Чим був зумовлений ідеологічній наступ тоталітарного режиму («жданівщина») наприкінці 40-х — на початку 50-х pp.?

Ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х pp. зумовлений цілим рядом внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблен­ня «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тота­літарного режиму; методом' нейтралізації активної' патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити поступальності духов­ного розвитку народу, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режиму консервуватись, а командній системі стабілізуватись.

 

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у пово­єнний період вимагав остаточного утвердження сталінської іде­ологічної доктрини. Саме тому в цей час, з одного боку, — активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Усе, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини чи ставило під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтову­вав боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця бо­ротьба велась і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо у середовищі інтелігенції швидко йде процес формування і усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в кра­їні, до розуміння власного місця у громадському житті, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалі-зації в культурі й науці. «Коли... знизу почулись голоси, від яких Сталін давно відвик, — зазначають угорські історики Л.Беладі та Т.Краус, — диктатор... безпомилково розпізнав ті літературні та художні течії і школи, які хоча б незначною мірою могли загрожувати його системі влади чи змінити ту картину, котру він бажав бачити... За знаком «великого дири­гента» оркестр знову заграв стару мелодію».

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», націлені проти твор­чості А.Ахматової і М.Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не тільки своєрідним сигналом, але й, як підкреслювалось у редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. За шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української лі­тератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про жур­нал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалась чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А.Ждановим, і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні здійснював­ся під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо рельєфно це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правлін­ня Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення у «націоналізмі» М.Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю.Яновського (роман «Жива вода»), І.Сенченка (повість «Його покоління»), О.Довженка (кіносценарій «Ук­раїна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під вигля­дом принциповості сприяло те, що саме у 1947 р. КП(б)У знову очолив Каганович. Саме він вніс «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще у серпні, виступаючи на параді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Каганович роз­ставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокацій­но заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих пись­менників без критики старих».

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, ЦК КП(6)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Л.Славіна, Ф.Ястребова та ін.

Серед принципових зауважень центральне місце посідали звинувачення у антинауковості, відході від більшовицького принципу партійності, відродженні ключових ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії Ук­раїни ізольовано від історії інших народів СРСР тощо. Справ­жня ж суть, усіх цих критичних зауважень полягала у відстою­ванні офіційною владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на сус­пільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «кос­мополітизму». Кампанія проти «космополітизму» мала на меті: посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки роз^: колоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та ан­тисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий фактор функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни відійшов у тінь.

Фактично ця реакційна кампанія відігравала роль ідеологічно­го забезпечення консервації існуючого режиму.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редак­ційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована у січні 1949 р. у газеті «Правда» Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних крити­ків — О.Борщагівського, А.Гозенпуда та ін. Горезвісна кампа­нія боротьби з космополітизмом призвела до серйозних нега­тивних наслідків: у літературі та театрі по суті зникло поняття «мистецької школи»; поглибилась ізоляція від надбань захід­ної культури; остаточно щезла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика фактично перетворилась із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катас­трофічно була обмежена свобода творчості.

Послідовне відстоювання офіційною владою власної моно­полії на інтерпретацію марксизму-ленінізму, на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний кон­троль прослідковується у ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто у 40 —50-х pp. Прикладом диктату у науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику, що завдало величезної шкоди розвиткові сільського господарства. В Ук­раїні жертвами «лисенківщини» стали академік М.Гришко, професори С.Гершензон, Л.Делоне, І.Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції ста­ла редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В.Сосюри «Любіть Україну», написаний ще у 1944 p._Lназивається «в основі своїй ідейно порочним тво­ром», під яким могли підписатись Петлюра, Бандера; М.Рильсь­кому нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; критиці піддавалась опера К.Данькевича «Богдан Хмельницький».

Ідеологічний залп по суспільству, зроблений у повоєнний період, був дуже потужним — за короткий строк (1946 — 1951 pp.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом критики і напа­док була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство, на яке здій­снювався морально-політичний тиск. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випа­док невиконання планових завдань у промисловості й сільсько­му господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму.

...

Смолій

 

Зміни у сфері культури

Після визволення території України від німецько-фашистських загарбників почало­ся відновлення зруйнованих під час війни шкіл, вузів, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами і руками самого населення — „методом народної будови", що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівня на Житомирщині. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а та­кож відбудовано зруйнованих повністю і частково 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х pp. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загаль­ної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а чима­ло шкіл — навіть у три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало присто­сованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. У 1950/51 навчальному році загальний книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17 млн. примірників — у середньому кількість книжок в одній такій бібліотеці була меншою, ніж до війни.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростан­ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні за­очні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного про­цесу, закостенілість його форм і методів.

В повоєнні роки було внесено ряд змін в ор­ганізацію наукових досліджень в УРСР. Зокрема, в листопаді 1945 р. було вирішено створити у складі АН УРСР сільськогосподарське відділення (в 1956 р. на його базі утворена сільськогосподарська академія). В 1952 р. з відділу фізико-хімічних і ма­тематичних наук виділився відділ фізико-математичних наук. У 1954 р. був утворений кримський філіал АН УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські інститути — машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин, київські інститути — металофізики, металоке­раміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.

В середині 50-х pp. у складі академії налічува­лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 р. після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О.Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-організаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися пере­дусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво­рення природи", який висунув Сталін у 1948 р. По­при всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, ук­раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен­тальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет­ної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску пер­шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої в світі людини — Ю.Гагаріна. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке виз­нання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атом­ної бомби був генерал-лейтенант М.Духов.

Значними були досягнення математичних наук. Так, наприкінці 40—х pp. під керівництвом М.Лаврентьева було створено новий напрям у теорії функцій — теорію квазіконформних відобра­жень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Обширні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С.Лебедева в Інституті електротехніки в 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислюваль­ну машину. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику над­низьких температур, радіофізику успішно до­сліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у вироб­ництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порош­кової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР. якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організато­ра академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод елек­трошлакового зварювання кожухів доменних печей. суцільнозварних мостів, суден тощо. Син і учень Є.Патона Борис створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом. Знач­ним технічним досягненням, яке довело великі можливості нових технологій, була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста че­рез Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. З 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозва­рювання очолює академік Б.Патон.

Позитивні результати були досягнуті в галузі хімічних наук. В Інституті фізичної хімії ім. Л.Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важ­кий азот. Директор, інституту О.Бродський разом із своїми учнями розробив теорію розділення ізо­топів, створив методи концентрування важкої води.

Його книга „Хімія ізотопів", видрукувана 1952 p., стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії. В Інституті загаль­ної та неорганічної хімії було розгорнуто досліджен­ня, спрямовані на розв'язання проблем захисту вод­ного басейну від забруднень шкідливими речовина­ми і постачання споживачам чистої води.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних на­ук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господар­ства діяльність учених спрямовувалась на виведен­ня нових зернових і технічних культур, високопро­дуктивних порід худоби, на застосування нових до­брив та удосконалення методів обробки ґрунтів. Доводилося вченим України реалізовувати й прожекторські плани, породжені у високих партійно-урядових кабінетах. Зокрема, розроблялися про­блеми, пов'язані з акліматизацією на українських землях субтропічних культур. В Інституті фізіології рослин та агрохімії розгорнулися дослідження щодо підвищення продуктивності каучуконосіїв в Україні.

Значної шкоди розвитку біологічних наук зав­дала лисенківщина. В 1947—1948 pp. відновилися переслідування генетиків. Т.Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах ге­нетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів". В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен та ін., що на багато років загальмувало розвиток перспектив­них напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня.

Зміцнювала свої позиції археологічна наука. Однак недостатнє фінансування та брак технічних можливостей вели до втрат величезної кількості ар­хеологічних пам'яток. Особливо з вини всесоюзних відомств. З 1945 по 1954 р. Інститут археології АН УРСР очолював академік П.Єфименко. Його фун­даментальна праця „Первісне суспільство" (1953) здобула великий авторитет автору. Певні результа­ти були досягнуті економістами, літературознавця­ми, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавця­ми, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалася у новоствореному в 1946 р. Інсти­туті філософії та секторі держави і права (1949). Літературознавці досліджували творчість ук­раїнських класиків та письменників радянської Ук­раїни. Науковцям вдалося зібрати рукописи Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Коцюбинського та багатьох інших. Було продовжено видання десятитомника Т.Шевченка. В 1949 р. розпочато видан­ня 20-томного зібрання творів І.Франка. На почат­ку 50-х pp. було видано повне зібрання творів І.Котляревського, підготовлено 5-томник Лесі Ук­раїнки. В літературознавстві плідно працювали О.Дорошкевич, А.Шамрай, Ю.Меженко, Є.Ки-рилюк, М.Возняк, І.Пільгук, Ю.Білецький, О.Килимник, С.Крижанівський та ін. В Інституті мовознавства, який з 1945 р. носить ім'я видатного українського філолога XIX ст. О.Потебні, продов­жувались дослідження фонетичної системи, грама­тичної будови і лексичного складу сучасної ук­раїнської літературної мови, збирались матеріали для атласу української мови. Вчені-мистецтвоз-навці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно. Ця праця здійснювалася в умовах шаленого ідео­логічного тиску, некомпетентного втручання партійно-державних органів у розвиток науки, безпідставних звинувачень учених-гуманітаріїв у „безідейності", „націоналістичних збоченнях", у „низькопоклонстві перед Заходом", у відступах від марксизму-ленінізму.

В таких же умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Однак всупереч обставинам у 40—50-і pp. ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського на­роду. Так, Ю.Яновський опублікував роман „Жива вода", темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. П.Панч видав ряд новел і роман „Запо­рожці", в якому змалював події з української історії 1639-1648 pp. Історичний роман з часів Хмель­ниччини написав Н.Рибак — „Так сходило сонце". Ю.Смоличу належить роман „Вони не пройшли" про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 pp. Плідно працювали О.Довженко, В.Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії „Пра­пороносці", повісті „Земля гуде". До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій А.Малишка „Чотири літа", „За синім океаном", збірка Л.Первомайського „Земля", поема П.Тичи­ни „Похорон друга", автобіографічна поема М.Рильського „Мандрівка в молодість".

Зусиллями талановитих митців України розви­валося театральне, музичне, образотворче мистец­тво та кіно. Уже 1944 р. було завершено рееваку­ацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х pp. в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили ук­раїнською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком — наявність великої плеяди талановитих акторів. У те­атрах України працювали такі видатні майстри сце­ни, як М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, Н.Ужвій, К.Хохлов, М.Романов, А.Бучма, Є.По-номаренко, Ю.Шумський та багато інших.

Музичне мистецтво радянської України в перше післявоєнне десятиріччя позначене передусім творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпенко, Г.Жуковський, А.Свечников, М.Вериківський, В.Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, Б.Лято-шинський та ін. Популярністю серед глядачів і слу­хачів користувалися Державний український на­родний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений восени 1943 p.. Київська державна академічна ка­пела „Думка" під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела „Трембіта" під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньків-ського, Державний симфонічний оркестр.

Пошуки ідеологічних відхилень призвели до на­падок не тільки на діячів української чи російської, а й єврейської культури. Багато єврейських пись­менників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у „космополітизмі". Була навіть сфабрикована „змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою „міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

Наприкінці 40 — на початку 50-х pp. в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці на­лежало „всесвітньо-історичне значення". Російсь­кий народ, за словами Сталіна, „заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянсько­го Союзу серед усіх народів нашої країни".

В інших умовах розвивалася українська культу­ра поза межами радянської України. Третя хвиля еміграції, пов'язана з подіями 2-ї світової війни, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. Обстави-

ни війни змусили залишити Батьківщину майже 4,5 тис. вчителів, інженерів, учених, лікарів, ак­торів, священиків, студентів, їх зусиллями були відкриті навчальні, духовні й культурно-освітні за­клади, засновані товариства й асоціації, наукові ус­танови. В 1947-1948 pp. у Німеччині й Австрії бу­ло 29 українських гімназій, 80 народних шкіл, 8 спеціальних середніх шкіл. У Німеччині відновили свою діяльність Український вільний університет та Український техніко-господарський інститут, за­сновані нові вузи — Українська висока економічна школа, Українська богословська православна ака­демія і Греко-католицька духовна семінарія. На­весні 1947 р. була відновлена також діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка (в Мюн­хені). Найбільшим доробком його стала кількатом-на „Енциклопедія українознавства". З 1945 р. роз­горнула діяльність Українська вільна Академія наук спочатку в Авгсбурзі, а згодом у Вінніпезі та Нью-Йорку. НТШ організувало свої відділи у США, Канаді й Австралії. Основний напрям досліджень — українознавство.

Значним був доробок українських еміграційних літераторів. З-поміж інших творів, написаних у 40-і pp., варто виділити романи „Діти чумацького шляху" Д.Гуменної, „Ост" У.Самчука, „Тигроло­ви" І.Багряного, „Доктор Серафікус", „Без грун­ту" В.Домонтовича, „Еней і життя інших", „День гніву" Ю.Косача. Найвидатнішим з поетичних творів була поема Т.Осьмачки „Поет" (1947). Плідно творили на поетичній ниві М.Орест, Ю.Клен, В.Барка, Л.Лиман, Л.Полтава, О.Заєвський, О.Веретенченко, Яр.Славутич, С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський та ін. Найбільш виразними явищами в театральному житті українців за рубежем були Ансамбль українських акторів під керівництвом В.Бладацького і Театральна студія під керівництвом И.Гірняка та О.Добровольської.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони поступово пе­ремістилися до США та Канади. Культурна творчість зарубіжних українців репрезентувала ук­раїнську культуру за рубежем, засвідчувала високі потенційні можливості уярмленого українського на­роду, який навіть в умовах сталінщини зберігав, розвивав і примножував кращі національно-куль­турні традиції, плекаючи надію на майбутнє демо­кратичне відродження їх і вільний розвиток.

...