Лібералізація культурного життя

Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете" статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність". У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Він знайшов глибоке ро­зуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письмен­ники. З позицій „розширенного трактування мето­ду соціалістичного реалізму" написані автобіог­рафічна повість О.Довженка „За ширмою", поеми „Розстріляне безсмертя", „Мазепа" та повість „Третя рота" В.Сосюри, Л.Первомайського „Ди­кий мед", роман Гр.Тютюнника „Вир". У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.

Політична „відлига" привела до нової хвилі „ук­раїнізації". Знову було відкрито поставлено питан­ня про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети „Радянська культура", „Радянська освіта", „Літературна газета" та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширю­вати українську мову, боротися за її культуру, підносити красу й милозвучність. На захист ук­раїнської мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письмен­ник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена" за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою ук­раїнського народу. Декому з них здається, що ук­раїнська мова недовговічна. Мине, мовляв, небага­то часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націо­налістів типу Суворіна, що видавав чорносотенну га­зету „Новое время", і Шульгіна-видавця такої ж реакційної газети „Киевлянин". Це абсолютно во­рожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація".

Згаданий закон про зв'язок школи з життям під виглядом демократизації значно послабив позиції української мови в радянській Україні і одночасно привів до посилення й поширення руху громад­ськості на її захист. Під його натиском і натиском реальних обставин навіть перший серкетар ЦК КПУ П.Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови. За збереження і розвиток національної мови й культури відкрито висловилися учасники V з'їзду українських письменників, що відбувся в листопаді 1966 р.

Період „відлиги" був характерний і певним відновленням історичної справедливості — повер­ненням українській культурі імен незаслужено за­бутих або несправедливо репресованих. Особливу активність проявляв у цьому М.Рильський. Саме завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів О.Олеся, М.Вороного. Він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII-XIX ст. М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша, Д.Фальківського та багатьох інших. Ряд письмен­ників було поновлено у правах членів Спілки ук­раїнських письменників. Серед них: Н.Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, 3.Тулуб, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, Є.Шабліовський, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костен­ко, П.Кононенко, П.Колесник, А. Петрусь-Кар­патський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущен-ко, М.Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О.Жур­лива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновле­ний у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні — В.Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. В кінці 50-х pp. вийшли твори В.Еллана-Блакитного, Г.Епіка, М.Ірчана, В.Чумака, І.Микитенка, роман „Людолови" 3.Тулуб, „Чорне озеро" В.Гжицького, М.Годованець опублікував свої „Байки", О.Жур­лива та М.Гаско — збірки „Поезії", А.Петрусь-Карпатський — збірку „Що на світі найсвятіше", Ю.Шкрумеляк — збірку „Сопілка співає". У цей період вийшли також однотомник О.Досвітнього „Вибрані твори", збірка „Вибране" О.Сороки, „Вибрані поезії" М.Вороного, окремі твори Д.Бузька, М.Куліша, О.Соколовського. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології ук­раїнської поезії" та збірнику „Революційні поети Західної України". В газетах і журналах друкувала­ся велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Ре­абілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.

„Відлига" породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тема­тику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприк­лад, був редактором комсомольської загальноу­країнської газети. Дзюба був одним з найваж­ливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні морально­му... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна".

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи ру­сифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав пробле­му права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.

Провідною постаттю серед молодих поетів був В.Симоненко. Уродженець Полтавщини, він закінчив 1957 р. факультет журналістики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка „Тиша й грім", у 1963-му — віршована казка для дітей „Цар Плаксій і Лоскотон". У 1964-1965 pp., вже після смерті поета (14 грудня 1963), опубліковані збірка поезій, книги „Вино з троянд",,_ъ3емне тяжіння", „Подорож в країну навпаки". Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973) під заголовком „Берег чекань".

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х pp. Ліна Костенко її перші збірки написані під час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила", „Мандрівки серця" засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмис­лювати дійсність, генерувати нові, оригінальні дум­ки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, А.Кос-Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Мейтуса, А.Штогаренка та ін. Новатор­ством позначена була авангардна музика композиторів-„шістдесятників" Л.Грабовського, В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповни­лася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая. З рухом „шістде­сятників" тісно пов'язане ім'я талановитої худож­ниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка ще в 50-і pp. здобула популярність і визнання своїми картинами: „Хліб", „Весна", „Над Дніпром", „Ранок" та ін. У 60-і рр Т.Яблонська на противагу „соціалістичному реалізму, що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису (картини „Травень", „Фольклорна сюїта" та ін.). Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими ху­дожниками-„шістдесятниками" стала основопо­ложницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в на­ступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до те­атрального мистецтва: протягом 1958-1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Багатьох приваблю­вало мистецтво таких майстрів сцени, як В.Добровольський, Н.Ужвій, Ю.Лавров, Є.Пономаренко, М.Романов, К.Хохлов. Традиції Л.Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г.Юра, М.Крушельницький, Б.Тягно, В.Скляренко та ін.

З новими ідеями й творчими знахідками влили­ся в потужний струмінь суспільно-культурного ру­ху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. „Відлига" дещо розкріпачила твор­чий потенціал українського народу, сприяла підне­сенню національної гідності та самосвідомості, збе­реженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги" для України припав на кінець 50 — початок 60-х pp. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими рока­ми повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшу­вався.

Шістдесятники

відомість цього покоління меншою мірою була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися не­сподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скеп­тицизм, гуманізм без сурогатних домішок класово­го підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне яви­ще, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х pp.

Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексикансь­кий монументальний живопис і скульптуру. Над­бання західної культури сприяли підвищенню ста­тусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму". За­кономірним наслідком цих зрушень було відрод­ження інтересу до власної культури, її багатств. З'явилась потреба знайти своє місце не поруч з культурою „старшого брата", а в контексті загаль­носвітової культури.

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свобо­ди та інформованості, мало в активі вищий культур­ний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звер­нення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культиву­вало красу, палко бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої офіціозної культури.

Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні ауди­торії. Справжнього громадянського звучання була сповнена поетична творчість В.Симоненка, В.Стуса. Потяг до чистого мистецтва відчувався у витон­чених естетських віршах І.Калинця, Є.Гуцала; В.Дрозд, В. Шевчук та ін. повернули українській прозі зацікавленого читача своїми неординарними, сповненими психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників П.Заливахи, А.Горської, В.Кушніра, В.Зарецького та ін. Плеяда блискучих літературних критиків — І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Непересічний талант і май­стерність визначали переклади Г.Кочура і М.Лукаша. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистец­твознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Все це не могло не викликати незадоволення можновладців. Попервах його доводилося стриму­вати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: з центру надійшов сигнал. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її параноїдальна атмосфера, брутальне цькування митців послужили „керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40 — початку 50-х pp.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі", „космополітизмі", відході від „марксизму-ленінізму". Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесят­ників у літературних журналах („Жовтень", „Пра­пор", „Вітчизна", „Ранок", „Дніпро" та ін.), газе­тах — скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі" — Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамайсур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесят­ників дійсно досить швидко „переорієнтувалась" (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х pp. став самвидав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літе­ратурних і публіцистичних творів, яким був пере­критий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від ру­ки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 pp. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приво­ду процесу над Погружальським" — відгук на по­жежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України", „Націоналісти?", „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство") та ін. Статті підіймали най­актуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан ук­раїнської мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідчен­ням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головни­ми були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це бу­ли головні осередки духовної опозиції та інакомис­лення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського виз­вольного руху", в яких йшлося про колоніальне ста­новище України в складі СРСР, ставилися завдан­ня організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „рево­люційно-демократичними" методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період „мирного" співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-дер­жавною бюрократією, в результаті справжньої змо­ви був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Су­словим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі" приходила реакція.

Поворот до неосталінізму

В серпні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі — представники інтелігенції. Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була оче­видною — придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незго­ду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в „антирадянській агітації і пропа­ганді", і навесні 1966 р. під час серії судових про­цесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську на різні строки покарання. В резуль­таті у таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б.Горині, М.Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз та Д.Іващенко, художник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та ін.

Паралельно розгорталась програма утисків і пе­реслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій „закритого листа", в якому виправдову­вались репресії (їх жертв виставляли як „антирадянщиків") і йшлося про необхідність посилення „виховної роботи" з інтелігенцією. Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з участю громадськості, на яких „відщепенців" за­суджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, вик­лючали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно продемонстрована арештами, була продиктована з Мо­скви, де теж почалися переслідування інакодумців. При цьому масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікав­лене в такому ході подій.

Сплеск репресій у 1965—1966 pp. супровод­жувався досить масштабним ідеологічним поворо­том. Газети зарясніли статтями, спрямованими про­ти „буржуазної ідеології" та „українського буржу­азного націоналізму". Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд „закритих" постанов, що стосувалися виправлення „ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів („Вітчизна", „Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О.Довженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видав­ництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідео­логічні чистки 40—50-х pp., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтен­сивністю.

Однак у суспільно-політичному житті ще відбу­валися процеси, які можна вважати інерцією „відлиги". Репресії не були зустрінуті „загальнона­родним схваленням", як у попередні роки, більше того, саме з кола шістдесятників почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі „Україна" під час прем'єрного показу кінострічки С.Парад­жанова „Тіні забутих предків" І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін. організували щось на зразок де­монстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправля­лися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представни­ками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протес­ту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон.

Дуже неприємним сюрпризом для властей став стихійний протест проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка 22 травня 1967 р. у Києві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформаль­не зібрання біля пам'ятника. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонст­рацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

Партійна верхівка України, безумовно, підтри­муючи лінію Москви, в той же час намагалася використовувати настрої громадськості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965—1966 pp. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови. Вищі нав­чальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання. Яв­но з дозволу „верхів" на V з'їзді письменників Ук­раїни (листопад 1966) було піднято мовне питання, і його обговорення стало справжньою подією в гро­мадсько-культурному житті республіки. Апогеєм цієї „малої відлиги" став вихід 1969 р. книги П.Шелеста „Україно наша радянська", яка викли­кала незадоволення в Москві своїми національними мотивами. Цей досить примітивний ідеологічно-публіцистичний трафарет не тільки став демонст­рацією уваги партійного керівництва республіки до її специфічних інтересів, а й відігравав роль віхи, яка вказувала інтелігенції межі можливого у висвітленні національного питання.

Та період загравань з інтелігенцією закінчився 1968 р. В квітні цього року до Л.Брежнєва (гене­рального секретаря ЦК КПРС), О.Косигіна (го­лови Ради міністрів СРСР) та М.Підгорного (го­лови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист-петиція з України, спрямований проти пору­шення „норм соціалістичної демократії" (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Лис­та підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: їх звільняли з роботи, виключали з партії, „проробляли" на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорсткою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського догово­ру на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно пе­рейшло на рейки неосталінізму. У березні 1969 р. ЦК КПУ ухвалив постанову „Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, те­лебачення, кінематографії, установ культури і мис­тецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар". Вона встановлювала персональну відповідальність керівників усіх струк­тур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх виступати у першу чер­гу проти будь-яких проявів „буржуазної ідеології" і, зрозуміло, „націоналізму". Тоді ж була ухвалена подібна постанова, що стосувалась кінематографу.

З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі і на зборах творчих спілок за „аполітичність", „ідейну незрілість", „формалізм", „націоналізм" тощо.

Митців, літераторів, які намагалися зберігати в цих умовах незмінним своє творче й громадське об­личчя, всіляко цькували. Об'єктом пильної уваги ідеологічних наглядачів став критик І.Дзюба. Всіма можливими адміністративними засобами переслідувався скульптор І.Гончар, який утримував вдома унікальну колекцію творів українського мистецтва. В умовах постійних гонінь діяв самодіяльний на­родний хор під керівництвом Л.Ященка, врешті-решт хор у 1971 р. розігнали, а його керівника по­збавили роботи і виключили із Спілки композиторів України. Фактично наприкінці 60 — початку 70-х pp. в Україні відбувалась ідеологічна війна з „ук­раїнським націоналізмом", хоча, як правило, мало хто був у змозі точно окреслити рамки цього понят­тя. Це було повторенням „ждановщини".

Українське партійне керівництво цілком йшло у фарватері політики, яка ініціювалась з Москви. Утім воно було незадоволене постійно зростаючим диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрас­но розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших сферах. Тому нерідко ідеологічні „проробки" тих чи інших представників інтелігенції не доводились до логічного кінця — адміністративних або навіть су­дових переслідувань. Прибічники П.Шелеста се­ред вищої номенклатури нерідко навіть заступалися за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним гонінням. Однак позиції самого П.Шелеста перед Москвою ставали дедалі слабкішими. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ: на місце В.Нікітченка, людини П.Шелеста, був призначе­ний В.Федорчук, який орієнтувався виключно на Москву і був прибічником „жорсткого курсу" щодо нонконформістів. Це був явний сигнал, що прихо­дять останні дні правління П.Шелеста і Україна стоїть на порозі чергової „чистки".

...

Стан освіти та науки

Процеси, що відбувалися в економіці України протягом 20 років після XX з'їзду КПРС, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на стані освіти і науки.

Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи. 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон „Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в

СРСР", яким було розпочато роботу щодо реформування школи. Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо­бов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

Після приходу до влади Л.Брежнєва ця рефор­ма, як й інші реформи М.Хрущова, була фактично відкинута, хоча окремі її елементи залишилися. Бу­ла збережена, зокрема, загальна обов'язкова 8-річна освіта, не була відновлена плата за середню та вишу освіту, українська мова й література більше не були обов'язковими для вивчення в російських школах УРСР.

З 1956 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язко­вої десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. З 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов'язкова початко­ва військова підготовка. Ще раніше, у 1968 p., військова підготовка була відновлена у вищих навчальних закладах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був за­снований Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Однак у кінці 60-х pp. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. насе­лення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів з т.зв. соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова нав­чалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.

Проблемою проблем залишалася якість підго­товки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділен­нях, хоча кількісні показники зростали: протягом 1964-1985 pp. з 2,3 млн. до 7,3 млн. чол. Збільши­лася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х pp. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалом в СРСР, значно відстає від світового.

До 1976 р. в УРСР був, в основному, здійсне­ний перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила „Основні напрями реформ загальноосвітньої і про­фесійної школи". Вони визначали освітню політику партії „в умовах розвинутого соціалізму". Відповідно до цього документа посилилася ідео­логізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів — в єдиний тип навчального закладу — середні про­фесійно-технічні училища.

Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60—80-і pp. також засвідчують про­грес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. З погляду загально­людських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер мораль­ного виховання, виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу.

У 60—80-і pp. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях. Основним науковим центром зали­шалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР.

Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки ви­значив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані нау­кові установи, відділи та лабораторії, виникали чис­ленні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних про­блем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.), але були й такі, що ви­никали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без достатніх на те об'єктивних підстав. Вони спричи­нялися до дальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонально­го його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

В 60—70-і pp. республіканська академія скла­далася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). В наступні роки були ство­рені ще три відділення. Основні напрями дослід­жень визначалися секцією фізико-технічних і мате­матичних наук, секцією хіміко-технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. В уста­новах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис, то 1985-го —15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 рази.

Останнє не могло не позначитися на ефектив­ності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михалевичем. Фундаментальні дослідження бу­ли виконані в галузі твердого тіла й низьких темпе­ратур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термо­ядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. З 1960 р. у розпорядженні вчених-фізиків — ядер­ний реактор, з 1966 р. — найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, науки про Землю. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості, особливо в нинішній час, освоєння корисних копалин на тери­торії України.

Зусиллями вчених у складі академії створено найбільший у світі центр наукових досліджень у га­лузі зварювання металів, зварних конструкцій і но­вих металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Помітним вне­ском у розвиток науки стали дослідження ук­раїнських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, ма­теріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших

результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР в середині 80-х pp. Найпо­тужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК „Інститут електрозварювання ім. Є.Патона", „Інститут проблем матеріалознавства", НТК „Інститут кібернетики ім. В.Глушкова", „Інститут надтвердих матеріалів".

Істотні зрушення відбулися у галузі хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології і теоретичної медицини, загальної біології. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведені дослідження з фундаментальних і прикладних про­блем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворо­бами плодових рослин і виноградників. Значні здо­бутки вчених у галузі біотехнологій. Вагомий вне­сок у розвиток наукових досліджень робили працівники галузевої та вузівської науки, зокрема Київського, Львівського, Харківського, Донецько­го та Дніпропетровського університетів, Укра­їнської академії сільськогосподарських наук (1956—1962), Академії будівництва й архітектури (1956—1963) та інших наукових установ.

Протягом 1970 —1985 pp. понад 13 тис. науко­вих розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Однак далося це не­легко, оскільки виробнича сфера об'єктивно не бу­ла зорієнтована на чутливе сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства ви­користовувати досягнення НТР, штовхало на по­шук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвит­ку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшо­го тим же методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досяг­нень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо й знаходили, то швид­ше за рубежами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового ком­плексу і великі наукові проекти загальнодержавно­го значення.

Не ініціювала плідну працю й морально-політична атмосфера, що культивувалася як у суспільстві, так і в творчих колективах зокрема. Немало вчених за вільнодумство зазнавали ре­пресій.

Нелегкими були 60—80-і pp. і для працівників гуманітарних наук. Періоди „відлиги", реакції і за­стою тут також проявилися. Так, після XX з'їзду КПРС дещо полегшився доступ історикам, літера­турознавцям та мистецтвознавцям до архівів. Розширилася тематика досліджень. Дещо поліпшилася мовна ситуація, зокрема вдалося перевидати „Словник української мови" Б.Грінченка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як „Радянське пра­во", „Економіка Радянської України", „Народна творчість та етнографія", „Український історичний журнал" та ін. Було опубліковано ряд документаль­них збірників, з обов'язкового вжитку вилучено „Короткий курс історії ВКП(б)".

Процес наближення суспільних наук до істо­ричної правди та реальної дійсності був складним і суперечливим, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали „творити" науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити „закономірності". „Ідеологічні потреби партії" зумовлювали передусім вивчення проблем соціалістичного і комуністичного будівництва. Незмінною складовою праці науковців усього спек­тра суспільних наук мали бути т.зв. „класовий підхід" та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Незважаючи на тотальний контроль ук­раїнськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-і pp. було опубліко­вано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик М.Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: „Коли і як виник Київ", „Походження Русі", „К происхождению древнерусских городов". 1972 p. друком у Торонто з'явилася праця вченого „Приєднання чи возз'єднання", в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго­ди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654—1954 pp.", і діячів ко­зацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю „Лист до російських та українських істориків" історик та філолог Ю.Бадзьо. В ній він заперечує теорію про т. зв. „триєди­не" походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського. Нестан­дартно підходили до вивчення історичного минуло­го українського народу та його культури такі істо­рики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан, І.Бой­ко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кирилюк, І.Дзюба та ін.

Науковими колективами було видано ряд фун­даментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо за­рубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як „Історія Української РСР", „Історія міст і сіл Української РСР", „Археологія Ук­раїнської РСР", „Історія українського мистецтвоз­навства", „Історія української літератури", „Слов­ник української мови", „Українсько-російський словник". Були випущені також Українська Ра­дянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.

Далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-культурного й економічного життя знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.

На практиці науково-дослідні установи України все більше інтегрувалися в систему наукових складів СРСР, а фактично Росії, нерідко перетво­рюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, а й наукове обличчя. Управління наукою все більше монополізувалося невеликою групою вчених-адміністраторів з Моск­ви і Ленінграда, які, зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалася основна науково-виробнича та видавнича база, інформаційні канали та формування наукових на­прямів. За таких умов навіть незначні прояви опо­зиційності в середовищі науковців жорстоко кара­лися. Так, у 70-і pp. в результаті чергової ідео­логічної чистки за невчинені злочини було позбав­лено роботи ряд працівників інститутів хімії полімерів, теоретичної фізики, археології, історії, літератури, фольклору та етнографії, психології, нафти і газу та ін. Немало наукових україномовних журналів, що почали видаватися під час „відлиги", були переведені на російську мову.