк≥л у —тародавн≥й √рец≥њ. Ќатурф≥лософ≥€ Ц це ф≥лософське осмисленн€ природи (Ђнатураї Ц лат. природа). √рецькою мовою слово Ђприродаї звучить €к Ђф≥з≥сї, тому таку ф≥лософ≥ю в —тародавн≥й √рец≥њ називали Ђф≥зичноюї, а ф≥лософ≥в цього пер≥оду Ц Ђф≥зикамиї.

—в≥т природи ≥з його р≥зноман≥тн≥стю, в першу чергу, впадаЇ в оч≥ допитливоњ людини, тому думка про ос€гненн€ бутт€ починаЇтьс€ з осмисленн€ св≥ту природи. ƒл€ ранньоњ давньогрецькоњ думки природа зТ€вл€лас€ €к Ђвсеї. « чого може почати своњ д≥њ думка, €кщо вона хоче охопити Ђвсеї? ¬она повинна почати з того, ≥з чого може це Ђвсеї зТ€вл€Їтьс€ або розпочинаЇтьс€: ≥з Ђархеї Ц джерела бутт€. Ќа першому етап≥ розвитку античноњ ф≥лософ≥њ природа стала њњ обТЇктом, а першою проблемою ф≥лософ≥њ Ц проблема пошуку джерела бутт€ (Ђархеї).

ѕершим ф≥лософом —тародавньоњ √рец≥њ, за загальним визнанн€м, був ‘алес (624-526 рр. до н.е.) ≥з ћ≥лета, м≥ста на побережж≥ ћалоњ јз≥њ. ¬≥д нього до нас д≥йшло дв≥ тези: Ђ¬се ≥з водиї ≥ Ђ¬се маЇ душуї. ‘≥лософом ‘алеса називають не т≥льки тому, що мислитель висунув думку про джерело св≥ту (Ђархеї), а перш за все тому, що в≥н почав це доводити, посилаючись на те, що без води немаЇ житт€. ƒруга теза п≥дтверджуЇ, що ‘алес замислювавс€ ≥ над причинами зм≥н ≥ рух≥в, що в≥дбуваютьс€ в природ≥, ≥ шукав так≥ причини у внутр≥шн≥й природ≥ речей.

якщо розм≥ркувати над тезами ‘алеса, то можна оц≥нити њх п≥знавальне значенн€:

Ј вони зводили р≥зноман≥тт€ реального св≥ту до одного джерела бутт€ Ц води, ≥ тому Ђвсеї було Їдиним, взаЇмозвТ€заним;

Ј йдучи думками крок за кроком за цим Їдиним, ми можемо не просто сприймати д≥йсн≥сть, але й розум≥ти њњ, по€снювати, моделювати.

јле виникають при цьому ≥ питанн€: що в≥дбуваЇтьс€ з водою, коли вона перетворюЇтьс€ на все? јдже багато що не схоже на воду. “ак, може, ≥ джерело бутт€ не схоже н≥ на що, але даЇ всьому початок?

Ќапевно, так м≥ркував учень ‘алеса Ц јнас≥мандр (610-546 рр. до н.е.), стверджуючи, що Ђархеї само по соб≥ не схоже н≥ на що, це Ц Ђапейронї Ц невизначене ≥ безмежне. ƒумка јнас≥мандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливост≥ переконатис€ в реальному ≥снуванн≥ Ђапейронаї. ”насл≥док цього трет≥й представник м≥летськоњ школи јнакс≥мен (588-525 рр. до н.е.) синтезував ≥дењ своњх учител≥в: джерело бутт€ повинно бути достатньо невизначеним, але доступним дл€ сприйн€тт€, необх≥дним дл€ житт€ ≥ рухливим. Ќа думку јнакс≥мена, саме таким Ї пов≥тр€ €к джерело всього.

ƒ≥€ч≥ м≥летскоњ школи висловлювали продуктивн≥ ≥дењ ≥ в ≥нших сферах, окр≥м ф≥лософ≥њ. ‘алес був видатним математиком ≥ астрономом. “а все ж головне дос€гненн€ м≥летськоњ школи ф≥лософ≥њ Ц розробка ≥дей про всесв≥т. “ак≥ розробки демонструють рух людськоњ думки в≥д конкретного через абстрактне до поглибленого усв≥домленн€ реальност≥.

ћ≥летц≥ п≥дготували ≥дейний ірунт до по€ви см≥ливоњ дл€ ф≥лософ≥њ тези про те, що Ђвсе Ї на зразок числа або пропорц≥њї. ÷€ теза належить ѕ≥фагору (570-500 рр. до н.е.). якщо виходити з м≥ркувань його попередник≥в ≥ вважати, що Ђвсеї Ї щось Ђоднеї, то тод≥ св≥т (Ђвсеї) стаЇ однор≥дним, тобто виступаЇ в одн≥й €кост≥. ” такому раз≥, в≥дм≥нност≥ м≥ж речами вже не €к≥сн≥, а к≥льк≥сн≥, все можна вим≥р€ти числом.

ѕ≥фагор уперше визначив умови застосуванн€ дл€ п≥знавальноњ д≥€льност≥ математичного обчисленн€, а також в≥докремив абстрактне в≥д наочност≥, адже число, хоча воно ≥ повТ€зане з речами, в≥двернуте в≥д речей Ц абстрактне. ѕ≥фагор визначив також числове сп≥вв≥дношенн€ мелод≥й, вв≥в в об≥г так≥ пон€тт€, €к Ђкосмосї, Ђгармон≥€ї, Ђф≥лософ≥€ї. —аме ѕ≥фагор уперше назвав себе мудрим, любителем ≥ шукачем мудрост≥ (ф≥лософом).

¬исокий р≥вень абстрактност≥ вченн€ ѕ≥фагора примушував грецьких ф≥лософ≥в шукати звТ€зки м≥ж створеними ними абстракц≥€ми ≥ житт€м. —учасник ѕ≥фагора Ц √еракл≥т ≈феський (544-483 рр. до н.е.) використовував ≥дењ своњх попередник≥в дл€ побудови ц≥л≥сноњ ф≥лософськоњ концепц≥њ, що поЇднуЇ високий р≥вень абстрактних м≥ркувань ≥з наочн≥стю.

ќск≥льки в √еракл≥та вже були створен≥ ф≥лософськ≥ вченн€, що в≥др≥зн€ютьс€ м≥ж собою, то в≥н вважав за необх≥дне в розум≥нн≥ всесв≥ту перенести акцент з питанн€ Ђўо?ї (ўо Ї св≥т? ўо Ї джерелом св≥ту?) на питанн€ Ђяк?ї (як сл≥д мислити, щоб мати достов≥рн≥ знанн€?).

ѕитанн€ Ђўо?ї ≥ Ђяк?ї з час≥в √еракл≥та ≈феського стають основними питанн€ми п≥знанн€, в тому числ≥ й наукового, вони знаход€тьс€ в орган≥чн≥й Їдност≥ м≥ж собою.

Ќа думку √еракл≥та, св≥т сл≥д розум≥ти €к пот≥к, що весь час тече: Ђ¬се тече, все зм≥нюЇтьс€ї. –озгортаючи своњ думки, √еракл≥т даЇ в≥дпов≥дь на питанн€, що саме тече, €к тече, куди тече. ” теч≥њ, в становленн≥ перебувають чотири св≥тов≥ стих≥њ: вогонь, пов≥тр€, вода та земл€. ¬они, на думку √еракл≥та ≈феського, переход€ть одне в одне, але не хаотично, а розм≥рено. ¬загал≥ виходить, що св≥товий кругооб≥г зд≥йснюЇтьс€ шл€хом розм≥реного руху в≥д протилежного до протилежного: в≥д рухомого, св≥тлого, гар€чого вогню до ≥нертноњ, темноњ, вологоњ земл≥ ≥ навпаки. ≈нерг≥ю всьому руху даЇ вогонь €к перша ≥ динам≥чна стих≥€. ¬есь  осмос Ї н≥чим ≥ншим, €к вогнем, €кий пом≥рно спалахуЇ ≥ пом≥рно згасаЇ. ќск≥льки св≥товий рух в≥дбуваЇтьс€ не хаотично, то це св≥дчить про на€вн≥сть Їдиного св≥тового закону Ц Ђлогосуї. ЂЋогосї Ц це слово, х≥д думки Ц розумний пор€док. —аме логос визначаЇ м≥ри поЇднанн€ протилежностей в св≥т≥: Ђ¬≥йна вс≥м батької. “акий погл€д на св≥т, в €кому в≥н постаЇ динам≥чним, зм≥нним унасл≥док боротьби ≥ Їдност≥ протилежностей, отримав назву д≥алектики. “аким чином, √еракл≥т Ї засновником д≥алектичного методу мисленн€, зг≥дно €кого розмањтт€ сущого зводитьс€ до його внутр≥шньоњ енергетики.

” реальному св≥т≥ логос про€вл€Ї себе у вигл€д≥ блискавки Ц особливоњ д≥њ особливого вогню (пригадаЇмо, що в давньогрецьк≥й м≥фолог≥њ «евс править св≥том саме за допомогою блискавки). √еракл≥т по€снював д≥Їю вогненноњ стих≥њ €к Ђусеї, в тому числ≥ Ц душу людини (особливий, сухий ≥ чистий вогонь) ≥ роботу ≥нтелекту (про€сненн€, Ђспалахиї при усв≥домленн≥).

ѕ≥сл€ √еракл≥та ф≥лософськ≥ вир≥шенн€ питанн€ про всесв≥т розвивалис€ через поЇднанн€ питань Ђўо?ї ≥ Ђяк?ї.

ќсобливу увагу в пер≥од подальшого розвитку античноњ натурф≥лософ≥њ сл≥д звернути на чотири школи.

Ўкола елеат≥в (за назвою м≥ста ≈ле€). Ќайв≥дом≥ш≥ представники Ц ѕармен≥д (540-450 рр. до н.е.) ≥ «енон (490-430 рр. до н.е.). ѕармен≥д стверджував, що за в≥дсутн≥стю належноњ уваги до процесу мисленн€ ми вимушен≥ будемо визнати т≥льки бутт€, а небутт€ зовс≥м немаЇ. Ѕо про що б ми не мислили, думка буде непорожн€. Ќав≥ть мисл€чи небутт€, ми вводимо його в ранг бутт€, бо воно в даний момент ≥снуЇ дл€ самого мисленн€ €к його предмет. ќтже, всюди Ї т≥льки бутт€, незм≥нне та невичерпне. ѕогл€ди на основоположенн€ сущого €к на нерухом≥, незм≥нн≥, згодом самоототожнен≥ (у н≥мецького ф≥лософа √. ¬. ‘. √егел€) отримали назву метаф≥зичного св≥тогл€ду, €кий протистоњть д≥алектиц≥. ѕармен≥да вважають одним з тих, хто започаткував метаф≥зичний стиль мисленн€.

«енон направив своњ зусилл€ на захист ≥дей ѕармен≥да через розробку ориг≥нальних завдань-головоломок (Ђапор≥њ «енонаї), €к≥ доводили немислим≥сть зм≥н ≥ руху.

Ўкола атом≥зму. ѕредставник Ц давньогрецький атом≥ст ƒемокр≥т (480-390 рр. до н.е.). ¬≥н виходив ≥з тези про те, що н≥що не виникаЇ ≥з н≥чого ≥ не перетворюЇтьс€ на н≥що. якщо в св≥т≥ не було б чогось ст≥йкого ≥ незм≥нного, св≥т не утримавс€ б у бутт≥. ћожна д≥лити ≥ дробити речовину, але не неск≥нченно.  рай, межа можливого д≥ленн€ Ц атом (непод≥льний), його ≥снуванн€ Ц запорука непорушност≥ св≥ту. ≤з атом≥в утворюютьс€ св≥тов≥ стих≥њ, а з останн≥х Ц усе, що ≥снуЇ. ј. ≈йнштейн назвав ≥дею атом≥зму одн≥Їю з найпродуктивн≥ших в ≥стор≥њ науки, адже вона даЇ можлив≥сть по€снити багато €вищ.

Ўкола еволюц≥он≥зму. –озробив њњ ≥дењ ≈мпедокл (483-423 рр. до н.е.), €кий вважав, що вс≥ процеси св≥ту можна по€снити через взаЇмод≥ю чотирьох стих≥й, або елемент≥в (вогонь, пов≥тр€, вода ≥ земл€), ≥ двох сил протилежного напр€му (любов ≥ ворожнеча). ѕ≥д д≥Їю любов≥ под≥бне поЇднуЇтьс€ ≥з под≥бним, а п≥д д≥Їю ворожнеч≥ Ц навпаки: в св≥т≥ панують розТЇднанн€, розпад. Ћюбов ≥ ворожнеча по черз≥ встановлюють своЇ пануванн€ в св≥т≥, а останн≥й знаходитьс€ в пер≥одичних станах проходженн€ або до досконалост≥ (так виникають  осмос ≥ вс≥ форми житт€), або до розпаду (€кий неминучий п≥сл€ пануванн€ любов≥).

Ўкола ноолог≥њ, або концепц≥њ вселенського розуму. –озробив њњ ≥дењ јнаксагор (500-428 рр. до н.е.), на думку €кого все суще складаЇтьс€ з часток, що вм≥щують ус≥ €кост≥ св≥ту. “ому ми ≥ бачимо розмањтт€ св≥ту. јле конкретне њх поЇднанн€ обумовлене д≥Їю св≥тового розуму. —аме нуса, або ноос, виступаЇ м≥рою дл€ всього сущого. Ќа початку XX стол≥тт€ ¬.≤. ¬ернадський використав терм≥н Ђноон≥ї дл€ позначенн€ ноосфери Ц т≥Їњ частини б≥осфери «емл≥, €ка створюЇтьс€ завд€ки культуротворч≥й д≥€льност≥ людини.

“аким чином, давньогрецька натурф≥лософ≥€ розвивалас€ динам≥чно, демонструючи при цьому де€к≥ загальн≥ законом≥рност≥ руху людського мисленн€ Ц в≥д простого до складного, в≥д конкретного до абстрактного, в≥д недиференц≥йованоњ проблематики до диференц≥йованоњ, в≥д неусв≥домленого до усв≥домленого, висунувши ц≥лу низку продуктивних дл€ Ївропейськоњ цив≥л≥зац≥њ ≥дей ≥ теор≥й.

 

 

—ократ, соф≥сти

 

—ократ (близько 470-399 рр. до н.е.) Ц античний мислитель, перший, за народженн€м, аф≥нський ф≥лософ. ¬ ≥стор≥њ Ївропейськоњ ф≥лософськоњ думки немаЇ ф≥гури б≥льш значноњ, н≥ж —ократ. ўе в давнину в≥н став у св≥домост≥ людей ут≥ленн€м мудрост≥, ≥деалом мудрец€, що поставив ≥стину вище за житт€. ”€вленн€ про нього €к про ≥деал мудрост≥, мужност≥ думки та героњчноњ особистост≥ збереглос€ ≥ надал≥.

Ќе зважаючи на на€вн≥сть значного пласту досл≥джень творчост≥ —ократа, в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ немаЇ ф≥гури б≥льш загадковоњ, н≥ж в≥н. —права в тому, що сам —ократ не написав н≥ р€дка ф≥лософських праць. ” т≥ часи вс≥м були очевидн≥ переваги промови, њњ небувала виразн≥сть ≥ можлив≥сть реакц≥њ на нењ слухач≥в. “ому вченн€ —ократа реконструюЇтьс€ на основ≥ вторинних джерел, у першу чергу, сократичних д≥алог≥в раннього ѕлатона, в≥домостей ≥сторика  сенофонта, ƒ≥огена Ћаертського, а також ≥дейних супротивник≥в —ократа (комед≥ографа јр≥стофана) ≥ книг п≥зн≥ших автор≥в (наприклад, јр≥стотел€), кожен з €ких по-своЇму розум≥в —ократа. ”се це дуже ускладнюЇ в≥дтворенн€ ≥сторичноњ значущост≥ постат≥ —ократа.

¬ Ївропейськ≥й ≥сторико-ф≥лософськ≥й традиц≥њ постать —ократа займаЇ особливе м≥сце. …ого вченн€ в≥дкриваЇ нову стор≥нку у розвитку давньогрецькоњ ф≥лософ≥њ. —ократ п≥дсумував Ђдосократичнийї пер≥од ф≥лософствуванн€, що характеризувавс€ натурф≥лософською спр€мован≥стю. ѕредметом ф≥лософ≥њ, њњ основним завданн€м ≥ головною метою в≥н вважав п≥знанн€ ЂЇстваї людини, першоджерела њњ вчинк≥в ≥ справ, способу житт€ та мисленн€. “аке п≥знанн€ в≥н вважав можливим лише шл€хом самоп≥знанн€.

Ђѕ≥знай самого себеї Ц цей висл≥в або формула мудрост≥ була написана серед ≥нших аналог≥чних вислов≥в ≥ запов≥дей (ЂЌ≥чого занадтої, Ђ«аручивс€ Ц розоривс€ї) на фронтон≥ ƒельф≥йського храму. Ќе випадковим Ї той факт, що дельф≥йський висл≥в, в≥домий до —ократа ≥ п≥сл€ нього, закр≥пивс€ саме за ним. ∆оден ≥з мислител≥в античного св≥ту, окр≥м —ократа, не зробив установку на самоп≥знанн€ головною частиною свого вченн€ ≥ кер≥вним принципом ус≥Їњ своЇњ д≥€льност≥. —ократ≥вська установка на самоп≥знанн€, тобто перетворенн€ проблеми людини ≥ Ђлюдських справї у головну проблему ф≥лософ≥њ, що ознаменувала собою новий етап в ≥стор≥њ грецькоњ теоретичноњ думки, зберегла свою гостроту ≥ залишаЇтьс€ актуальною й нин≥.

—ократ≥вське самоп≥знанн€ передбачаЇ, передус≥м, пошук етичних правил, турботу про душу, про призначенн€ людини. ÷е, по-перше, ор≥Їнтац≥€ на п≥знанн€ морального першоджерела в людин≥, по-друге, Ц установка на оц≥нку вчинк≥в кр≥зь призму ви€вленого морального закону, по-третЇ, Ц ор≥Їнтац≥€ на пошук гармон≥њ м≥ж внутр≥шн≥ми спонукальними мотивами ≥ зовн≥шньою д≥€льн≥стю. «а —ократом, зазначен≥ елементи самоп≥знанн€ необх≥дн≥ дл€ дос€гненн€ благого й осмисленого житт€. ”св≥домленн€ саме цих елемент≥в самоп≥знанн€ привело ф≥лософа до роздум≥в про взаЇмов≥дносини п≥знанн€ (знанн€) ≥ чесноти. Ќа його думку, правильний виб≥р благого образу д≥й можливий на шл€ху п≥знанн€ добра ≥ зла, а також самоп≥знанн€ ≥ визначенн€ свого призначенн€ та м≥сц€ в св≥т≥.

Ћюдина, за —ократом, була би взагал≥ позбавлена розуму ≥ знанн€, €кщо б у нењ, пор€д з≥ смертним т≥лом не було б безсмертноњ душ≥. —аме завд€ки божественн≥й душ≥ людина долучаЇтьс€ до божественного знанн€: под≥бне п≥знаЇтьс€ под≥бним. ƒуша Ц берегин€ знань, набутих нею ран≥ше у в≥чних мандрах у цьому ≥ тому св≥т≥. Ћюдське ж п≥знанн€ Ц це спогад душ≥ про колишн≥ знанн€.

Ќа думку —ократа, п≥знанн€ за допомогою пон€ть доступне лише ф≥лософам. јле ≥ њм доступна не вс€ мудр≥сть, а лише незначна њњ частина. ћудр≥сть Ц це знанн€, але людина не в змоз≥ знати все. —правжнЇ п≥знанн€, зг≥дно —ократу, виходить в≥д бога ≥ приводить до нього. јнтичним мислителем було ч≥тко визначено Їдиний правильний напр€мок зусиль людини Ц д≥њ, спр€мован≥ на самоп≥знанн€.

«нанн€ про людину, форми њњ ≥ндив≥дуального, сусп≥льного та пол≥тичного житт€, њњ душу ≥ т≥ло, пороки та чесноти ≥ знанн€ про св≥т в ц≥лому Ц це, за —ократом, не р≥зн≥ види знанн€, а лише р≥зн≥ частини Їдиного знанн€ про ≥стинне бутт€. Ќаближенн€ до ≥стинного знанн€ Ц мета не т≥льки спец≥ального ф≥лософського пошуку, а й життЇвий обовТ€зок кожноњ людини, що прагне до розумного ≥ доброчесного житт€. —ократ розгл€дав процес п≥знанн€ конкретно: на приклад≥ знанн€ про те, що Ї доброчесн≥сть, справедлив≥сть ≥ власне людина.

“рьома основними чеснотами —ократ вважав:

1. ѕом≥рн≥сть (знанн€, €к приборкувати пристраст≥ Ц ЂЌ≥чого понад м≥руї);

2. ’оробр≥сть (знанн€, €к подолати небезпеки);

3. —праведлив≥сть (знанн€, €к дотримуватис€ закон≥в божественних ≥ людських).

” вченн≥ —ократа про чесноти Ї лише один недол≥к, €кий згодом в≥дзначав јристотель. —ократ стверджував, що моральний (Ђкращийї) Ц це той, хто знаЇ, що саме Ї доброчесн≥сть ≥ в життЇд≥€льност≥ керуЇтьс€ цим знанн€м. ” цьому сенс≥ доброчесн≥сть фактично ототожнюЇтьс€ з мудр≥стю, а на€вн≥сть зла по€снюЇтьс€ —ократом €к неузгоджен≥сть благих ц≥лей з неадекватними засобами њх реал≥зац≥њ. “ак, знати про доброчесн≥сть Ц означаЇ бути доброчесним. јвтоматично приходимо до тотожност≥ формул: €кщо той, хто знаЇ медицину, Ї л≥карем, то ≥ той, хто знаЇ, що Ї чеснота, повинен бути доброчесним. ќчевидно, що вказане сп≥вв≥дношенн€ далеко не завжди однозначне.

ѕотр≥бно зазначити, що —ократ був принциповим ворогом вивченн€ природи. –оботу людського розуму в цьому напр€м≥ в≥н вважав нечестивим ≥ марним втручанн€м у справу бог≥в. —в≥т дл€ нього поставав твор≥нн€м божества, наст≥льки великого ≥ всемогутнього, що воно все в≥дразу ≥ бачить, ≥ чуЇ, ≥ всюди Ї присутн≥м, ≥ про все маЇ п≥клуванн€. ѕотр≥бн≥ гаданн€, а не науков≥ досл≥дженн€, щоб одержати вказ≥вки бог≥в щодо њхньоњ вол≥. «азначимо, що стосовно п≥знанн€ природи —ократ н≥чим не в≥др≥зн€вс€ в≥д будь-€кого неосв≥ченого жител€ јф≥н. ¬≥н сл≥дував вказ≥вкам дельф≥йського оракула ≥ радив робити це своњм учн€м. —ократ акуратно приносив жертви богам ≥ взагал≥ старанно виконував ус≥ рел≥г≥йн≥ обр€ди. ќсновним завданн€м ф≥лософ≥њ в≥н визнавав обірунтуванн€ рел≥г≥йно-морального св≥тогл€ду, п≥знанн€ ж природи, натурф≥лософ≥ю вважав справою непотр≥бною ≥ безбожною.

«г≥дно вченн€ —ократа, лише сумн≥в, Ђ€ знаю, що € н≥чого не знаюї, повинен привести до самоп≥знанн€. “≥льки шл€хом сумн≥ву, учив в≥н, можна прийти до розум≥нн€ справедливост≥, права, закону, благочест€, добра ≥ зла. ћатер≥ал≥сти, вивчаючи природу, прийшли до запереченн€ божественного розуму у св≥т≥, соф≥сти вз€ли п≥д сумн≥в ≥ висм≥€ли вс≥ колишн≥ погл€ди щодо морал≥ та справедливост≥, тому, зг≥дно вченн€ —ократа, необх≥дно звернутис€ до п≥знанн€ самого себе, людського духу й у ньому знайти основу рел≥г≥њ та морал≥. “аким чином, основне ф≥лософське питанн€ —ократ вир≥шуЇ €к ≥деал≥ст: первинним дл€ нього Ї дух, св≥дом≥сть, природа ж Ц вторинне ≥ нав≥ть несуттЇве, не варте уваги ф≥лософа. —умн≥в служив —ократов≥ передумовою дл€ зверненн€ до власного я, до субТЇктивного духу, дл€ €кого подальший шл€х в≥в до обТЇктивного духу Ц божественного розуму.

” словах: Ђ... € н≥чого не знаю... ≤ все-таки € хочу разом з тобою пом≥ркувати ≥ пошукатиї Ц весь пафос пошуку ≥стини —ократом. ¬≥н був упевнений, що незнанн€, точн≥ше, знанн€ про своЇ незнанн€, в к≥нцевому рахунку обернетьс€ знанн€м. ≤накше кажучи, незнанн€ Ї передумовою знанн€: воно стимулюЇ пошук, примушуЇ Ђпом≥ркувати ≥ пошукатиї.

√овор€чи про —ократа, не можна не згадати про соф≥ст≥в, про њх погл€ди на ф≥лософ≥ю, точки дотику ≥ розходженн€ з ≥де€ми ф≥лософа. —уперечки —ократа з соф≥стами багато в чому проливають св≥тло на його переконанн€.

” V ст. до н.е. слово Ђсоф≥стї було почесним: ним ≥менували людей, €к≥ в≥др≥зн€лис€ своњми зд≥бност€ми ≥ талантами, знанн€ми ≥ досв≥дом у найр≥зноман≥тн≥ших галуз€х д≥€льност≥. ÷е стосуЇтьс€ видатних державних д≥€ч≥в, законодавц≥в ≥ стратег≥в, ф≥лософ≥в, л≥кар≥в, поет≥в, актор≥в ≥ т. д. јле з к≥нц€ V ст. до н.е. це пон€тт€ використовуЇтьс€ вже в б≥льш вузькому значенн≥ Ц стало стосуватис€ платних учител≥в красномовства та ф≥лософ≥њ.  р≥м того, воно починаЇ вживатис€ ≥ в негативному сенс≥ Ц €к Ђлжемудрецьї, Ђшарлатанї, Ђфокусникї (поширенню цього пр≥звиська найб≥льше спри€в ѕлатон).

ѕо€ва соф≥ст≥в ≥ соф≥стики була обумовлена низкою чинник≥в: по-перше, вс≥м попередн≥м ходом ф≥лософськоњ думки; по-друге, розвитком давньогрецькоњ демократ≥њ ≥ зм≥цненн€м економ≥чних ≥ культурних звТ€зк≥в м≥ж грецькими пол≥сами; по-третЇ, розширенн€м контакт≥в з негрецьким св≥том, знайомством з≥ звича€ми ≥ способом житт€ ≥нших народ≥в. ѕо€ва соф≥ст≥в ≥ соф≥стики Ц мистецтва переконувати в античн≥й ≈ллад≥, особливо в јф≥нах, супроводжувалас€ ч≥ткою постановкою питанн€ про роль субТЇкта в процес≥ п≥знанн€.

—оф≥сти вперше п≥ддали р≥шуч≥й критиц≥ поширене переконанн€ в можливост≥ достов≥рного знанн€ ≥ висунули ≥дею про субТЇктивний характер людських у€влень та оц≥нок про ≥стину, добро, прекрасне ≥ т. п. « њх точки зору, немаЇ ≥ не може бути н≥чого по-справжньому справедливого або прекрасного поза людиною ≥ незалежно в≥д нењ та њњ св≥домост≥. јле оск≥льки в р≥зних людей, народ≥в ≥ груп сусп≥льства Ц р≥зн≥ у€вленн€ про справедливе ≥ прекрасне, то зв≥дси випливаЇ, що ск≥льки людей Ц ст≥льки й ≥стин, оц≥нок ≥ у€влень про справедливе та прекрасне.

«азначене дозвол€Ї стверджувати, що н≥€ких обТЇктивних знань немаЇ, Ї т≥льки гадки. ”с€ка гадка р≥вною м≥рою ≥стинна ≥ хибна: про кожну р≥ч можна висловити одночасно р≥зн≥ ≥, б≥льше того, суперечлив≥ одне одному судженн€, причому вони будуть однаково переконлив≥.

—оф≥сти досить переконливо обірунтовували св≥й рел€тив≥зм ≥ субТЇктив≥зм вражаючою розб≥жн≥стю моральних, естетичних та ≥нших, оц≥нок ≥ правових норм р≥зних сусп≥льств, крањн ≥ народ≥в, стверджуючи, що безглуздо говорити про добро ≥ зло, справедливост≥ ≥ несправедливост≥, про похвальне ≥ ганебне безв≥дносно до окремих людей, окремих народ≥в ≥ держав. “им самим соф≥стами ставилас€ п≥д сумн≥в правом≥рн≥сть пошук≥в €коњ б то не було моральност≥, визначенн€ правового пор€дку, пошук≥в прекрасного, будь-€кого розмежуванн€ протилежностей (≥стини ≥ брехн≥, добра ≥ зла тощо).

—ократ з ус≥Їю р≥шуч≥стю виступав проти ≥ндив≥дуал≥зму, субТЇктив≥зму ≥ рел€тив≥зму соф≥ст≥в, але з позиц≥њ, €ка ≥стотно в≥др≥зн€лос€ в≥д позиц≥й широкого кола його сп≥вгромад€н. ћ≥ж погл€дами соф≥ст≥в ≥ —ократа, здавалос€, була пр≥рва. ќднак це не зовс≥м так. ƒосить сказати, що ≥ дл€ соф≥ст≥в, ≥ дл€ —ократа фундаментальною проблемою ф≥лософ≥њ стала не космолог≥чна, €к у попередник≥в Ц натурф≥лософ≥в, а антрополог≥чна проблема, не св≥т ≥ св≥топор€док, а людина та њњ житт€. ”с≥ натурф≥лософськ≥ (космолог≥чн≥ й онтолог≥чн≥) проблеми були оголошен≥ ними другор€дними ≥ незначними. Ђ„ого можна навчитис€ у дерев?ї Ц запитуЇ —ократ (ѕлатон, Ђ‘едрї). —оф≥сти ≥ —ократ не под≥л€ли у€вленн€ своњх попередник≥в про людину €к лише частину космосу; вони проголошували людину центром св≥тобудови. ћожна з р≥шуч≥стю стверджувати, що теза ѕротагора про людину €к Ђм≥руї вс≥х речей у в≥домому сенс≥ розд≥л€Їтьс€ —ократом.

«рештою, сп≥льним дл€ соф≥ст≥в ≥ —ократа Ї те, що вони ор≥Їнтували ф≥лософ≥ю на постановку питанн€ про сутн≥сть людини, њњ м≥сце ≥ призначенн€ у св≥т≥. ÷им вони Ђгуман≥зувалиї ф≥лософ≥ю, поставили перед нею гуман≥стичн≥ ц≥л≥ ≥ завданн€. јле за ц≥Їю сп≥льн≥стю розум≥нн€ головних ц≥лей ≥ задач ф≥лософ≥њ криютьс€ принципов≥ розб≥жност≥. ѕерш за все, вони стосуютьс€ трактуванн€ пон€тт€ Ђлюдинаї.

—оф≥сти, маючи на уваз≥ окремого ≥ндив≥да, вказували на в≥дм≥нност≥ м≥ж людьми. Ќатом≥сть —ократ був переконаний, що при всьому розмањтт≥ людей, при вс≥й в≥дм≥нност≥ њх способу житт€, повед≥нки ≥ переживань завжди Ї щось, що њх обТЇднуЇ ≥ може бути висловлене Їдиним пон€тт€м або ≥деЇю. ќтже, р≥зн≥ особи можуть мати Їдине розум≥нн€ чого-небудь. “ак, €кщо, скаж≥мо, йдетьс€ про чесноти ≥ безл≥ч њх про€в≥в, то ц≥лком можливо говорити про Їдину чесноту саму по соб≥, безв≥дносно до њњ частин Ц про€в≥в. ” д≥алоз≥ ѕлатона Ђѕротагорї —ократ каже, що ≥снуванн€ чесноти €к Їдиного ц≥лого аналог≥чне ≥снуванню людського обличч€, €ке повТ€зуЇ в Їдине ц≥ле вс≥ частини: рот, н≥с, оч≥ ≥ вуха. як би не в≥др≥зн€лис€ за вигл€дом ≥ функц≥€ми частини особи ≥ €к би вони в чомусь не були под≥бн≥, вони не складуть всього обличч€, вз€т≥ окремо. ќсоба Ї сп≥льною, Їдиною ≥ ц≥л≥сною; вона нерозд≥льна на частини, хоча й складаЇтьс€ з частин.

Ќа думку —ократа, аналог≥чне можна сказати ≥ про чесноту. ¬она маЇ безл≥ч про€в≥в: мужн≥сть, справедлив≥сть, благочест€, стриман≥сть ≥ т. д. јле це ще не даЇ права розчленовувати Їдину доброчесн≥сть на безл≥ч шматочк≥в (на безл≥ч њњ про€в≥в) ≥ заперечувати ≥снуванн€ чесноти €к ц≥л≥сност≥, чи структури, кажучи сучасною мовою. ™дн≥сть чесноти €к ц≥л≥сност≥ ≥ становить Їдиний зм≥ст думки, що тотожна зм≥сту пон€тт€ в процес≥ м≥ркувань р≥зних ос≥б у р≥зних умовах про чесноти. —казане може бути в≥днесене ≥ до таких пон€ть, €к ≥стина, прекрасне, справедливе ≥ т. д.

ќтже, Ђбагатознаннюї соф≥ст≥в —ократ протиставл€в знанн€ свого незнанн€, €ке св≥дчило Ц п≥дкреслимо Ц аж н≥€к не про його скептицизм або зайву скромн≥сть, а про його прагненн€ до б≥льш глибокого знанн€, до в≥дмови в≥д властивого соф≥стам накопиченн€ р≥зноман≥тних знань, придатних у вс≥х випадках житт€. Ќа думку —ократа, соф≥сти знають багато дечого, волод≥ють енциклопедичними знанн€ми. јле њх знанн€ нос€ть розпорошений характер, вони Ї неповними. ÷е, власне, ≥ не знанн€, а всього лише гадки. –озпорошен≥сть Ђзнаньї (гадок) не дозвол€Ї њм замислитис€ про Їдн≥сть знанн€, про розходженн€ м≥ж розр≥зненими думками ≥ розум≥нн€м; соф≥сти багато чого знають, але мало розум≥ють; вони об≥знан≥, але не мудр≥. ћудр≥сть, на думку —ократа, тотожна розум≥нню, вона не зводитьс€ до набору знань, до безл≥ч≥ думок.

—правжнЇ знанн€ виходить за меж≥ опис≥в ≥ констатац≥њ того, що Ї Ђнасправд≥ї; воно вимагаЇ обірунтуванн€ Ђдумкиї, передбачаЇ зТ€суванн€ зм≥сту ≥ значенн€ встановленого, спонукаЇ до п≥знанн€ загального ≥ Їдиного. ѕрагненн€ до розум≥нн€ Ц в≥дм≥нна риса ф≥лософ≥њ та ф≥лософа.

ќтже, знамените сократ≥вське Ђ€ знаю, що € н≥чого не знаюї Ц Ї лише пром≥жним продуктом п≥знавальноњ д≥€льност≥. «рештою сократ≥вське незнанн€ повинно привести до формулюванн€ загального визначенн€, що наближаЇ людину до ос€гненн€ сут≥ речей. ѕ≥знавальний процес повинен завершатис€ формуванн€м позитивного знанн€.

ѕерш за все, —ократ намагавс€ побачити загальний «акон у розмањтт≥ закон≥в, Їдину ≤стину в численних ≥ндив≥дуальних думках, ћоральн≥сть €к таку тощо. ‘≥лософ прагнув у максимальн≥й напруженост≥ вказаноњ ≥нтенц≥њ углед≥ти сп≥льну, Їдину, ун≥версальну п≥дставу бутт€.

”н≥версальна основа св≥тобудови виступаЇ €к њњ загальна обТЇктивна сутн≥сть, €ка може бути рац≥онально-лог≥чно в≥дображена в певних законом≥рност€х. —ократ шукав ≥мТ€ ц≥й обТЇктивн≥й законом≥рност≥: наприклад, розм≥рковуючи про основи громадського житт€, в≥н апелюЇ до ун≥версального Ђнеписаного праваї, говор€чи про ≥ндив≥дуальне людське житт€ €к про приреченн€ дол≥. ќднак, €к правило, в≥н використовуЇ дл€ позначенн€ ун≥версальноњ основи св≥тобудови пон€тт€ Ѕога.

Ђ—ократичнийї метод, ви€вленн€ Ђ≥стиниї передбачав бес≥ди, суперечки, полем≥ку, що дозволило йому стати джерелом ≥деал≥стичноњ Ђд≥алектикиї. ” стародавност≥ п≥д Ђд≥алектикоюї розум≥ли мистецтво д≥йти ≥стини шл€хом розкритт€ протир≥ч у судженн≥ супротивника ≥ подоланн€ цих суперечностей. “ак, де€к≥ ф≥лософи вважали, що розкритт€ протир≥ч у мисленн≥ ≥ з≥ткненн€ протилежних думок Ї кращим засобом ви€вленн€ ≥стини. —ократ користувавс€ саме д≥алогом, оск≥льки вважав, що знанн€, отримане людиною в готовому вигл€д≥, менш ц≥нне дл€ нењ ≥ тому не наст≥льки довгов≥чне, €к продукт власного мисленн€.

Ѕес≥да —ократа виходила з факт≥в житт€, конкретних €вищ. ¬≥н пор≥внював окрем≥ етичн≥ факти, вид≥л€в ≥з них загальн≥ елементи, щоб ви€вити, що перешкоджаЇ обТЇднати протир≥чн≥ моменти, ≥ зрештою зводив загальн≥ елементи до вищоњ Їдност≥ на основ≥ в≥днайдених суттЇвих ознак. “аким шл€хом в≥н дос€гав Ђзагального пон€тт€ї.

ќсновн≥ складов≥ Ђсократичногої методу:

Ј Ђ≥рон≥€ї ≥ ЂмайЇвтикаї Ц за формою;

Ј Ђ≥ндукц≥€ї ≥ Ђвизначенн€ї Ц за зм≥стом.

Ђ—ократичнийї метод Ц це, перш за все, метод посл≥довноњ ≥ систематичноњ постановки питань, що мають за мету приведенн€ сп≥врозмовника до протир≥чч€ ≥з самим собою, до визнанн€ власного незнанн€.

ќсобливою рисою д≥алектичного методу —ократа, його способу веденн€ д≥алогу ≥ пошуку загальних визначень Ї ≥рон≥€. ѕро це св≥дчать д≥алоги ѕлатона, серед €ких немаЇ майже жодного, де б —ократ, ведучи бес≥ду, не ≥рон≥зував. ” результат≥ цього д≥алоги ѕлатона, що зображають ф≥лософськ≥ дискус≥њ —ократа, сповнен≥ кумедних сцен ≥ ситуац≥й. ѕлатон≥вський —ократ раз у раз принижуЇ себе ≥ п≥дносить ≥нших, робл€чи вигл€д, що н≥чого не розум≥Ї в предмет≥ обговоренн€, ≥ просить свого сп≥врозмовника (Ђмудр≥стьї €кого безсумн≥вна!) надоумити його, —ократа, наставити на шл€х ≥стини. “аким чином, ≥рон≥€ —ократа Ц це прихована насм≥шка над сп≥вбес≥дником.

 

¬»—Ќќ¬ » « ѕ≈–Ўќ√ќ ѕ»“јЌЌя:

 

¬ищевикладене даЇ можлив≥сть зробити низку висновк≥в. ѕо-перше, антична ф≥лософ≥€ Ї першою ≥сторичною формою Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ. ѕо-друге, саме в античному сусп≥льств≥ ф≥лософ≥€ вперше в≥докремилас€ в≥д ≥нших сфер життЇд≥€льност≥ людини ≥ набула автономного характеру розвитку. ѕо-третЇ, завд€ки спри€тливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ≥де€м ≥ напр€мам Ївропейськоњ ф≥лософськоњ думки та науки.

ƒавньогрецька натурф≥лософ≥€ розвивалас€ динам≥чно, демонструючи при цьому де€к≥ загальн≥ законом≥рност≥ руху людського мисленн€ Ц в≥д простого до складного, в≥д конкретного до абстрактного, в≥д недиференц≥йованоњ проблематики до диференц≥йованоњ, в≥д неусв≥домленого до усв≥домленого, висунувши ц≥лу низку продуктивних дл€ Ївропейськоњ цив≥л≥зац≥њ ≥дей ≥ теор≥й.

 






ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1209 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

—воим успехом € об€зана тому, что никогда не оправдывалась и не принимала оправданий от других. © ‘лоренс Ќайтингейл
==> читать все изречени€...

2176 - | 1993 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.082 с.