Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

ників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — ко­ ралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії ¹⁹.

Сережки-ковгки — один із найдавні­ших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує й дотепер. Майже з дво­річного віку українським дівчаткам про­колювали вуха. Діти носили мідні, а дів­чата й молодиці — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні. Найбільше поширен­ня мали невеликі дуті каблучки або пло­щинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'я­ вочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигля­ді квітки з блакитним або червоним ка­мінцем посередині. До сережок часом кріпили привіски — бовти, теліпони ²⁰. На Харківщині сережки виробляли у ви­гляді розширеного спереду кільця з при­кріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й довгими підвісками, що імі­тували намистини. На Чернігівщині осе­редками виготовлення металевих ювелір­них виробів були Ніжин, Батурин, Глу-хів, Березна. Навіть у 20-х роках нашого століття тут виробляли рифи (пугвиці), якими перенизували коралі, а також персні й сережки. Останні мали такі на­зви: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з не­ забудкою, змійки, книшики тощо. На Гу-цульщині широко побутували сережки грушоподібної форми.

На давнє походження сережок вказує значна кількість повір'їв, пов'язаних з

ними: сережки могли знімати головний біль; загубити ж їх вважалося нещас­тям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти се­режки.

Як уже зазначалося, особливим ху­дожнім явищем були шийні та нагрудні прикраси, які мали локальні риси щодо властивостей матеріалів, техніки виго­товлення окремих елементів, характеру їх поєднання.

Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або чер­воного намиста, монети-дукачі, ланцюж­ки з хрестиком або так званими бовтун- цями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним вели­ким дукачем із багато оздобленим мета­левим бантом. На Правобережжі частіше носили три — п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. На Гуцульщині зберег­лися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді нанизаних мідних хрес­тиків. Крім того, гуцули широко викори­стовували намисто з рівнобарвного вене­ціанського скла, а також прикраси, пле­тені з бісеру (силянки, гердани).

Найдавнішою складовою жіночих на­грудних прикрас, поширеною по всій Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою, так і способами носіння. Найбільше цінувало­ся намисто з дорогих природних мате­ріалів — коралів, бурштину, перлів, гра­натів, скла, смальти. У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою.

Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких

Прикраси

107

назвах: добре намисто, справжнє намис­то, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, оброб­кою, кольоровими відтінками. Більш де­шеві коралі — це нарізані у формі трубо­чок маленькі циліндрики — так зване колюче намисто. Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи бари­лець; високо цінувалися разки з велики­ми намистинами у центрі. На Право­бережжі такі намистини стягували сріб­ною обручкою, на Лівобережжі між ко­ралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралевого намиста (до 25) та характер обробки свідчили про добробут жінки. Крім того, кількість разків була пов'язана і з пев­ними особливостями вбрання. Так, на території, де була поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість разків менша, ніж там, де ви­шивки не було (Лівобережжя). На Пол­тавщині навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно прикраси.

Кінці кількох разків коралевого на­миста зв'язували докупи. Часом до них кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні шнури, які закінчувалися ве­ликими китицями (Правобережжя), або прив'язували одну — три кольорові стріч­ки (Лівобережжя), котрі зав'язувалися на шиї та звисали по спині.

Коралевому намисту народ припису­вав особливі лікувальні властивості. У траур та піст замість червоного на­миста одягали скляне — молочне або прозоре. ПІД час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на молодій не було ніякого намиста. Після ЗО років жінки частіше відмовлялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку

якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірва­ти; на свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різноко­льоровим намистом. Добре коралеве на­мисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя. На Чернігівському Поліссі частіше носи­ли одну довгу й масивну низку буршти­ну, іноді у поєднанні з коралевим намис­том.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. За­лежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого ці­нувалося й відоме нам гуцульське намис­то з різнокольорового скла, яке спеці­ально завозилося з Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було біло­го, блакитного, зеленого, жовтого, черво­ного, вишневого, чорного кольорів. У різ­них місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинко­вих, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.

108