Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — у середині 50-х pp

38.4. Суперечливий характер суспільного життя. Труд­нощі і здобутки в розвитку культури.

...

У повоєнні роки подальшого розвитку набуло культурне життя республіки. Особлива увага приділялася народній освіті, оскільки за період війни більшість приміщень навчаль­них закладів була зруйнована. У 1950 р. повністю відроди­лася довоєнна мережа шкіл, де навчалося 6,8 млн. дітей, У 1948/1949 навчальному році було створено фонд підтримки дітей, яких батьки не могли забезпечити необхідним для на­вчання. З цього фонду отримали допомогу на придбання взут­тя, одягу, їжі, шкільних товарів 140 тис. дітей. У 1953 р. в українських школах республіки навчалося 1,4 млн. дітей, а в російських і змішаних — 3,9 млн.

Водночас з відбудовою народного господарства протягом першої половини 50-х pp. в Україні було збудовано 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. Вирішувалася і проблема забезпечення шкіл вчителями. Все це разом дозволило у 1953 р. перейти в Україні до обов'язкового семирічного навчання. По­новили свою діяльність Київський, Одеський, Харківський університети. Вперше у Закарпатті відкрився університет в Ужгороді. У 1950 р. в Україні функціонувало 160 ВНЗ, де навчалося 200 тис. студентів. За 1946-1950 pp. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. Відновила свою діяльність Академія наук України. У 1950 р. в республіці нараховувалось 462 науково-дослідницькі установи, де працю­вало 22,3 тис. співробітників. Завдяки зусиллям українського вченого С. Лебедева в Інституті електротехніки АН УРСР була створена лабораторія моделювання та обчислювальної техні­ки, що стала центром досліджень в галузі кібернетики. У 1948-1951 pp. тут створили першу в СРСР малу електронно-об­числювальну машину «МЕОМ», яка відповідала на той час світовим стандартам. Вчені Інституту електрозварювання АН УРСР на чолі з Є. Патоном запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металів.

Водночас на діяльності науковців негативно позначалося некомпетентне втручання партійного керівництва. Особливою активністю у нагнітанні підозрілості та істерії серед творчої інтелігенції відзначився секретар ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданов. Під його керівництвом було розгорнуто кампанію боротьби проти діячів науки, літератури та мистецтва. В Ук­раїні «ждановщина» проявилася в ідеологічних репресіях про­ти так званих «українських буржуазних націоналістів» та «космополітів». (Космополітизм — теорія, що проповідує бай­дуже ставлення до історії свого народу, своєї Батьківщини, національної культури). Прикриваючись боротьбою з космополі­тизмом, партійні функціонери розгорнули переслідування творчої інтелігенції. Зокрема, нищівній критиці були піддані літературні твори В. Сосюри, П. Тичини, О. Вишні та ін. Під різку критику підпали опера К. Данькевича «Богдан Хмель­ницький», симфонія Д. Клебанова «Бабин Яр». Безпідставні звинувачення творчої інтелігенції мали негативний вплив на духовне життя українського народу.

Проте навіть за таких умов діячі української культури та мистецтва успішно творили і мали серйозні здобутки. У по­воєнні роки зросла популярність театрального мистецтва. Ви­датними авторитетами сцени вважалися Б. Гмиря, Н. Ужвій, Г. Юра, М. Романова.

В Україні на той час працювали три кіностудії — Київська, Одеська та Ялтинська. Ціла низка їхніх фільмів стали пам'ят­ними віхами минулої епохи («Сільська вчителька», «Педаго­гічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» та ін.).

Українське мистецтво зазнало в цей період деформації внаслідок зусиль тоталітарної системи. Серед творчої інтелі­генції була поширена політична кон'юнктура, спотворення правди життя.

 

Отже, у суспільно-політичному та культурному житті Ук­раїни у другій половині 40-х — на початку 50-х pp. XX ст. ста­лися значні зрушення. Радянська влада на той час ще не ви­черпала своєї соціальної привабливості, сталінський режим робив усе, аби поширити в суспільстві комуністичні ілюзії, ак­тивно залучаючи до такої діяльності творчу інтелігенцію.

39. УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956-1964 pp.)

39.3. Зміни в соціальній сфері та культурному житті.

 

...

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкрив більш широкі можливості для розвитку української культури. Однак обмеженість та непослідовність політики М. Хрущова, його оточення негативно впливали на стан освіти, науки, мистецтва.

У грудні 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи на­родної освіти СРСР». У квітні 1959 р. відповідний закон про­дублювали й в УРСР. У цих документах передбачалося введен­ня 8-річного обов'язкового навчання; перетворення 10-річних середніх шкіл на 11-річні; створення умов для опанування уч­нями шкіл однієї з масових професій. У 1958/1959 навчально­му році в школах республіки працювало понад 300 тис. вчи­телів. У наступні роки їх кількість зросла, що забезпечило реальне введення 8-річної освіти й створило належні умови для діяльності середніх шкіл. У школах вводилося виробниче навчання, окремі заняття проводилися на підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

Потреби розвитку народного господарства та культури ви­магали збільшення випуску спеціалістів. У першій половині 60-х pp. загальна кількість професійно-технічних училищ (ПТУ) порівняно з 50-ми pp. зросла у 1,5 рази, а сільських — у 2 рази. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270-290 тис. спеціалістів масових робітничих і механіза­торських професій. У 1958 р. в 140 вищих навчальних закла­дах (ВНЗ) республіки навчалося 380 тис. студентів.

В республіці продовжувався курс на русифікацію. У сере­дині 60-х pp. українською мовою навчалося всього 62% шко­лярів. У містах становище було ще гірше. У 1958 р. в міських україномовних школах навчалося тільки 21% учнів від загаль­ної кількості. Майже повністю зникли українські школи у та­ких великих містах, як Харків, Донецьк, Одеса. Значно скоро­тилася кількість україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. з 2366 газет республіки українською мовою виходило 765, тобто менше 1/3.

НТР, що бурхливо розвивалася у світі, поставила перед вче­ними України нові завдання. В 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР було створено найпотужніший на той час у світі прискорювач електронів. Україна стала провідним цент­ром кібернетики. За цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. став лауреатом Ленінської премії. У 1961 р. українські вчені створили перші штучні алмази. Плідно працювали у цей час такі авторитетні нау­ковці, як біохімік О. Палладін, хірург М. Амосов, інженер Б. Патон.

Політика десталінізації не змінила ворожого ставлення держави до церкви. Протягом 1957-1964 pp. в Україні було закрито 46% православних храмів. Зокрема, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині — 26, у Кри­му — 14.

Десталінізація супроводжувалася зрушеннями у політич­ній та національній свідомості українського суспільства. Зріс інтерес до західної культури. Значні здобутки у цей час мала література, плідно працювали М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Гончар, М. Стельмах. Заявили про себе і мо­лоді талановиті літератори — Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, з якими було пов'язане покоління «шістдесятників». У галузі музичного мистецтва була створена низка талановитих творів. До них належать «Третя симфонія» Б. Лятошинського, опери «Мілана» Г. Май-бороди та «Вкрадене щастя» Ю. Мейтуса.

Отже, культурне та духовне життя в Україні в умовах де­сталінізації у середині 50-х — середині 60-х pp. мало супереч­ливий характер.

...

40. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1965-1985 PP.)

40.3. Проблеми у сфері культури.

...

Ще більш наполегливо захищав П. Шелест мовні та культурні права українців. Він і його прибічники не бачили суперечнос­тей між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України, збереженням її культури.

У травні 1972 р. П. Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ, звинувативши в українському націо­налізмі. Було піддано критиці його книжку «Україна наша ра­дянська», в якій начебто ідеалізувалася українська історія. Партійне керівництво республіки очолив В. Щербицький. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва.

... В. Щербицький відзначився активними діями в загаль­носоюзній командно-адміністративній системі, яка активно впроваджувала в життя ідею «злиття націй», що виявилося у намаганні витіснити українську мову і культуру з усіх сфер суспільного життя. Нове керівництво підтримало відновлення політики підпорядкування української економіки центру, ру­сифікації та безкомпромісного придушення дисидентства.

У 1972 р. ЦК КПРС ухвалив постанову про посилення ви­вчення російської мови. З 1983 р. вчителі російської мови в національній школі почали одержувати підвищену платню, їм надавався статус найбільшого сприяння. Саме у ці роки зник­ло з ужитку поняття «український народ».

...

Водночас, комуністичний режим активно шукав нові шля­хи подальшого впливу на українське суспільство і особливо на молодь. Тому і не дивно, що радянська влада намагалася по­вністю підпорядкувати собі не тільки молодіжні суспільно-політичні рухи, а й школу.

У 1966—1967 pp. в школах республіки почався перехід на нові програми та підручники. Вводилися нові навчальні дис­ципліни: кібернетика, генетика, суспільствознавство, основи радянської держави та права. У 1972 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший роз­виток загальноосвітньої школи». У 1979/1980 навчальному році в республіці функціонувало 23,4 тис. шкіл, де навчалося 7,6 млн. учнів.

Водночас, пишаючись офіційною статистикою, за якою в Україні щорічно відкривалися нові навчальні заклади, влада замовчувала факт зникнення шкіл з українською мовою вик­ладання. Всього за 1960-1980 pp. кількість таких шкіл у рес­публіці зменшилася на 8,7 тис. У республіці відбувався по­слідовно скерований процес русифікації українського шкільництва. До того ж, русифікація охопила дошкільні та вищі навчальні заклади, державні установи. У 70-х pp. школа поступово втрачала свої кращі надбання. Відбувалося це за умов, коли держава проголосила головним завданням школи підготовку робочої сили. Новим явищем стала організація на­вчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. На­прикінці 70-х pp. такими комбінатами було охоплено близько 2 млн. учнів. Формалізм і заідеологізованість у школі все більше набирали сили. Та всупереч бюрократичним перешко­дам учителі-новатори В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетінін та інші вдосконалювали методику навчання, виховували у молоді кращі людські риси.

Суттєві зрушення відбулися в системі професійно-техніч­ного навчання. Щороку збільшувалась кількість училищ.

3 1959 по 1980 р. чисельність ПТУ зросла в 1,3 рази, а контин­гент — більш ніж у 2 рази. З 1971 р. професійно-технічним училищам почали надавати статус середніх, їхній відсоток у загальній структурі постійно зростав. Однак рівень знань випускників таких училищ не був високий, оскільки школа відправляла до ПТУ в основному слабо підготовлених учнів та «проблемних» підлітків.

Держава приділяла увагу і такій галузі, як середня спе­ціальна і вища освіта. З 1965 по 1985 р. кількість фахівців з середньою спеціальною освітою зросла з 1,4 млн. до 3,6 млн. чол., а з вищою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. чол.

Проте, вища школа мала свої вади. Низькою була якість підготовки спеціалістів, особливо на заочному та вечірньому відділеннях. Мала недоліки і система прийому до вищих на­вчальних закладів. При зарахуванні на навчання враховували­ся пільги, які надавалися певним соціальним групам. Форму­вання студентства за хибним класовим принципом призводило до того, що талановита молодь, яка перебувала поза класовою рознарядкою, не могла навчатися у вищих навчальних/закла­дах. Намагаючись вирішити освітянські проблеми, у 1984 р. держава започаткувала реформу загальноосвітньої школи. Але, на жаль, реформа була в основному спрямована на розши­рення освітньої мережі. Вона не вирішила проблеми демокра­тизації шкільної справи, до того ж реформа слабо підкріплюва­лася матеріально і суттєвих наслідків не дала.

 

У складних умовах опинилася українська наука. Центром наукових досліджень залишалася Академія наук УРСР. З 1962 р. роботу АН УРСР очолив відомий спеціаліст в галузі електрозварювання Б. Патон. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки розробкам вчених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі здійснити зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі. Певні успіхи були досягнуті в аграрній науці. Колектив Миронівського науково-дослідницького інституту на чолі з академі­ком В. Ремесло селекціонував нові сорти пшениці. В Україні також були виведені високоврожайні сорти цукрового буряку, кукурудзи, соняшника та інших культур.

Одначе на той час було чимало невирішених проблем, не­доліків, які зумовили уповільнення фундаментальних розро­бок, втрату провідних позицій вітчизняної науки. Адміністра­тивно-господарський апарат вбачав у науковцях серйозну небезпеку, оскільки впровадження у виробництво досягнень науки і техніки ставило під сумнів доцільність існування роз­дутих штатів управлінців. Не знаходили підтримки науковці і серед вищого керівництва республіки. Так, не були враховані застереження вчених про помилковий вибір місця під будів­ництво Чорнобильської АЕС. За свої переконання деякі нау­ковці підпали під репресії.

Так, було засуджено на вісім років кандидата технічних на­ук Б. Болотова за його публічні виступи проти комуністичної диктатури. Дванадцять років був ув'язнений за свої переко­нання науковець-філософ Є. Проток. Був засуджений у 1972 р. за свої політичні переконання на п'ять років таборів співробіт­ник Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий.

Офіційна влада намагалася протиставити прагненню науковців-суспільствознавців глибоко і об'єктивно досліджувати су­спільні явища своє замовлення, що зводилося до наукоподібно­го коментування рішень вищих партійних і державних органів та вихваляння переваг «радянського способу життя».

Проте й за таких умов були підготовлені ґрунтовні праці, серед яких заслуговує особливої уваги 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР», у написанні якої взяло участь понад 100 тис. краєзнавців. Нестандартний підхід до висвітлення ук­раїнської історії запропонували О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дзига, О. Компан та інші.

Звичайним явищем на той час у художній творчості була політика заборон. Влада дозволяла і навіть заохочувала висвіт­лення в літературі і мистецтві теми класової боротьби, вироб­ничої тематики, героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Незважаючи на «відлигу» 60-х pp., переважна більшість українських письменників залишалися на позиціях «соціалістичного реалізму». Серед них О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, яким у 1966 р. було присвоєно звання Героя соціа­лістичної праці.

Водночас вийшли друком твори, що набули широкого ви­знання. Серед них романи «Собор», «Циклон», «Бригантина» О. Гончара, «Дума про тебе», «Чотири броди» М. Стельмаха. Набирала звучання новаторська поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Разом з тим влада визначила як шкідливі і не­безпечні публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших, які були виключені з Спілки письмен­ників України. Так, наприклад, у 1968 р. за ініціативою пер­шого секретаря Дніпропетровського обкому партії А. Ватченка була розгорнута кампанія переслідування Олеся Гончара за йо­го роман «Собор». Підпав під критику та фактично був виклю­чений з друку роман Р. Іванчука «Мальви», де автор намагався показати незахищеність національної культури.

Далеко не всім літераторам вдавалося витримувати жор­стокі переслідування, окремі з них вдавалися до самогубства. Так, пішов з життя у 1980 р. Г. Тютюнник, у 1981 р. — В. Близнець.

Під тиском комуністичного режиму політизувалося мис­тецтво. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами. Влада заборонила транслювати по радіо й телебаченню українські обрядові пісні та колядки. У 70-80-х pp. епідемія русифікації охопила теат­ральне мистецтво. Менше 30% професійних театрів республі­ки були українськими. Театрів, де б ставилися спектаклі мо­вою національних меншин, які проживали в Україні, взагалі не існувало.

Спілка композиторів України об'єднувала 214 митців, її осередки були створені в Харкові, Донецьку, Львові. У 1980-1982 pp. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі, де шанувальники мистецтва познайомилися з оперою М. Лисенка «Тарас Бульба». Далеко за межами Украї­ни стали відомі виконавці оперних партій Є. Мірошниченко, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко та ін.

 

Отже, у другій половині 60-х — першій половині 80-х pp. XX ст. українське суспільство опинилося в стані глибокої кризи. Невдалі спроби економічних реформ ще більше ускладнили ситуацію. Економічні труднощі супроводжувалися застійними явищами у політичному житті. Загострювалися проблеми і у сфері культури та духовності суспільства.