Проблеми розвитку культури і науки

У 60—80-ті роки розвиток культурного життя в Україні теж мав суперечливий характер. Щорічно відкривалися но­ві школи, зростала кількість учителів, водночас внаслідок зниження приросту населення зменшувалася кількість ді­тей шкільного віку. З 1965 по 1980 рік чисельність учнів за­гальноосвітньої школи зменшилася з 7,4 млн. до 6,6 млн. Дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. У деяких великих містах, особливо Донецького регіону, во­ни зовсім зникли. З 1964/1965 навчального року у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську — 175 годин. (До того було відповідно по 345 го­дин.) Цим влада стимулювала русифікацію української школи. Давався взнаки догматизм педагогічної науки. І все ж вчителі-новатори В. Сухомлинський, М. Щетинін, В. Шаталов та інші вдосконалювали навчальну методику.

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи». Цей документ, а також прийняті 1973 ро­ку «Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту» передбачали забезпечення середньою осві­тою кожного громадянина України. Така норма була зак­ріплена і в Конституції УРСР 1978 р. З упровадженням обов'язкової середньої освіти поширювалися вечірня та за­очна форми навчання. У профтехучилищах відкривалися спеціальні групи для набуття учнями середньої освіти. Бу­ло організоване навчання у міжшкільних навчально-ви­робничих комбінатах, якими наприкінці 70-х років було охоплено майже 2 млн. учнів. Але кількість загальноосвіт­ніх шкіл зменшувалася. У 1980 р. в Україні їх стало 20 935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

Характерною ознакою залишалася русифікація освіти, яка стала масовою після 1978 p., коли вище партійне ке­рівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР видати директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення росій­ської мови в загальноосвітніх школах республіки». Зникли українські школи в Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960—1980 pp. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. Цей процес при­скорився після прийняття у травні 1983 року ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР постанови «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загально­освітніх і навчальних закладах союзних республік». Укра­їнська мова витіснялася з вищих навчальних закладів, театрів, державних і партійних організацій і установ, з га­зет і журналів. Якщо в 60-ті роки понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. — менше 20 %.

Протягом 1965—1985 pp. зросла кількість фахівців із вищою освітою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. Вищі навчальні заклади було зорієнтовано на механічне збільшення чи­сельності підготовлених кадрів із вищою освітою. Основою навчально-виховного процесу у вищій школі залишалося «формування марксистсько-ленінського світогляду». Од­нак, майже три чверті працюючого населення республіки мало вищу і середню, повну та неповну освіту. Кожен тре­тій житель України навчався в якому-небудь навчальному закладі.

Центром наукових досліджень України, як і раніше, була Академія наук УРСР. У першій половині 80-х років у її установах працювало понад 70 тис. фахівців. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільно пов'язаний з ім'ям В. Глушкова. Знач­них успіхів домоглися очолювані І. Францевичем науковці Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР. Колектив цього інституту став лідером у галузі порошкової металур­гії. У 1969 р. в умовах космосу на кораблі «Союз-6» учені Інституту електрозварювання вперше здійснили зварю­вання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

Деякі досягнення були і в сільськогосподарській науці. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інститу­ту під керівництвом В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося понад 8 млн. га. Селекціонери от­римали сорти цукрових буряків з одноростковим насін­ням, що давали врожай на 55 центнерів вищий, ніж інші сорти, а також високоврожайні гібриди сортів кукурудзи, соняшнику тощо.

Владні структури України іноді унеможливлювали об­мін результатами досліджень в галузі точних наук, зокре­ма такі проблеми виникли в Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Часто наукові відкриття не доходили до вироб­ників (керівництво АН не спромоглося довести, що місце будівництва Чорнобильської АЕС обрано неправильно, що реактори конструкції академіків О. Александрова і М. Доллежаля недосконалі і небезпечні). Багато років від громадськості приховувалися аварія 24 вересня 1968 року на ядерному реакторі Інституту фізики АН УРСР (викид 40 кюрі радіоактивного йоду перевищив допустиму кон­центрацію в 400 разів) та одна аварія, яка сталася ще через два роки. Реактор запустили, не збудувавши очисних спо­руд для високоактивних стічних вод.

Тенденційність, відсутність об'єктивності була прита­манна суспільним наукам, надто історичній, які захопили­ся коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням «радянського способу життя». Щоправда, були й учені, які без компромісів із владою досліджували історію: М. Брайчевський (праця «Возз'єднання чи приєд­нання?»). О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира. Були вчені-подвижники (Є. Пронюк) і серед філософів, хоча в цілому ця наука теж обслуговувала існуючий режим.

Суспільні і моральні деформації впливали і на загаль­ний стан літератури й мистецтва. Компартія вимагала, щоб змальовували привабливість «розвинутого соціаліс­тичного суспільства», допомагали системі виправдати про­цес згортання демократизації та денаціоналізації. Підтри­мували партію та державу відповідні громадські організа­ції — спілки письменників, композиторів, художників і т. д., від яких діяльність митців залежала і в творчому, і в матеріальному аспектах. Поза спілками практично неможливо було реалізувати свої творчі задуми. Митці були виму­шені або йти на компроміс і створювати кон'юнктурні тво­ри, або бути ізольованими від творчого процесу. Проте не всі письменники мирилися з таким становищем. Серед них О. Гончар із його «Собором», у якому автор піддав різкій критиці деякі аспекти суспільного життя. «Собор» влада визнала «ідейно хибним» і «пасквільним».

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918—1996) — визначний український письменник. З 1959 р. — голова Спілки письменників України. Автор трилогії «Прапоро­носці» (1946—1948) та багатьох оповідань і повістей: «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1967) та ін. Лауреат кількох державних премій і премії ім. Т. Шевченка (1962).

Нищівно критикували романи Р. Іваничука «Мальви», у якому показано український варіант манкуртизму — яничарство, роман І. Білика «Меч Арея». Але й за цих умов талановиті письменники торували шлях до читача: В. Дрозд, Є. Гуцало, П. Загребельний, Р. Федорів, А. Дімаров, І. Чендей та ін. Через звинувачення в «націоналізмі» й «антирадянщині» до читача практично не доходили тво­ри В. Стуса, І. Дзюби, В. Некрасова, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Із Спілки письменників України під час чергової чистки було виключено І. Дзюбу, Г. Кочура, М. Лукаша, Б. Чичибабіна, а В. Некрасова ще й вислано за кордон. У таборах опинилися О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк. Багато років не друкувалися твори Л. Костенко. Тільки через шість років поневірянь по видавництвах вийшов у скороченому варі­анті її роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). Слід об'єк­тивно зазначити, що саме звернення Б. Олійника до В. Щербицького і допомога помічника першого секретаря ЦК КП України В. Врублевського посприяли виданню її поезій: вийшли три книги Ліни Костенко. У 1985 р. помер в одному з мордовських таборів поет В. Стус. Йому посмертно за поетичну збірку «Дорога болю» було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за 1991 р.

Стус Василь Семенович (1938—1985) — визначний ук­раїнський поет, один з найвідоміших представників руху «шістдесятників». Народився в с. Рахнівці Гайсинського р-ну на Вінниччині в сім'ї колгоспників. У 1959 р. закін­чив Донецький педінститут. У 60-ті роки стає одним з ак­тивних учасників руху за українське національне відродження, проти тоталітарної системи, за що в 1972 р. був ув'язнений. З 1979 р. учасник Гельсінського руху, за що в 1980 р. знову засуджений. Перебування в таборі особливо суворого режиму призвело до передчасної смерті поета. Автор поетичних збірок «Зимові дерева», «Веселий цвин­тар», «Палімпсести», «Дорогаболю», «Передчуття» та ін. Під час другого ув'язнення Стус став номінантом Нобелів­ської премії. У 1994 р. було видане 4-томне зібрання його творів.

Складні процеси відбувалися і в театральному житті. Кількість театрів за 1965—1985 pp. зросла в УРСР з 61 до 89. Популярною була класика у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте неможливо було ставити п'єси, які викривали вади існуючого ладу. Україн­ський театр дедалі більше втрачав свою національну особ­ливість, викорінювалася українська мова. Так, із семи ТЮГів лише львівський був українським. У 70—80-ті ро­ки процес русифікації театрального і музичного мистецтва досяг апогею. Менше 30 % професійних театрів України були українськими. Театральних закладів, які ставили б спектаклі мовою інших народів України, не було взагалі, хоча в республіці проживали представники 130 національ­ностей. У Києві лише драматичний театр ім. І. Франка був українським, а ще один — із російсько-українським репер­туаром. Однак і в часи «застою» з довершеними мистець­кими роботами приходили до своїх глядачів Львівський, Одеський, Харківський, Дніпропетровський оперні теат­ри. У 1980—1982 pp., вперше після багатьох років заборо­ни, Державний академічний оперний театр України взяв участь у відомому Вісбаденському фестивалі.

Керівництво України не завжди перешкоджало націо­нально-історичним мистецьким звершенням (особливо піс­ля усунення В. Маланчука).

У музичному мистецтві плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Але стало помітним і зниження інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти Державний заслу­жений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», етнографічний ансамбль «Гомін», очолюваний Л. Ященком та інші музичні колективи. Спілка композиторів Ук­раїни налічувала 214 членів і мала відділення у Львові, Харкові, Донецьку та інших містах. Особливо полонило слухачів музичне мистецтво П. Майбороди та композитора

В. Івасюка, життя якого обірвалося за нез'ясованих обста­вин у 1979 р. КДБ переслідував за елементи «буржуазного націоналізму» етнографічний ансамбль «Гомін». У 1971 р. його діяльність було заборонено.

Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм народу у війні та в роки відбудови. Це картини Т. Яблонської, Л. Мучника, П. Сулименка, В. Костецького, сповне­ні ліризму, любові до природи картини С. Григор'єва, О. Шовкуненка, Г. Світличного, В. Кушніра, Г. Глущенка. Історичній тематиці присвятили свої полотна Л. Ходченко, В. Полтавець, М. Кривенко.

Плідно працювали українські скульптори, зокрема мо­нументалісти, які, однак, були змушені тиражувати «об­раз вождя». У центрі Києва було споруджено черговий мо­нумент із центральною фігурою Леніна, схили Дніпра, увінчані Києво-Печерською лаврою, було спотворено вели­чезним і дорогим монументом «Батьківщини-матері». Од­ночасно створювались і справжні твори монументального мистецтва: пам'ятники Лесі Українці в Києві й Тарасові Шевченку в Москві та ін.

Чимало творів художників-новаторів було знищено. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам'яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві, влада шельмувала художни­ка, скульптора та етнографа І. Гончара, для музею якого досі не знайшлося коштів.

Продовжувала розвиватися кінематографія. На терито­рії України діяли три кіностудії: Київська, Одеська, Ялтин­ська. У 1976—1985 pp. кіностудіями України було створено майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовано україн­ською мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 %. загальної кількості. Щорічний випуск кінокартин досяг 16—20. У 70-ті роки глядачі поба­чили визначні фільми «В бій ідуть тільки "старики"», «Ати-бати, йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавилон—XX» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовано сюжети кінотворців «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка. Продовжува­лися традиції започаткованого О. Довженком поетичного кіно. З'явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Іва­на Купала» та ін. Водночас зазнали гонінь С. Параджа­нов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук. У надзвичайно тяжких умовах працював Л. Биков. Вкрай негативно партномен­клатура зустріла фільм «Білий птах з чорною ознакою»

Ю. Іллєнка. Фільми «Криниця для спраглих», «Вечір на­передодні Івана Купала» взагалі не було випущено на екра­ни. Понад 20 років не виходили на екран «Тіні забутих пред­ків» С. Параджанова.

Отже, загальний стан українського суспільства тих років, зачатки кризи в економіці й політиці перешко­джали розвитку української культури. Хоча загалом, порівняно з попереднім періодом, вона розвивалася ста­більніше.

Гупан