діє лише в США. В умовах президентської форми правління функції уряду можуть бути заблоковані парламентом, оскільки практика конституціоналізму свідчить про поодинокі випадки наявності у парламенті пропрезидентської більшості, готової однозначно підтримати політичні рішення глави держави. Цей дисбаланс, зрозуміло, не сприяє урядові, очолюваному президентом, вирішувати стратегічні питання розвитку суспільства і держави. Такий стан речей особливо небезпечний для перехідних суспільств, що має своїм наслідком надмірну концентрацію влади у глави держави.
Дж. Сарторі зазначає, що ефективність американської президентської моделі пов'язана із високим ступенем доходів населення, наявністю двопартійної системи: «За іронією долі, переконання в тому, що президентські системи є сильними системами, призводить до найгіршої (із можливих) структурної організації — розділеної влади, беззахисної перед розділеним урядом. І не зрозуміло, як працює чи працювала американська система, незважаючи на свою конституцію і навряд чи завдяки їй. Щоб ця система могла функціонувати, потрібна наявність трьох деблокуючих чинників: ідеологічної безпринципності, слабких і недисциплінованих партій і політики, орієнтованої на місцеві інтереси. Тільки в цьому випадку президент може залучити на свій бік конгресменів, щоб потім за допомогою вигідної політичної угоди одержати прихильність у виборчих округах»'.
За парламентського правління забезпечується поділ влади між законодавчою і виконавчою владою. У цих умовах можливе існування: прем'єрської системи, коли виконавча влада домінує над законодавчою (Ізраїль, Італія, Словаччина); системи із необмеженими повноваженнями парламенту (Франція періоду Четвертої Республіки, Україна до 1995 р. з паралельними функціями Президента); парламентаризм з партійним контролем (Угорщина, ФРН, Чехія). Система парламентаризму передбачає існування сильних парламентських партій та системи парламентського контролю над урядом2.
Щодо цього цікавими є положення правової доктрини країн з парламентським правлінням. У словацькій доктрині, визнаючи статус президента як глави держави, робиться застереження, що він «має такі повноваження, статус та авторитет, щоб у критичній ситуації був
здатен повністю забезпечити охорону правового континуїтету держави»1. Основний закон ФРН визначає засади несумісності посади федерального президента (ст. 55), процедуру контрасигнації його актів з боку федерального канцлера або відповідального міністра (ст. 58), представницькі функції у міжнародно-правових відносинах (ст. 59). Континуїтет держави забезпечується шляхом участі федерального президента у процедурах інвеститури (формування) уряду (ст. 63, 64) та прийняття рішення про його відставку за процедурою «конструктивного вотуму» (ст. 67).
Конституційно-правовий інститут глави держави складають норми і принципи, що визначають: місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; порядок заміщення цього поста; повноваження глави держави; його відповідальність за державну зраду та порушення конституції.
Місце Президента України у системі публічної влади специфічне, і його діяльність впливає на ефективність діяльності уряду. Згідно з французьким прототипом напівпрезидентського (змішаного) правління існує подвійна структура влади, точніше «дуалізм» виконавчої влади. Відповідно до цієї моделі уряд повинен мати підтримку глави держави і парламенту. Така система дає змогу урядові самостійно приймати відповідальні й стратегічні рішення як за «розділеного правління», так і за наявності пропрезидентської парламентської більшості, що підтримує уряд. Водночас урядові потрібна певна воля до політичного компромісу у разі, коли настає період «співіснування» — уряд сформований парламентською більшістю, яка представляє політичні сили, що конкурують із Президентом. За такої системи не виключена можливість проведення своєрідних «двірцевих» консультацій та відносин фаворитизму, коли уряд сформовано представниками пропрезидентських політичних сил.
У російській доктрині висловлюється думка, що Президент Російської Федерації, «будучи юридично дистанційований від усіх гілок влади, творить норми, управляє, вирішує спори, здійснює конституційний контроль»2. За таких умов посилюються авторитарні елементи у російській конституційній системі: «Сучасний етап розвитку
1 Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мо
тивів і результатів. — К., 2001. — С. 84,
2 Там само. — С. 97-98.
390
1 Urbancok, М. Krizove ustavne organy Slovenskej republiky a pravna kontinuita statu //
Justicna Revue. — 2004. — № 4. — S. 221.
2 Комментарий к Конституции Российской Федерации / Под общ. ред. Ю. В. Кудряв-
цева. — М., 1996. — С. 363.
391
Розділ 19
