Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

Намисто з доброго натурального ка­міння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селя­нами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми худож­німи якостями міським населенням і ши­роко використовувалось як прикраса су­часного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штуч­них матеріалів, на Прикарпатті, Закар­патті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоро­вий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утво­рюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, спо­собу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силян- ки, силъованки, силенки, а від перепле­тення ниток між собою — плетенки, пле­ тінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги назива­лися гердани, герданики, герданки, гар­ ди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерун­часті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних об­ластей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка ²¹.

Виробництво прикрас із бісеру триває й посьогодні в Західній Україні, стано­влячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з

металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають мо­нети (дукати, дукачі). У XIX — на по­чатку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три — п'ять — сім і більше мо­нет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до кора­левого намиста тощо. Особлива вираз­ність та художня довершеність прита­манні такій своєрідній прикрасі, як ду-кач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав цент­ральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та худож­ньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого юве­лірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цьо­го в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорос­лі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побуто­ві композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого ви­готовлення ²².

Найскладнішою формою дукача є по­золочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром 45— 55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою пружиною і при­кріплена вушком чи двома-трьома корот­кими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта.

Прикраси

109

В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з золо­тих і срібних монет. Зокрема, він відо­мий в Західній Україні. Дукачі ж у влас­ному розумінні цього поняття більш ха­рактерні для Лівобережжя: Чернігів­щини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: комплекс при­крас включав намисто з монет, яке обля­гало шию, а нижче, на грудях, на черво­ній стрічці красувався центральний медальйон — дукач. Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими метале­вими бусинами, котрі разом із ланцюж­ком і хрестиком композиційно зрівно­важували великі металеві дукачі. В захід­них областях дукачі часом замінювали металевими чи фініфтяними іконками або хрестиками.

Культові елементи — один або де­кілька хрестиків — також входили до комплексу українських шийних та на­грудних прикрас. Найчастіше хрестики були срібні, інколи прикрашалися емал­лю, у заможнішого населення водилися й золоті хрестики. На Лівобережжі до­сить великий металевий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині, крім того, трап­лялися хрести дерев'яні та скляні (білі й

кольорові). На Черкащині нанизували по декілька маленьких хрестиків, які носили довкола шиї. Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас культового при­значення були гуцульські згарди. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді. Комплекс зйомних прикрас на почат­ку XX ст. поступово спрощується. Дорогі натуральні матеріали замінюються під-робними, а кустарні, часом дуже май­стерно вироблені прикраси витісняються дешевими фабричними. Проте народні майстри намагалися знаходити прийоми гармонійного поєднання покупних еле­ментів одягу та прикрас. Так, яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси набувають композиційної єдності з за­гальним декоративним оформленням костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і керсеток, квітчасти­ми фабричними ситцями тощо). Щодо стародавніх прикрас, то вони зберігалися у старих людей на особливо урочисті випадки. І досьогодні вони залишаються оригінальними мистецькими творами, які постали внаслідок тривалого і складного розвитку української художньої метало-пластики.