Конституційний статус Президента України

діє лише в США. В умовах президентської форми правління функції уряду можуть бути заблоковані парламентом, оскільки практика кон­ституціоналізму свідчить про поодинокі випадки наявності у парла­менті пропрезидентської більшості, готової однозначно підтримати політичні рішення глави держави. Цей дисбаланс, зрозуміло, не сприяє урядові, очолюваному президентом, вирішувати стратегічні питання розвитку суспільства і держави. Такий стан речей особливо небезпечний для перехідних суспільств, що має своїм наслідком надмірну концентрацію влади у глави держави.

Дж. Сарторі зазначає, що ефективність американської прези­дентської моделі пов'язана із високим ступенем доходів населення, наявністю двопартійної системи: «За іронією долі, переконання в то­му, що президентські системи є сильними системами, призводить до найгіршої (із можливих) структурної організації — розділеної влади, беззахисної перед розділеним урядом. І не зрозуміло, як працює чи працювала американська система, незважаючи на свою конституцію і навряд чи завдяки їй. Щоб ця система могла функціонувати, потрібна наявність трьох деблокуючих чинників: ідеологічної безпринцип­ності, слабких і недисциплінованих партій і політики, орієнтованої на місцеві інтереси. Тільки в цьому випадку президент може залучити на свій бік конгресменів, щоб потім за допомогою вигідної політичної угоди одержати прихильність у виборчих округах»'.

За парламентського правління забезпечується поділ влади між зако­нодавчою і виконавчою владою. У цих умовах можливе існування: прем'єрської системи, коли виконавча влада домінує над законодав­чою (Ізраїль, Італія, Словаччина); системи із необмеженими повно­важеннями парламенту (Франція періоду Четвертої Республіки, Україна до 1995 р. з паралельними функціями Президента); парла­ментаризм з партійним контролем (Угорщина, ФРН, Чехія). Система парламентаризму передбачає існування сильних парламентських партій та системи парламентського контролю над урядом².

Щодо цього цікавими є положення правової доктрини країн з пар­ламентським правлінням. У словацькій доктрині, визнаючи статус президента як глави держави, робиться застереження, що він «має такі повноваження, статус та авторитет, щоб у критичній ситуації був

здатен повністю забезпечити охорону правового континуїтету держа­ви»¹. Основний закон ФРН визначає засади несумісності посади фе­дерального президента (ст. 55), процедуру контрасигнації його актів з боку федерального канцлера або відповідального міністра (ст. 58), представницькі функції у міжнародно-правових відносинах (ст. 59). Континуїтет держави забезпечується шляхом участі федерального президента у процедурах інвеститури (формування) уряду (ст. 63, 64) та прийняття рішення про його відставку за процедурою «конструк­тивного вотуму» (ст. 67).

Конституційно-правовий інститут глави держави складають норми і принципи, що визначають: місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; по­рядок заміщення цього поста; повноваження глави держави; його відповідальність за державну зраду та порушення конституції.

Місце Президента України у системі публічної влади специфічне, і його діяльність впливає на ефективність діяльності уряду. Згідно з французьким прототипом напівпрезидентського (змішаного) правління існує подвійна структура влади, точніше «дуалізм» вико­навчої влади. Відповідно до цієї моделі уряд повинен мати підтримку глави держави і парламенту. Така система дає змогу урядові са­мостійно приймати відповідальні й стратегічні рішення як за «розділеного правління», так і за наявності пропрезидентської парла­ментської більшості, що підтримує уряд. Водночас урядові потрібна певна воля до політичного компромісу у разі, коли настає період «співіснування» — уряд сформований парламентською більшістю, яка представляє політичні сили, що конкурують із Президентом. За такої системи не виключена можливість проведення своєрідних «двірцевих» консультацій та відносин фаворитизму, коли уряд сфор­мовано представниками пропрезидентських політичних сил.

У російській доктрині висловлюється думка, що Президент Російської Федерації, «будучи юридично дистанційований від усіх гілок влади, творить норми, управляє, вирішує спори, здійснює кон­ституційний контроль»². За таких умов посилюються авторитарні еле­менти у російській конституційній системі: «Сучасний етап розвитку

¹ Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мо­
тивів і результатів. — К., 2001. — С. 84,

² Там само. — С. 97-98.

390

¹ Urbancok, М. Krizove ustavne organy Slovenskej republiky a pravna kontinuita statu //
Justicna Revue. — 2004. — № 4. — S. 221.

² Комментарий к Конституции Российской Федерации / Под общ. ред. Ю. В. Кудряв-
цева. — М., 1996. — С. 363.

391

Розділ 19