Регіональні комплекси традиційного вбрання

 

Отож жіночий різновид полтавських сорочок складався з двох пілок — передньої та задньої, що з'єднувалися на плечах поликами прямокутної форми. У місці з'єднання полика й рукава робилися численні складки — пухлини. Під рукавами вшивалися квадратні ласт­ки. Рукави викінчувалися чохлами. Ста­нок із пришитими до нього вставками збирався біля горловини на нитку і вши­вався до коміра. Комір звичайно був не­великий, вузенький. Іноді замість коміра робили обшивку —• стежку, переткану візерунком. Подекуди комір робили зуб­ цями, а під ним вишивали так званий вистіг, або ретязьок, — вузенький узор хрестиком або іншою технікою. Широкі рукави орнаментувалися досить рясно. Вишивали сорочки переважно лляними нитками — білими або підфарбованими. Сорочки кроїлися додільними або до підтички.

Чоловічі полтавські сорочки мали де­кілька варіантів. Найдавніший з них — тунікоподібного крою, з бочками, стоя­чим коміром, із розрізом посередині або збоку пазухи. Груди таких сорочок ви­шивалися, а по скату рукавів іноді роби­лися збори. Так звана сорочка з устав­кою була зі стоячим або виложистим коміром, із рясними зборами біля нього та з прямим розрізом пазухи. Стрілкові сорочки також призбирувалися біля ко­міра, але замість вставок тут був трикут­ний клин, розширений до коміра і вкри­тий вишивкою.

На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які тут називали українками або мало­ росками. Наприкінці XIX ст. на Харків­щині та Луганщині на відміну від Пол­тавщини з'являються сорочки з високи­ми стоячими вишитими комірами, на­кладною нашивкою на пазусі та виши-

тими манжетами, а ще пізніше — сороч­ки на кокетці (до талійки), з великим викотом горловини та рукавами, приши­тими безпосередньо до кокетки. Іноді за російським зразком на рукави жіно­чих сорочок нашивали червоні стрічки, робили кумачеві вставки та ластки.

Крім описаних варіантів крою пол­тавських чоловічих сорочок, на Слобо­жанщині парубки почали впроваджувати широкі кумачеві сорочки навипуск, під­перізуючи їх шовковим поясом.

Наприкінці XIX ст. натомість тради­ційних плахт, дерг і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідни­ці з фабричних кубових тканин — ша- рафани, поділ яких звичайно обшивався у декілька рядів позументом. Підпері­зували шарафан широким червоним поя­сом. У східних районах Харківщини побутували також спідниці-саянм на лямках, шиті переважно з синьої ки­тайки.

Нагрудний безрукавний одяг — кор­ сетки — були до трьох — дев'яти вусів, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою — висічкою. Під впливом міста на селі з'являється на­грудний одяг з рукавами — кофти- круглопілки, черкасинові кофти, куфай­ ки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски та ін. Шився такий одяг із фабричних тканин, мав різно­манітний крій, довжину та оздоблення.

Верхній осінньо-весняний одяг сло­божанок представляли куртки до трьох — семи вусів, куртини, куцини. Низи рукавів обшивали червоним сап'я­ном. Носили також довгі кофти з та­лією. Свити та юпки шили з пояркового сукна або тонкого сукна поліпшеної об­робки. На початку XX ст. їх починають робити з фабричних тканин, інколи на ваті. Побутував тут і халатоподібний

Слобожанщина й Полтавщина

127

 

верхній одяг із виложистим коміром, розширений від талії кількома зборами (бурнус, парместон). Поширюються та­кож кірасирські халати, широкополі кохти-пальта, оздоблені плисом та стек­лярусом у вигляді квітів. Носили також ватянки з вусами, шушени, з великим коміром, що прикривав плечі, мов пеле­рина, і застібався на один ґудзик. Узим­ку жінки носили криті кожушанки, а у сильні морози — великі нагольні кожу­хи, розшиті кольоровим гарусом.

Головні убори жінок Слобожанщи­ни — парчеві очіпки циліндричної фор­ми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хуст­ку — нахраму. Носили й так звані в'яза­ні ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшаль- ники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплі­тали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.

Жіноче взуття, типове як для Слобо­жанщини, так і для Полтавщини,— ко­льорові чоботи — чорнобривці, пізні­ше — високі шнуровані черевики. Бідні­ші носили шкіряні постоли — коти.

Майже до кінця XIX ст. на Слобо­жанщині чоловіки носили широкі полот­няні штани до очкура. Зимові штани подекуди шилися з овечих шкур хутром усередину (єршанки). Пізніші штани з фабричної тканини здебільшого зберіга­ли традиційний крій.

Чоловічим нагрудним одягом були жилетки прямого крою, верхнім — свити до трьох—п'яти вусів, куртки з відріз­ною спинкою і рясними зборами по лінії талії. Носили також каптанки, оздоблені червоним або білим шнуром, піддьовки, широкі халати з густими зборами та пли-

совим коміром. Усі вони шилися з нанки, сукна, черкасину, казинету та інших фаб­ричних тканин. Поширені були й довгі, відрізні в талії чинарки, а також значно коротші чинарочки. На сході Слобожан­щини носили подібні до чинарок зипуни; іноді їх називали чуйками. У XX ст. на Харківщині з'являється дежурка пря­мого крою, що нагадує сучасне пальто.

У негоду чоловіче населення обох регіонів одягало свиту з відлогою або кирею з капюшоном, подібні до аналогіч­ного одягу інших областей України. Взимку носили нагольні або криті фаб­ричною тканиною кожухи (тулупи).

Верхній одяг Слобожанщини визна­чається багатством оздоблення, що вико­нувалося техніками вишивки та апліка­ції. Особливо пишно прикрашалися ох-тирські та богодухівські кожухи, розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі.

Головні убори слобожан та полтав­чан — малахаї з суконним верхом, на­вушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі караку­леві шапки. Влітку носили картузи або традиційні брилі.

Чоловічим взуттям слугували виво­ рітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-вмтяжкм (на Полтавщині подекуди личаки та дерев'я­ні довбанки), взимку — валянки. Пізні­ше парубки починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки — чоботи з низькими халявами (чирики).

Як ми вже знаємо, одяг Полтав­щини в цілому був традиційний. Так, жінки тривалий час користувалися за­пасками або плахтами, які разом із ви­шитим подолом сорочки закривали ноги

128

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

аж до кісточок. Такої ж довжини згодом почали носити спідниці. Плахти та спід­ниці підперізували червоним поясом або барвистою крайкою. Кінці пояса з кити­цями чи помпонами зав'язували звичай­но ззаду на талії.

На початку XX ст. на Полтавщині поширюються кофти під усики з відріз­ною талією. Шилися вони переважно з фабричної тканини чорного кольору, а стоячий комір був світліший. Кінці ру­кавів та піл, лінія відрізу на талії обши­валися тасьмою. Застібка розташовува­лася на лівому боці вздовж плечового шва й охоплювала пройму рукава.

Верхнім осінньо-весняним убранням полтавчанок були білі світи — також під усики, побутували тут і байові юпки, при­крашені вовняними китичками. Оздоб­лення юпок та свит робили у вигляді обшивок і аплікації (левадки), викона­них із плису, тасьми або ж технікою вишивки. Ідучи в гості або до церкви, поверх юпки одягали довгий широкий халат з великим коміром із синьої ки­тайки, комір та рукави якого обшива­лися червоною стрічкою. Довгополим верхнім одягом була також стародавня біла суконна юпка — жупа, скромно при­крашена чорною аплікацією або шнуром. На свята носили юпку з зеленої байки (фризу) з червоними мушками (або чер­вону з чорними).

Своєрідністю та художньою майстер­ністю визначалося дівоче святкове голов­не вбрання, особливо популярне на Пол­тавщині. Наприклад, старовинний убір під назвою лопатушка був у вигляді досить високої картонної основи цилін­дричної форми, на якій у багато рядків кріпилися закладені у дрібні збори ву­зенькі смужки шовкової тканини яскра­вого кольору. Хустки тут пов'язували теж своєрідно — так, щоб з-під них зви-

сала коса. Маківку ж, як і повсюдно в Україні, дівчата залишали відкритою.

До вже згадуваних сорочок чолові­ки на Полтавщині носили традиційні широкі полотняні штани, але вставка між холошами була чотирикутною. Щодо верхнього одягу полтавчан і слобожан, то особливих розбіжностей тут не зафік­совано.

Карпати. Традиційна культура укра­їнського населення цього надзвичайно самобутнього регіону розвивалася у загальноукраїнському руслі, незважаючи на те, що його територія протягом довго­го часу переходила з рук в руки загарб­ників. Існує й генетичний зв'язок культу­ри місцевого населення з давньоруською культурою, що простежується не тільки по історико-археологічних джерелах, а й -у пізніших музейних експонатах і польо­вих матеріалах ⁷.

Народний одяг Карпат являє собою своєрідний феномен. Специфічні істо­ричні умови, замкненість натурального селянського господарства, обмеженість ринку збуту — все це уповільнювало роз­виток традиційної культури, зокрема культури вбрання, прийоми створення якого майже без змін передавалися від покоління до покоління. Триваліше, по­рівняно з іншими районами України, побутування в Карпатах традиційних на­родних промислів та ремесел забезпечи­ло величезне розмаїття неповторного етнографічного матеріалу, на жаль, недо­статньо вивченого й досьогодні.

В окремий комплекс можна виділити одяг населення гірських районів Карпат. Своєрідністю визначався костюм гуцулів, в якому зберігалося багато архаїчних рис. Чоловіча сорочка була тунікоподіб­ною, з характерною вишивкою на з'єд­нанні рукавів зі станом. Носили її

Карпати

129

 

навипуск, підперізуючи широким шкіря­ним поясом (чересом) із металевими прикрасами та орнаментальним тиснен­ням. Штани шилися з білого полотна (покрениці), кольорового сукна (краше- ниці) або білого сукна (гачі). Холоші знизу іноді закочувались і вишивались. Найвідоміші елементи костюма гуцу­лів — кептар і сердак (прямоспинний ко­роткий піджак із домашнього сукна тем­ного кольору, з бічними клинами або без них). Зверху вдягалася прямоспинна довга манта з пелериною. Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблю­вався вишивкою, аплікаціями. Чоловіки пов'язували шию хусткою, а волосся під­різали спереду. З головних уборів по­ширені були облямована хутром шапка й хутряна вушанка. Влітку в багатьох місцевостях чоловіки вдягали пояркові брялі-кресані, оздоблені півнячим пір'ям. Характерним взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домо­тканого сукна (капці). Молодь носила й чоботи.

Не розлучалися гуцули зі шкіря­ною, прикрашеною тисненням та мід­ними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, бесаги), порохів­ницею (перехресниця) й топірцем.

Чоловіки, як і жінки, прикрашали себе намистом із плодів, у яке іноді вплі­тали мідні ґудзики, а також браслетами, мідними ланцюжками-регязялш. Ретязі з хрестиками одягали на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його на­кидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили також персні з пірамідальними горбками.

Сорочка гуцулок була з прямим поли­ком і вузенькою обшивкою при шиї. За­міжні жінки одягали одну або дві сму­гасті запаски, дівчата — спідниці. Жіно­чі кептар і сердак не відрізнялися від

чоловічих. Крім того, жінки носили та­кож сердак на хутрі й короткий кожу­шок. Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовня­ної тканини.

У гуцулів заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. Дівчата вплітали у волосся також штучні коси з конопель або гарусу. Дівоче вбрання го­лови було, як правило, вінкоподібне; зокрема, тут носили старовинне чільце — нанизані на дротик або ремінець мідні пластинки у формі маленьких стручків чи пелюсток. У заміжніх жінок побуту­вала намітка, поверх якої голову інколи обвивали складеною в смугу хусткою. На свята одягали багато шийних, вушних і ручних прикрас: згарди — нанизані на шнурок хрестики, а між них трубочки з латуні або закручені спіраллю мідні дро­тики; гердан — плаский ланцюжок, по­дібний до ажурного коміра; ковтки — низані з різнобарвного бісеру грушопо­дібні сережки, а також сережки з під­вісками з намистин або металевих плас­тин; ретязі, нараквиці (щось на зразок браслетів, сплетених із різнокольорової вовни), персні. За взуття для всього жіноцтва правили постоли, які в свята вдягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили но­гавиці — доколінниці.

Особливостями лемківського чолові­чого комплексу були сорочка з розрі­зом на спині, яка заправлялася в штани, та чуганя — суконний плащоподібний одяг із довгою пелериною та імітацією рукавів, що одягався наопашки.

Сорочка бойків також мала розріз на спині. їхній сердак, як і лемківський, нагадував свиту. У бойків ще на початку XX ст. траплялася хутряна безрукав­ка — бунда, один бік якої був незашитий і зав'язувався ремінцями. Чоловіки-бой-

130

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

ки подекуди заплітали волосся у дві коси.

Взагалі в одязі бойків та лемків чима­ло спільного з гуцулами. Чоловіки всіх зазначених груп носили короткий верх­ній одяг типу сердака або піджака, подіб­ні до кептаря безрукавки з тканини — лейбики, катанки. Поширений був також одяг типу опанчі, в якому замість від­логи пришивалася пелерина (сірманя у лемків, сіряк у бойків).

Для бойківчанок характерною була сорочка з відокремленим станком, густо зібраним подолом та з розрізом на спині або на плечі. Сорочки вишивалися на грудях півколом на зразок намиста. Спідниці шили з білого полотна або ви­бійки, рясно призбирували й вишивали. З-під очіпка заміжні жінки випускали по боках кучерики, які іноді згортали у скрутні. На свята волосся розпускали, а на голову одягали білу хустку.

Лемківчанки носили також додільну зі зборами сорочку з розрізом на плечі, кольорові спідниці, а як верхній одяг — шубу, пошиту в талію й покриту фаб­ричним сукном (манту). Заміжні жінки розділяли волосся на дві половини, а потім, згорнувши кожну з них у скрутень, намотували на луб'яний або мотузяний обруч, що накривався очіпком, зверху накидався обрус (тип рушника).

Традиційне вбрання населення При­ карпаття — буковинців і покутян — ба­гато в чому подібне до вже розглянутого нами наддністрянського варіанта поділь­ ського одягу й тому не потребує деталь­ного опису. Доцільніше зупинитися на найбільш характерних особливостях ту­тешнього народного ткацтва, крою де­яких видів убрання, його декоративного оформлення тощо.

Оригінальним був жіночий поясний одяг Прикарпаття — опинки, горботки

(горбатки), фоти, запаски. Тканину для опинки робили чорного кольору з рідко розташованими вертикальними вузькими червоно-зеленими смугами. Центральна частина (на спинці) була суцільно чор­ною, а верхня й нижня закінчувалися широкою червоною смугою. Запаскою в деяких районах називався аналогічний опинці поясний одяг, але рівномірно затканий вертикальними кольоровими смугами. Запаску носили і жінки, і дів­чата, але на весілля молода обов'язково одягала опинку. Носили її, підтикаючи один бік під пояс, причому жінки зако­чували один бік, а дівчата — інший. Ши­роко побутували майже до нашого часу святкові горботки, чорне тло яких було щільно заткане багатокольоровим орна­ментом, а по низу йшла широка червона смуга. Горботкою обгортали фігуру (впе­ різувались) у півтора обхвати, верхній лівий кут підіймали і підтикали під пояс. Малюнок одного краю горботки ткався на лице, а другого — навиворіт (анало­гічно центральноукраїнській плахті), аби при закочуванні малюнок був однаковий. Якщо на свята закочували один бік гор­ботки, то в будень — обидва. Щодо фоти. то для неї характерне не чорне, а червоне тло, заткане дрібними вертикальними смугами чорного, зеленого і жовтого ко­льорів; по низу йшла широка горизон­тальна орнаментована смуга. Складне скісне ткацтво, гра вертикальних та гори­зонтальних смуг фоти й запаски, які но­сили разом,— усе це надавало неповтор­ності одягу покутянок.

Локальна своєрідність притаманна й кроєві сорочок. Саме на Прикарпатті широко побутувала реліктова туніко­подібна жіноча сорочка, яка у кожній місцевості мала свою композиційну побу­дову. Тільки на Покутті набув поширення унікальний крій сорочок із крученим

Карпати

131

 

 

Комплекси традиційного одягу. Буковина

рукавом. Крім того, значний розвиток тут отримала сорочка зі плечовими встав­ками і рукавами, вшитими по основі стана. Вміння створювати за рахунок крою потрібні форми демонструє високу майстерність народного конструювання. Щедро оздоблювали традиційне вбрання на Буковині. Вишивка, апліка­ція, опорядження крученим шнуром, рельєфними обшивками та інші прийоми займали провідне місце в оформленні костюма. Характер вишивки, її компози­ція, вибір технічних засобів шитва, ко­льорове забарвлення завжди залежали від крою одягу, його призначення, місце­вої традиції. Найбільш яскраво прикра­шали жіночі святкові сорочки, хутряні

кептарі-цурканки, суконні сердаки, ве­сільні манти.

Головна увага в сорочці надавалася оздобленню рукавів. Вишивали низзю, настилуванням, хрестиком, мережкою (циркою) різнокольоровими вовняними нитками, заполоччю, для урочистості додавали шовк, золоту й срібну нитку, металеві пластинки (лелітки). Компози­ція рукава мала тридільну побудову: полик (опліччя), зморшка й нижня час­тина рукава. В одних випадках полики були суцільні, без пробілів; основу їхньої орнаментації складали дрібні геометрич­ні мотиви у поєднанні з геометризо-ваними рослинними формами малино­вих, блакитних, жовтих, зелених тонів.

132

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

Буденне вбрання буковинців

Зморшка, яка є переходом від насиче­ного за кольором та орнаментом полика до нижньої частини рукава, виконувала­ся завжди одним кольором — або жов­тим, або світло-зеленим, іноді чорним — у техніці метилування. її орнамента­ція — поєднання різноманітних ромбів. Нижня частина рукава декорувалася вертикальними смугами, центральна з яких мала форму розгалуженої гілки зі стилізованим листям та квітами. В інших випадках композиція поликів складалася з великих букетів троянд або рож; іноді траплялися мотиви птахів.

У 30-х роках нашого століття в ба­гатьох районах Буковини поширюється

сорочка на кокетці, вишита у техніці хрестика на плечах, грудях, під кокет­кою, на манжетах. Вижницький район, особливо село Виженка, славиться свої­ми вишивками сорочок-рукав'янок, які щедро прикрашені скісними лініями ор­наментальних узорів. Найчастіше це поєднання широких і вузьких смуг гео­метричного орнаменту. Цю традицію продовжує у своїй творчості Параска Клим, заслужений майстер народної творчості України. Найулюбленіша гама її вишивок — сполучення жовтого й ко­ричневого або вишневого й зеленого кольорів. Подібним чином декорувались і кептарі. Вони невеликі за розміром, оздоблені чорним смушком і вишиті синьою, червоною, зеленою вовняною ниткою поверхневою гладдю. Чудовий орнамент із досить простих елементів квіток, листочків, гілочок утворює ма­льовничу смугу, що розміщується по краях кептаря.

В останні десятиліття орнаментація буковинських сорочок розвивається в на­прямку дальшої розробки рослинних мо­тивів, посилення декоративності загаль­ного строю вишивки. Починаючи з 50-х років поширилася вишивка бісером, кот­ра тяжіє до натуралістичного передання квіткових мотивів. Якщо у 60—70-х ро­ках переважали композиції килимового характеру з тенденцією до відтворення невеликих за розміром квіток — пере­важно темно-вишневих, синіх, темко-зелених,— то 80-ті роки демонструють інтерес до яскраво-червоних, фіолетових, смарагдових відтінків із значним укруп­ненням рослинних мотивів, які набува­ють об'ємності. Так, сорочки народної майстрині Єлизавети Ступарик із села Ошихліби Кіцманського району мають одну особливість, яка стала помітною тенденцією в оздобленні сучасних соро-

Карпати

133

 

чок, вишитих бісером. їхні чохли обо­в'язково прикрашені широкими смугами цирок — ажурних мережок складного рослинного орнаменту, виконаних білим шовком. Блиск шовку ефектно контра­стує з барвистою вишивкою бісером.

Найбільш характерними сорочками Покуття є чорнєнки, які носили заміжні жінки, і червоненки, що їх вдягали дів­чата. Самі їхні назви свідчать про коло­рит вишивки. Вони мали здебільшого геометричні орнаменти, які укладалися у скісні ламані вертикальні смуги або ж розташовувалися в шаховому порядку, суцільно вкриваючи все поле рукава ниж­че плічка і зморшки. Останні мали під­креслено горизонтальне спрямування і складалися з трьох-чотирьох рядків, утворених із ромбів, квадратів чи зиг­загів.

Цікаво, що варіанти червоного кольо­ру в різних селах Покуття мали свої відтінки — від оранжевого до буряко­вого. Одною з улюблених схем узору була композиція з чотирикутників, уся площина яких заповнювалася нитками в різних напрямках, завдяки чому ство­рювалася багата палітра вишневого ко­льору від світлого аж до темно-фіоле­тового.

Подекуди чорнєнки вишивали дріб­ними чорними купочками в техніці під назвою кучерявий стег, що викликало враження високого рельєфу. До цього слід додати і те, що на Покутті існував звичай рясити жіночі сорочки й чоловічі портяниці, тобто закладати їх у дрібні збори. Це також створювало додатковий ефект глибини поверхні полотна.

Найпримітнішою особливістю народ­ного вбрання Покуття є вишивка білим по білому (Снятинський район). Це переважно узори геометричного харак­теру — восьмипроменеві розетки, ламані

Весільний одяг. Буковина

лінії, ромби тощо. Завдяки застосуван­ню різноманітних наскрізних технік виконання біла нитка створює неповтор­ну світлотіньову гру від блискучо-білого до темно-сірого. Крім геометричних, снятинські вишивки демонструють інші мотиви: зображення птахів, вазонних квітів із двома птахами, птахів у вигляді грифонів та ін.⁸

Своєрідним чином прикрашався й безрукавний одяг Прикарпаття. Так, міс­цеві кептарі — цурканки — оздоблюва­лися тхорячим хутром, яскравою аплі­кацією із сап'яну й вишивкою. В компо­зиції розміщення узору відчувається тон-

134

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

ке розуміння особливостей різних мате­ріалів: біле гладке тло цурканки контра­стувало з пухнастим теракотово-чорним хутром; барвиста сап'янова аплікація підкреслювалася вишивкою козликом. В оздобленні цурканок завжди присутнє гармонійне співвідношення декору, утво­реного орнаментом із кучерів, і загаль­ної площини білого тла. Смуги оздоблен­ня розміщуються відповідно до конст­рукції виробу, візуально видовжуючи шви. Інший різновид безрукавок — мун- тяни — в художньо-стильовому плані подібний до цурканок і близький до мол­давського вбрання.

Третьою історико-етнографічною зо­ною розглядуваного регіону є Закар­ паття. Комплекс убрання українського населення і тут мав певну специфіку.

Жіночі сорочки Закарпаття пред­ставлені кількома варіантами. Сорочки- опліччя побутували у північних гірських районах. Вони були двох видів: довгі та короткі. Довгі носили до полотняної спідниці — фартуха (плата), а короткі, що мали пазушний розтин на плечах чи збоку,— до кольорової сукні.

Короткі сорочки з суцільним рука­вом, особливо характерні для Закарпат­тя, вживалися в комплексі з полотняною спідницею (спідником, подолком), одноплатовою обгорткою та двоплато-вою запаскою. Пазушний розтин — із правого боку, в місці з'єднання полот­нища з рукавом чи боковим полотнищем. Такого типу сорочки трапляються у по­ляків, болгар і словаків. Верхня частина сорочки збиралася довкола шиї та викін­чувалася коміром — обшивкою.

Побутували також сорочки з підтич­ кою, суцільні з розрізом на плечах і зібрані при шиї, сорочки-волошки на кокетці, сорочки з брижами, подібні до бойківських.

Обгортка (опинка) Східного Закар­паття аналогічна буковинській, покут­ській та наддністрянській. Це виткане з вовни чинуватим переплетенням тонке видовжене прямокутне полотнище. За­паски ткали також чинуватим перепле­тенням (ромби, смерічки), укладали гли­бокими поздовжніми зборами або* густо рясували. Із трьох боків вони викінчу­валися кольоровою волічкою (косицею), а до верхніх кінців прикріплювалися тороки. Розмір запасок звичайно 80X X 60 см. Основа робилася з тонкого щільного прядива одного кольору (чор­ного, червоного), а поробок— із різно­кольорових ниток, іноді металевих. Свят­кові запаски ткалися сухозлоттю — ме­талевою ниткою сріблястого або золота­вого кольору.

Для південно-західних районів ха­рактерний комплекс жіночого одягу з платом, який закривав сорочку лише спереду. Сорочку і плат підперізували вовняним тканим поясом. Плати пере­важно були з чорного або темно-вишне­вого сатину, що приємно контрастувало з білим кольором сорочки.

Кептарі Закарпаття визначалися різноманітністю. Найдовші, майже до ко­лін, називалися гуцуляки або, як і у При­карпатті, цурканки. їх облямовували хут­ром, оздоблювали цяточками й вишив­кою. Кептарі були насичених кольорів, декорувалися рослинним орнаментом із волічки, аплікаціями, нашивками, пле­тінкою з кольорового сап'яну. Колорит такого декору здебільшого поліхромний: нитки вживалися зелені, синьо-червоні, жовті.

Жіночий верхній одяг — сіряки та кожушки — не відрізнявся від чолові­чого. Оригінальним убранням була г^ня з ворсистого сірого чи білого сукна з імітацією рукавів.

Південь

135

 

Святкове чоловіче вбрання. Буковина

Комплекс жіночого вбрання допов­нювався в'язаними нарукавниками — нараквицями. їх носили поверх рукавів сорочок або під ними. Крім в'язаних нарукавників, узимку вживалися шкіря­ні. Обов'язковим атрибутом були й тор­бинки — тайстри.

Дівчата заплітали волосся у дві коси (плетіна) або у дрібні косички (дрібуш­ ки). На голову вдягали луб'яні обручі з нашитими монетами, вінки й жмутки штучних квітів (косиці).

Широко побутували різноманітні прикраси, навіть чоловіки носили в одно­му вусі сережку- ковтку. Пальці прикра­шали перснями (рукавинами), обруч­ками.

Чоловічий костюм закарпатців скла­дали довгі поликові сорочки, вузькі по­лотняні або суконні штани без з'єдную­чої холоші вставки, а також широкі штани типу словацьких та угорських. Верхнім одягом, як знаємо, слугували піджакоподібний сіряк та короткий ко­жушок. Оригінальним видом убрання був довгий прямоспинний безрукавний ко­жух — губа.

Південь. Костюм населення південної частини України — наслідок взаємодії культур українського, російського, мол­давського та інших народів, що заселяли край. Крім того, на ньому відчутніше позначився вплив міста. Поряд із тради­ційним убранням чоловіки тут досить рано почали носити верхні сорочки, косо­воротки, пальта, піджаки, картузи, чере­вики; жінки — фабричні спідниці, коф­точки, блузки, шалі, капелюшки. Дівчата зачісували волосся найчастіше по-мі­ському.

Виходячи з локальних особливостей традиційного вбрання у цьому регіоні можна виділити декілька зон, основні з яких ми й розглянемо. По-перше, це Донбас із суміжними територіями Запо­ріжжя та Приазов'я (загально назвемо цю зону Донеччиною); по-друге, це міс­цевості обабіч середньої та нижньої те­чії Дніпра (нинішні Дніпропетровщина й частково Кіровоградщина) — типовий

І

136

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

український Степ; і, по-третє, це така своєрідна зона, як Крим.

Традиційні жіночі сорочки Донеччи­ни — з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтич­кою або додільні. Низи рукавів збирали­ся на нитку, іноді пришивали оборки — чохли. Вишивка сорочок — біла або чер­воно-чорна; вишивалися рукави, вставки, іноді поділ та комір. Наприкінці XIX ст. поширюються сорочки до гестки, до та­ лійки (на кокетці) — переважно з фаб­ричного полотна.

Поясним одягом слугували обгортка та дерга чорного кольору з вузькою кольоровою смужкою. Плахти носили лише в деяких селах. Пізніше на зміну цим видам убрання приходять вовняні (кашемірові) або з кубового ситцю рясні спідниці (кількість пілок сягала дев'я­ти), а також спідниці з оборкою, при­шитою до подолу. Фартухи, які назива­лися тут попередницями чи запонами, були двох видів: із грудинкою та на паску; перший здебільшого правив за ро­бочий одяг, другий був святковим. Фар­тухи з грудинкою шили з темної деше­вої фабричної тканини, іноді зі скром­ною обшивкою тасьмою. Фартухи на пас­ку робили з білого полотна й обов'яз­ково прикрашали вишивкою, мережкою або мереживом.

Нагрудним жіночим одягом були ко­роткі безрукавки з фабричної тканини, прямого крою або в талію; корсетки до вусів із невідрізною спинкою; карасики, аналогічні за кроєм корсеткам, але знач­но коротші, і їхні поли не заходили одна за одну.

На початку XX ст. з'являються ко­роткі кофти-бебешкм, подібні до харків­ських матросок чи полтавських підро- манців. Бебешки шили з фабричних тка­нин із кокеткою. На грудях та спинці

біля кокетки робили численні збори. За­стібка розміщувалася по лінії плечового шва уздовж пройми рукава. Носили й легкі бавовняні кофти, а подекуди — так звану парочку: кофту й спідницю з однієї тканини.

Утепленим нагрудним одягом були сачки в талію, прямоспинні баски, ко­закини на ваті — прямоспинні або до ву­ сів. Із початку XX ст. поширюються короткі москвички на ваті, пошиті в талію.

Верхнє жіноче вбрання — білі, а піз­ніше сірі свити з саморобного сукна до вусів. Коротка свита звалася куциною. Носили також юпки в талію з фабричної тканини, на ваті, з розширеним клинами подолом. На початку XX ст. набули по­ширення довгі широкополі холодайки на ваті та аналогічні за кроєм прикорочені ватянки. Взимку одягали кожухи з фан- дами, або до вусів. Згодом почали носити короткі полушубки прямого крою. Функ­цію плаща виконував бурнус — довгий широкополий одяг із грубої фабричної тканини.

Очіпок на Донеччині повсюдно вдяга­ли під намітку. Наприкінці XIX ст. за­мість неї голову почали пов'язувати хусткою. В холодну пору року носили вовняні або напіввовняні хустки, в теплу погоду — з легких фабричних матеріа­лів, барвисті або білі. Очіпки шили пере­важно з парчі у вигляді круглої шапоч­ки з вушками (подібні до харківських). Пізніше поширюються очіпки з ситцю — на мотузках. Носили також капери, ана­логічні капорам Харківщини.

Дівчата заплітали волосся в одну, іноді у дві коси зі стрічками, на свята вдягали вінки з живих або штучних кві­тів. Пов'язувались яскравими хустками. Взуттям слугували чоботи (переважно чорні, в деяких районах — кольорові).

Південь

137

 

постоли-чарухи, черевики, а також висо­кі гетри та черевики на резинках.

Чоловічий одяг — тунікоподібні со­рочки або на кокетці, зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчува­лися манжетами чи вільно. Розріз пазухи був по центру або збоку. Вишивалися груди, манжети, комір, іноді поділ. Поде­куди вдягали косоворотки. У більшості районів сорочку носили навипуск і підпе­різували плетеним чи звитим паском чер­воного або синього кольору з китицями. Штани у XIX ст. були широкі, з вибій-частого полотна, з ромбовидною встав­кою між холошами. Пізніше їх почина­ють шити з фабричних тканин (сукна, пестряді) і значно вужчими.

Обов'язковою в чоловічому костюмі Донеччини була жилетка, що вдягалася на сорочку. У XX ст. в деяких селах з'являються костюми-трійки.

Традиційний верхній чоловічий одяг — свита до вусів (до фандів). Побутувала також чинарка з фабричної тканини, відрізна по лінії талії, з густими зборами й стоячим коміром. Носили й куцини, подібні за кроєм до чинарки, але значно коротші, а також венгерки довжиною до колін.

Чоловічі кожухи були здебільшого відрізними по лінії талії, зі зборами. У сильний холод одягали довгі широкі тулупи з великим коміром, що закривав плечі. В негоду напинали сіряк із ковкою чи кобеняк-кирею з відлогою.

Головні убори чоловіків — хутряні шапки конусоподібної заокругленої фор­ми, влітку — брилі. У XX ст. з'являють­ся шапки-вушанки, картузи. Стриглися чоловіки нетрадиційно — під бобика, під польку.

Взуттям були чоботи-вмгяжкм, по-столи-чарухм, подекуди — личаки пря­мого плетіння, дерев'яники (підошва де-

рев'яна, верх шкіряний). На початку XX ст. поширюються чоботи-бугмлки та галоші.

За характером убрання центральні степові райони виділяються в окремий комплекс, який, утім, не є однорідним: скажімо, костюм території сучасної Дні­пропетровщини тяжіє до Донеччини, Полтавщини, Харківщини, а сучасної Кіровоградщини — до Черкащини та Поділля.

Комплекс жіночого одягу включав сорочку зі вставками або до талійки (до гестки, до плечок) — додільну або до підтички. На сорочках зі вставками у місці зшиву вставки зі станом та комі­ром, а в сорочках до талійки в місці пришиву стану до кокетки робилися чис­ленні дрібні складки (пухлики, занизки). Сорочки до талійки мали квадратний, рідше — овальний виріз горловини. Па­зуху прорізали посередині чи збоку. Якщо каре було великим, застібки не робили. Під рукавами вставлялися ласт­ки. Призбирані низи рукавів називали чохлами (рясна оборка) або манкетами (вузька обшивка). Вишивалися вставки, комір, кокетка, рукави, поділ. Колорит вишивки — червоно-чорний, із початку XX ст.— частіше поліхромний. Носили сорочку з напуском, підперізуючи поя- сом-окравкою — червоним у дівчат та зеленим у жінок.

Традиційний жіночий поясний одяг — дергу, плахту, запаску — на­прикінці XIX ст. поступово витісняють широкі спідниці з фабричних тканин. Шилися вони у складку або призбиру­валися біля пояса, застібалися на ґудзик або зав'язувалися поворозками. Довжи­на спідниць — до кісточок. У західні­ших районах (колишня Єлисаветград-щина) на поділ спідниць нашивали смуги іншої тканини (найчастіше плису) —

II

138

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

бійо або прострочували складочки (за­ лу жки); низ подола підшивали (підбій­ ка, лиштва), іноді вздовж нього нашива­ли так звану щіточку. Подекуди жінки вдягали декілька спідниць, щоб надати фігурі пишності. Фартухи шили пере­важно з білого полотна, особливо свят­кові. Вони були коротші за спідницю на 20—ЗО см. Знизу робилася оборка (шлярка). Оздоблювалися фартухи ви­шивкою, мережкою, мереживом. Особлиг вістю цього виду вбрання у степових районах були вишиті різнокольоровими нитками китиці, які пришивалися до по­ворозок.

Нагрудним жіночим одягом були кор­ сетки, безрукавки-карась, різні кофти. Корсетки шили з атласу, парчі, ситцю, до вусів, із чотирикутним викотом. Ка­ рась являв собою корсетку з дуже широ­кими полами (на Донеччині карасик, навпаки, був досить короткий). Поде­куди траплялися сарафани. На початку XX ст. поширюються безрукавки з пря­мою або приталеною спинкою, а також безрукавки-ваннмкм, що виконували роль білизни (ліфа). У той же час почина­ють носити кофти-бебешки, оздоблені оборочками, особливо на грудях. Кофта типу підмостону шилась зі складками в талії, на кокетці. На відміну від інших кофт вона була з глибоким заходом. Такі види одягу, як бурмоси, сачки, бас­ ки, шили також переважно з фабричних тканин. Бурмоси були прямоспинні, з ма­леньким стоячим комірцем, по лінії талії робилося декілька поперечних рядків ви­шивки. Розширений донизу сачок мав виложистий комір та косі кишені. У бас­ ки на спині від лінії талії робилися три складки. У 20-х роках з'являються парочки (кофта і спідниця). Утепленим нагрудним одягом на ваті, який шився з купованих тканин, були юпки (юпанки,

юпаночки). Всі вони мали подібний крій, але вирізнялися довжиною. Найкорот-шими були юпаночки — ледь нижче сте­гон, подібні до куцин Донеччини. Носили також прямоспинні короткі ватянки, що нагадують сучасні фуфайки.

Верхній жіночий одяг — свити та юпки з домашнього сукна темного кольо­ру, з невідрізною спинкою і кількома зустрічними складками, що спадали від талії у вигляді фалд. Ззаду на талії подекуди нашивали кольорові трикутни­ки — червоні очі. Поли, комір, низи ру­кавів обшивали тасьмою. Свита-полька була розклешеною донизу за рахунок клинів, зі стоячим коміром і накладними кишенями. Так звану пальтисанку шили з фабричної тканини, на ваті, з розши­реними полами. Взимку носили кожу­шанки з ватяним станом, криті фабрич­ною тканиною, відрізні по лінії талії та з рясними зборами. Вище від них при­шивали пасок та обтягнуті червоною шкі­рою ґудзики. Комір був стоячий, із хутра. Поли й рукави обшивали смушком — обложкою.

Жіночі головні убори цієї зони нам уже відомі. Це насамперед ситцевий очі- пок-збірник, що вдягався під хустку. Літні жінки носили ватяний очіпок з одним рогом — горботку. Хустки були вовняні або напіввовняні, барвисті, з бахромою, влітку з більш легких і світ­лих тканин. Характерним для колишньої Катеринославщини був звужений з боків капор червоного кольору, оздоблений темним плисом із квіткою. Під капором жінки закручували волосся в коронку. Пізніше жінки й дівчата починають но­сити куповані шарфи.

Комплекс чоловічого вбрання Цент­рального Степу в цілому збігається з одя­гом Донеччини, відрізняючись лише де­якими деталями. Серед них зазначимо

Південь

139

 

так звану підоплічку, що вшивалася на спині сорочки, верхній одяг типу паль­та — дежурку (як і на Слобожанщині), чоловічі юпки на ваті. Побутували й своєрідні зачіски — під гребінець, з чу­ бом та бриликом.

Одяг більшості сільського населення Криму створювався на основі народного вбрання переселенців — переважно з України та Росії, частково з Білорусії.

Спочатку частина переселенців, особ­ливо жінки, носили здебільшого тради­ційний костюм або окремі його частини. Поступово цей одяг зношувався. У де­яких родинах традиційне вбрання ховали у скриню для урочистих випадків або «на смерть», іноді його зберігали просто на згадку про рідні місця. Подекуди дів­чата, виходячи заміж, одягали це вбран­ня як весільне.

У Криму ніколи не вирощували такі традиційні для України культури, як льон та коноплі, котрі були сировиною для ви­готовлення саморобного полотна. Це значною мірою сприяло тому, що крим­чани шили одяг із фабричних тканин. Такий одяг значно відрізняється від традиційного, хоча жіноче вбрання, особ­ливо українок, майже втративши тради­ційний декор, за кроєм та силуетом має з ним багато спільного.

Українки, як правило, носять кофти у фігуру (в талію). Комір звичайно вузенький; іноді, як у традиційній сороч­ці, у місці вшивання станка в комір роб­лять дрібні збори. Подекуди кофти ши­ють зі зборами від лінії талії. За кроєм вони нагадують корсетку, тільки з рука­вами.

Спідниці звичайно побутують широкі (раніше шилися у сім пілок, тепер пере­важно у три), на шворочках (шнурках). Тканина — як для кофт, так і для спід­ниць — використовується здебільшого

яскрава, квітчаста. Спідниця спереду обов'язково прикривається фартухом зі шляркою (оборкою), інколи з нагруд­ником. У деяких випадках сорочки й кофти вишивають на рукавах поліхром­ною вишивкою (копійками). Комір і па-зушка, як правило, не вишиваються.

Головний убір жінок — здебільшого хустка, влітку біла, зимою вовняна або напіввовняна, темних тонів. Святкові хустини переважно барвисті. Способи пов'язування хусток різноманітні, але чоло обов'язково закрите.

За взуття правлять чуреки, схожі на капці або постоли. їх шиють із тканини, зі шкіряною чи гумовою підошвою. Но­сять також різноманітні туфлі. Чоботи, як правило, не використовують — через теплий клімат.

Дівчата й молодиці у кримських селах одягаються по-міському: короткі спідниці, різноманітні кофти, жакети, блузки, сукні, шапочки, берети тощо. Подекуди сільчанки шиють самі або ку­пують у магазинах, а затим підганяють на свій смак ватяні безрукавки, різно­манітні кофти тощо. Взимку й восени жінки, переважно старшого покоління, носять довгі пальта; навіть збереглися бурнуси на ваті, з облямованими тась­мою полами, коміром та кишенями. У північній частині Криму старші жінки інколи носять взимку кожушанки, покри­ті тканиною, а також нагольні або криті сукном кожухи.

Щодо чоловічого одягу, то в ньому майже немає традиційних рис, але й тут помітні деякі особливості вбрання і ма­нери його носіння. Так, старше поколін­ня надає перевагу широким штаням типу галіфе, які носять, заправляючи у чобо­ти. Колір сорочки звичайно білий, іноді з вишитими грудьми та коміром. Хутря­на шапка зі смушку також характерна

140

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

 

більше для українців, так само як звичка виставляти з-під шапки чуба. Восени й взимку серед чоловіцтва побутують короткі напівпальта з косими кише­нями.

Цікаво, що незважаючи на сумісне проживання у кримських селах українців і росіян їхній одяг багато в чому різний. Росіянки старшого покоління полюбля­ють вузькі спідниці, сукні, сарафани. На

відміну від українок, які шиють нижні сорочки за традицією з рукавами, росі­янки роблять їх на бретельках. Тканини для верхнього одягу російські жінки використовують здебільшого однотонні, темних кольорів, українки ж надають перевагу яскравим. Окрім того, якщо українки носять кофти й безрукавки, то часто шиють їх самі, тоді як росіянки вибирають переважно куповані.

 

 

5 ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО

КОСТЮМА

Художня своєрідність, естетична і функціональна довершеність традиційно­го костюма українців можуть бути роз­криті лише за умови комплексного до­слідження художніх особливостей та за­собів, видів, способів і технік декору­вання одягу, а також композиційних прийомів об'єднання елементів убрання в цілісний комплекс. Отож поняття «ху­дожні особливості традиційного костю­ма» включає в себе такі складові:

1. Естетичні властивості матеріалів
одягу:

колір та його художньо-емоційне сприйняття; барвники; народні прийоми фарбування;

поєднання різнохарактерних та різ- нофактурних матеріалів як художній засіб;

народні способи орнаментації тка­ нин: декоративне ткання, вибійка, ви­ шивка.

2. Прийоми формоутворення основ­
них компонентів убрання; крій, про­
порції.

3. Способи нанесення декору безпо­
середньо на одяг (нашивні прикраси).

4. Орнаментальні мотиви та колорит
оздоблення.

5. Розміщення декору.

6. Народні композиційні прийоми
створення комплексів, одягу; способи
поєднання та носіння компонентів
убрання.

Аналіз перелічених складових в їх­ньому тісному взаємозв'язку дає змогу простежити динаміку розвитку народних художніх прийомів, хід творчих пошу­ків народних майстрів, викликані зміна­ми у традиційній культурі, пов'язаними з конкретними історичними подіями, соціально-економічними перетворення­ми в суспільстві, які не могли не позна­читися на зміні естетичних уявлень. Розглянемо ці складові детальніше.

142

5. ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА

 

Естетичні властивості матеріалів одя­ гу. Кол і р та його художньо- емоційне сприйняття; барв­ники; народні прийоми фар­бування. Важливою етнічною, соці­альною, естетичною ознакою був колір матеріалів, котрі використовувалися для народного одягу. Виконуючи декоратив­ну функцію, колір, як і орнамент, висту­пав засобом вираження народного світо­гляду, психології, смаку, підкреслював буденність або святковість одягу, виділяв обрядовий одяг, передавав статевовікові градації. Колір був своєрідною образ­ною мовою, втілюючи поняття чистоти, благородства, сили, довголіття, родючо­сті, символізував людські почуття: ра­дість, сум, кохання тощо. Колір народ­ного одягу перебував у гармонії з навко­лишньою природою, відбиваючи такі усталені уявлення, пов'язані з нею, як білий світ, червоне сонце, чорна ніч і т. ін.

Колористика в одязі зберігається найбільш стійко; тому-то колір матеріа­лів має важливе значення для висвітлен­ня питань етногенезу, етнічної історії, етнокультурних взаємовпливів. У дав-ньослов'янському одязі найпоширеніши­ми були білий колір і різні відтінки червоного — червлений, багряний. Саме білий і червоний кольори переважали у традиційних однотонних та орнаменто­ваних тканинах східних слов'ян до кінця XIX — початку XX ст.

Основне тло у традиційному костюмі українців — натуральні кольори само­робних матеріалів. Кольорову тканину та прядиво селяни одержували або самі, фарбуючи їх у домашніх умовах, або ж. віддаючи ремісникам (красильникам, си- нильникам, вибійникам, дубильникам). Із домотканого валяного сукна натураль­них білого, сірого або чорного кольорів

шили верхній одяг. Колір сукна, як ми вже знаємо, визначався місцевими тра­диціями, залежав від призначення одягу, добробуту хазяїна та певною мірою зу­мовлювався породою овець. Найцінні­шим вважалося сукно з білої спеціально митої вовни. З такого сукна шили на­рядні жіночі свити на всій території Середньої Наддніпрянщини, юпки на Лівобережжі, куцини і латухи на Поліссі, гуглі в західних областях. Чорний колір навіть зовсім нового пояркового сукна мав коричневий відтінок, а після недовго­го носіння поступово прибирав більш світлі тони. Таке сукно використовува­лося для чоловічого верхнього одягу типу свити, гуньки, манти, чуги. Сукно, пофарбоване у червоний колір, зберегло­ся у гуцульських сердаках та штанях- крашеницях.

Спільним для всіх східнослов'ян­ських народів був білий колір овчини для зимового одягу. Натуральний білий колір овчини для нагальних кожухів характерний для всієї України. Разом із тим широко побутували кожухи, пофар­бовані шляхом дублення (обробка корою дуба) у різні відтінки коричневого.

Основними кольорами хутра були чорний та коричневий. Сіре хутро вико­ристовували для прикрашення кожухів переважно на території Київщини. Це пояснюється не тільки практичними мір­куваннями, а й естетичними уподобан­нями місцевого населення. В інших наро­дів (наприклад, у румунів) сіре хутро. навпаки, було повсякденним, а чорне вважалося ошатнішим і дорожчим.

На Центральній Київщині, Чернігів­щині та Полтавщині вживали фарбовану шкіру. З червоної та жовтої шкіри — сап'яну — шили жіночі чоботи, нею при­крашали (обшивали, використовували для аплікації) кожухи.

І І

4-

Естетичні властивості матеріалів одягу

143

 

Пофарбоване у різні кольори само­робне прядиво застосовували для багато­колірних орнаментованих тканин, поясів, а також для оздоблення (вишивальні нитки, шнури, тасьма, китиці). Фарбни­ки були місцеві, натуральні, рідше купо­вані, привізні. За природні фарбники правили комахи (кошениль, червець), настої кори, листя, квітів, трав, плодів із додаванням хлібного квасу та деяких доступних хімікатів — мідного купоросу, квасців тощо. Червець, який водився в Україні і давав червону фарбу — кар­ мін, слугував не тільки для місцевих по­треб, а й був важливим експортним товаром, конкуруючи на зовнішньому ринку до кінця XVIII ст. з американ­ською кошениллю. Для одержання чер­воної фарби здавна використовували і коріння морени.

У народних майстрів існувало багато методів і рецептів фарбування, завдяки чому їхні тканини мали широку гаму кольорів та відтінків. Особлива роль на­лежала червоному кольору. Слово «крас­ний» було синонімом понять «красивий», «кращий», «нарядний», «цінний», «доро­гий». Червоний колір часто виступав ос­новним тлом в узорних тканинах, перева­жав у вишивках, був обов'язковим у та­ких деталях, як пояс, дівочі стрічки, вінки, намиста тощо. Багато червоного мав молодіжний святковий та весільний костюм: «Молодиця іде у червоному очіпку, як маківка цвіте». Про дівчину ж, яка вийшла на вулицю у синіх та зелених стрічках, навпаки, казали: пісна дівчина. Плахту, в якій був відсутній червоний колір, також називали пісною. Червоний пунцовий колір одержували з товченої на борошно кошенилі, з'єднаної з цин­ком, нашатирем, селітрою. Для здобуття темно-малинового кольору висушували і подрібнювали листя дикої яблуні (кис-

лиці) навпіл із коноплями (материн­кою), додаючи квасці (галун) та хлібний квас.

В особливий спосіб фарбували май-стрині-синильниці жіночий поясний одяг — чорно-сині вовняні запаски. Чор­ний колір отримували за допомогою іржі, замочуючи стружки заліза та сталі у настої дубової або вільхової кори з додатком хлібного квасу. Аби одержати звичайний синій колір, використовували настій сірки з немитої овечої вовни, лазур (калію) та галун. Синій кубовий колір одержували шляхом поєднання настою сірки, лугу та покупної синьої фарби (індиго, синього сандалу, бен­ галки).

Для плахт спеціально обробляли кра­сиве прядиво. Його спочатку протравлю­вали квасцями, завдяки чому досягалася необхідна міцність фарбування. Жовтий та охристий кольори одержували з кін­ського щавлю, пелюсток соняшника, ро­машки, лушпиння цибулі. У зелений ко­лір прядиво фарбували відваром із кори модрини, трави, листя кавуна. Для одер­жання тілесного кольору використовува­ли відвар коріння терену та глоду з квасцями.

Починаючи з другої половини XIX ст. натуральні природні фарбники поступово замінюються аніліновими, що суттєво вплинуло на кольори однотонних та узорних тканин і вишивок. Проте з пере­ходом на фабричні матеріали колір за­лишається важливою етнолокальною ознакою; і досьогодні селяни викори­стовують в одязі матеріали, що зберегли традиційний місцевий колорит.

Поєднання різнохарак­ терних та різнофактурних матеріалів як художній з а - с і б. Наприкінці XIX — на початку

144

5. ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА

 

XX ст. в українському народному одязі поєднувалися різні за структурою, ко­льором та малюнком матеріали — як саморобні, так і промислового виробни­цтва,— що створювало неповторний зо­ровий ефект.

Структурно-художні особливості саморобних матеріалів залежали від об­робки сировини, від фарбників, а також способів прядіння, в'язання, плетіння, ткання. Поряд із саморобними особливе місце в народному одязі займали мате­ріали, що завозилися з інших країн, або ж місцевого виробництва. Дорогі привіз­ні тканини майже до другої половини XIX ст. слугували для оздоблення селян­ського одягу або використовувалися для окремих елементів святкового комплексу (керсеток, запасок, очіпків). Назви цих тканин, як ми вже довідались із поперед­ніх розділів, яскраво засвідчують широкі етнокультурні зв'язки українського наро­ду. З розвитком промислового виробни­цтва цей оригінальний художній засіб набув більшого поширення і зберігся до нашого часу.

Народні способи орна­ ментації тканин. Колір і факту­ра саморобних матеріалів були виразним тлом для різних видів, технік і прийомів народного декорування. Однотонні тка­нини органічно сполучалися з орнамен­тованими. Матеріали, мотиви, колорис­тика, техніка виконання, розміщення орнаменту нерозривно пов'язані з еле­ментами одягу, що прикрашався, його функціональним призначенням тощо.

Український одяг декорувався різно­манітними способами: тканням, вибій­ кою, вишивкою, нашивками. Три перших способи пов'язані з нанесенням орна­менту на тканину, тому-то насамперед розглянемо саме їх. Щодо нашивок, то

вони розташовуються безпосередньо на готовому одязі і будуть висвітлені окремо.

Декоративне ткання. Важ­ливе місце в декоруванні вбрання нале­жало узорним тканинам. Особливою кра­сою візерунку, багатством колориту ви­значалися плахти, які слугували святко­вим поясним одягом жінок Середньої Наддніпрянщини протягом кількох сто­літь, їх ткали з тонкого саморобного вовняного прядива, яке йшло на основу й піткання. Для складніших узорів ужи­вали покупні гарус, шовк і бавовняні фабричні нитки — біль.

Клітчастий узор плахти виходив уна­слідок переплетення поздовжніх смуг основи і поперечних — утка. Клітини (карти) відділялися одна від одної кіль­кома рядами вузьких смуг. Як правило, основу плахти робили на 8—10 поздов­жніх смугах.

Плахти ткали двома основними спо­собами: човниковою технікою (Чернігів­щина) і перебором (Київщина та Пол­тавщина). Орнаментування клітин плах­ти виконувалося під дошку за допомо­гою додаткового різнокольорового пере­бору. Орнаментальні мотиви завжди були геометричні: ромб (часто з чотирма впи­саними в нього маленькими ромбиками), восьмипелюсткова зірка, трикутники, геометризована восьмипелюсткова ро­зетка і т. п. За формою орнаменталь­ного мотиву плахти називалися: мудра, коропова луска, в дамку, зіркова, хре-щатка, крижева, рогатка, копитаха, реп'яхівка, слив'янка, мотилівка, рожева, кривуляста, стовпата, тричі рябенька, картата, леліткова тощо. У плахтах з крилами орнаментальні мотиви станка і крил часто були різними, чим досягалася ще більша декоративність одягу.

Лиі

тер

гар

го

біл

чаї

фа

на

виї

кш

нял

ЇЩ

по^ тал (чс

ПЛІ ВОІ

Виї

ПЛІ

лір в і

доі гуп бо|

ПОІ

Паї

ноі реї чиї міз шг дрі аб< біл ня

ЇХІ

сні

ля

В 1

па чи

Естетичні властивості матеріалів одягу

145

 

В художньому вирішенні плахт важ­ливе місце належало кольору. Харак­терна особливість плахтових тканин — гармонійне поєднання кольорів: червоно­го з білим, жовтим, синім, синього з білим, жовтим і т. д. У плахтах для дів­чат та молодиць переважав яскравий фон (червоний, малиновий, бордовий), на якому в клітинах виділявся узор, виконаний білим, зеленим, жовтим, синім кольором. Такі плахти називалися черво-нятки. Жінки похилого віку віддавали перевагу плахтам стриманих тонів. їхнє поле було синє або чорне, а орнамен­тальні мотиви — жовтими чи білими (чорнятки, синятки). Іноді основне тло плахти становило прядиво синього і чер­воного кольорів, а орнаментальні мотиви виконувались яскравим гарусом. Такі плахти мали назву напільних. Якщо ко­лір орнаментального мотиву переходив в іншу клітину, плахта називалася не-догони. Часто орнаментовані карти чер­гувалися з однотонними. Іноді в пере­борних плахтах орнаментальний мотив повторювався в сусідній клітині, висту­паючи там фоном.

Найбільш поширеною технікою узор­ного ткацтва в Україні була підніжково- ремізкова, якою виготовлялися тканини чинуватого переплетення на 3—4—6 ре-мізках. Внаслідок ритмічного чергування ниток основи і поробку утворювався дрібнорапортний малюнок із похилих або ламаних ліній, малих квадратів, ром­бів, стовпчиків. Краса однотонних тка­нин чинуватого переплетення полягала в їхній фактурі, яка творила своєрідні світлотіньові ефекти.

Ще більшою привабливістю визнача­лися тканини з кольорового прядива, в яких декоративну функцію виконувало певне чергування різнокольорових смуг чи клітин. Зразки використання смугас-

тих тканин — гуцульські запаски та об­гортки, подністровські опинки, горботки, фоти, волинські спідниці-літники. Крім поясного одягу, смугастий орнамент присутній на так званих старовіцьких хустках, які виготовлялися на Волині та Покутті.

Орнамент гуцульських запасок стано­вили вузькі горизонтальні смуги, вико­нані різнокольоровою вовною, які рит­мічно повторювалися. Смуги основного кольору запаски (темно-вишневого, яскраво-червоного, чорного) облямову­валися вузенькими смужками зелених і жовтих тонів. Заможні гуцулки при тканні запасок додавали ще й металеву нитку — сухозлоть, яка створювала м'я­ку мерехтливість. На обгортках по­здовжні смуги вкривали все поле або лише крайні його частини.

Красою та майстерністю виконання вирізнялися напіввовняні та вовняні спідниці (бурки, літники, шорци), поши­рені на Волині та Львівщині. їхнє поле було суцільно вкрите вертикальними ко­льоровими смугами різної ширини, які ритмічно групувалися в певні комплек­си. Виготовляли такі тканини складною технікою — саржового чи кожушкового переплетення. В деяких місцевостях по­бутували картаті літники, орнаментовані у вигляді сітки або прямокутників.

Для ткання шорців застосовували нитки червоного, білого, зеленого, жов­того кольорів. Серед технік художнього ткання виділялися човникове ткання «під дошку» і ручний перебір. Викона­ний цими техніками з товстого прядива орнаментальний мотив виступав над основним полем тканини. Подібним чи­ном оздоблювали й краї вже названих старовіцьких хусток, а також переміток і спідниць-андараків на Волині, Поліссі та Подністров'ї.

И

146