Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945

38.4. Суперечливий характер суспільного життя. Труднощі і здобутки в розвитку культури.

...

У повоєнні роки подальшого розвитку набуло культурне життя республіки. Особлива увага приділялася народній освіті, оскільки за період війни більшість приміщень навчальних закладів була зруйнована. У 1950 р. повністю відродилася довоєнна мережа шкіл, де навчалося 6,8 млн. дітей, У 1948/1949 навчальному році було створено фонд підтримки дітей, яких батьки не могли забезпечити необхідним для навчання. З цього фонду отримали допомогу на придбання взуття, одягу, їжі, шкільних товарів 140 тис. дітей. У 1953 р. в українських школах республіки навчалося 1,4 млн. дітей, а в російських і змішаних — 3,9 млн.

Водночас з відбудовою народного господарства протягом першої половини 50-х pp. в Україні було збудовано 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. Вирішувалася і проблема забезпечення шкіл вчителями. Все це разом дозволило у 1953 р. перейти в Україні до обов'язкового семирічного навчання. Поновили свою діяльність Київський, Одеський, Харківський університети. Вперше у Закарпатті відкрився університет в Ужгороді. У 1950 р. в Україні функціонувало 160 ВНЗ, де навчалося 200 тис. студентів. За 1946-1950 pp. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. Відновила свою діяльність Академія наук України. У 1950 р. в республіці нараховувалось 462 науково-дослідницькі установи, де працювало 22,3 тис. співробітників. Завдяки зусиллям українського вченого С. Лебедева в Інституті електротехніки АН УРСР була створена лабораторія моделювання та обчислювальної техніки, що стала центром досліджень в галузі кібернетики. У 1948-1951 pp. тут створили першу в СРСР малу електронно-обчислювальну машину «МЕОМ», яка відповідала на той час світовим стандартам. Вчені Інституту електрозварювання АН УРСР на чолі з Є. Патоном запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металів.

Водночас на діяльності науковців негативно позначалося некомпетентне втручання партійного керівництва. Особливою активністю у нагнітанні підозрілості та істерії серед творчої інтелігенції відзначився секретар ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданов. Під його керівництвом було розгорнуто кампанію боротьби проти діячів науки, літератури та мистецтва. В Україні «ждановщина» проявилася в ідеологічних репресіях проти так званих «українських буржуазних націоналістів» та «космополітів». (Космополітизм — теорія, що проповідує байдуже ставлення до історії свого народу, своєї Батьківщини, національної культури). Прикриваючись боротьбою з космополітизмом, партійні функціонери розгорнули переслідування творчої інтелігенції. Зокрема, нищівній критиці були піддані літературні твори В. Сосюри, П. Тичини, О. Вишні та ін. Під різку критику підпали опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», симфонія Д. Клебанова «Бабин Яр». Безпідставні звинувачення творчої інтелігенції мали негативний вплив на духовне життя українського народу.

Проте навіть за таких умов діячі української культури та мистецтва успішно творили і мали серйозні здобутки. У повоєнні роки зросла популярність театрального мистецтва. Видатними авторитетами сцени вважалися Б. Гмиря, Н. Ужвій, Г. Юра, М. Романова.

В Україні на той час працювали три кіностудії — Київська, Одеська та Ялтинська. Ціла низка їхніх фільмів стали пам'ятними віхами минулої епохи («Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» та ін.).

Українське мистецтво зазнало в цей період деформації внаслідок зусиль тоталітарної системи. Серед творчої інтелігенції була поширена політична кон'юнктура, спотворення правди життя.

Отже, у суспільно-політичному та культурному житті України у другій половині 40-х — на початку 50-х pp. XX ст. сталися значні зрушення. Радянська влада на той час ще не вичерпала своєї соціальної привабливості, сталінський режим робив усе, аби поширити в суспільстві комуністичні ілюзії, активно залучаючи до такої діяльності творчу інтелігенцію.

39. УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956-1964 pp.)

39.3. Зміни в соціальній сфері та культурному житті.

...

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкрив більш широкі можливості для розвитку української культури. Однак обмеженість та непослідовність політики М. Хрущова, його оточення негативно впливали на стан освіти, науки, мистецтва.

У грудні 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти СРСР». У квітні 1959 р. відповідний закон продублювали й в УРСР. У цих документах передбачалося введення 8-річного обов'язкового навчання; перетворення 10-річних середніх шкіл на 11-річні; створення умов для опанування учнями шкіл однієї з масових професій. У 1958/1959 навчальному році в школах республіки працювало понад 300 тис. вчителів. У наступні роки їх кількість зросла, що забезпечило реальне введення 8-річної освіти й створило належні умови для діяльності середніх шкіл. У школах вводилося виробниче навчання, окремі заняття проводилися на підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

Потреби розвитку народного господарства та культури вимагали збільшення випуску спеціалістів. У першій половині 60-х pp. загальна кількість професійно-технічних училищ (ПТУ) порівняно з 50-ми pp. зросла у 1,5 рази, а сільських — у 2 рази. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270-290 тис. спеціалістів масових робітничих і механізаторських професій. У 1958 р. в 140 вищих навчальних закладах (ВНЗ) республіки навчалося 380 тис. студентів.

В республіці продовжувався курс на русифікацію. У середині 60-х pp. українською мовою навчалося всього 62% школярів. У містах становище було ще гірше. У 1958 р. в міських україномовних школах навчалося тільки 21% учнів від загальної кількості. Майже повністю зникли українські школи у таких великих містах, як Харків, Донецьк, Одеса. Значно скоротилася кількість україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. з 2366 газет республіки українською мовою виходило 765, тобто менше 1/3.

НТР, що бурхливо розвивалася у світі, поставила перед вченими України нові завдання. В 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР було створено найпотужніший на той час у світі прискорювач електронів. Україна стала провідним центром кібернетики. За цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. став лауреатом Ленінської премії. У 1961 р. українські вчені створили перші штучні алмази. Плідно працювали у цей час такі авторитетні науковці, як біохімік О. Палладін, хірург М. Амосов, інженер Б. Патон.

Політика десталінізації не змінила ворожого ставлення держави до церкви. Протягом 1957-1964 pp. в Україні було закрито 46% православних храмів. Зокрема, на Запоріжжі із 108 храмів залишилося 9, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14.

Десталінізація супроводжувалася зрушеннями у політичній та національній свідомості українського суспільства. Зріс інтерес до західної культури. Значні здобутки у цей час мала література, плідно працювали М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Гончар, М. Стельмах. Заявили про себе і молоді талановиті літератори — Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, з якими було пов'язане покоління «шістдесятників». У галузі музичного мистецтва була створена низка талановитих творів. До них належать «Третя симфонія» Б. Лятошинського, опери «Мілана» Г. Май-бороди та «Вкрадене щастя» Ю. Мейтуса.

Отже, культурне та духовне життя в Україні в умовах десталінізації у середині 50-х — середині 60-х pp. мало суперечливий характер.

...

40. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1965-1985 PP.)

40.3. Проблеми у сфері культури.

...

Ще більш наполегливо захищав П. Шелест мовні та культурні права українців. Він і його прибічники не бачили суперечностей між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України, збереженням її культури.

У травні 1972 р. П. Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ, звинувативши в українському націоналізмі. Було піддано критиці його книжку «Україна наша радянська», в якій начебто ідеалізувалася українська історія. Партійне керівництво республіки очолив В. Щербицький. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва.

... В. Щербицький відзначився активними діями в загальносоюзній командно-адміністративній системі, яка активно впроваджувала в життя ідею «злиття націй», що виявилося у намаганні витіснити українську мову і культуру з усіх сфер суспільного життя. Нове керівництво підтримало відновлення політики підпорядкування української економіки центру, русифікації та безкомпромісного придушення дисидентства.

У 1972 р. ЦК КПРС ухвалив постанову про посилення вивчення російської мови. З 1983 р. вчителі російської мови в національній школі почали одержувати підвищену платню, їм надавався статус найбільшого сприяння. Саме у ці роки зникло з ужитку поняття «український народ».

...

Водночас, комуністичний режим активно шукав нові шляхи подальшого впливу на українське суспільство і особливо на молодь. Тому і не дивно, що радянська влада намагалася повністю підпорядкувати собі не тільки молодіжні суспільно-політичні рухи, а й школу.

У 1966—1967 pp. в школах республіки почався перехід на нові програми та підручники. Вводилися нові навчальні дисципліни: кібернетика, генетика, суспільствознавство, основи радянської держави та права. У 1972 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальноосвітньої школи». У 1979/1980 навчальному році в республіці функціонувало 23,4 тис. шкіл, де навчалося 7,6 млн. учнів.

Водночас, пишаючись офіційною статистикою, за якою в Україні щорічно відкривалися нові навчальні заклади, влада замовчувала факт зникнення шкіл з українською мовою викладання. Всього за 1960-1980 pp. кількість таких шкіл у республіці зменшилася на 8,7 тис. У республіці відбувався послідовно скерований процес русифікації українського шкільництва. До того ж, русифікація охопила дошкільні та вищі навчальні заклади, державні установи. У 70-х pp. школа поступово втрачала свої кращі надбання. Відбувалося це за умов, коли держава проголосила головним завданням школи підготовку робочої сили. Новим явищем стала організація навчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. Наприкінці 70-х pp. такими комбінатами було охоплено близько 2 млн. учнів. Формалізм і заідеологізованість у школі все більше набирали сили. Та всупереч бюрократичним перешкодам учителі-новатори В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетінін та інші вдосконалювали методику навчання, виховували у молоді кращі людські риси.

Суттєві зрушення відбулися в системі професійно-технічного навчання. Щороку збільшувалась кількість училищ.

3 1959 по 1980 р. чисельність ПТУ зросла в 1,3 рази, а контингент — більш ніж у 2 рази. З 1971 р. професійно-технічним училищам почали надавати статус середніх, їхній відсоток у загальній структурі постійно зростав. Однак рівень знань випускників таких училищ не був високий, оскільки школа відправляла до ПТУ в основному слабо підготовлених учнів та «проблемних» підлітків.

Держава приділяла увагу і такій галузі, як середня спеціальна і вища освіта. З 1965 по 1985 р. кількість фахівців з середньою спеціальною освітою зросла з 1,4 млн. до 3,6 млн. чол., а з вищою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. чол.

Проте, вища школа мала свої вади. Низькою була якість підготовки спеціалістів, особливо на заочному та вечірньому відділеннях. Мала недоліки і система прийому до вищих навчальних закладів. При зарахуванні на навчання враховувалися пільги, які надавалися певним соціальним групам. Формування студентства за хибним класовим принципом призводило до того, що талановита молодь, яка перебувала поза класовою рознарядкою, не могла навчатися у вищих навчальних/закладах. Намагаючись вирішити освітянські проблеми, у 1984 р. держава започаткувала реформу загальноосвітньої школи. Але, на жаль, реформа була в основному спрямована на розширення освітньої мережі. Вона не вирішила проблеми демократизації шкільної справи, до того ж реформа слабо підкріплювалася матеріально і суттєвих наслідків не дала.

У складних умовах опинилася українська наука. Центром наукових досліджень залишалася Академія наук УРСР. З 1962 р. роботу АН УРСР очолив відомий спеціаліст в галузі електрозварювання Б. Патон. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки розробкам вчених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі здійснити зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі. Певні успіхи були досягнуті в аграрній науці. Колектив Миронівського науково-дослідницького інституту на чолі з академіком В. Ремесло селекціонував нові сорти пшениці. В Україні також були виведені високоврожайні сорти цукрового буряку, кукурудзи, соняшника та інших культур.

Одначе на той час було чимало невирішених проблем, недоліків, які зумовили уповільнення фундаментальних розробок, втрату провідних позицій вітчизняної науки. Адміністративно-господарський апарат вбачав у науковцях серйозну небезпеку, оскільки впровадження у виробництво досягнень науки і техніки ставило під сумнів доцільність існування роздутих штатів управлінців. Не знаходили підтримки науковці і серед вищого керівництва республіки. Так, не були враховані застереження вчених про помилковий вибір місця під будівництво Чорнобильської АЕС. За свої переконання деякі науковці підпали під репресії.

Так, було засуджено на вісім років кандидата технічних наук Б. Болотова за його публічні виступи проти комуністичної диктатури. Дванадцять років був ув'язнений за свої переконання науковець-філософ Є. Проток. Був засуджений у 1972 р. за свої політичні переконання на п'ять років таборів співробітник Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий.

Офіційна влада намагалася протиставити прагненню науковців-суспільствознавців глибоко і об'єктивно досліджувати суспільні явища своє замовлення, що зводилося до наукоподібного коментування рішень вищих партійних і державних органів та вихваляння переваг «радянського способу життя».

Проте й за таких умов були підготовлені ґрунтовні праці, серед яких заслуговує особливої уваги 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР», у написанні якої взяло участь понад 100 тис. краєзнавців. Нестандартний підхід до висвітлення української історії запропонували О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дзига, О. Компан та інші.

Звичайним явищем на той час у художній творчості була політика заборон. Влада дозволяла і навіть заохочувала висвітлення в літературі і мистецтві теми класової боротьби, виробничої тематики, героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Незважаючи на «відлигу» 60-х pp., переважна більшість українських письменників залишалися на позиціях «соціалістичного реалізму». Серед них О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, яким у 1966 р. було присвоєно звання Героя соціалістичної праці.

Водночас вийшли друком твори, що набули широкого визнання. Серед них романи «Собор», «Циклон», «Бригантина» О. Гончара, «Дума про тебе», «Чотири броди» М. Стельмаха. Набирала звучання новаторська поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Разом з тим влада визначила як шкідливі і небезпечні публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших, які були виключені з Спілки письменників України. Так, наприклад, у 1968 р. за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому партії А. Ватченка була розгорнута кампанія переслідування Олеся Гончара за його роман «Собор». Підпав під критику та фактично був виключений з друку роман Р. Іванчука «Мальви», де автор намагався показати незахищеність національної культури.

Далеко не всім літераторам вдавалося витримувати жорстокі переслідування, окремі з них вдавалися до самогубства. Так, пішов з життя у 1980 р. Г. Тютюнник, у 1981 р. — В. Близнець.

Під тиском комуністичного режиму політизувалося мистецтво. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами. Влада заборонила транслювати по радіо й телебаченню українські обрядові пісні та колядки. У 70-80-х pp. епідемія русифікації охопила театральне мистецтво. Менше 30% професійних театрів республіки були українськими. Театрів, де б ставилися спектаклі мовою національних меншин, які проживали в Україні, взагалі не існувало.

Спілка композиторів України об'єднувала 214 митців, її осередки були створені в Харкові, Донецьку, Львові. У 1980-1982 pp. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі, де шанувальники мистецтва познайомилися з оперою М. Лисенка «Тарас Бульба». Далеко за межами України стали відомі виконавці оперних партій Є. Мірошниченко, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко та ін.

Отже, у другій половині 60-х — першій половині 80-х pp. XX ст. українське суспільство опинилося в стані глибокої кризи. Невдалі спроби економічних реформ ще більше ускладнили ситуацію. Економічні труднощі супроводжувалися застійними явищами у політичному житті. Загострювалися проблеми і у сфері культури та духовності суспільства.

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — у середині 50-х pp