Культурне життя в Україні було невід'ємною частиною повоєнного відродження. У тяжкому становищі опинилися освітні заклади, особливо в сільських районах, тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Однак поглиблювалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, «Історія СРСР» у школі починалася історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою. З 1948 р. до 1954 р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 тис. до 25 тис, а російських збільшилася з 2720 до 4051. У 1953 р. в школах з українською мовою навчання налічувалося 1,4 млн. учнів, а в російських і змішаних — 3,9 млн.
Протягом першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу всіх вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалося понад 200 тис. студентів. За 1946—1950 pp. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.
Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки й дослідження в таких галузях науки, як ядерна й теоретична фізика, металофізика та ін. Проте виток репресій, пошуки «безрідних космополітів» ускладнювали діяльність наукових колективів. У серпні 1947 року з'явилася постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній було піддано праці, видані в передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Після сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 року), яка завершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами лисенківщини стали академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гершензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики, професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було розкритиковано підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне.
Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» в Україні ініціювала відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 року), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 року), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 року), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 року) та багато інших. Ці документи суб'єктивно оцінювали й спотворювали загальне становище у літературі та мистецтві.
Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. Він звинувачував у буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка та ін., ганебно шельмував кіносценарій О. Довженка «Україна в огні».
Довженко Олександр Петрович (1894—1956) — один із основоположників українського кіномистецтва, письменник, художник. У 1914 р. закінчив Глухівський учительський інститут, навчався в Київському комерційному інституті та Академії мистецтв. З 1926 р. працював на Одеській кінофабриці, де створив кілька короткометражних фільмів. Протягом 1936—1941 pp. був режисером Київської кіностудії художніх фільмів. У роки війни створив низку документальних фільмів про визволення України від фашистських загарбників. Творець художніх фільмів «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Щорс» (1939), «Поема про море» (1956) та ін. За кіносценарій «Україна в огні» (1943) був підданий нищівній критиці.
На пленумі Спілки письменників у вересні 1947 р. О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журналу «Дніпро» та його редактора А. Малишка в націоналізмі.
Починаючи з 1948 р., в СРСР, за вказівкою Сталіна, почалася боротьба з «безродними космополітами» серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія розгромом Єврейського антифашистського комітету і «справою лікарів». За звинуваченнями у міжнародному сіонізмі було заарештовано 110 осіб, із яких 10 засуджено до розстрілу. «Справа лікарів», яка негативно позначилася і на долі української інтелігенції, досі всебічно не досліджена. Однією з причин цієї «справи» була патологічна недовіра Сталіна до лікарів, які, ймовірно, були причетні до загибелі Фрунзе та Жданова. Лікарі кремлівської лікарні після арешту визнали під тортурами себе винними у смерті Жданова. Із 9 заарештованих 6 були євреї, а за логікою Сталіна — агенти міжнародного сіонізму. Планувалася репресивна кампанія в СРСР і в Україні проти євреїв. За вказівкою Сталіна у лютому 1953 р. мільйонним тиражем було віддруковано брошуру члена президії ЦК КПРС, філософа Д. Чеснокова «Чому необхідно було виселити євреїв з промислових районів країни». її вихід у світ було приурочено до вироку «вбивцям у білих халатах», яких повинні були 5 березня 1953 року повісити на Красній площі. У громадськості мало сформуватися враження, що євреї виселяються з великих міст заради спасіння від «праведного гніву» інших народів. За задумом Сталіна, вздовж шляху прямування поїздів з депортованими мали відбутися «стихійні прояви народного гніву»: напади на ешелони та вбивства депортованих. Зі смертю диктатора «справа лікарів» була припинена, а лікарі, крім кількох, померлих в ув'язненні, були звільнені.
Апогею наступ на інтелігенцію в Україні досяг у 1951 p., коли у «Правді» за 2 липня було надруковано редакційну статтю (тобто без підпису) «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У ній ішлося про те, що написаний ще 1946 року вірні В. Сосюри «Любіть Україну» критикувався за те, що він «викликає почуття розчарування, протесту... під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.». Авторами статті були Каганович та деякі його літературні консультанти з України.
Сосюра Володимир Миколайович (1898—1965) — видатний український поет. Народився в ст. Дебальцеве, тепер Донецької області. Учасник громадянської війни. Друкуватися почав у 1917 р. Належав до літературної організації «Гарт», ВУСПП. У 1921 р. вийшла перша поетична книга Сосюри «Поезії», у 1922 р. — збірник «Червона зима», які оповідали про події громадянської війни. У 30-х роках опублікував книги: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Журавлі прилетіли» (1940), «Під гул кривавий», «В годину гніву» (1942) та ін. Лауреат Державної премії СРСР (1948) та премії ім. Т. Шевченка (1963).
За цих гнітючих умов українська література все таки поповнилася багатьма визнаними творами. Це, зокрема, драматична поема «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, збірка поезій «Троянди й виноград» М. Рильського. Досягненням української прози були цикл романів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка, «Київські оповідання» Ю. Яновського, твори Н. Рибака, В. Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні (який свого часу став жертвою репресій), творчість російськомовного письменника-фронтовика В. Некрасова з Києва, автора книги «В окопах Сталінграду».
Різноманітністю композиційних рішень відзначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни домінувала у творчості художників: «Бабин Яр» В. Овчинникова, «Ми ще повернемося» Л. Мучника, «Визволителі Києва» С. Бесєдіна. Героїзм народних мас у боротьбі з ворогами став темою для творчості композиторів К. Данькевича і Д. Клебанова, які відповідно в опері «Богдан Хмельницький» та симфонії «Бабин Яр» відтворили незабутні й трагічні сторінки історії.
Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-ті роки в Україні діяло майже 70 професійних театрів, публіка захоплювалася талантом Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.
Працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці», фільм кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко» та ін. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів «Радянська Україна» випустила Українська студія кінохроніки.
Українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призвело до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовних років.
...
