Тема 11. Філософія пізнання

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з проблемами та методологією філософії пізнання.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Природа та структура пізнавальної діяльності.

2. Проблема істини в теорії пізнання.

3. Методи наукового пізнання.

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є пе­ретворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кін­цевою метою - досягнення істини. Предмет теорії пізнання - знання в ціло­му, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формуван­ня об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Прак­тика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт - це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільст­ва, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потріб­но розуміти людину як соціально-історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логіч­ний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання – все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкта і об'єкта має опо­середкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання - чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання - емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття –це відображення за допомогою органів чуття окремих властивос­тей, певних сторін речей. Сприйняття –це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення – це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відо­браження не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи - це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об’єктом, раціональне - відображає загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що недається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивос­ті. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття – форми мислення, що відобража­ють загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, ре­алізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоре­тичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища – це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність – ос­нова відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знан­ня є відображенням явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків пред­мету. Одиниця емпіричного знання - факт. Теоретичне знання є відобра­женням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основ­ним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в сві­домості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте в нашому знанні завжди є певна невідпо­відність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумов­лено нескінченністю самого об'єкта пізнання, по-друге – наявністю в об'єк­тивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знан­ням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому – суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отрима­ти об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом; її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, «є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню». Істина є нескінченним проце­сом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт роз­виває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пі­знанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остато­чне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростов­ність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безпереч­ним надбанням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, неви­черпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, во­на є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, від­носною. Процес пізнання істини - постійна боротьба за подолання обмеже­ності людських можливостей досягнення істини.

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пі­знання мають об'єктивний характер, осно­вою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософ­ське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (фор­малізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математичної індукції, у космології – метод радіоактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, еко­номічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істотних ознак характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.

Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поширення спіль­них ознак предметів на всі якості предмета даної множини. Внаслідок узагальнен­ня відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз – мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і мо­жливостей предмету. Синтез - зворотний процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджува­ного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного – метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого дійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умови­водів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження - метод вивчення ознак і відношень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент - метод вивчення предметів і явищ, у якому людина ак­тивно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналогії і моделювання - методи, що ґрунтуються на перене­сенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта, на інший об'єкт, менш вивчений.

Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обґрунтованого передбачення певних закономірнос­тей або причини, яка викликає певний факт або явище.

Метод екстраполяції – метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до першиху певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи - дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхід­ний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статисти­чні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх мно­жини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на дослідженні матеріаль­них утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість еле­ментів.

Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, ма­тематична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.