Художні особливості українського костюма

Вибійка. Серед узорних тканин особливе місце належало вибійці, яка була поширена в Україні у XVIII — пер­шій чверті XX ст. Вибійчасті тканини виготовляли вдома, на ярмарках чи в се­лах майстри-вибійники. У західних об­ластях їх називали маляр, мальовники, димкарі, друкарі, друкарі полотен. Вибій­ка виконувалася двома техніками: верх­ нього і резервного (кубового) вибиван­ ня; іноді застосовували комбінації обох технік.

Для виготовлення вибійки необхідні були різьблені з обох боків дошки, шкі­ряні подушечки (грибки, холочки), яки­ми наносили фарбу, розтерту на олії, а також валок чи палиця. Дрібні мотиви орнаменту вибивали за допомогою мета­левих пластинок чи цвяшків, які встав­ляли в дошку.

Простішою і більш давньою була тех­ніка верхнього вибивання, при якій різьб­лену дошку, змазану фарбою, наклада­ли на полотно. Зверху її придавлювали іншою дошкою та били довбенькою або качали валиком, аби «взялася» фарба.

Найбільш поширеною була моно­хромна вибійка, виконана чорною чи темно-синьою фарбою. При виготовлен­ні поліхромної вибійки на полотно спо­чатку наносили орнамент темним кольо­ром. Після висихання фарби вибивали інші деталі орнаменту, використовуючи для кожної фарби нову дошку. Майстри вміло поєднували кольори у поліхромній вибійці: коричневий з жовтим, оранже­вим і зеленим; синій з білим, червоним і т. п. Поліхромна вибійка була поши­рена на Середній Наддніпрянщині, част­ково — в західних областях України.

Рідше виготовляли вибійку резерв­ною (кубовою) технікою. При цьому використовували не фарбу, а спеціальну масу (набійку, вапно), яка правила за

резерваж. Нанесена на полотно за допо­могою різьблених дощок, вона оберігала тканину від фарби (місця, покриті вап­ном, залишалися білими). Друга назва цієї техніки виникла тому, що фарбу­вання тканини відбувалося у великих бочках — кубах. Майстрів, які виготовля­ли тканини таким способом, називали синильниками, бо вони користувалися в основному привізним барвником — інди­го — синього кольору. Кубова техніка вимагала більшого виробничого осна­щення, а тому не застосовувалася ман­дрівними майстрами.

Орнамент вибійок був геометричний, рослинний, рідше — анімалістичний. Геометричний орнамент складався з по­здовжніх смуг (рівних, ламаних, хвиля­стих), ромбів, овалів, зубців, коліщат, шестикутних зірок, квадратів і т. п. Ці мотиви мали назви: полосатка, полосатка у дві смужки, зернятка, горошок, бань­ ки, вовчі зуби, клинці з кривулькою.

Рослинний орнамент складався з лис­тя, стебел, квітів. Ці мотиви називалися: квіточки, чічки, галузаня, на пшеничку, на перець, сливки, кружальця, бар-вінканя. Часто рослинний орнамент по­єднувався з геометричним.

Орнаментальні мотиви компонували­ся в лінійному, шаховому чи вільному укладі. Лінійні композиції вибійки були побудовані на ритмічному чергуванні поздовжніх смуг (однакової чи різної ширини) і узорів, які заповнювали простір між ними,— зірочок, кривульок, коліщат, овалів або ж гірлянд із листя та квітів.

При шаховому укладі орнаментальні мотиви (дрібні фігури чи букети квітів) розміщувалися рядами у відповідному порядку. Часто при такій композиційній побудові поле вибійки заповнювали дріб­ними елементами — крапками, штриха-

Естетичні властивості матеріали одягу

147

ми і т. п. При вільному розміщенні рослинних мотивів усе поле вибійки вкривали пласким малюнком, який рівно­мірно слався по полотну.

Вибійка мала широке застосування як одягова тканина в усій Україні (за винятком закарпатських бойків та гуцу­лів). Із смугастої та клітчастої вибійки шили штани і верхній полотняний одяг— кабати, полотнянки. Вибійка з рослин­ним орнаментом в основному йшла на пошиття жіночих спідниць — димок, мальованок, друкованиць.

Із розвитком текстильного виробни­цтва ремесло вибійників поступово зане­падає. Дешеві фабричні тканини майже зовсім витіснили вибійку, але ще довгий час у ній зберігалися кращі традиції цього своєрідного народного промислу.

Ви шив к а. Локальні особливості були характерні і для численних технік вишивки, які здавна були поширені в Україні. Одяг оздоблювали головним чи­ном лічильними техніками, які передба­чали точний підрахунок ниток. Такими були занизування, настилування, низин­ ка, набирування, мережка та ін.

Однією з найдавніших технік вишив­ки було занизування (інші назви — на-протяганки, заволікання, заволоканє, підволікання), яке повністю імітувало узорне перебірне ткацтво. Особливість цієї техніки в тому, що узор вишивався справа наліво відразу по всій ширині полотна і був двостороннім (якщо з од­ного боку він виходив червоним, то з другого — білим). Для занизування ха­рактерна графічна чіткість. Нитки вико­ристовували в основному червоного ко­льору, іноді його доповнювали чорний та синій. Узори, вишиті занизуванням, суворо геометричні: ромби, хрести, лама­ні лінії, восьмипелюсткові розетки та ін.

Ареал поширення занизування — Во­линь і Полісся. Ним оздоблювали встав­ки, рукави, коміри і переди жіночих сорочок.

На значній території України було поширене настилування (інші назви — лиштва, стелення, гладя). Це делікатна і точна вишивка, краса якої полягає в без­доганному ритмі рисунка, в чіткості вико­нання. Настилування робили паралель­ними стібками, розділеними однією нит­кою. Оскільки вишивальна нитка була товщою від нитки полотна, виникав опук­лий рельєфний узор. Настилування було найбільш поширене на Полтавщині, Чер­нігівщині, Півдні України, побутувало воно також на Київщині, Поділлі, Воли­ні, в Галичині та на Закарпатті. В різних районах України вишивка настилуван-ням виконувалася нитками різного ко­льору. Найпопулярнішим було вишиван­ня білими лляними нитками (біллю). Часто для більшого контрасту виши­вальну нитку брали сіру, невідбілену або ж підфарбовану в попелясто-синю­ватий колір. На Волині, Київщині, част­ково Поліссі вживали червоні нитки, іно­ді червоні з білими, на Поділлі — жовті, а в Галичині поєднували чорні та білі нитки.

Технікою настилування вишивали жіночі та чоловічі сорочки, дуже часто поєднуючи її з ажурними вишивками — вирізуванням, мережкою і виколюван­ням. Це своєрідні й оригінальні техніки, в яких яскраво виявився тонкий худож­ній смак народу.

При вирізуванні обшивали білими або кольоровими нитками невеличкі квадратики, які після цього прорізували ножем. Узори при цьому були завжди геометричні; вони називалися: вирізуван­ ня косе, вирізування на чотири дірочки, вирізування книшикове, вирізування

148