Чим був зумовлений ідеологічній наступ тоталітарного режиму («жданівщина») наприкінці 40-х

Ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х pp. зумовлений цілим рядом внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом' нейтралізації активної' патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити поступальності духовного розвитку народу, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режиму консервуватись, а командній системі стабілізуватись.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини. Саме тому в цей час, з одного боку, — активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Усе, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини чи ставило під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велась і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо у середовищі інтелігенції швидко йде процес формування і усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у громадському житті, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалі-зації в культурі й науці. «Коли... знизу почулись голоси, від яких Сталін давно відвик, — зазначають угорські історики Л.Беладі та Т.Краус, — диктатор... безпомилково розпізнав ті літературні та художні течії і школи, які хоча б незначною мірою могли загрожувати його системі влади чи змінити ту картину, котру він бажав бачити... За знаком «великого диригента» оркестр знову заграв стару мелодію».

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», націлені проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не тільки своєрідним сигналом, але й, як підкреслювалось у редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. За шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалась чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А.Ждановим, і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні здійснювався під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо рельєфно це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення у «націоналізмі» М.Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю.Яновського (роман «Жива вода»), І.Сенченка (повість «Його покоління»), О.Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме у 1947 р. КП(б)У знову очолив Каганович. Саме він вніс «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще у серпні, виступаючи на параді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих».

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, ЦК КП(6)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Л.Славіна, Ф.Ястребова та ін.

Серед принципових зауважень центральне місце посідали звинувачення у антинауковості, відході від більшовицького принципу партійності, відродженні ключових ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР тощо. Справжня ж суть, усіх цих критичних зауважень полягала у відстоюванні офіційною владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Кампанія проти «космополітизму» мала на меті: посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки роз^:колоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий фактор функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни відійшов у тінь.

Фактично ця реакційна кампанія відігравала роль ідеологічного забезпечення консервації існуючого режиму.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована у січні 1949 р. у газеті «Правда» Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків — О.Борщагівського, А.Гозенпуда та ін. Горезвісна кампанія боротьби з космополітизмом призвела до серйозних негативних наслідків: у літературі та театрі по суті зникло поняття «мистецької школи»; поглибилась ізоляція від надбань західної культури; остаточно щезла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика фактично перетворилась із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічно була обмежена свобода творчості.

Послідовне відстоювання офіційною владою власної монополії на інтерпретацію марксизму-ленінізму, на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль прослідковується у ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто у 40 —50-х pp. Прикладом диктату у науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику, що завдало величезної шкоди розвиткові сільського господарства. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М.Гришко, професори С.Гершензон, Л.Делоне, І.Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В.Сосюри «Любіть Україну», написаний ще у 1944 p._Lназивається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатись Петлюра, Бандера; М.Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; критиці піддавалась опера К.Данькевича «Богдан Хмельницький».

Ідеологічний залп по суспільству, зроблений у повоєнний період, був дуже потужним — за короткий строк (1946 — 1951 pp.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом критики і нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство, на яке здійснювався морально-політичний тиск. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму.

...

Смолій

Зміни у сфері культури

Після визволення території України від німецько-фашистських загарбників почалося відновлення зруйнованих під час війни шкіл, вузів, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами і руками самого населення — „методом народної будови", що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівня на Житомирщині. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а також відбудовано зруйнованих повністю і частково 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х pp. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а чимало шкіл — навіть у три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало пристосованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. У 1950/51 навчальному році загальний книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17 млн. примірників — у середньому кількість книжок в одній такій бібліотеці була меншою, ніж до війни.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

В повоєнні роки було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень в УРСР. Зокрема, в листопаді 1945 р. було вирішено створити у складі АН УРСР сільськогосподарське відділення (в 1956 р. на його базі утворена сільськогосподарська академія). В 1952 р. з відділу фізико-хімічних і математичних наук виділився відділ фізико-математичних наук. У 1954 р. був утворений кримський філіал АН УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські інститути — машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин, київські інститути — металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.

В середині 50-х pp. у складі академії налічувалося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 р. після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О.Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-організаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися передусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетворення природи", який висунув Сталін у 1948 р. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої в світі людини — Ю.Гагаріна. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов.

Значними були досягнення математичних наук. Так, наприкінці 40—х pp. під керівництвом М.Лаврентьева було створено новий напрям у теорії функцій — теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Обширні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С.Лебедева в Інституті електротехніки в 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику наднизьких температур, радіофізику успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у виробництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порошкової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР. якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей. суцільнозварних мостів, суден тощо. Син і учень Є.Патона Борис створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом. Значним технічним досягненням, яке довело великі можливості нових технологій, була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. З 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозварювання очолює академік Б.Патон.

Позитивні результати були досягнуті в галузі хімічних наук. В Інституті фізичної хімії ім. Л.Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важкий азот. Директор, інституту О.Бродський разом із своїми учнями розробив теорію розділення ізотопів, створив методи концентрування важкої води.

Його книга „Хімія ізотопів", видрукувана 1952 p., стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії. В Інституті загальної та неорганічної хімії було розгорнуто дослідження, спрямовані на розв'язання проблем захисту водного басейну від забруднень шкідливими речовинами і постачання споживачам чистої води.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господарства діяльність учених спрямовувалась на виведення нових зернових і технічних культур, високопродуктивних порід худоби, на застосування нових добрив та удосконалення методів обробки ґрунтів. Доводилося вченим України реалізовувати й прожекторські плани, породжені у високих партійно-урядових кабінетах. Зокрема, розроблялися проблеми, пов'язані з акліматизацією на українських землях субтропічних культур. В Інституті фізіології рослин та агрохімії розгорнулися дослідження щодо підвищення продуктивності каучуконосіїв в Україні.

Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала лисенківщина. В 1947—1948 pp. відновилися переслідування генетиків. Т.Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів". В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен та ін., що на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня.

Зміцнювала свої позиції археологічна наука. Однак недостатнє фінансування та брак технічних можливостей вели до втрат величезної кількості археологічних пам'яток. Особливо з вини всесоюзних відомств. З 1945 по 1954 р. Інститут археології АН УРСР очолював академік П.Єфименко. Його фундаментальна праця „Первісне суспільство" (1953) здобула великий авторитет автору. Певні результати були досягнуті економістами, літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалася у новоствореному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права (1949). Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників радянської України. Науковцям вдалося зібрати рукописи Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Коцюбинського та багатьох інших. Було продовжено видання десятитомника Т.Шевченка. В 1949 р. розпочато видання 20-томного зібрання творів І.Франка. На початку 50-х pp. було видано повне зібрання творів І.Котляревського, підготовлено 5-томник Лесі Українки. В літературознавстві плідно працювали О.Дорошкевич, А.Шамрай, Ю.Меженко, Є.Ки-рилюк, М.Возняк, І.Пільгук, Ю.Білецький, О.Килимник, С.Крижанівський та ін. В Інституті мовознавства, який з 1945 р. носить ім'я видатного українського філолога XIX ст. О.Потебні, продовжувались дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збирались матеріали для атласу української мови. Вчені-мистецтвоз-навці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно. Ця праця здійснювалася в умовах шаленого ідеологічного тиску, некомпетентного втручання партійно-державних органів у розвиток науки, безпідставних звинувачень учених-гуманітаріїв у „безідейності", „націоналістичних збоченнях", у „низькопоклонстві перед Заходом", у відступах від марксизму-ленінізму.

В таких же умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Однак всупереч обставинам у 40—50-і pp. ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Так, Ю.Яновський опублікував роман „Жива вода", темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. П.Панч видав ряд новел і роман „Запорожці", в якому змалював події з української історії 1639-1648 pp. Історичний роман з часів Хмельниччини написав Н.Рибак — „Так сходило сонце". Ю.Смоличу належить роман „Вони не пройшли" про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 pp. Плідно працювали О.Довженко, В.Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії „Прапороносці", повісті „Земля гуде". До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій А.Малишка „Чотири літа", „За синім океаном", збірка Л.Первомайського „Земля", поема П.Тичини „Похорон друга", автобіографічна поема М.Рильського „Мандрівка в молодість".

Зусиллями талановитих митців України розвивалося театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. Уже 1944 р. було завершено реевакуацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х pp. в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили українською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком — наявність великої плеяди талановитих акторів. У театрах України працювали такі видатні майстри сцени, як М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, Н.Ужвій, К.Хохлов, М.Романов, А.Бучма, Є.По-номаренко, Ю.Шумський та багато інших.

Музичне мистецтво радянської України в перше післявоєнне десятиріччя позначене передусім творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпенко, Г.Жуковський, А.Свечников, М.Вериківський, В.Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, Б.Лято-шинський та ін. Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний український народний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений восени 1943 p.. Київська державна академічна капела „Думка" під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела „Трембіта" під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньків-ського, Державний симфонічний оркестр.

Пошуки ідеологічних відхилень призвели до нападок не тільки на діячів української чи російської, а й єврейської культури. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у „космополітизмі". Була навіть сфабрикована „змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою „міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

Наприкінці 40 — на початку 50-х pp. в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало „всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, „заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України. Третя хвиля еміграції, пов'язана з подіями 2-ї світової війни, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. Обстави-

ни війни змусили залишити Батьківщину майже 4,5 тис. вчителів, інженерів, учених, лікарів, акторів, священиків, студентів, їх зусиллями були відкриті навчальні, духовні й культурно-освітні заклади, засновані товариства й асоціації, наукові установи. В 1947-1948 pp. у Німеччині й Австрії було 29 українських гімназій, 80 народних шкіл, 8 спеціальних середніх шкіл. У Німеччині відновили свою діяльність Український вільний університет та Український техніко-господарський інститут, засновані нові вузи — Українська висока економічна школа, Українська богословська православна академія і Греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. була відновлена також діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка (в Мюнхені). Найбільшим доробком його стала кількатом-на „Енциклопедія українознавства". З 1945 р. розгорнула діяльність Українська вільна Академія наук спочатку в Авгсбурзі, а згодом у Вінніпезі та Нью-Йорку. НТШ організувало свої відділи у США, Канаді й Австралії. Основний напрям досліджень — українознавство.

Значним був доробок українських еміграційних літераторів. З-поміж інших творів, написаних у 40-і pp., варто виділити романи „Діти чумацького шляху" Д.Гуменної, „Ост" У.Самчука, „Тигролови" І.Багряного, „Доктор Серафікус", „Без грунту" В.Домонтовича, „Еней і життя інших", „День гніву" Ю.Косача. Найвидатнішим з поетичних творів була поема Т.Осьмачки „Поет" (1947). Плідно творили на поетичній ниві М.Орест, Ю.Клен, В.Барка, Л.Лиман, Л.Полтава, О.Заєвський, О.Веретенченко, Яр.Славутич, С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський та ін. Найбільш виразними явищами в театральному житті українців за рубежем були Ансамбль українських акторів під керівництвом В.Бладацького і Театральна студія під керівництвом И.Гірняка та О.Добровольської.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони поступово перемістилися до США та Канади. Культурна творчість зарубіжних українців репрезентувала українську культуру за рубежем, засвідчувала високі потенційні можливості уярмленого українського народу, який навіть в умовах сталінщини зберігав, розвивав і примножував кращі національно-культурні традиції, плекаючи надію на майбутнє демократичне відродження їх і вільний розвиток.

...

Чим був зумовлений ідеологічній наступ тоталітарного режиму («жданівщина») наприкінці 40-х — на початку 50-х pp.?