Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти "націоналізму", а й проти "космополітизму" та "низькопоклонства" перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації у культурі й науці.
У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленінград", спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, "Про кінофільм "Большая жизнь" та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося у редакційній статті журналу "Більшовик України", "бойовою програмою" нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна" та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа "ждановщиною". її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти "націоналізму". Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення у "націоналізмі" М. Рильського (за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави"), Ю. Яновського (роман "Жива вода"), І. Сенченка (повість "Його покоління"), О. Довженка (кіносценарій "Україна в огні") та ін.
Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив "вагомий внесок" у підготовку згаданого пленуму. Ще у серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: "Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих".
У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме у серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України академії наук УРСР". Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у відстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.
Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом — і проти "космополітизму". Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти "космополітизму" мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий фактор функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.
Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття "Про одну антипатріотичну групу театральних критиків", опублікована в січні 1949 р. у газеті "Правда". Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів "безрідних космополітів" на літературних і театральних критиків О. Борща-гівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного "соціального замовлення"; катастрофічно для мистецтва була обмежена свобода творчості.
Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто у 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами "лисенківщини" стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л, Делоне, І. Поляков та ін.
Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети "Правда" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У цій статті популярний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", написаний ще 1944 p., називається "в основі своїй ідейно порочним твором", під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М, Рильському нагадували про "серйозні ідеологічні помилки"; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький".
За короткий строк (1946—1951 pp.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча у більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.
Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення "холодної війни"; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.
...
