| п р и р о д о в і д в о п і д н е в и х о в а н н я | |||||
| саморозвиток | |||||
| сили серця (моральні якості) Виростають із природної схильності до любові, віри, почуття сорому, володіння собою | сили розуму (знання) Виростають із природної схильності до зовнішнього та внутрішнього споглядання | СИла рук (уміння) Виростають із природних здібностей до розвитку тіла та його органів | |||
| гармонійний розвиток усіх природних сил людини | |||||
| елементарність | |||||
| Така організація навчання і виховання, за якої виділяються найпростіші елементи моральної сфери дитини, пізнання, практичної діяльності, що дозволяє безперервно просуватися від простого до більш складного, доводити доброчинні, знання та практичні навички дітей до можливого рівня досконалості | |||||
Творчі завдання і реферати
1. Теорія і методика початкового навчання Й. Песталоцці.
2. Порівняльний аналіз змісту і методики навчання Й.Песталоцці, А.Дістервега, Й.Гербарта.
3. Ідея поєднання навчання з працею Р. Оуена.
4. Основні етапи навчального процесу (Й.Дістервега і сучасної дидактики).
Питання для роздумів і проблемні запитання
1. Як розуміють релігію Й.Песталоцці у сучасній педагогіці?
2. Чи простежується зв’язок між ідеєю гармонійного виховання Й.Песталоцці і сучасним завданням виховання школярів?
3. У чому є зв’язок між метою виховання Й.Дістервега і такою в Україні?
4. Обґрунтуйте сутність авторитаризму виховання у Й.Гербарта.
Тест
Основою початкового навчання. Й.Песталоцці є: а) звук; б)буква; в) цифра; г) слово, форма, число; д) колір, звук, смак; е) відчуття, досвід, праця.
Філантропісти (Базедов, Зальцман) запровадили у початкове навчання: а) урок; б) екскурсії; в) гру; г) вправи.
Навчальний принцип Й.Дістервега, який є генералізуючим у сьогоденні: а) гуманізму; б) культуровідповідності; в) народності; г)демократизму.
Принцип виховуючого навчання І.Гербарта у ХХ ст. трактувався як: а) гуманізм; б) народність; в) природовідповідність; г) інтелектуалізм.
Р. Оуен обґрунтував сутність виховання людського характеру як принцип: а) природовідповідності; б) доступності; в) наступності; г)системності.
Контрольні завдання для студентів дистанційної форми навчання:
Розв’язування тесту.
Варіант 1. Обгрунтування принципу природовідповідності Я.Коменьского і Ж.-Ж.Руссо (порівняльний аналіз).
Варіант 2. Основні елементи педагогічної системи Я. Коменьского.
Варіант 3. Дидактика Й.Г.Песталоцці, Ф. Дистервега і Й. Гербарта (порівняльний аналіз).
Модуль 1.3. Загальна характеристика світової педагогіки кінця ХІХ – ХХ століття (вартісна оцінка модуля – 5 б.).
ТЕМА V
Загальні тенденції Світової педагогіки кінця ХіХ ‑ початку ХХ століття
1. Реформаторська педагогіка (педагогіка вільного виховання, педагогіка особистості, експериментальна педагогіка)
2. Прагматична педагогіка Д. Дьюї.
3. Гуманістичні засади освіти й виховання. Рух нового виховання (М.Монтессорі, С. Френе).
4. Ідея цілісного виховання Р. Штайнера.
Література:
1. Абашкіна Н.В. Нові концепції навчання й виховання у сучасній німецькій педагогіці: Методико-інформаційний матеріал. – К.,1995.
2. Бине А. Современные идеи о детях/Пер. с франц. – М.,1910.
3. Дьюи Д. Школа и общество /Пер. с англ. – М., 1907.
4. Кей Э. Век ребенка/ Пер. с нем. – М.,1905.
5. Кершенштейнер Г. Понятие трудовой школы / Пер. с нем. – М., 1915.
6. Монтессори М. Руководство к моему методу /Пер. с итал. – М., 1916.
7. Помелов В.Б. Петер Петерсен и его “Йена-план” // Педагогика. – 1997. – №3.
8. Френе С. Избранные педагогические сочинения. – М., 1990.
9. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дубасенюк/. – Житомир, 1999.
10. Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка ХХ століття. – Тернопіль, 1996.
11. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Клерикальна педагогіка, реформаторська педагогіка, теорія вільного виховання, експериментальна педагогіка, інстинкт боротьби, навчання за “центрами інтересів”, функціональна педагогіка, педагогіка особистості, педоцентризм, ідея “абсолютної свободи” учнів, концепція педагогічного прагматизму, інструменталізм, рух нового виховання, вальдорфська педагогіка, антропософія, евритмія.
1. Реформаторська педагогіка (педагогіка вільного виховання, педагогіка особистості, експериментальна педагогіка)
На рубежі ХІХ–ХХ століть з’являється цілий ряд нових концепцій освіти і виховання, що склали у своїй сукупності якісно нову теоретичну базу розвитку шкільництва у Західній Європі та США. Провідними чинниками розвитку педагогічної думки у цей період стали такі: а) невідповідність школи вимогам часу, перш за все, потребам промислового виробництва у кваліфікованих робітниках та науково-технічних кадрах, що стала не тільки освітньою, а й державною проблемою; б) розвиток науково-технічного прогресу, який вимагав надання учням у школі значно більшого обсягу знань, умінь та навичок; в) накопичення педагогікою та психологією достатньої для побудови нових концепцій кількості знань про природу дитинства та пізнавальні процеси.
Педагогічні орієнтири попередньої епохи – гербартіанство, спенсеріанство, клерикальна педагогіка, – базувались на жорстких авторитарних методах управління процесом формування особистості, обмежували самостійність дитини, її ініціативу в рамках глобальної регламентації всіх аспектів навчально-виховного процесу. Ці орієнтири не відповідали вимогам нового часу, що призвело до кризи традиційної педагогіки, появи цілого ряду нових концепцій і течій. Всі вони, взяті у сукупності, отримали назву реформаторської педагогіки ( або нового виховання).
Ідеї реформаторської педагогіки отримали розвиток у цілому ряді концепцій, зокрема таких, як теорія вільного виховання, експериментальна педагогіка, педагогічний прагматизм, теорія центрів інтересів, функціональна педагогіка, педагогіка особистості, виховання засобами мистецтва.
Провідною ознакою нових педагогічних концепцій стала поглиблена увага до особистості дитини. Це була педагогіка “центрована” на дитині, а не на методі, на предметі навчання, що було характерним для абсолютної більшості попередніх педагогічних теорій.
Провідною метою засновники реформаторської педагогіки вважали вивчення природи дитинства та шляхів формування особистості протягом всього цього періоду.
Однією з найбільш популярних та радикальних течій цього напряму на початку ХХ століття була теорія вільного виховання, своєрідним маніфестом якої стала книга відомої шведської письменниці Елен Кей “ Вік дитини ”. Провідною думкою цієї книги стало утвердження важливості пізнання закономірностей розвитку дитини, формування людської особистості у справі соціальних перетворень.
Гаслом ідеологів вільного виховання стало: “йдучи від дитини”. Прихильників цієї течії об’єднала відмова від старих авторитарних виховних традицій, ідея вільного розвитку творчих сил кожної дитини. Вони вважали, що дитина може наочно уявити лише те, що вона пережила, тому провідну роль у вихованні і навчанні повинні відігравати дитячі переживання і накопичений дитиною власний досвід.
Однією із найбільш цікавих реформаторських течій початку ХХ ст. стала експериментальна педагогіка. Найвидатнішими її представниками були В.А.Лай та Є.Мейман у Германії, А.Біне у Франції, О.Декролі у Бельгії, П.Бове та Є Клапаред у Швейцарії, Є.Торндайк у США.
Представники цього педагогічного напряму поставили за мету вивільнити теорію та практику навчання і виховання від приблизних, ненаукових підходів, здобути на основі лабораторних експериментів над природою дитини, її поведінкою точні наукові факти. Дослідження зазначених вище та багатьох інших представників експериментальної педагогіки дозволили, за висловом А.Біне, “висунути на перший план психологію дитини, щоб виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину”. Основним принципом здійснення навчально-виховного процесу засновники експериментальної педагогіки вважали принцип саморозвитку дитячої особистості.
Вільгельм Август Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на оточуючий світ. Тому центром виховного процесу є, на його думку, не діяльність педагога, його вплив, як вважали гербартіанці, а діяльність самої дитини, яку треба організовувати, враховуючи її психологічні та фізіологічні особливості, її рефлекси та потреби. Особливого значення серед дитячих рефлексів А.Лай надавав інстинкту боротьби, розвиток якого допоміг людині зайняти місце “господаря світу”.
Відповідно до концепції А.Лая, сформульованої ним у роботі “ Експериментальна дидактика ”, характер засвоєння учнями знань залежить від психолого-фізіологічних особливостей дітей.
Однією з провідних ідей А.Лая була заміна школи навчання школою дії. В основу цієї ідеї, сформульованої, зокрема, у роботі “ Школа дії ”, була покладена теза про єдність сприйняття, мисленнєвої переробки сприйнятого і відповідних зовнішніх реакцій як основних елементів навчального процесу. Головне місце у цій тріаді – сприйняття, переробка, вираз – А.Лай відводив третьому компоненту, який власне і являє собою діяльність, змістом якої є пристосування дитини до оточуючих умов життя.
Суттєвим внеском у вивчення фізіологічних та психологічних закономірностей розвитку дитячого організму стала діяльність представника французької школи експериментальної педагогіки та психології Альфреда Біне. Він виступав проти абсолютизації слова учителя як засобу навчання, за перетворення учня у активного учасника власної освіти. Як і абсолютна більшість представників експериментальної педагогіки, А.Біне дотримувався біологізаторських підходів до визначення сутності та шляхів розвитку дитячої природи. Виховний процес, на його думку, треба будувати спираючись, перш за все, на природжені якості дитини. Соціальний же фактор розглядався спрощено, йому не приділялось достатньо уваги.
Ідея вивчення дитячої природи, навчання за “ центрамиінтересів ” дитини були покладені в основу педагогічної теорії та практики бельгійського педагога Овіда Декролі.
У 1907 році О.Декролі заснував у Брюсселі навчальний заклад “ Школа для життя, через життя ”, що став широко відомим як у країні, так і за її межами, і слугував взірцем для наслідування. О.Декролі критично ставився до практики традиційних шкіл, які не враховували у достатній мірі ні дитячих інтересів, ні їх еволюції, ні особливостей дитячого мислення, ні активної природи дитини.
Ідея О.Декролі полягала у необхідності побудови навчання на основі “ центрів інтересів ” дитини. Він вважав, що основними потребами дітей є, по-перше, фізичні потреби у їжі, у захисті від несприятливого клімату, різних небезпек і ворогів, а по-друге, духовні – у солідарності, праці, відпочинку і самовдосконаленні.
Творцем теорії функціональноїпедагогіки став швейцарський психолог та педагог Едуар Клапаред – один з організаторів Педагогічного інституту ім.Ж.-Ж.Руссо у Женеві (1912) і журналу “ Архіви психології ”, що видається і понині починаючи з 1901 року. У концепції Е.Клапареда акцентується роль інтересу, мотивів, потреб у поведінці дитини. Ряд його робіт присвячений проблемам вироблення навчальних навичок, вольових якостей особистості, потреби у праці, питанням професійної орієнтації. Е.Клапаред розробив теорію гри, в якій, зокрема, розглядав її як засіб підвищення ефективності навчання, вирішення проблеми інтересів дітей і їх потреби у русі.
Прихильником ідей функціональної педагогіки був і один з лідерів нового виховання, швейцарський педагог Адольф Фер’єр. Його внеском у розвиток реформаторської педагогіки стала нова періодизація психічного розвитку дитини і її інтересів – від безсистемних до цілеспрямованих. Швейцарський педагог вважав, що школа повинна сприяти природному розвитку дитини, формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, у яких знання увійшли у їх “плоть і кров”, здатних застосувати ці знання на практиці.
А.Фер’єр узагальнив теоретичні основи діяльності одного з провідних типів експериментальних навчальних закладів, що виникли на межі ХІХ– ХХ століть – нових шкіл. Його зусиллями у 1899 році у Женеві було створено теоретичний та методичний центр цього реформаторського руху – Інтернаціональне бюро нових шкіл.
Близькою до концепції вільного виховання була педагогікаособистості. Її засновники – Е.Вебер, Г.Гаудіг, Ф.Гансберг, Е.Лінде, Г.Шаррельман виступали з критикою традиційної школи з її жорсткою регламентацією діяльності учителя та учнів. Школа, на думку представників педагогіки особистості, повинна стати трудовим товариством дітей, які за допомогою учителя висувають перед собою конкретні цілі і шукають шляхів їх досягнення. Педагогічне керівництво у такій школі має максимально тактовний, дружній характер і сприймається як співробітництво рівних. Учитель не повинен здійснювати попереднього планування своєї діяльності і дотримуватись продуманої заздалегідь методики. Головне у навчальному процесі – вільна творчість учителя, що є результатом його педагогічної інтуїції.
Завданням школи ідеологи педагогіки особистості вважали вільний духовний розвиток дитини, формування у неї радісного світосприйняття. У зв’язку з цим особливо великого значення надавалося самостійним творчим роботам учнів.
Ще однією ідеєю, що продовжувала перебувати в центрі уваги у колах педагогів-реформаторів у англомовних країнах у 20–30-х рр. ХХст., став педоцентризм. Англійський вчений Д.Адамс, американські – Х.Рагг та А.Шумахер головними принципами шкільного навчання вважали свободу на противагу авторитарному контролю, дитячу ініціативу на противагу ініціативі учителя, інтерес дитини як головний критерій при створенні шкільних програм.
Керуючись ідеями педоцентризму, англійські педагоги А.Нейл і Б.Рассел розробили програму перетворення школи у вільний демократичний навчально-виховний заклад. Ця програма втілювалась А.Нейлом у школі, створеній ним у Саммерхілі у 1924 р.
Гаслом цієї школи стала ідея “абсолютної свободи” учнів. Відвідування занять із загальноосвітніх дисциплін не було обов'язковим, учням дозволялось обирати факультативи за інтересами: курс для підготовки до коледжу, спорт, мистецтво, трудове навчання. Проте дуже швидко “абсолютна свобода” прийшла у невідповідність з реальними вимогами часу: необхідністю набуття системи наукових знань для підготовки до життя. Самі учні стали вимагати введення обов'язкового відвідування занять, оскільки “свобода” у цьому питанні заважала всім, навіть тим, хто нею безпосередньо не користувався, просуватися вперед в оволодінні навчальним матеріалом в оптимальному темпі. Основна мета діяльності школи Саммерхіл була сформульована як формування соціально активної особистості. Особлива увага приділялась і шкільному самоврядуванню, оскільки без нього, як вважав А.Нейл, школа не може вважатися прогресивною.
Таким чином, з кінця ХІХ ст. до другої світової війни у зарубіжній педагогіці сформувались педагогічні течії, концепції, які стали основою суттєвого реформування шкільної освіти і виховання на засадах гуманізму, обов’язкового трудового навчання, урахування інтересів дитини як основи побудови навчальних програм та методики навчання, заохочення самостійності, творчості, ініціативи особистості в навчальному процесі.
