Конституційний статус Президента України

Розділ 19

Конституційний статус Президента України

19.1. Загальна характеристика статусу Президента України

Інститут глави держави почав реально складатися за феодалізму. Тоді він виступав як верховний правитель й ототожнювався із самою державою. Глава держави — це особа або орган, який є конституційним органом влади, здійснює верховне представництво нації на міжнародній арені та у внутрішньополітичному житті.

На сьогодні склалися три основні моделі глави держави: а) глава держави як уособлення державної влади, який у системі поділу влади не входить до жодної гілки влади. Головною його характеристикою є роль глави держави як гаранта конституційного ладу, арбітра між ор­ганами публічної влади; б) глава держави як глава виконавчої влади, що очолює уряд і відповідно до цього спрямовує його діяльність; в) колегіальний орган, за формального заперечення інституту глави держави у країнах, де сприйнято доктрину «вищого органу народного представництва» (КНР, КНДР, Куба).

В Україні пост Президента було введено законом у 1991 p., відповідно до якого його статус визначався як вищої посадової особи у системі державної влади. Запровадження поста Президента України

накладалося на неревізований інститут вищого представницького ор­гану влади — Верховну Раду України. До прийняття Конституції Ук­раїни у 1996 р. Верховна Рада України не була, у власному розумінні, парламентом. Відповідно до радянської концепції народовладдя вла­да народу конституювалася у представницькі ієрархічні інститути — ради народних депутатів, на вершині якої й знаходилася Верховна Рада України. Відповідно до концепції народовладдя всією повнотою влади володіла саме Верховна Рада України, а від імені держави вис­тупав формально колегіальний орган як своєрідний глава держави — Президія Верховної Ради. Таким чином, з 1991 р. і до прийняття Конституції 1996 р. в Україні існувала проблема інституційного характеру — конкуренція повноважень Верховної Ради України і ново­го інституту — Президента України.

Конституційний договір не усунув цієї інституційної проблеми, оскільки він не визначав статусу Президента України як глави держа­ви, а Верховної Ради України — як парламенту, наділеного законодав­чою владою. Було збережено однакові джерело та ступінь легітим-ності цих органів влади — і Президент України, і Верховна Рада України обиралися прямими, загальними виборами. Лише з прийняттям Конституції 1996 р. статус Президента України було визначено як глави держави з одночасною відмовою від концепції суверенітету Верховної Ради України.

Згідно з конституційним законом № 2222-IV змінено статус Пре­зидента України. Президент України був обмежений у формуванні уряду за рахунок розширення повноважень парламенту. Однак він от­римав ширше коло підстав для розпуску парламенту.

Згідно з класичною теорією поділу влади президент — глава вико­навчої влади. Однак більшість сучасних конституцій європейських країн обходять проблему конституційного закріплення статусу прези­дентів та визначення їх місця у системі поділу влади¹. Закладена фран­цузькою конституцією П'ятої Республіки модель перерозподілу владних повноважень між главою держави (президентом) та урядом (колегіальним органом, що очолює власне виконавчу владу) було запо­зичено більшістю постсоціалістичних республік, у тому числі Україною.

Відмова від втілення класичної моделі поділу влади засвідчила за­галом неефективність президентської форми правління, яка сьогодні

¹ Конституционное право государств Европьі / Отв. ред. Д. А. Ковачев. — М., 2005. — С. 199.

388

389

Розділ 19