Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


“ема 6: ™вропейська класична ф≥лософ≥€ Ќового часу ≥ епохи ѕросв≥тництва (XVII-XVIII стол≥ть)




ћета:

- ѕ≥знавальна: ознайомитис€ з основними пон€тт€ми, тенденц≥€ми, п≥дходами, €к≥ ≥снували у ф≥лософ≥њ Ќового часу ≥ ѕросв≥тництва.

- ¬иховна: виховати висококультурну особист≥сть.

- –озвиваюча: розвити п≥знавальн≥ процеси (п≥знавально-псих≥чн≥ процеси: памТ€ть, абстрактне мисленн€, у€ва, увага).

ѕлан лекц≥њ:

1. ќсобливост≥ ф≥лософ≥њ Ќового часу.

2. –ац≥онал≥зм та емп≥ризм у теор≥њ п≥знанн€ Ќового часу.

3. ‘≥лософ≥€ епохи ѕросв≥тництва.

ѕер≥одом Ќового часу (’VII ст.) розпочинаЇтьс€ класична ф≥лософ≥€, њњ основними представниками Ї ‘.Ѕекон, –.ƒекарт, √.√обс, Ѕ.—п≥ноза, ƒж.Ћок, √.Ћейбн≥ц, ƒж.Ѕеркл≥, ƒ.ём, Ѕ.ѕаскаль.

Ќаприк≥нц≥ XVII-XVIII ст. в ™вроп≥ поширюЇтьс€ просв≥тницький ≥дейний рух. ‘≥лософ≥€ епохи ѕросв≥тництва XVIII ст. представлена ≥менами ¬ольтера, ∆.-∆. –уссо, ћонтескТЇ, ƒ.ƒ≥дро, ѕ.√ольбаха, ∆.Ћаметр≥,  .√ельвец≥€, ≤.√ердера, √.Ћес≥нга та ≥н.

Ќаука ≥ проблема п≥знанн€ (гносеолог≥€, лог≥ка, методолог≥€) утворюють €дро вс≥Їњ ф≥лософськоњ проблематики класичноњ ф≥лософ≥њ. ≤дейним джерелом класичноњ ф≥лософ≥њ стали антична ф≥лософ≥€ ≥ христи€нське вченн€, а завершенн€ критичноњ спр€мованост≥ в головн≥й ≥дењ класичноњ ф≥лософ≥њ XVII-XIX ст. Ц ≥дењ рац≥онального пануванн€ людини над природою ≥ сусп≥льством. ќсновною рисою Ївропейськоњ класичноњ ф≥лософ≥њ стаЇ рац≥онал≥зм €к загально св≥тогл€дна позиц≥€. Ќаука проголошуЇтьс€ вищою формою теоретичного знанн€, а розум Ц верховною ≥нстанц≥Їю ≥ головним авторитетом.

‘≥лософ≥€ Ќового часу, €кою розпочинаЇтьс€ пер≥од зах≥дноЇвропейськоњ класики, маЇ своњ особливост≥. XVII ст. визначаЇтьс€ в ≥стор≥њ €к пер≥од промислового перевороту, повТ€заного з виникненн€м машинного виробництва, ≥ €к час науковоњ революц≥њ.

Ќаука, що приходить на зм≥ну в≥р≥ ≥ рел≥г≥њ, починаЇ дом≥нувати у культур≥ ≥ стаЇ основним предметом ф≥лософських досл≥джень новочасноњ ф≥лософ≥њ XVIIст. якщо в центр≥ проблематики схоластичноњ ф≥лософ≥њ була проблема сп≥вв≥дношенн€ в≥ри ≥ розуму, то в Ќовий час Ц розуму ≥ природи, проблема ос€гнена людиною законом≥рностей природи ≥ можливост≥ рац≥онального пануванн€ над нею.

‘≥лософ≥€ XVII ст. осмислюЇ новий образ природи людини, що утверджуЇтьс€ в культур≥ того часу. якщо ренесансне в≥дношенн€ до природи було переважно художн≥м, нав≥ть п≥знанн€ розум≥лос€ €к спогл€данн€ природних таЇмниць, то в XVII ст. природа позбавл€Їтьс€ божественного сенсу ≥ перетворюЇтьс€ на обТЇкт корисних нам≥р≥в ≥ ц≥лей, нав≥ть на обТЇкт насильства з боку людини. ¬≥днин≥ головна мета щодо природи Ц пануванн€ над нею, поставити природу на службу людським потребам. ѕеремагаЇ установка на прагматичн≥ ц≥нност≥, на дос€гненн€ усп≥ху ≥ влади. ћетою п≥знанн€ стаЇ вже не мудр≥сть, а оволод≥нн€ природою, Ђ«нанн€ Ц силаї.

ќсоблив≥стю ф≥лософ≥њ XVII ст. стаЇ механ≥стичний п≥дх≥д до розум≥нн€ св≥ту ≥ людини. ¬≥н утверджуЇтьс€ завд€ки ньютон≥вськ≥й механ≥ц≥ Ц теор≥њ, на той час зразковоњ ≥ бездоганноњ €к в емп≥ричному, так ≥ в математичному план≥. «давалос€, що розгадку великого задуму всесв≥ту знайдено; природа ви€вилас€ досконалим образом впор€дкованим механ≥змом, €кий п≥дпор€дкований математичним законам ≥ доступний науковому п≥знанню. ¬сесв≥т складаЇтьс€ з матер≥альних частинок, що рухаютьс€ у неск≥нченному простор≥.

«м≥нюЇтьс€ ≥ баченн€ рол≥ “ворц€. ѕор€д з пантењзмом (ототожненн€м Ѕога ≥ природи) поширюЇтьс€ концепц≥€ дењзму, де Ѕог у€вл€Їтьс€ великим математиком, арх≥тектором св≥тобудови. —творюючи св≥т, Ѕог визначаЇ механ≥стичн≥ закони його руху, але п≥сл€ того в≥н вже не втручаЇтьс€ у природн≥ под≥њ, система ≥снуЇ ≥ рухаЇтьс€ сама по соб≥, в≥дносно незалежно в≥д “ворц€.

Ћюдина у механ≥стичн≥й картин≥ св≥ту розум≥Їтьс€ €к частина, фрагмент природного механ≥зму, ≥ тому вона абсолютно залежна в≥д ф≥зичних закон≥в, п≥дкорена жорсткому ≥ незламному причинному пор€дку природи. Ѕ≥льше того, сам≥ люди починають розгл€датис€ €к певн≥ механ≥зми, автомати. ћехан≥цизм Ї не т≥льки спрощеним, а тому ≥ спотвореним баченн€м складних св≥тогл€дних проблем, в≥н веде до дегуман≥зац≥њ самоњ ф≥лософ≥њ. якщо епоха —ередньов≥чч€ ≥ ¬≥дродженн€ п≥дносили людину (хоча ≥ по р≥зному), розгл€даючи њњ €к Ђобраз ≥ подобу Ѕожуї, €к Ђв≥нець твор≥нн€ї, то ф≥лософ≥€ Ќового часу зводить њњ до механ≥зму, машини, автомату. ‘≥лософ≥€ XVII ст. ви€вила свою неспроможн≥сть в розвТ€занн≥ проблеми людського ≥снуванн€. Ќайб≥льший внесок був зроблений нею в галуз≥ гносеолог≥њ ≥ методолог≥њ науки.

” центр≥ уваги ф≥лософ≥њ Ќового часу постало природознавство, а основною проблемою стала проблема методу науки, методу €кий би заперечував достов≥рн≥сть, обірунтован≥сть наукового знанн€. «начим≥сть ≥ гострота ц≥Їњ проблеми викликала по€ву двох основних напр€мк≥в в ф≥лософ≥њ XVII ст. Ц емп≥ризму ≥ рац≥онал≥зму.

ѕотр≥бно зазначити, що терм≥н Ђрац≥онал≥змї маЇ широке ≥ вузьке значенн€. ” широкому значенн≥ рац≥онал≥зм Ї певною св≥тогл€дною позиц≥Їю, в≥рою в людський розум, в силу, авторитет ≥ особливу роль науки в соц≥альному прогрес≥. ” такому значенн≥ рац≥онал≥зм притаманний вс≥й класичн≥й ф≥лософ≥њ. ѕротилежним йому пон€тт€м Ї Ђ≥ррац≥онал≥змї - запереченн€ ≥снуванн€ лог≥чного, законом≥рного початку у св≥т≥, запереченн€ або обмеженн€ можливостей розуму в п≥знанн≥. ≤ррац≥онал≥зм стаЇ пров≥дною рисою багатьох ф≥лософських вчень ’’ стол≥тт€, набувши назви Ђнекласичнихї. јле Ї б≥льш вузьке значенн€ терм≥ну Ђрац≥онал≥змї, воно стосуЇтьс€ лише одноњ з теоретично-п≥знавальних проблем, ≥ в цьому аспект≥ протилежним пон€тт€м тут виступаЇ Ђемп≥ризмї.

–ац≥онал≥зм та емп≥ризм розд≥л€Ї р≥зна позиц≥€ щодо рол≥ значимост≥ та теоретичноњ ц≥нност≥ чуттЇвого п≥знанн€ з його методами, з одного боку, ≥ лог≥чно-рац≥онального п≥знанн€ Ц з ≥ншого. ѕ≥знавальний процес Ї нерозривною Їдн≥стю чуттЇвого та рац≥онального п≥знанн€. јбсолютизац≥€ людських почутт≥в або мисленн€ веде до крайностей емп≥ризму чи рац≥онал≥зму.

–ац≥онал≥сти (в≥д лат. Ђрозумї) джерелом ≥ критер≥Їм достов≥рного знанн€ вважали розум. ≤дењ та принципи розуму закладен≥, на њх думку, у загальних пон€тт€х, у правилах лог≥ки ≥ в законах математики. ‘≥лософи-рац≥онал≥сти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знанн€. —аме воно, на њх думку, гарантуЇ необх≥дн≥сть, ун≥версальн≥сть наукових знань. « результатами чуттЇвого досв≥ду можна сперечатис€ (бо чутт€ часто обманюЇ нас), тод≥ €к закони лог≥ки ≥ математики довод€ть абсолютно переконливо ≥ тому повинн≥ бути покладен≥ в основу науки. —тверджуючи, що лог≥ка людського мисленн€, принципи розуму однаков≥ у вс≥х людей, ф≥лософи-рац≥онал≥сти Ќового часу проголошували ≥снуванн€ так званих Ђприродних ≥дейї, потенц≥й ≥ задатк≥в мисленн€, незалежно в≥д чуттЇвого досв≥ду. «асновником рац≥онал≥стичного напр€му в теор≥њ п≥знанн€ Ќового часу став французький ф≥лософ ≥ математик –ене ƒекарт, а його найб≥льш видатними посл≥довниками Ц голландський ф≥лософ Ѕ.—п≥ноза ≥ н≥мецький ф≥лософ √.Ћейбн≥ц.

≈мп≥ристи (в≥д лат. Ђдосв≥дї) головну роль в≥дводили чуттЇвому п≥знанню, досв≥ду, експериментальному досл≥дженню конкретних факт≥в. ” пошуку аргументац≥њ своЇњ позиц≥њ вони звернулис€ не ст≥льки до математики, ск≥льки до досв≥дного природознавства. ѕо€снюючи обовТ€зковий ≥ загальний характер наукових ≥стин, вони напол€гали на однаковост≥ досв≥ду у вс≥х людей. –озум, рац≥ональне п≥знанн€ ф≥лософи-емп≥рики трактували €к комб≥нац≥ю, сполученн€ чуттЇво-досв≥дного матер≥алу. –озум вважали вони, у принцип≥ н≥чого нового не додаЇ до зм≥сту знанн€. ЂЌемаЇ н≥чого в розум≥, чого перед тим не було у в≥дчутт€хї - таким Ї основоположний принцип емп≥ризму. ≈мп≥рична традиц≥€ найб≥льш €скраво представлена в англ≥йськ≥й ф≥лософ≥њ, започатковуЇ њњ ‘ренс≥с Ѕекон, а продовжують ≥ розвивають “. √обс, ƒж. Ћок, ƒж.Ѕеркл≥, ƒ. ём.

‘. Ѕекон першим в Ївропейськ≥й ф≥лософ≥њ Ќового часу звертаЇтьс€ до проблеми методолог≥њ наукового п≥знанн€. ќсновним своњм завданн€м в≥н вважав пошук нового способу використанн€ розуму дл€ п≥знанн€ природи.  ористуючись новим методом п≥знанн€, наука повинна примножити могутн≥сть та владу людства над природою. ” своЇму твор≥ ЂЌовий ќрганонї ‘. Ѕекон називаЇ власне вченн€ Ђвченн€м про очищенн€ розумуї, п≥дкреслюючи його критичну спр€мован≥сть. Ѕекон робить критичне досл≥дженн€ меж ≥ можливостей розуму, €кий (тобто розум) не гарантований в≥д помилок Ђ≥дол≥в п≥знанн€ї. ” своЇму в≥домому вченн≥ про ≥доли або привиди розуму Ѕекон даЇ типолог≥ю людських заблуджень, вказуЇ на причини помилок в процес≥ п≥знанн€. ўоб очистити розум, зв≥льнити його в≥д ≥дол≥в, потр≥бно було озброњти його новими методами п≥знанн€, укр≥пити чуттЇвим досв≥дом.

Ќа противагу схоластиц≥ з њњ формально-лог≥чним методом, ‘.Ѕекон звертаЇтьс€ до чуттЇвого, досв≥дно-експериментального п≥знанн€ конкретних факт≥в. ЂЌайкращим з доведень, - переконаний Ѕекон, - Ї досв≥д, €кщо в≥н кор≥нитьс€ в експеримент≥ї. ¬≥н пропонуЇ новий метод Ц метод ≥ндукц≥њ. ≤ндуктивний метод Ї таким методом п≥знанн€, €кий веде в≥д часткового, чуттЇво-досв≥дного знанн€ про окрем≥ факти та €вища природи до загальних висновк≥в (€к≥ можуть бути викладеними у форм≥ загального правила, форми, закону, концепц≥њ, теор≥њ). –озроблена беконом ≥ндуктивна методолог≥€ стала в≥дправним пунктом дл€ розробки ≥ндуктивноњ лог≥ки.

–ене ƒекарт став засновником рац≥онал≥стичноњ традиц≥њ, першим опонентом методолог≥чноњ позиц≥њ ‘.Ѕекона. центральне м≥сце в його ф≥лософськ≥й творчост≥ займала проблема обірунтуванн€ достов≥рност≥ знанн€. —аме ц≥й проблематиц≥ присв€чен≥ його твори Ђ–озм≥ркуванн€ про методї ≥ Ђќснови ф≥лософ≥њї. ƒекарт привернув увагу до розуму ≥ самосв≥домост≥. „уттЇвий досв≥д, на думку ƒекарта, не може дати гарантованого достов≥рного знанн€, тод≥ €к математика з њњ простими ≥ ч≥ткими рац≥ональними принципами може служити гарантом необх≥дного ≥ загальновизнаного знанн€. ‘≥лософське вченн€ ƒекарта про метод ≥ Ї узагальненн€м досв≥ду застосуванн€ математики в науц≥. —умн≥ватис€ можна у всьому, але Їдине, що не залишаЇтьс€ безсумн≥вним дл€ ƒекарта, Ц впевнен≥сть у власному ≥снуванн≥, €ка випливаЇ з самого факту мисленн€. Ђя мислю, отже, € ≥снуюї Ц стаЇ тим вих≥дним положенн€м, €ке Ї граничною основою достов≥рност≥ знанн€. ÷е означаЇ, що ≥стина засв≥дчуЇтьс€ т≥льки розумом, останн≥м критер≥Їм ≥стини Ї €сн≥сть ≥ виразн≥сть думки. ƒекарт переконаний, що вс≥м люд€м притаманне Ђприродне св≥тло розумуї. јле люди, маючи розум, не завжди вм≥ють правильно ним скористуватис€. ƒл€ цього потр≥бен правильний метод п≥знанн€. ќсновними правилами методу Ї:

1. починати з простого знанн€;

2. прост≥ ≥ €сн≥ у€вленн€ потр≥бно систематизувати, а заплутан≥ у€вленн€ анал≥зувати, розкладаючи на прост≥ елементи;

3. мисленн€ маЇ бути ч≥тко орган≥зованим, воно повинно збер≥гати безперервн≥сть умовивод≥в.

ѕравила ф≥лософського методу ƒекарта ірунтуютьс€ на двох основних принципах Ц на принцип≥ ≥нтелектуальноњ ≥нтуњц≥њпринцип≥ дедукц≥њ. ћетодолог≥чне вченн€ ƒекарта т≥сно повТ€зане з його онтолог≥Їю, з вченн€м про граничн≥ основи бутт€. —в≥т у ф≥лософськ≥й систем≥ ƒекарта маЇ певну ≥Їрарх≥ю ≥ розпод≥л. ƒекартова позиц≥€ Ї позиц≥Їю дуал≥зму, подвоЇнн€ св≥ту на дв≥ реальност≥, що ≥снують незалежно одна в≥д одноњ. ‘≥лософ≥€ стане зразком математичного знанн€, €кщо встановити основоположн≥ ф≥лософськ≥ акс≥оми. —пробу побудувати ф≥лософську систему на основ≥ геометричного методу зробив Ѕ.—п≥ноза.

XVIII стол≥тт€ в Ївропейськ≥й ≥стор≥њ називаЇтьс€ епохою ѕросв≥тництва. ≤деолог≥€ ѕросв≥тництва продовжуЇ ≥дейн≥ та культурн≥ тенденц≥њ Ќового часу. ќсновний зм≥ст ѕросв≥тництва був визначений рац≥онал≥стичним св≥тогл€дом з його культом розуму, критикою вс≥х основ феодального сусп≥льства та ≥дею вдосконаленн€ людини ≥ сусп≥льства.

ѕросв≥тницька ≥деолог≥€ виникаЇ €к теоретичне обірунтуванн€ прагнень та ≥нтерес≥в буржуазного сусп≥льства в його боротьб≥ з феодал≥змом. ≤ хоча ѕросв≥тництво XVIII стол≥тт€ було загальноЇвропейським €вищем (в јнгл≥њ його представл€ли Ћок, √оланд, у Ќ≥меччин≥ Ц Ћес≥нг, √ерде, молод≥  ант ≥ ‘≥хте), але найб≥льш €скраво просв≥тницький рух ви€вив себе у ‘ранц≥њ, де в≥н став своЇр≥дною ≥дейною п≥дготовкою ≥ виправданн€м ¬еликоњ французькоњ революц≥њ. ѕредставники французького ѕросв≥тництва Ц ¬ольтер, –уссо, ƒ≥дро, Ћаметр≥, ћонтескТЇ, √ельвец≥й, √ольбах,  ондорсе та ≥нш≥.

Ќа в≥дм≥ну в≥д ф≥лософ≥њ Ќового часу, у центр≥ €коњ була ≥де€ рац≥онального пануванн€ закон≥в природи, а тому Ц гносеолог≥чн≥ ≥ методолог≥чн≥ проблеми науки, ф≥лософ≥€ ѕросв≥тництва звертаЇтьс€ до сусп≥льних ≥ гуман≥стичних проблем. ѕросв≥тники поставили соб≥ за мету створенн€ таких сусп≥льних в≥дносин, €к≥ б в≥дпов≥дали вимогам розуму, принципам справедливост≥, свободи, р≥вност≥, братерства. ѕредметом досл≥дженн€ стало коло таких проблем: проблема людини, њњ ≥сторичноњ д≥€льност≥, њњ прав, пол≥тичних свобод, проблема ≥сторичного прогресу, ≥де€ вдосконаленн€ сусп≥льства, природа та призначенн€ рел≥г≥њ, моральн≥ та правов≥ аспекти людського ≥снуванн€.

‘≥лософ≥€ ѕросв≥тництва ірунтуЇтьс€ на переконанн≥, що в ≥стор≥њ все трапл€Їтьс€ так же законом≥рно, €к у природ≥. ≤де€ створенн€ справедливого сусп≥льства потребуЇ в≥дкритт€ його закон≥в. ћайбутнЇ сусп≥льство, щоб бути д≥йсно розумно побудованим, повинно було в≥дпов≥дати Ђприроднимї законам ≥стор≥њ, зв≥дси по€ва ≥дењ ≥сторичного прогресу в ф≥лософ≥њ XVIII стол≥тт€, тобто розвитку людського сусп≥льства по висх≥дн≥й. «ас≥б вдосконаленн€ сусп≥льства просв≥тники вбачали в осв≥т≥ ≥ вихованн≥, у розвитку культури ≥ науки, у моральному вихованн≥ народу. ѕричому дл€ просв≥тницькоњ ≥деолог≥њ був характерним под≥л сусп≥льства на народну масу, €ку потр≥бно було просв≥тити ≥ виховувати й Ђел≥туї, ≥нтел≥генц≥ю, €ка знаЇ, у чому пол€гають розумн≥ засади майбутнього сусп≥льства ≥ що саме потр≥бно дл€ свободи, щаст€ ≥ благополучч€ народу.  ритику феодальних в≥дносин ≥ деспотичних форм правл≥нн€ просв≥тники почали з критики теолог≥чноњ доктрини ≥сторичного процесу. ¬икористовуючи поширену у XVII-XVIII стол≥тт€х концепц≥ю дењзму, вони д≥йшли до висновку про обмежений характер божественного впливу на людську ≥стор≥ю. Ѕог €к творець ≥ першопричина св≥ту визначаЇ пор€док ≥ законом≥рн≥сть св≥ту, але дал≥ вже не втручаЇтьс€ у законом≥рний переб≥г под≥й, саме тому ≥сторичний прогрес сусп≥льства залежить вже не ст≥льки в≥д вол≥ Ѕога, ск≥льки в≥д д≥€льност≥ ≥ творчост≥ людей.

Ќа противагу схоластично-теолог≥чному розум≥нню ≥стор≥њ, просв≥тники висувають рац≥онал≥стичн≥ верс≥њ сусп≥льного розвитку. “ак, ћонтескТЇ стверджував, що ≥стор≥€ Ї природним процесом, обумовленим географ≥чним положенн€м ≥ природними умовами ≥снуванн€ сусп≥льства. ¬ченню про божественне походженн€ влади просв≥тники протиставл€ють теор≥ю Ђсусп≥льного договоруї, апелюючи до природних прав людини, до права народу на в≥льний виб≥р власноњ дол≥, до права захищати засобами державноњ влади своЇ житт€, свободи, приватну власн≥сть. –уссо у своЇму твор≥ Ђѕро сусп≥льний догов≥рї писав, що там, де держава зловживаЇ владою, громад€ни мають право роз≥рвати догов≥р з державою, скинути њњ владу.

ѕроблема пол≥тичноњ ≥ правовоњ свободи громад€н стаЇ одн≥Їю з центральних тем обговоренн€ ≥деолог≥њ ѕросв≥тництва, саме у цей пер≥од виникаЇ концепц≥€ прав людини, на €ку спираЇтьс€ сучасна правова система демократ≥њ. ѕросв≥тництво XVIII стол≥тт€ ви€вило т€ж≥нн€ до матер≥ал≥зму та атењзму. Ѕезумовно, не вс≥ просв≥тники зайн€ли в≥дверто атењстичну позиц≥ю, €к ƒ≥дро, √ольбах та ≥нш≥. јле вс≥ французьк≥ ф≥лософи п≥ддавали критиц≥ рел≥г≥йн≥ забобони ≥ рел≥г≥йний фанатизм, догматизм ≥ нетерпим≥сть церкви. ¬лада церковноњ ≥Їрарх≥њ, на њх думку, стала реакц≥йною силою, головною перепоною дл€ розвитку цив≥л≥зац≥њ, науки ≥ осв≥ти. ¬ольтер та ≥нш≥ прихильники дењзму, висунули ≥дею Ђприродноњ рел≥г≥њ розумуї. —тверджуючи ≥снуванн€ природноњ рел≥г≥йност≥ людини, ун≥версальност≥ рел≥г≥йноњ св≥домост≥, вони шукали кор≥нн€ ≥ обірунтуванн€ рел≥г≥њ не в одкровенн≥, а в розумному пор€дку ≥ закон≥ ¬сесв≥ту, через п≥знанн€ €кого людина ос€гаЇ ≥ божественний сенс бутт€. ‘≥лософи-просв≥тники п≥дкреслювали соц≥альне призначенн€ рел≥г≥њ, њњ функц≥ю засобу дл€ п≥дтримки соц≥ального пор€дку ≥ збер≥ганн€ моральност≥ в сусп≥льств≥, через божественне покаранн€Е

‘ранцузьке ѕросв≥тництво представлено ц≥лою пле€дою ф≥лософ≥в-матер≥ал≥ст≥в (√ольбах, √альвец≥й, ƒ≥дро, Ћаметр≥), њх погл€ди значним чином зумовлен≥ механ≥стично-атом≥стичною картиною св≥ту, €ка сформувалас€ ще в XVII стол≥тт≥. ”€вленн€ про в≥чну нестворену матер≥ю, €ка перебуваЇ у пост≥йному рус≥, поЇднувалос€ з ≥деЇю механ≥стичност≥ людини ≥ св≥ту. ” св≥т≥ пануЇ фатальна необх≥дн≥сть, €к≥й п≥дкорена ≥ людина €к частина цього св≥ту. “ому, визнаючи необх≥дн≥сть пол≥тичноњ свободи, французьк≥ ф≥лософи фактично заперечували особист≥сну свободу €к ви€в творчоњ сутност≥ людини. ” теор≥њ п≥знанн€ французький матер≥ал≥зм займав сенсуал≥стичну позиц≥ю (в≥д лат. Ђчутт€ї, ЂчуттЇв≥ сприйн€тт€ї), тобто джерелом вс≥х знань Ї в≥дчутт€.

 





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 678 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

Ќасто€ща€ ответственность бывает только личной. © ‘азиль »скандер
==> читать все изречени€...

2141 - | 1867 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.016 с.