Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


“ема 3: јнтична ф≥лософ≥€




ћета:

- ѕ≥знавальна: ознайомитись ≥з специф≥кою та проблематикою античноњ ф≥лософ≥њ.

- ¬иховна: виховати висококультурну особист≥сть.

- –озвиваюча: розвити п≥знавальн≥ процеси (п≥знавально-псих≥чн≥ процеси: памТ€ть, абстрактне мисленн€, увага, у€ва).

ѕлан лекц≥њ:

1. Ќатурал≥стичн≥ ≥дењ давньогрецькоњ ф≥лософ≥њ.

2.  ласичний пер≥од розвитку античноњ ф≥лософ≥њ (—ократ, ѕлатон, јр≥стотель).

3. ‘≥лософ≥€ елл≥н≥стичного пер≥оду.

јнтична ф≥лософ≥€, ф≥лософ≥€ стародавн≥х грек≥в ≥ римл€н зародилась у VII-VI ст. до н.е. у √рец≥њ ≥ про≥снувала до VI ст. н.е. у пер≥од античност≥ був закладений фундамент не т≥льки Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ, але й Ївропейськоњ культури загалом. ” розвитку античноњ ф≥лософ≥њ можна вид≥лити три етапи: досократ≥вський, класичний, елл≥н≥стичний. ѕерший, досократ≥вський, на перше м≥сце ставив питанн€ про сутн≥сть та першопочаток св≥ту, про походженн€ та устр≥й космосу. ƒругий етап (V- VI ст. до н.е.), класичний Ц це вершина розвитку демократ≥њ, л≥тератури, ф≥лософ≥њ, мистецтва; ф≥лософська проблематика цього пер≥оду ор≥Їнтована на проблему людини, њњ св≥домост≥ та мисленн€. “рет≥й пер≥од (к≥нець ≤V ст. до н.е. Ц VI ст. н.е.) Ц елл≥н≥стичний, припадаЇ на час кризи рабовласницького сусп≥льства, економ≥чного ≥ пол≥тичного занепаду грецьких м≥ст, з установленн€м гегемон≥њ в ћакедон≥њ ≥ зак≥нчуЇтьс€ занепадом –имськоњ ≥мпер≥њ у VI ст. н.е. Ќайб≥льш в≥дом≥ ф≥лософськ≥ школи цього пер≥оду Ц стоњчна, еп≥курейська, неоплатон≥чна Ц особливу увагу прид≥л€ли проблемам людськоњ особистост≥, сенсу та призначенн€ людського ≥снуванн€. јнтична ф≥лософ≥€ виникаЇ у грецьких колон≥€х, а свого розвитку дос€гаЇ в јф≥нах.

Ќа першому етап≥ антична ф≥лософ≥€ виступаЇ €к натурф≥лософ≥€, намагаючись дати всеос€жну картину св≥ту суто умогл€дним шл€хом.  осмоцентризм Ц Ї њњ основною рисою, оск≥льки вищою ц≥нн≥стю, ≥деалом, зразком всього тут виступаЇ  осмос €к розумний пор€док, €к гармон≥йне, законом≥рне, завершене у своњй досконалост≥ ц≥ле. Ќав≥ть людина античноњ ф≥лософ≥њ виступаЇ лише €к частина космосу, €к м≥крокосм.

—утн≥сть космоцентризму допомагаЇ в ор≥Їнтац≥њ на  осмос €к на бурхливу реальн≥сть та вищу ц≥нн≥сть.  осмос охоплюЇ «емлю, людей, тварин, рослини, небесн≥ св≥тила й сам небозв≥д.  осмос замкнутий, маЇ сферичну будову, в ньому проходить пост≥йний кругооб≥г: все виникаЇ, розвиваЇтьс€, зм≥нюЇтьс€, з часом гине. ’арактерною особлив≥стю ф≥лософських роздум≥в того часу Ї пошук першооснови св≥топор€дку ( осмосу). ѕредставники одн≥Їњ з перших у давн≥й ≈ллад≥ ф≥лософських шк≥л вбачали першооснову (субстанц≥ю) всього ≥снуючого в р≥зноман≥тних конкретно-чуттЇвих формах речовини (вода, земл€, пов≥тр€ та ≥нше). Ќаприклад, јнакс≥мандр Ц невизначений першопочаток. ƒемокр≥т Ц розробив атом≥стичну концепц≥ю св≥тогл€ду. ‘алес Ц вода першоречовина. √еракл≥т Ц першооснова св≥ту вогонь. јнакс≥мен Ц пов≥тр€. ѕ≥фагор Ц число ≥ математична законом≥рн≥сть Ц розумний початок св≥ту. ѕлатон Ц ≥дењ. ≈леати Ц Ђ™динеї.

ѕерш≥ ф≥лософи зосередили увагу на двох центральних проблемах Ц проблем≥ першооснови св≥ту ≥ на питанн≥ про рухом≥сть або нерухом≥сть, розвиток чи незм≥нн≥сть справжньоњ реальност≥.

ћ≥летська школа в≥дома €к перша ф≥лософська школа античност≥ Ц ‘алес, јнакс≥мандр, јнакс≥мен.

ћалоаз≥йська колон≥€ √рец≥њ Ц м≥сто ≈фес, ф≥лософська школа повТ€зана з ≥мТ€м √еракл≥та. —в≥т дл€ √еракл≥та ≈феського був упор€дкованим  осмосом, в≥чним, безк≥нечним, керованим ун≥версальним законом Ц логосом, образом ≥ символом €кого Ї вогонь. «агальний закон Ц логос Ц управл€Ї вс≥м сущим, закон безперервного в≥чного переходу бутт€ з одного стану в ≥нший. «авданн€ людини у набутт≥ мудрост≥ шл€хом п≥знанн€ ≥стини речей самоњ природи. ‘≥лософ≥€ Ї не ерудиц≥Їю, не сумою знань, а саме мудр≥стю. √еракл≥т заперечував ≥снуванн€ в природ≥ чого б то не було пост≥йного, усе тече, все зм≥нюЇтьс€, под≥бно до теч≥њ р≥чки, в €ку не можна ув≥йти дв≥ч≥, тому що вже нов≥ води будуть омивати тебе, говорив √еракл≥т. ¬≥н став першим представником д≥алектичноњ концепц≥њ св≥ту, в≥н же першим висловив ≥дею про Їдн≥сть ≥ боротьбу протилежностей €к джерело та причину розвитку.

≈лейська школа Ц ѕармен≥д, «енон Ц основн≥ представники елеат≥в.

ѕармен≥д проголосив: ЂЌ≥що не зм≥нюЇтьс€, лише бутт€ Ї, а небутт€ не ≥снуЇї.”с≥ зм≥ни у св≥т≥ лише ≥люз≥€, марево. ≤стинне знанн€ про Їдине ≥ незм≥нне бутт€ дос€гаЇтьс€ лише за допомогою розуму, лог≥чного м≥ркуванн€. „уттЇве знанн€ Ї недосконалим, воно даЇ лише видим≥сть речей.

«енон ≈гейський (V ст. до н.е.) висунув пТ€ть спростувань ≥стинного руху, €к≥ вв≥йшли в ≥стор≥ю ф≥лософськоњ думки €к своЇр≥дн≥ д≥алектичн≥ парадокси, або Ђапор≥њї(грецьке слово Ђапор≥€ї - трудн≥сть ос€гненн€, нездоланна лог≥чна проблема). ≤з 45 апор≥й до нас д≥йшли девТ€ть. ѕТ€ть з них вважаютьс€ класичними Ц Ђ—тр≥лаї, Ђ—тад≥йї, Ђƒихотом≥€ї, Ђјх≥ллес ≥ черепахаї, Ђјпор≥€ м≥риї. —воњми апор≥€ми «енон заф≥ксував обТЇктивну суперечн≥сть руху.

¬ченн€ ƒемокр≥та ірунтуЇтьс€ на протилежн≥й щодо елеат≥в тез≥ Ц ≥снуЇ не т≥льки бутт€, але й небутт€. —аме через визнанн€ небутт€ стаЇ можливим довести ≥снуванн€ руху у св≥т≥. Ѕутт€ Ц це сукупн≥сть атом≥в, а небутт€ Ц порожнеча, в €к≥й атоми рухаютьс€. јтоми ƒемокр≥та Ц це нестворен≥, дал≥ непод≥льн≥, найменш≥ матер≥альн≥ частинки, з €ких складаЇтьс€ вс€ р≥зноман≥тн≥сть св≥ту. јтоми розр≥зн€ютьс€ м≥ж собою формою, величиною та пор€дком взаЇмозвТ€зку. якщо у елеат≥в сукупн≥сть св≥ту Ї Їдина ≥ незм≥нна субстанц≥€, то у атом≥в вона множинна ≥ руховна.

 ласичний пер≥од античноњ ф≥лософ≥њ починаЇтьс€ з виникненн€ школи соф≥ст≥внаприк≥нц≥ V стол≥тт€, €к≥ переор≥Їнтували ф≥лософську думку античност≥ на проблему людини та њњ св≥домост≥.

ѕротагор, найб≥льш в≥домий серед соф≥ст≥в, висунув тезу Ђлюдина Ї м≥рою вс≥х речейї. ≤стина ≥ моральн≥сть, стверджували соф≥сти, не Ї абсолютними, вони в≥дносн≥, р≥зн≥ дл€ кожноњ культури, дл€ кожноњ людини дл€ кожноњ ситуац≥њ. Ћюдина повинна покладатис€ лише на св≥й глузд ≥ ор≥Їнтуватис€ лише на власн≥ потреби. ÷€ скептична позиц≥€ соф≥ст≥в привела до того, що вченн€ перетворилос€ на суто формальне ман≥пулюванн€ словами, у словесну гру, у вм≥нн€ обірунтовувати або спростовувати будь-€ку думку, незалежно в≥д њњ правильност≥ чи хибност≥.

—ократ Ц Ђя знаю, що € н≥чого не знаю, - казав про себе —ократ ≥ додав Ц ≥нш≥ не знають нав≥ть цьогої, в≥н починаЇ св≥й шл€х учнем соф≥ст≥в, але згодом в≥дмовл€Їтьс€ в≥д њх скептичного ставленн€ до ≥стини.

—ократ принципово не писав ф≥лософських трактат≥в, вважаючи, що головне його завданн€ Ц навчити людей мислити за допомогою дискус≥й ≥ бес≥д. ѕро його погл€ди ми знаЇмо з твор≥в його учн≥в (ѕлатона). Ќа думку —ократа, вс≥ люди прагнуть стати щасливими, але мало хто знаЇ €к цього дос€гти. ЂЋюдино, п≥знай саму себеї - цей висл≥в став ф≥лософським кредо —ократа, в €кому в≥н вбачаЇ шл€х до щасливого житт€, тобто у самоп≥знанн≥. ќсередком людськоњ природи в≥н називаЇ душу, ≥ ц€ думка пролунала вперше в античн≥й ф≥лософ≥њ; головна здатн≥сть душ≥ Ц розум. —ократ, а п≥зн≥ше ≥ ѕлатон, вважали, що чесноти людини залежать в≥д њњ знань. «нанн€ природи добра спонукаЇ до добрих вчинк≥в, бо люди чин€ть зло не св≥домо, а лише через незнанн€ того, що Ї добром.

’ристи€нство першим вказало на хибн≥сть думки грецькоњ ф≥лософ≥њ про звТ€зок ≥нтелектуальних знань з етикою ≥ моральн≥стю людини. —ократ розгл€дав д≥алектику мистецтво пошуку ≥стини шл€хом з≥ткненн€ й узгодженн€ р≥зних ≥ нав≥ть протилежних суджень.

¬еликим учнем —ократа був ѕлатон (428-347 рр. до н.е.). ѕлатону було 28 рок≥в, коли —ократа стратили. ѕлатон з позиц≥њ обТЇктивного ≥деал≥зму створив умовну концепц≥ю св≥тобудови. ƒ≥йсним статусом реальност≥ волод≥ють Ђ≥дењї. —в≥т ≥дей Ц це св≥т загальних, досконалих визначень. —в≥т матер≥альних речей Ї т≥льки Ђт≥ннюї, повторенн€м св≥ту ≥дей. —в≥т ≥дей Ї первинний, св≥т речей вторинний, залежить в≥д св≥ту ≥дей. —утн≥сть всього прихована в≥д чуттЇвого знанн€ ≥ ос€гаЇтьс€ т≥льки розумом. ќсоблив≥сть платон≥вського ≥деал≥зму пол€гаЇ в тому, що в≥н в≥дриваЇ ц≥ сутност≥, надчуттЇв≥ форми в≥д самих речей, проголошував њх обТЇктивне, незалежне в≥д людськоњ св≥домост≥ ≥ в≥д самих конкретних речей, ≥снуванн€ в окремому, недоступному чуттЇвому досв≥ду св≥т≥. “еор≥€ п≥знанн€ ѕлатона повТ€зана з його вченн€м про Ђ≥дењї. јле виникаЇ питанн€, €ким чином людина, що належить до емп≥ричного, матер≥ально-чуттЇвого св≥ту отримуЇ знанн€ про св≥т Ђ≥дейї. “ут ѕлатон звертаЇтьс€ до пон€тт€ душ≥, €ка Ї ≥деальна сутн≥сть, в≥чна, досконала, а зв≥дси Ц вона повинна була до ≥снуванн€ у людському т≥л≥ перебувати у св≥т≥ Ђ≥дейї, спогл€даючи њх. “аким чином, душа приносить знанн€ про Ђ≥дењї з попереднього ≥снуванн€, зв≥дси висл≥в ѕлатона ЂЌемаЇ навчанн€, Ї лише спогадиї. « вченн€ про Ђ≥дењї ц≥лком лог≥чно випливаЇ у€вленн€ про безсмерт€ людськоњ душ≥, €ке захищаЇ ѕлатон.

ѕлатон створюЇ своЇ вченн€ про ≥деальну державу, €ке стало першою соц≥альною утоп≥Їю в ≥стор≥њ св≥товоњ ф≥лософ≥њ, ≥ було викладене у творах Ђƒержаваї ≥ Ђ«акониї. ќсновн≥ принципи проекту ≥деальноњ держави так≥:

ѕо-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократ≥€, правл≥нн€ Ђкращихї (вона досконал≥ша за демократ≥ю або монарх≥ю). ѕо-друге, в ≥деальн≥й держав≥ повинно бути ч≥тке розмежуванн€ основних функц≥й, а зв≥дси ≥ прошарк≥в населенн€ (правител≥ Ц мудрец≥, воњни Ц охоронц≥, рем≥сники, землероби). ѕо-третЇ, у середин≥ кожноњ групи населенн€ ус≥ повинн≥ бути р≥вними, а майно Ц сп≥льним. „етверта ознака: верховна влада повинна належати закону. јле особлив≥сть закону в тому, що в≥н захищаЇ ≥нтереси держави, а не ≥ндив≥да. ѕриватне житт€ людини ц≥лком регламентоване ≥ п≥дкорене ≥нтересам держави. ѕлатон передбачаЇ, наприклад, фактичне скасуванн€ ≥нституту с≥мТњ, повну передачу функц≥њ вихованн€ д≥тей держав≥, цензуру, заборону мистецтва ≥ рел≥г≥њ. ¬ищою метою такоњ держави ѕлатон вважав не матер≥альне збагаченн€, а моральне ≥ духовне вдосконаленн€ громад€н через розвиток науки ≥ ф≥лософ≥њ. ÷ей проект Ц зразок тотал≥тарного сусп≥льства.

јр≥стотель (384-322 рр. до н.е.) п≥ддав критиц≥ вченн€ свого вчител€ ѕлатона в його головному пункт≥, тобто про окреме ≥снуванн€ ≥дей в≥д реальних речей, €к≥ претендують на те, щоб бути њх сутн≥стю. ќднак, зауважуЇ јр≥стотель, €к можуть ≥дењ, будучи сутност€ми речей, ≥снувати окремо в≥д них? —правжнЇ бутт€, за думкою јр≥стотел€, може бути т≥льки одиничне бутт€, кожне з €ких Ї нерозривно Їдн≥стю форм ≥ матер≥њ. ¬≥дпов≥дно до теолог≥чних погл€д≥в јр≥стотел€, головною причиною становленн€ багатоман≥тност≥ речей Ї надсв≥това мета, форма ус≥х форм (першодвигун, Ѕог), €ка стоњть за межами космосу ≥ генеруЇ в ньому внутр≥шн≥й мотив до руху та удосконаленн€. ќсновн≥ ф≥лософськ≥ твори јр≥стотел€: Ђћетаф≥зикаї, Ђќрганонї, ЂЌ≥комахова етикаї. Ќа противагу вченню про ≥дею ѕлатона, јр≥стотель висуваЇ своЇ вченн€ про категор≥њ Ц загальн≥ €кост≥, характеристики. ¬≥н вид≥л€Ї дес€ть категор≥й: субстанц≥њ, €кост≥, к≥лькост≥, в≥дношенн€, час, м≥сце, стан, волод≥нн€, д≥њ та пасивн≥сть. Ѕудь-€ка р≥ч, стверджуЇ јр≥стотель, складаЇтьс€ з матер≥њ та форми, €к≥ повТ€зан≥ м≥ж собою. ћатер≥€ пасивна, форма Ц активна. јр≥стотел€ називають Ђбатьком лог≥киї, тому що в≥н досл≥див структуру лог≥чного п≥знанн€. –озкрив системн≥ правила м≥ркуванн€ ≥ висловлюванн€.

≈поха елл≥н≥зму Ц настроњ в≥дчаю ≥ песим≥зму, субТЇктивн≥сть св≥тогл€ду. Ќа передн≥й план елл≥н≥стичноњ ф≥лософ≥њ виходить проблема особистост≥. ќсоблива увага прид≥л€Їтьс€ етичн≥й проблематиц≥, а в≥дправною точкою вс≥х м≥ркувань стаЇ визнанн€ людського щаст€ найвищим благом. ” чому ж пол€гаЇ сутн≥сть щаст€? як його дос€гти? ¬≥дпов≥д≥ на ц≥ питанн€ шукали дв≥ ф≥лософськ≥ школи Ц стоњчна та еп≥курейська.

‘≥лософи стоњки: ≈п≥ктет, ћарк јврел≥й, ѕлутарх, —енека, ÷ицерон. —тоњки вважали, що у св≥т≥ немаЇ випадковост≥, все звТ€зано фатальною необх≥дн≥стю. ўаст€ ≥ духовний спок≥й у такому св≥т≥ можлив≥ лише через пристосуванн€ до природи, через житт€ в злагод≥ з нею.  р≥м того, мудра людина повинна зв≥льнитис€ в≥д власних пристрастей. ™дине знар€дд€ людини у т€жк≥й боротьб≥ житт€ Ц байдуж≥сть до таких речей, €к багатство, ф≥зична краса, соц≥альний стан, здоровТ€. якщо людина зберегла внутр≥шню свободу, то нав≥ть загроза смерт≥ не зможе знищити њњ €к особист≥сть. “ому мудрець повинен збер≥гати стан безсторонност≥, апат≥њ (в≥д грецькоњ байдуж≥сть).

Ўкола ≈п≥кура Ц ≥деал житт€ спогл€дача, ф≥лософське вченн€ ≈п≥кура було спр€моване на п≥дтримку спокою, емоц≥йний стан людини Ц атаракс≥€ (в≥д грецькоњ незворушн≥сть), €ка передбачаЇ зв≥льненн€ в≥д ус≥х хвилювань ≥ пристрастей. якщо стоњки нехтували життЇвими радощами, ставились з презирством до задоволень ≥ насолоди, то еп≥курейц≥, навпаки, прагнули до обірунтуванн€ ц≥Їњ позиц≥њ. ‘≥лософ≥€, €к њњ розум≥в ≈п≥кур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе житт€. √оловне Ц жив≥ть так, щоб Ђуникнути страхуї, казав в≥н. Ѕ≥льш за все людину турбуЇ страх смерт≥, але потр≥бно правильно поставитись до проблеми смерт≥, щоб подолати цю проблему. ЂЋюдина н≥коли не зустр≥чаЇтьс€ з≥ смертю, - говорив ≈п≥кур. Ц  оли ми Ї, њњ немаЇ.  оли вона Ї, нас вже немаЇ.ї

≈п≥кур виступаЇ проти фатал≥зму, проти ≥дењ неминучост≥ стоњк≥в, дл€ обірунтуванн€ своЇњ позиц≥њ звертаЇтьс€ до атом≥стичного вченн€ ƒемокр≥та. јле на в≥дм≥ну в≥д нього, ≈п≥кур вважав, що атоми не завжди п≥дкор€ютьс€ механ≥чним законам природноњ необх≥дност≥. ≤снуЇ випадков≥сть, атоми можуть в≥дхил€тис€ в≥д пр€мол≥н≥йного руху. ¬ченн€ про в≥дхиленн€ атом≥в було повТ€зане з≥ спробою по€снити свободу людських вчинк≥в. ўоб свобода була можлива, зг≥дно ≈п≥куру, њњ передумови повинн≥ ≥снувати вже у ф≥зичному св≥т≥, частиною €кого Ї людина. Ќав≥ть рел≥г≥йн≥ у€вленн€ ≈п≥кура були п≥дпор€дкован≥ ≥дењ людськоњ свободи. ¬≥н не заперечував ≥снуванн€ бог≥в, але вони абсолютно не втручаютьс€ у людське житт€.

” пер≥од п≥зньоњ античност≥ виникаЇ ф≥лософська школа неоплатон≥зму.

ќсновн≥ представники: ѕлот≥н, ѕорукр≥й, ѕрокл, ямвл≥х. ‘≥лософ≥€ ѕлот≥на, найб≥льш в≥домого неоплатон≥ка, стала завершенн€м грецькоњ ф≥лософ≥њ ≥ переходом до рел≥г≥йного м≥стицизму.

÷ентральне пон€тт€ неоплатон≥зму Ц пон€тт€ ™диного. ™дине розум≥Їтьс€ €к духовна безособова особа, джерело всього ≥снуючого в св≥т≥, абсолютне св≥тло, повнота бутт€, €ке випром≥нюЇ з себе енерг≥ю, ЂпереливаЇї њњ Ђчерез крайї, породжуючи тим самим ≥нш≥ три форми бутт€ Ц спочатку —в≥товий –озум (ЂЌусї), пот≥м —в≥тову ƒушу (Ђ—оф≥юї), ≥, нарешт≥, - природно-косм≥чний св≥т. ѕроцес випром≥нюванн€ енерг≥њ ≥ породженн€ через це ≥нших форм бутт€ називаЇтьс€ Ђеманац≥Їюї. ÷ей процес Ї процесом деградац≥њ, Ђшл€хом унизї, переходом в≥д св≥тла до темр€ви, в≥д абсолютного бутт€ до небутт€.  ожна ступ≥нь еманац≥њ стаЇ все менш досконалою формою бутт€, менш осв≥тленою, з меншою м≥рою повноти ≥ все б≥льш Ђроздр≥бленоюї. якраз матер≥альний св≥т Ї найнижчою формою бутт€, осередком темр€ви, зла. јле, разом з тим, у процес≥ еманац≥њ у матер≥ально-природний  осмос Ђвходитьї —в≥това ƒуша. ¬она наповнюЇ його красою, сенсом ≥ гармон≥Їю. „ерез ос€гненн€ гармон≥њ природного св≥ту людина може почати Ђшл€х догориї - п≥днесенн€ до —в≥товоњ ƒуш≥ ≥ пот≥м Ц до ¬сесв≥тнього –озуму.

Ќеоплатон≥зм €к рел≥г≥йно-ф≥лософське вченн€ висуваЇ ≥дею спас≥нн€ людськоњ душ≥.  ≥нцевою метою ≥ сенсом житт€ повинно стати поверненн€ до ™диного. Ўл€х до цього Ц очищенн€ душ≥ в≥д матер≥ального т€гар€ ≥ ос€гненн€ сутност≥ ™диного. ѕричому, оск≥льки ™дине п≥дноситьс€ над —в≥товим –озумом, знаходитьс€ за його межами, шл€х до спас≥нн€ лежить через ≥нтуњц≥ю.

ѕ≥зн≥ше найв≥дом≥ш≥ представники середньов≥чноњ патристики (перш за все јвгустин) застосовують принцип неоплатон≥зму дл€ систематизац≥њ христи€нського в≥ровченн€.

 

 





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 612 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

—лабые люди всю жизнь стараютс€ быть не хуже других. —ильным во что бы то ни стало нужно стать лучше всех. © Ѕорис јкунин
==> читать все изречени€...

2009 - | 1949 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.018 с.