Тема 15: Суспільство і природа

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям суспільства, природи, їх складовими та взаємодією.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Найважливіші характеристики складових географічної оболонки.

2. Антропосфера, соціосфера, біотехносфера. Географічне середовище.

3. Народонаселення – передумова та суб’єкт історичного процесу.

4. Сім’я. Функції сім’ї.

5. Історичні типи відтворення населення. Закон Мальтуса.

Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Адже і суспільство, і природа є об'єктами дослідження багатьох наук.

Що являють собою суспільство і природа? Поняття природа в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому умінні природа це частина світу, яка, умовно, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство.

Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матеріального руху - соціальна.

З виникненням життя сформувалась частина плане­ти Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взає­модії живої і неживої матерії. Багато таємничого і за­гадкового є в історії розвитку життя на Землі, але неза­перечним є те, що людина — частина природи.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя лю­дини, джерелом ресурсів, що використовуються у вироб­ництві, одночасно вона є і середовищем існування су­спільства. Єдність суспільства і природи обумовлюєть­ся процесом матеріального виробництва.

Людина, суспільство і природа не є тотожними, а специ­фічні частини матеріального світу. Природа й істо­рія є двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від інших природних істот, людина — не просто природна істота, а істота, яка існує для самої себе.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему «суспільство — природа» яка функціонує з того часу, коли з'явилася людина властивим їй практичним способом ставлення до природи. Система "суспільство — природа" передбачає знання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система могла зберегти при одночасному та цілеспрямованому розвитку обох елементів – природи і суспільства.

Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство— природа", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є тим явищем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з органічними і неорганічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.

Літосфера — верхня тверда оболонка земної кулі, до складу якої входить земна кора та верхня частина мантії. Внаслідок впли­ву атмосфери та живих організмів на літосферу виник родючий поверхневий шар земної кори — грунт, який використовується людиною в практичній діяльності, сільськогосподарському виробництві. Дія людини спрямована і на глибокі шари літосфери — надра, які вхідні для забезпечення сировиною різних галузей промисловості.

Атмосфера —це газоподібна оболонка Землі. Майже 75% її маси зосереджено у нижньому 10-кілометровому шарі, тобто у межах біосфери.

Гідросфера – сукупність вод планети, переривчаста водна оболонка Землі між атмосферою і земною корою. Океани, озера, річки, підземні води та льодові покриви вкривають майже 71% земної поверхні. Гідросфера є досить рухливим елементом географічної оболонки. Вода в природі переходить з одного стану в інший і здійснює кругообіг та циркуляцію.

Біосфера – це сфера існування живої речовини, найскладніша природна підсистема географічної оболонки. Термін "гідросфера" вперше застосував австрійський геолог Є. Зюсс (1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям.

За даними науки, життя на нашій планеті зароди­лось в океані 2,5-3 млрд. років тому. З появою життя на Землі між органічним світом і неорганічною мате­рією встановився тісний взаємозв'язок, основу якого
становило одержання організмами поживних речовин з неживої речовини. Живі організми справляли активний вплив на всі оболонки планети, склад атмосфери, гідросфери і літосфери, що сприяло накопиченню органічного матеріалу і створенню родючого поверхнево
шару. Таким чином, біосфера формувалась і перетворювалась під впливом живої речовини.

Біосфера ніколи не перебувала в статистичному стані: рослини, тварини, біогеоценози поступово еволюціонували, змінювали свою структуру.

З появою людини в історії біосфери розпочався новий період. Об'єднавшись у групи, роди і племена, застосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до умов природного середовища. Коли біологічні механізми пристосовувалися до нових природних умов виявлялись недостатніми, включалися соціальні механізми, тобто людина змінювала природу у відповідності зі своїми потре­бами. В системі "суспільство — природа" з'явилася нова сила - антропогенний фактор. Як бачимо, тема "суспільство — природа" дуже складна в струк­турному відношенні. Досліджуючи цю систему, необхідно брати до уваги не тільки різноманітні зв'язки і взаємодії між її елементами, а й вплив однієї взаємодії на іншу. Для визначення тенденцій подальшого розвитку си­стеми "суспільство - природа" важливе значення мають особливості суперечностей, що виникають всередині системи внаслідок взаємодії її елементів. Суперечності між суспільством і природою виникають з появою людини і зумовлені двояким ставленням людини до природи. По-перше, людина є частиною природи і не тільки біологічною, а й соціальною істотою, виразником інтересів суспільства. По-друге, людина протистоїть середовищу, відповідно до своїх потреб змінює його разом з іншими людьми. А тому в системі суспільних відносин людина виступає і як елемент продуктивних сил, і як сила природи.

Однією з суперечностей у системі "суспільство — природа" є наявність безмежних потреб розвитку суспільства і обмежених можливостей біосфери. В процесі екологічної взаємодії суспільства й природи завжди виникають і будуть виникати суперечності які потребують нових підходів та нових способів вирішення. Всі ці суперечності органічно пов'язані з економічними, соціальними і політичними процесами.

Враховуючи, що основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, частина науковців розрізняють етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів. Виходячи з цього, виділяються три найважливіші етапи взаємодії суспільства і природи: перший — ручного, або інструментального, виробниц­тва; другий — машинного виробництва; третій - авто­матизованого виробництва.

Інші дослідники розглядають історію розвитку взає­модії суспільства і природи як історію поступового знят­тя природних обмежень у зростанні потоків речовини та енергії від природного середовища до суспільства на основі зростання й ефективного використання знань. На підставі цього перший етап в історії взаємодії при­роди і суспільства характеризується тим, що виробниц­тво функціонує на природній енергетичній основі. Дру­гий — пов'язується з промисловою революцією XVIII— XIX ст., тобто з переходом до штучного виробництва енергії. Третій етап охоплює науково-технічну револю­цію. Подолання внутрішніх обмежень у зростанні по­токів речовини і енергії у розвитку виробництва при­звело до значного розширення масштабів впливу суспіль­ства на природу.

Частина дослідників в основу періодизації і взаємодії суспільства та природи кладуть поділ суспіль на п'ять суспільно-економічних формацій. Певного ширення набула точка зору, згідно з якою історію взаємодії суспільства і природи поділяють на 4 періоди:

1) привласнення,

2) аграрний,

3) індустріальний,

4) ноосферний.

Як бачимо, періодизація історії взаємодії суспільства та природи, назва етапів і їх кількість зумовлюються ви­хідними принципами, що кладуться в основу періодизації.

Основні періоди та етапи взаємодії суспільства та природи:

1) Біогенний;

2) Техногенний;

3) Ноогенний.

Характерною ознакою першого періоду була домінуюча роль біотичних факторів, що дає підстави називати цей період біогенним і адаптаційним.

В другий період відбулася докорінна зміна характеру впливу людей на природу.

Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, вдо­сконалення засобів виробництва, сприяючи тим самим зростанню населення і виникненню найпростіших форм суспільно-політичної організації.

Поступово кам'яні знаряддя праці замінювались металевими. Проводилась селекція домашніх тварин і культурних рослин.

Землеробство перетворилося в основне заняття лю­дини. Впроваджується нова для того часу техніка, на­самперед знаряддя обробітку ґрунту і збирання вро­жаю. Люди почали здійснювати цілеспрямований вплив на природне середовище.

Впровадження більш досконалих знарядь праці знач­
но підвищило її продуктивність. Відбувається диференціація суспільства на
різні групи за майновим статусом. Техногенна революція в способі виробництва призводить до виникнення класового суспільства.

Третій період – ноогенний.

Доцільно розрізняти два поняття ноосфери. В одному випадку поняття ноосфери розглядається як сфера виникнення й існування розуму, що дійсно виникає з біосфери. В другому випадку термін ноосфера характеризує виникнення такої сфери взаємодії суспільства і природи, у якій домінуюча роль належить розуму, діяльності людини. Розум, праця, діяльність людини пере­борюються в найбільший геологічний фактор. Ноосфера включає географічне середовище, геосферу, біо­сферу і людську діяльність, людський розум у всіх фор­мах його вияву: будівлі, дороги, телезв'язок, виробницт­во і обмін товарів, транспортний зв'язок, різні види електростанцій, зброї, втручання у такі процеси, завдяки яким утримується рівновага самої природи. Людина, а точніше людство, сьогодні уже так впливає на біосферу своєю діяльністю, що сама собою без участі розуму, без цілеспрямованих і послідовних зусиль з боку людства (держав, організацій, активів, рухів, партій) рівновага цій сфері не може підтримуватись.

Це означає, що людство, аби забезпечити умови свого існування, зобов'язане прораховувати і передбачати наслідки своїх дій, свого впливу як на природу, навколишнє середовище, так і на свою власну природу. Нинішня антропологічна діяльність людства може порушити той стан природи, який дає змогу людям жити. Подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом людини, або цивілізація зникне з її поверхні.

Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття географічного середовища. Людина живе на Землі в межах тоненької сфери, саме тут вона реалізує свої творчі сили. Ця зона називається географічним середовищем. Географічне середовище — це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на даному етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя і які, таким чином, є необхідними умовами існування розвитку суспільства. До географічного середовища належать земна кора із корисними копалинами, ґрунти, луки, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи дороги, села, міста, нижня частина атмосфери.

Із розвитком суспільства гео­графічне середовище розширюється, до його складу за­лучаються дно океанів, Північний і Південний полюси, різноманітні родовища, космічний простір тощо. Змі­нюється і його роль у житті людини.

На перших етапах розвитку суспільства важливе значення мали багатий рослинний і тваринний світ, ро­дючість ґрунтів, сприятливий для життя людини клімат, багато інших важливих складових. Навіть життя як явище природи могло виникнути лише за спри­ятливих умов. У подальшому географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства

Із розвитком суспільства географічне середовище не тільки

розширюється (територіально) у просторі, а якісно змінюється, зокрема створюється нова природа, нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методам селекції), великі площі земної поверхні займають культурні насадження (сади, парки, ліси), створюються н міста, дороги, річки, озера тощо. Таким чином, людина постійно змінює і вдосконалює географічне середовище у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Закономірно, що і географічне середовище суттєво впливає на саму людину. Умови життя формують стиль і спосіб життя людей, їхню психологію, звичаї, традиції, одяг, специфіку харчування.

На ранніх етапах розвитку суспільства географічне

середовище відігравало провідну роль. Із розвитком виробництва, культури все більшого значення набував стан економіки, виробництва, науки, техніки, освіти, культури в цілому. Французький філософ-просвітитель Шарль Монтеск'є (1689 – 1755) - засновник географічного детермінізму як окремого напрямку в розвитку філософської думки. Він висунув ідею про провідну роль географічного середовища, зокрема клімату в житті людей, культурі й історії.

Яке місце належить ідеям географічного детермініз­му в історії розвитку філософської думки? Незважаю­чи на однобічність, тривалий час — аж до XIX ст. - такі концепції були прогресивними. Вони формували матеріалістичний світогляд, виступали проти містифі­кації історії з боку релігійних та інших ідеалістичних філософських систем. Із виникненням матеріалістич­них вчень про суспільство актуальність концепцій гео­графічного детермінізму втрачає свою гостроту. Але з часом ці ідеї були відроджені, дещо по-іншому витлума­чені й активно використовуються як науковцями, так і політиками.

Геополітика — це політична доктрина, яка абсолю­тизує роль географічного середовища у житті держави. Історично вона виникла як спроба дати "теоретичне обґрунтування загарбницької політики окремих держав, посилання на життєву "необхідність" приєднати до своїх земель певну територію сусідніх держав, чи здобути вихід до моря, океану або оволодіти шельфом моря чи океану - завоювати певні шляхи сполучення тощо. Аргументація для виправдання таких дій завжди знаходилась. Один із теоретичних засновників геополітики німецький географ і етнограф Фрідріх Ратцель. Він розглядав народи (держави) як живі організми, які, щоб жити, розмножуватись, мусять вести боротьбу за "життєвий простір". Саме він обґрунтував роль географічного середовища у житті народу до рівня абсолютної цінності.

За існування Радянського Союзу саме поняття "геополітика" тлумачилось як буржуазне реакційне вчення, політична доктрина певних кіл, що намагаються використати ідеї геогра­фічного детермінізму з метою виправдання загарбниць­ких воєн або перегляду кордонів, встановлених після другої світової війни. Із розпадом Радянського Союзу і створенням нових незалежних держав ставлення з боку політиків до цього поняття набули широкого вжитку в інформаційному полі. Тепер цей термін широко використовується у сучасній політичній термінології для позначення будь-якої політики, пов'язаної вирішенням головним чином територіальних питань. Тобто він поступово позбавився суто негативного змісту, набуває нейтрального змісту.

Поряд із природним середовищем суттєвим фактором розвитку суспільства є народонаселення. Цю сторону природи людини вивчає наука демографія. Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію, сім'ю, її склад, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення за віковими, статевими та іншими ознаками.

Об'єкт дослідження демографії — демографічна система, до складу якої входять люди і демографічні відносини. Демографічні відносини— це ті відносини, в які вступають люди у багатогранному процесі відтворення населення. Це суто робоче понятя, воно означає створення сім'ї, народження, міграцію, шлюбні відносини, взаємовідносини між поколіннями тощо. Філософське бачення цієї системи сукупності відносин полягає у тому, що демографічна система, по-перше, внутрішньо спрямована на самозбереження, самовідтворення, і, по-друге, це - цілісність, динамічна тема, яка змінюється з історичним розвитком су­спільства. Найважливіший показник стану народонаселення - народжуваність.

Поряд із коефіцієнтом народжуваності важливим показником стану демографічної системи є характеристика типу відтворення населення. Це постійне оновлення поколінь. Однак мало бути здатною чи здатним фізич­но народити дитину. Важливо, якою буде ця дитина: здоровою чи хворою, здатною до високого фізичного, інтелектуального і духовного розвитку чи ні. Суспіль­ство не може бути байдужим до цих питань. Добре ві­домо, що як у занадто ранньому, так і у пізньому віці матері збільшується кількість народжень із патологіч­ними відхиленнями. Це означає, що суспільство, держа­ва, політики, громадськість не можуть нехтувати такими питаннями, зобов'язані піклуватись про створення найбільш сприятливих умов для народження дітей саме у оптимальному віці.

Причини зниження народжуваності вбачають декілька концепцій:

1) те­орія "перешкод";

2) теорія зміни ціннісних орієнтацій;

3) теорія витіснення потреби у дітях;

4) інтегративна теорія або теорія народжуваності як адаптивної реакції сім'ї до всієї сукупності умов життя людей.

Проблема забезпечення високого якісного стану населення може бути вирішена шляхом створення умов для відтворення фізично здорового населення, отримання належної освіти, професії, відповід­ної кваліфікації тощо. Є й інші підходи. Існують концепції про високоякісні, культуротворчі раси (нації, класи, страти) й низькоякісні. Прихильники таких концепцій вбачають основне завдання держави у забезпеченні високого рівня відтворення саме "високоякісних" рас, націй, класів, (оскільки тільки вони можуть забезпечити прогрес людства) і стримуванні відтворення неповноцінних рас і націй, недопущенні змішування різних рас і націй, щоб запобігти генетичному забрудненню. Сучасна наука заперечує теорії расової нерівності як безпідставні, але вони мають своїх прихильників.

Ніхто у державі не планує і належним чином не жде народження конкретної дитини, окрім самої ма­тері, не розраховує бажаних чи можливих якостей очі­куваної людини (дитини). Державою майже нічого не робиться, щоб ця дитина народилась найкращою або, принаймні, нормальною.

Ми далекі від ідеї поставити відтворення населення на однозначну, селекційно чітко сплановану - а це озна­чає жорстку основу, як уявляли собі цю сторону життя наприклад, ще Платон, а пізніше Томас Мор, Томазо Кампанелла. Безперечно, народження дитини має залишатись таїнством, недоторканим і вільним від будь-якого зовнішнього диктату. Але сьогодні держава, суспільство не можуть не турбуватись про стан здоров’я жінки, яка має народжувати дітей. Жінка має народжу вати дітей у період найбільшого розквіту фізичних духовних сил. Те ж стосується і чоловіків — потенціальних батьків. Потрібно, щоб чоловік і жінка — батьки майбутньої дитини — були насамперед генетично сумісні, а краще було 6, якби вони були сумісні також психологічно, економічно, соціально, за рівнем культури, знань, емоційного розвитку. Навіть у фізично здорового чоловіка і жінки для народження здорової дитини, мають бути відповідні умови і належний стан.

Тривалий час у розвитку людства, питання вирішувались, так би мовити, самі собою.За таку байдужість до народження дітей суспіль­ство розплачується здоров'ям цих дітей, їхніми доля­ми. Саме тут причини зростання кількості народжених дітей з відхиленнями у фізичному і розумовому розвитку.

Сім'я — це одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має фундаментальне значення як для індивіда, особистості, так і для суспільства. Сім'я – це така спільнота людей, яка спирається на шлюбний союз на родинні зв'язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми, між іншими членами сім'ї, які живуть разом і спільно ведуть господарство. Широко відоме визначення сім'ї як економічної клітини чи осередку суспільства. Спільність господарства, економічна об'єднаність, справді, є важливою складовою сім'ї. Але економічні інтересні відносини не вичерпують усього багатства сімейних зв'яз­ків і, наважимось стверджувати, в сучасних умовах у розвинутих країнах, коли чоловік і жінка досягають високого рівня економічної незалежності, економічні зв'язки перестають бути провідною стороною життя сім'ї. Добре відомі випадки, коли до шлюбу вступають люди, здатні самостійно забезпечити економічну сторо­ну свого життя. Не тільки економічні зв'язки об'єдну­ють людей у сім'ю, принаймні, не в першу чергу.

Життя сім'ї — це дуже складні і різноманітні про­цеси або сторони життя людини: біологічні, економічні, моральні, правові, психологічні, естетичні, релігійні тощо. Функції сім’ї:

1. Сім'я дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини: народження дитини, догляд за нею, виховання, навчання. Сім'я здійснює своєрідне накопичення, перерозподіл і передачу наступним поколінням досвіду, знань, навичок найнеобхідніших для трудової діяльності і взаємодії із навколишнім середовищем, спілкування і співпраці з іншими людьми.

2. Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це найбільш надійний духовний притулок особи. Сім'я, дім — це те місце, те коло значимих людей, де кожного з нас чекають, люблять, готові зрозуміти і допомогти, де є однодумці, де панують взаємоповага, взаємна моральна і пра­вова відповідальність. Це певна сукупність людей, які живуть одне для одного, які віддають своє життя одне одному і життя яких не просто спільне, а значною мірою єдине. Чоловік і дружина живуть одним життям. Жит­тя матері і батька — це істотна частка життя дітей. Причому і матеріального, і економічного, і духовного.

3. Сім'я — це не тільки досконала форма органі­зації спільного життя людей, це також один із найваго­міших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може реалі­зувати свої потенції і задатки в сфері матеріального виробництва, в науці, мистецтві, підприємливості тощо, є бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути хорошим сином, онуком, братом тощо — це теж особистісні якості і важливі складові життя людини. І людина, природно, прагне до цього. Сім'я — це не тільки суспільна, а й особистісна цінність. Без сім'ї особа не може повною мірою реалізувати свою природу, особистісні якості і не може повною мірою бути щасливою.

Як відомо, тривалий час взаємовідносини у суспільств між членами різних спільнот людей визначались їхніми майновим статусом, володінням власністю. У зв'язку з цим і характер зв'язків значною мірою визначався наявністю приватної власності, матеріальною вигодою. Звідси шлюби "за розрахунками". Із розвит­ком суспільства, зростанням економічної незалежності чоловіків і жінок такі кон'юнктурні сто­сунки поступаються місцем істинно людським, заснова­ним на коханні, повазі і високих духовних цінностях. Це дає змогу стверджувати, що сім'я прогресує як в економічному, так і в моральному та правовому аспек­тах. Сім'я все більше перетворюється в інститут гармо­нійного поєднання чоловіка, жінки та їхніх дітей.

Урбанізація, міграційні проце­си, можливість швидкого переміщення як у межах краї­ни, так і за її кордонами, майже повна анонімність особистісного життя людини у місті, радикальні і практич­но постійні зміни у виробництві внаслідок НТП, вплив масової культури, агресивної реклами, послаблення дії на життя людини релігійних норм, кризові ситуації у розвитку суспільства — все це не сприяє зміцненню сім'ї. Багато людей не витримують та­ких навантажень. Це призводить до різноманітних зривів, розладу сімейного життя, зрад, розлучень. Але все це не заперечує абсолютної цінності сім'ї, від­сутності їй альтернатив, та її постійного сходження н більш високий рівень розвитку.

Розрізняють три основні історичні типи відтворення населення.

1.Архаїчний. Притаманний родовому суспільству. Вважається, що кількість народжуваних дітей тут не регулювалась, формувалась стихійно.

2 .Традиційний. Притаманний докапіталістичним, аграрним суспільствам. Кількість народжуваних дітей регулювалася нормами традицій. Кожне нове покоління у сімейному житті дотримувалось тра­дицій батьків і дідів.

3. Сучасний, або раціональний, тип відтворення на­селення. Склався і домінує в економічно розвинутих раїнах. Кількість народжених дітей у сім'ї визначаєть­ся свідомим і вільним вибором батьків, раціональною нормою.

У XVIII ст. відомий ан­глійський економіст і священик Томас Мальтус (1766-1833 рр.) у своїй праці "Досвід про закон народонасе­лення..." (1798) змалював драматичну ситуацію, що піз­ніше дістала назву демографічної проблеми. Дослі­джуючи взаємовідносини між людиною і природою, він відкрив "вічний закон", за яким народонаселення зав­жди зростає у геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування — в арифметичній, внаслідок чого виникає "абсолютне перенаселення". Цей процес фа­тально невідворотний, і ніякі благодійні заходи не мо­жуть допомогти страждаючому людству. Будь-яка до­помога не тільки не знімає причини перенаселення, на­впаки, поглиблює катастрофічні наслідки.

За оцінками сучасних вчених, Земля може забезпе­чити ресурсами, необхідними для життя 60 млрд. чо­ловік. Однак, проблем тут не бракує. Вони виникають уже на рівні вибору методик для розрахунків. Це, по-перше. По-друге, такий рівень продуктивності вироб­ництва можливий за умов повного використання мож­ливостей сучасних технологій, високого рівня співпраці різних країн, певного управління цим процесом з боку одного уряду чи громадського центру. Іншими словами, можливість забезпечити засобами життя 60 млрд. чоло­вік є. Але вона абстрактна. У зв'язку з цим уряди багатьох країн, громадські організації, позаурядові нау­кові центри напружено працюють над пошуками шляхів гармонізації взаємовідносин між людиною, суспільством і природою.

Щоб спрямувати розвиток суспільства в оптимальне русло, А.Печчеї визначив 6 провідних завдань-цілей:

1. Зовнішні межі. Продуктивні можливості Землі -
не безмежні, їх необхідно берегти, раціонально викорис­товувати. Завдання орієнтує людство на бережливе став­лення до природи, її ресурсів.

2. Внутрішні межі. Орієнтація на внутрішні мож­ливості людини (розумові., фізичні, психічні). Необхід­но завантажувати людину збалансовано, а не виснажу­вати її надзавданнями.

3. Культурна спадкоємність. Необхідно рятувати культурні цінності народів як основу їхнього життя. Подальший розвиток народів можливий лише через перетворення загальнолюдських надбань у принцип світового економічного порядку і стратегії розвитку.

4. Об'єднання міжнародних зусиль у вирішенні міжнародних проблем. (Для цього необхідно створити відповідні міжнародні структури.)

5. Людське житло. Оптимально розселити людей по земній кулі.

6. Виробнича система. Людство має бути зорієнто­ване на створення вивіреної у масштабах цивілізації єдиної економічної системи.

Здійснення оптимальної демо­графічної політики сьогодні істотно відрізняється від традиційних уявлень про достатність природних ме­ханізмів регулювання народжуваності. Стало абсолют­но очевидним, що демографічний контроль і розумне регулювання народонаселення мають бути науково і морально обґрунтованими. Це вимагає від суспільства організаційної і виховної роботи, поступової і послідовної зміни стереотипів поведінки в системі пра­вових, виробничих, сімейно-шлюбних відносин. Забез­печення умов для відтворення генетично, фізично і ду­ховно здорової людини - завдання надзвичайно важ­ливе, не менш важливе, ніж забезпечення умов для збе­реження навколишнього середовища.