Основними принципами національного виховання є природовідповідність, народність, культуровідповідність, етнізація, гуманізм, демократизм, зв'язок із життям, гармонізація індивідуальних і загальнолюдських потреб та інтересів особистості, свободовідповідність.
Зміст освіти має розкривати не лише обсяг навчального матеріалу, знань учнів, а й компонент духовності і механізми н формування у підростаючих поколінь. Зміст освіти в незалежній Україні базується на державній ідеології політиці.
Базовим, визначальним компонентом змісту освіти є українознавство, яке включає в себе краєзнавство, вітчизнознавство, теорію філософії, політико-державницькі аспекти українства як всепланетного явища. Весь зміст освіти пройнятий глибоко гуманними ідеями і почуттям любові до рідної землі, народу, нації, Батьківщини – України, поваги до народів світу. Серцевина змісту освіти – наукові відомості про здобутки культури рідного народу (знання трипільської культури, язичницької духовності наших предків, здобутків богатирської і козацько-лицарської доби та пізніших епох у розвитку нашого народу). Науковий матеріал потрібно поєднувати з мистецьким, художньо-образним, бо він пробуджує, формує мотиви, потреби, пізнавальний інтерес, патріотичні почуття, інші якості.
Зміст освіти відображає: основні етапи розвитку нації, державність і неперервність української нації, її еволюцію на вищі етапи розвитку; новий державний період розвитку нації, яка за чисельністю посідає 15 місце серед кількох сотень націй світу; природні, культурні, психологічні, характерні світоглядницькі чинники українського менталітету; пріоритетні потреби нації; шляхи формування та історичну роль національної еліти; гуманістичні засади громадського життя, демократичні форми життєдіяльності народу; наукове обґрунтування забезпечення фізичного і психічного здоров'я учнів, здорового способу життя; глибоке вивчення кожним учнем української мови як єдиної державної мови; активне залучення дітей до різних видів праці, трудової діяльності в сім'ї, школі, поза нею.
Кожна ланка української системи освіти має специфічний зміст.
Дошкільне виховання – це материнська, батьківська, родинна школа, яка пробуджує гуманні моральні емоції та почуття, збагачує елементарними уявленнями і знанням про родину, мову, край, Україну.
Початкова школа – це школа рідної державної мови, наукових знань про Вітчизну, виховання любові до Батьківщини, до батька, матері, родини, роду, народу, рідного краю, патріотичних основ національної свідомості, засад гуманістичного ставлення до представників різних національностей.
Базова середня школа – це школа основ рідної культури, духовності, українознавства, людинознавства. В учнів формуються основи українського патріотизму, громадянськості, характеру, національного наукового світогляду, вміння вивчати інші мови та культури.
Повна середня школа – школа формування зрілості, патріотизму, моральності, ідейності, громадянства. Це вивчення українознавства, формування глибокої національної свідомості, ґрунтовне засвоєння кращих здобутків науки, культури рідного та інших народів.
Середня спеціальна і вища школи формують високий інтелектуальний потенціал, розширюють світобачення, забезпечують фундаментальну, наукову, загальнокультурну, професійну підготовку молоді. Це формування українських національних кадрів на основі державних та світових стандартів. Тут формується інтелігентність, шляхетність, відданість Батьківщині, готовність до творчості. Для цього існують різні навчальні заклади, різні рівні програм, навчальних дисциплін, курсів, спецкурси, факультативи, розробляються нові інтегративні програми, гуманітарні курси: «Духовність людини і шляхи її формування», «Національна свідомість і самосвідомість громадянина України», «Сучасна філософія і самосвідомість громадянина України», «Сучасна філософія і розбудова Української держави», «Політика та ідеологія України як демократичної і правової держави», «Ми – громадяни України» та ін.
Навчальні програми передбачають ґрунтовне знання вихованцем основних ідей, художньо-естетичної цінності видатних пам'яток української культури, науки (Послання оріян хозарам, Повчання Володимира Мономаха, Повість минулих років, Руська правда, Слово про Ігорів похід, Козацькі літописи, давньоукраїнська міфологія, фольклор, народне і професійне мистецтво).
Зміст освіти передбачає вивчення учнями головних тем психології, філософії, логіки, етики, естетики та інших гуманітарних предметів для виховання психологічної готовності будувати міцну сім'ю, виховання батьків.
Науковою основою виховання є українознавство – це основи філософії, ідеології, політики, стратегії і тактики розбудови незалежної держави, розвитку національних меншин, що живуть в Україні. Учні через систему наукових знань дістають інформацію про Землю, природу, світобудову, космос. Це забезпечує збереження і розвиток національного світовідчуття і світорозуміння.
Педагогічні заходи
Вихідне положення нової педагогіки «учень як суб’єкт навчання і виховання» означає:
· школа, учитель створюють умови для самостійності учнів у пізнавальній діяльності, життєвотворчості.
· учнями домагаються прийняття ними цих цілей, завдань як своїх власних;
· учні відчувають себе вільно і невимушено, роблять свій вибір, приймають власні рішення, тобто розвивають, творять себе;
· учні творять свою особистість за допомогою своїх батьків, педагогів, громадськості, у процесі вивчення провідного курсу «Українознавство», усього змісту освіти.
Кожного учня необхідно розглядати, як «Я – енергія», «Я – інтелектуальна духовна сила», «Я – рушій свого розвитку і виховання», «Я – господар становища». Тобто кожен учень самостійно, під мудрим керівництвом педагогів здобуває знання про Україну-Батьківщину, націю, людину, самого себе як індивідуально неповторну особистість.
Як бачимо, колись єдина, імперсько-шовіністична, авторитарна радянська педагогіка трансформується у справді народну науково виважену українську педагогіку. Міцною, непорушною базою вітчизняної педагогічної думки є етнопедагогіка українського народу. Сучасна українська педагогіка досліджує закономірності й особливості розвитку національної школи, виховання, виявляє і зміцнює європейські традиції вітчизняної системи освіти (використовує досвід Френе, Монтессорі, Дьюї, вальдорфської педагогіки).
Концепції національного виховання:
1. З раннього віку діти повинні виховуватися рідною мовою, міфологією, фольклором, мистецтвом, літературою.
2. Діти повинні виростати в культурному етнічному середовищі, разом із батьками, педагогами долучатися до національних традицій і звичаїв.
3. Діти повинні знати, що найбільша цінність – Бог і Батьківщина. Наш народ має стійкі релігійні традиції, і вони відіграють провідну роль у формуванні цілісної особистості.
4. Велике значення мають інтелектуальне, моральне, трудове, естетичне, ідейне, фізичне та інші види виховання. Нині значно активізувалося громадянське загартовування молоді.
5. Високу духовність формують національні символи України – герб, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна».
Цілісну особистість формує і козацько-лицарська символіка – Запорозька Січ, Хортиця, булава, бунчук, козацькі прапори, образи лицарів Байди, Мамая, Тараса Бульби.
Висновки
Упродовж кількох десятиріч у нас діяла педагогіка, яку називали «радянською», «марксистсько-ленінською», «соціалістичною». Уже сама назва свідчить, що ця наука була заполітизованою й заідеологалізованою і все більше віддалялася від свого справжнього покликання, народного життя, потреб розвитку нації, духовності дитини та поступово перетворювалася в офіційну, чиновницьку, бюрократичну науку. Відтак закономірно зазнала кризи, повного краху, як тільки перестала підтримуватися примусовими, силовими шляхами і методами. Якими шляхами збудувати нову педагогіку? Як перетворити цю науку в змістовну й системну, цілісну й ефективну, що відповідала б потребам кожного народу, етносу, котру б поважали й охоче вивчали студенти?
Звернімося до історії вітчизняної педагогіки, адже з неї можна почерпнути багато корисних уроків. Вона народжувалася і розвивалася на ґрунті народної виховної мудрості – етнопедагогіки, починаючи з дохристиянських часів. Вершинних успіхів вітчизняна педагогіка досягла в період великого українського Відродження. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від національного, соціального і релігійного гніту, утвердження козацтва як могутньої волелюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, ремесла, мистецтва, народний театр, книгодрукування, інші галузі національного життя. Поряд із цим утверджувалася вітчизняна теоретико-педагогічна думка, самобутня вітчизняна система національного виховання молоді. Значний внесок у розвиток української педагогіки зробили І.Гізель, Л.Зизаній, П.Могила, С.Полоцький, Ф.Прокопович, М.Смотрицький. Пізніше, незважаючи на заборони рідної мови, в Україні друкувалися підручники і посібники з вітчизняної педагогіки. К.Ушинський розробив наукові засади національної школи і національного виховання, широко вживав термін «національна система виховання». Цим же терміном послуговувалися Б.Грінченко, П.Куліш, М.Грушевський, С.Русова, Г.Ващенко, обґрунтовуючи свої ідеї.
Дослідження національної системи виховання (її принципів, провідних ідей, опорних понять, форм і методів виховної роботи, типів навчальних закладів, теорій і концепцій виховання, що історично склалися як у масштабах усієї України, так і в окремих її регіонах) є невідкладним завданням педагогічної науки.
Українська педагогіка – вітчизняна наука про виховання підростаючих поколінь українців, представників національних меншин нашої Батьківщини, якій здавна притаманні глибокі гуманістичні традиції, яка постійно збагачується народною виховною мудрістю, вищими здобутками світової науки і культури.
Головна ідея української педагогіки – індивідуально-конкретний, особистісно-спрямований виховний вплив. Це сприяє тому, щоб кожна дитина могла бути в гармонії з собою (здібності, інтереси, можливості) та з навколишнім світом і середовищем, бачити себе в ланцюг): «минуле-сучасне-майбутнє» (П.Кононенко – один з авторів Концепції національного виховання).
Кожен педагог має знайти в собі сили розвинути свою енергію, творчість, виявити резерви свого «Я» з метою успішної реалізації основного підходу в навчанні і вихованні – дитина як об'єкт і суб'єкт дії, життєтворчості. Це одна з найголовніших умов того, щоб школа стала для дитини школою радості, дослідницького пізнання, гуманного спілкування, творчого життя.
Класно-урочна система (їй понад 300 років) жорстко регламентує життя учнів, її потрібно докорінно вдосконалити. Вона негативно позначається на здоров'ї, діти – пасивні слухачі, поверхово засвоюється зміст освіти, не стимулюється трансформація змісту освіти в серці, душі, розумі. Знання не переходять у якості - світогляд, характер.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навч. посібник. 3-є видання, доповнене, 2001. – 608 с.
2. Максимюк С.П. Педагогіка: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2005. – 667с.
3. Харламов И.Ф. Педагогика: Учебное пособие. 4-е издание. – М.: ГАРДАРИКИ, 2004. – 520с.
Национальное воспитание мо Л одежи
Иванова Яна
студентка Донецкого национального университета
Введение
Народ Украины вступил в новую эру своего исторического развития. Вместе с перспективами свободного развития украинского государства открылись широкие возможности для расцвета образования, науки, культуры. Все это требует коренного изменения воспитательного процесса молодого поколения [8, с.3-5].
Государственная национальная программа «Образование» определила стратегию развития образования в Украине, приоритетные направления и пути «создания жизнеспособной системы беспрерывного обучения и воспитания для достижения высоких образовательных уровней, обеспечения возможностей постоянного духовного самосовершенствования личности, формирования интеллектуального и культурного потенциала – как наивысшей ценности нации».
В Украине, как и в других государствах мира, исторически складывалась своя система воспитания, которая максимально учитывает национальные черты и самобытность украинского народа. Длительное время она была принижена, запрещалась [8, с.3-5].
Ныне, опираясь на глубинные национально-воспитательные традиции своего народа, национальная система воспитания постепенно возрождается.
Современная его модель учитывает национальное возрождение всех сфер жизни украинского общества и процесс реформирования самостоятельного, независимого государства.
Большая роль в этом процессе принадлежит классному руководителю современной школы. Главным направлением его деятельности является национально-патриотическое воспитание, которое вбирает в себя все названные особенности современного украинского государства, его экономическое состояние, социальные условия жизни сограждан [8, с.3-5].
Во-первых, оно равнозначно государственному, хотя последнее, в узком смысле, есть единственным относительно национального и общим.
Государственное воспитание является важнейшей составной национально-патриотического воспитания. Оно осуществляется государственными учреждениями, институтами, а общенациональное действует и за их пределами, имеет значительно широкий диапазон влияния на процесс социализации личности.
Во-вторых, ни в одном государстве мира нет воспитания «общего». Оно всегда имеет конкретно-историческую национально-государственную форму выражения и направлено на формирование гражданина конкретного государства не может быть безнациональным [8, с.3-5].
И, наконец, национально-патриотическое воспитание наиболее соответствует потребностям возрождения Украины. Оно одинаково касается как украинцев, так и представителей других народов, живущих в Украине. Именно принцип этнизации воспитательного процесса и предполагает предоставление широких возможностей представителям всех этносов для изучения и познания своей истории, традиций, обычаев, языка, культуры, формирования собственной национальной гордости. Через познание своего историко-культурного наследия все граждане других национальностей смогут познать глубину взаимосвязи с украинским народом, его государством, убедиться что именно национальные права всех граждан Украины есть главная ценность [8, с.3-5].
Классный руководитель современной украинской школы обязан использовать все направления, формы и методы воспитательной работы через национально-патриотическое воспитание учащихся.
Национально-патриотическое воспитание – это созданное на протяжении многих веков самим народом система взглядов, убеждений, идей, идеалов, традиций, обычаев, призванных формировать мировоззренческие взгляды и ценностные ориентации молодежи, передавать ей социальный опыт предшествующих поколений. Научно обоснованное и правильно организованное национально-патриотическое воспитание классным руководителем должно отображать историческую поступь народа, перспективы его развития [8, с. 3-5].
Актуальность создания системы национально-патриотического воспитания в условиях государства Украины определяется потребностями общества во всесторонней его активизации интеллектуального и духовно-творческого потенциала, национальных и общечеловеческих ценностей, противоречивыми процессами включения личности в социальную жизнь. Возникает необходимость обеспечения единства, поступательности и последовательности воспитывающих влияний различных социальных институтов, постоянной корректировки воспитательного процесса.
В поисках новой системы воспитания классный руководитель должен на первый план ставить гуманистические идеи и ориентиры, которые базируются на внимательном отношении к личности учащегося, заботе о его развитии. Такой подход предполагает определения каждого воспитанника как уникальной личности, уважение его прав, отношение к нему как субъекту собственного развития, опорe в его воспитании на совокупность знаний о человеке и высокий профессионализм [8, стр. 3-5].
Основные тезисы:
Народность – единство общечеловеческого и национального. Национальная направленность воспитания, овладение родным языком, формирование уважительного отношения к культуре, наследию, народным традициям и обычаям, национально-этнической культуре всех народов, которые населяют Украину.
Природосоответствие воспитания – учет многогранной целостной природы человека, возрастных и индивидуальных особенностей детей, учеников и студентов, их анатомических и региональных особенностей [8, стр. 3-5].
Культуросоответствие воспитания – органическая связь с историей народа, его языком, культурными и бытовыми традициями, с народным искусством, ремеслами и промыслами, обеспечение духовного единства и наследственности поколений.
Гуманизация воспитания – создание условий для формирования лучших качеств ребенка, источников ее душевных сил; гуманизация взаимоотношений между воспитателями и воспитанниками, постановка воспитания в центре научно-воспитательного процесса, уважение к личности, понимание ее запросов, интересов, достоинства, доверия к ней; воспитание гуманной личности, искренней, человечной, доброжелательной, милосердной [8, стр. 3-5].
Демократизация воспитания – устранение авторитарного стиля воспитания. Восприятие личного воспитания как высшей социальной ценности, определение его права на свободу, на развитие способностей и выявление индивидуальности. Формирование глубокого понимания взаимосвязи между идеями свободы, правами человека, его гражданской ответственностью.
Беспрерывность воспитания – достижениецелостности и последовательности в воспитании, преобразование его в процесс, который продолжается всю жизнь человека. Нераздельность образования и воспитания, которое лежит в органическом соединении формирования целостной и всесторонне развитой личности [8, с.3-5].
Этнизация воспитательного процесса – наполнение воспитания национальным содержанием, направленным на формирование самосознания гражданина. Создание возможности всем детям учиться в родной школе, воспитывать национальную гордость, национальное сознание, чувство этнической привязанности к своему народу. Воссоздание в детях менталитета своего народа, увековеченье в подрастающих поколениях специфического, что есть к каждой нации, воспитание детей как типичных носителей национальной культуры, продолжателей дела родителей [8, с.3-5].
Дифференциация и индивидуализация воспитательного процесса – учет в воспитательной работе уровней физического, психического, социального, духовного, интеллектуального развития воспитанников, стимулирование активности, раскрытие творческой индивидуальности каждого.
Последовательность, систематичность и вариантность форм и методов воспитания.
Сознание и активность, самостоятельность и творческая инициатива учеников, соединение педагогического руководства с инициативой и самостоятельностью учеников.
Связь воспитания с жизнью, трудовой деятельностью народа и продуктивным трудом. Привитие любви к труду и уважения к людям труда.
Интегративность – единство педагогических требований школы, семьи и общественности [8, с.3-5].
