Тема 1: Філософія, її предмет і роль в суспільстві

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям філософія, її предметом, структурою, категоричним апаратом.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Сутність і структура світогляду.

2. Специфіка філософського знання. Філософія і наука.

3. Роль філософії у житті суспільства й особистості.

 

Вже дві з половиною тисячі років існує філософія як невід’ємна частина духовної культури людства. У центрі своєї уваги вона тримає гуманістичну проблематику, тобто проблеми людського існування. Але ці проблеми постають і перед іншими формами культури, наукою і мистецтвом, правом і релігією, тощо. Щож саме відрізняє філософію від них?

Особливість філософії полягає у тому, що вона опинилась між світоглядом і наукою, які є принципово різними формами духовного освоєння світу. Наука вважає умовою та ідеалом наукового знання неупереджене, незацікавлене, максимально об’єктивне, позбавлене від суб’єктивних «нашарувань», тобто цінностей і оцінок відображення дійсності.

Наука намагається пізнати світ, яким він є «сам по собі», незалежно від того яким би його хотіла бачити людина. Сфера науки – факти. Світогляд принципово інший, бо це позиція людини. Будь-яке знання стає елементом світогляду, якщо це знання орієнтоване на буття людини і має ціннісно-суб’єктивне забарвлення.

Світогляд дає уявлення про те, яким світ може і має бути, якщо у ньому існує людина. Світ не може вважатися завершеним тому, що творчо змінюючись, людина змінює світ, в якому живе...

Світогляд – сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також життєві позиції, програми поведінки, дії людей. У світогляді в найзагальнішому вигляді репрезентована пізнавально-ціннісна система поведінки, тобто завдяки світогляду людина має цілісне уявлення про світ власного буття, формує свій особистий імідж, набір соціальних ролей, прагне знайти себе, порозумітися з близькими, досягти гармонії зі світом.

Світовідчуття – емоційно-психологічна сторона світогляду на рівні настроїв і почуттів.

Світосприйняття – це досвід формування пізнавальних образів з використанням наочних уявлень.

Світорозуміння – пізнавально-інтелектуальна сторона світогляду.

Основне питання філософії має дві сторони:

1. Що первинне: матерія чи свідомість?

2. Чи пізнаванний світ?

В залежності від вирішення першої сторони питання філософія розділилася на два головних і протилежних напрямки: матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм – вважає матерію первинною, а свідомість – вторинною, продуктом розвитку матерії, її власністю.

Ідеалізм – визнав первинним духовне (свідомість), а вторинним – матеріальне.

Можливий також третій напрямок у філософії – дуалізм, визнання двох незалежних самостійних начал: духовного і матеріального.

У вирішенні другої сторони основного питання погляди філософів також розділилися. Одні (матеріалісти, об’єктивні ідеалісти) вважають, що світ пізнаваний. Інші (суб’єктивні ідеалісти) заперечують принципову можливість пізнання світу, сутності речей. Ця течія філософії називається агностицизмом.

Основна функція світогляду – духовне проектування життя, визначення головних орієнтирів і сенсу людського існування, самоутвердження, самореалізацію. Світогляд у духовній культурі людства чітко не окреслений, у залежності від конкретної історичної ситуації він може виявляти себе мовою мистецтва, моралі, філософії, релігії, транслюючи «вічні» проблеми людського існування, тобто взаємозв’язок людини і світу, а саме:

- Хто така людина і яке її становище та призначення у світі?

- Що є причиною існування, сутністю та першоосновою світу?

- У чому полягає сенс людського життя?

- Що таке смерть і чи може людина її подолати?

- Яка природа добра і зла, істини, краси, справедливості?

- Що таке щастя і які можуть бути шляхи його досягнення?

- Чи можлива свобода і в чому вона?

Однозначної, остаточної, закінченої відповіді нема. Кожна людина, кожне покоління ставить і вирішує ці питання наново, виходячи з конкретної історичної ситуації, життєвого досвіду, а в основі реальний, практичний життєвий інтерес. У структурі світогляду можна виділити:

1. Основні компоненти світогляду (пізнавальний, ціннісний, мотиваційно-діяльний).

2. Основні рівні світогляду (практичний, теоретичний).

3. Типи світогляду (міфологія, релігія, філософський світогляд).

Всі форми світогляду мають єдиний зміст – коло вічних проблем (життя, смерть, безсмертя, віра, любов, свобода...), а відмінність між ними полягає саме у способі розв’язання цих проблем.

Наприклад, у міфологічному світогляді основою світосприйняття є художньо-образне, символічне відображення, уява, почуття єдності людини і природи, індивіда і людського роду. Релігійний світогляд спирається на віру. Художній світогляд є усвідомленням людини і світу у художніх образах, символах метафорах. Філософія шукає відповіді теоретичним способом пізнання, спираючись на логічне мислення.

У сучасному світі всі форми світогляду співіснують у духовному житті суспільства і особистості, але в історії вони формувались послідовно і відігравали, у певний історичний період, домінуючу роль,– це дає підстави визначити історичні типи світогляду.

Риси міфології: колективно-родовий характер, емоційне сприйняття світу, синкретизм (нерозумнована єдність реального і ілюзорного, об’єктивного і суб’єктивного, природнього і неприроднього), анторопосоціоморфізм (формування уяви про світ за аналогією з людським існуванням), одухотворення всього сущого. Розподілу на світ видимий (природний) і невидимий (надприродний) нема.

Релігія – (пер.з лат. «святість»)(мета релігії – подолання смерті). Світ у релігійному уявленні розпався на справжній (духовний, божественний, священний, вічний) і Земний, уражений смертю. Бог – надприродня сила, людина посинає розглядатися не як цілком природня, космічна, тілесна істота, а як особистість, духовно-моральна істота, що має неповторний внутрішцій світ. Звідси бере свій початок ще одна ідея релігійної свідомості – ідея індивідуального безсмертя, самоцінність людської душі. У міфології не існувало гостроти проблеми смерті внаслідок панування циклічного уявлення про час (уявлення про вічний кругообіг, де все здійснююється і повторюється неодноразово), а у релігійному світогляді час набуває лінійного характеру і стає незворотним, тобто ідея одноразовості і неповторності подій. Ці риси релігійного світогляду можна вважати універсальними, щодо релігійних систем, винятком є буддизм з його ідеєю багаторазового повернення та перевтілення душ.

Термін філософія – (перекл.з грецької – «любов до мудрості»). Філософськи проблеми зумовили структуру філософського знання:

1. Гносеологію (теорія пізнання, вчення про сутність, форми, закони пізнання і мислення).

2. Онтологію (вчення про буття).

3. Діалектику (вчення про сутність і закони розвитку).

4. Соціальну філософію (теорія суспільного життя).

5. Логіку (вчення про закони і форми правильного мислення).

6. Філософію історії (вчення про сутність, закономірність та сенс історичного процесу).

7. Історію філософії (теорія загально історичного філософського розвитку).

8. Аксіологію (теорія цінностей).

9. Етику (вчення про мораль).

10. Естетику (вчення про природу прекрасного).

11. Філософську антропологію (вчення про людину).

Принципова теоретичність і пізнавальна функція зближують філософію і науку, але специфіка філософського пізнання відрізняється змістом, колом проблематики. Специфічний світ науки – світ речей та речових відносин, сфера кінцевого. Тому наука не може претендувати на цілісне бачення світу, а людину вона у змозі розглядати тільки в її «речовій» проекції як об’єкт, а не як цілісну особистість, вільну і творчу істоту. Філософське пізнання – це осмислення граничних засад мислення і буття, що передбачає усвідомлення сутності людини та сенсу людського існування. Філософська проблематика – це сфера нескінченного і вічного, вона прагне охопити світ в його цілісності, причому центром є людина. Наука прагне відкинути все суб’єктивне, тоді як у філософії суб’єктивний початок грає основну роль. Наука претендує на ціннісну нейтральність, на суто об’єктивне відображення реальності, зосередженість на об’єкті, на природі речей. Світ науки позбавлений людського сенсу (суб’єктивних інтересів, цілей, бажань). Філософське пізнання, навпаки, є втіленням позицій людини-творця, активного суб’єкта і має ціннісне забарвлення. Наукова істина єдина, а наукові теорії однієї галузі прагнуть до єдності і зближення. Висновки філософії позбавлені чіткої однозначності і загальноприйнятності. Історія філософії – це нескінченна різноманітність шкіл, напрямків, течій, які доповнюють один одного і не прагнуть об’єднання і збігу. Жодне філософське знання не може претендувати на виключність, плюралістичність філософського знання, але не анархію філософських систем. Попри всі складності філософського процесу існує єдина світова філософія (різноманітність філософських вчень не виключає суперечливої єдності всесвітньо-історичного філософського розвитку).

Істина, у тому числі і філософська, є процесом, що встановлюється через вільний діалог різноманітних філософських систем і концепцій. Всі великі філософські системи зберігають свою значимість, а всі великі філософи завжди є сучасниками, тоді як в науці, навпаки, спостерігається чіткий лінійно-поступальний розвиток знань, тобто попередні теорії переосмислюються наново і немає потреби озиратися назад…

Функції філософії: пізнавальна, світоглядна, методологічна, критична, ціннісно-орієнтаційна, культурно-виховна …

 

 

Тема 2: Філософія стародавнього Сходу.

Мета:

- Пізнавальна: ознайомитись із специфікою та проблематикою філософії стародавнього Сходу.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Зародження філософської думки. Східний та західний типи культурного розвитку.

2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм.

3. Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм.

 

Сьогодні особливо гостро стоїть питання про діалог двох культур, про його взаємозв’язок та взаємо доповнення.

Перший аспект, за яким розрізняються східний і західний тип культури, – це ставлення до природи. Захід у своєму розвитку йшов шляхом активного перетворення природи і підкорення її людині. Розвиток техніки і технології, науки – характерні ознаки західного типу. Східному типу культури була завжди чужою ідея панування над природою, тут завжди культивувалось релігійне ставлення до природи і розвиток самої людини – на морально-духовне вдосконалення особистості, на розвиток її фізичних і психічних можливостей, на гармонійність і цілісність її внутрішнього світу.

Друга відмінність культур полягає в особливостях суспільного життя, в системі пасивних соціальних цінностей. Історичний процес, цінності демократії, правової держави, свобода і суверенність особистості – все це є досягненнями західного типу культури. Суспільства східного типу прагнуть до збереження себе і своєї культури у традиційному стані, а саме консерватизм у соціальних стосунках з обмеженням індивідуальної свободи в ім’я інтересів суспільства.

Третій аспект – це духовно-психологічні риси людини певної культури. Людині західного типу притаманні більшою мірою раціонально-логічний стиль мислення, мислення Сходу інтуїтивне, містичне, релігійне.

Філософія є відображенням певної культури, тому західна філософія орієнтована переважно на ідеал раціонального знання, наукове пізнання, а філософська традиція східного типу виявляє себе у таких формах духовної культури, як релігія, мистецтво, мораль.

Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл, які відштовхувались від ведичної традиції. Ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу та складалась з гімнів, молитв, заклять, жертовних формул. Пізніше з тлумаченням Вед з’являються тексти релігійно філософських коментарів ведичної літератури, так звані Упанішади.

Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед, вони називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримуються традиції, правовірними) до них відносяться філософські школи санкх’я, н’яя, вайшнешики, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософськи системи, які відмовляються від духовного зв’язку з Ведами, - джайнізм, буддизм і чарвака.

Загальносвітоглядні уявлення індійської культури:

- Сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, справжньої реальністю є безособиста, споконвічна сила, божественний Абсолют;

- Вчення про сансару, тобто про переселення і перетворення душі, про вічний кругообіг життя;

- Ідея карми – закону обумовленості життя людей та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у попередньому існуванні.

- Ідеї кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної людини від народження до однієї з чотирьох прошарків населення.

Спадкоємцем і критиком-реформатором цих традицій став легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто «просвітлений»). Після шести років сумнівів та пошуків йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє релігійно-філософське вчення, яке належить до числа трьох найпоширеніших світових релігій (поряд з християнством та ісламом). Основним літературним джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»), а вчення Будда виклав у вигляді чотирьох тез, тобто «благородних істин».