Поиск: Рекомендуем: Почему я выбрал профессую экономиста Почему одни успешнее, чем другие Периферийные устройства ЭВМ Нейроглия (или проще глия, глиальные клетки) Категории: Астрономия Биология География Другие языки Интернет Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Механика Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Транспорт Физика Философия Финансы Химия Экология Экономика Электроника

Главная О нас Популярное ТОП Новые страницы Случайная страница Контакты FAQ ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ Регіональні комплекси традиційного вбрання ⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

І К< ТІ

112

поли та поділ. Крім кожухів, побутували короткі білі або вкриті смугастою ткани­ною кожушанки.

Влітку на свято заможніші жінки взувалися в чоботи з червоного або жов­того сап'яну. Бідніші здебільшого на свя­то або на зиму запасали чоботи з ялової шкіри, намазуючи їх дьогтем. Носили також чорні та червоні черевики.

Як уже зазначалося, на голову жін­ки одягали чушку та очіпок, який, коли йшли в гості або до церкви, обов'язково покривали наміткою. Вдома поверх чуш­ки одягали домашньої роботи білу хуст­ку, переткану різнокольоровими нитка­ми, пізніше — набивний мальований платок. Дівчата прикрашали себе вінка­ми з різнокольоровими стрічками. Взага­лі одяг дівчат був колоритніший за жіно­чий: виразніше вишивалася сорочка; спідниця була з ситцю барвистих малюн­ків; запаска мала червоний або блакит­ний колір тощо.

Певною своєрідністю визначався жі­ночий одяг Західної Київщини.

Сорочка тут робилася з конопляного плоскінного полотна з суцільним рука­вом, викроєним разом із плічком, при­шитим до стану сорочки по основі, зі стоячим коміром і чохлами. Стан сороч­ки часом складався лише з двох пілок. Вишивалася сорочка по коміру, чохлах, пазушці, плічках, рукавах. Спочатку ви­шивали вовною, пізніше — заполоччю. В орнаменті переважали червоний та чорний кольори, до яких іноді долуча­лися зеленавий або жовтий ².

Безрукавок на Західній Київщині не носили. Поверх сорочки одягали капоту з саморобного матеріалу, пізніше — з краму. Була вона з маленьким виложис­тим коміром або без нього. Рукав — вузький, зібраний у верхній частині. По подолу, полах, коміру та чохлах капота

прикрашалася чорним оксамитом. На зміну капоті наприкінці XIX ст. прихо­дять вироби жакетного типу — козачка, козакинка, матроска, баска тощо.

Жіночі свити мали кишені, а ззаду — капюшон (ворок). У другій половині XIX ст. побутував такий вид верхнього осінньо-весняного вбрання, як катанка. Вона шилася з тонких крамних матеріа­лів на ваті, під стан та мала відрізну талію, густо зібрану спинку; довжиною сягала ледь за коліна. Заможніші жінки носили бурное, — святковий одяг із доро­гого сукна, розширений донизу, з вели­ким круглим коміром; свитечку — широ­кий одяг вище колін, із тонкого чорного сукна на ваті. Пізніше їх замінюють жакет, лейбик, бобрик.

Кожухи Західної Київщини були час­тіше коричневого кольору з червоним відтінком. Оздоблювали їх сімкою — вузенькою смужкою саморобної або крамної тканини. На правій полі розмі­щували «квітку» з кольорової сімки або виплетених ниток — кіски. Побутував тут критий чорним сукном кожух — хутро. Одягом для негоди були бурка — довгий суконний плащ із каптуром та хлястиком.

Дівчата заплітали волосся у дві коси та викладали їх кубликом, прикрашаючи барвінком, півонією, м'ятою. Старі жін­ки, ідучи до церкви, поверх очіпка за­в'язували дві хустки, однією з яких запи­налися, а другу, складену в кілька разів, пропускали під підборіддям та пов'язу­вали на тім'ї. На ноги одягали шкіряні або ликові постоли, чорні чоботи, чере­вики.

У комплексі вбрання лівобережних Київщини та Черкащини простежується певна довершеність локального комплек­су, однорідність крою та оздоблення складових частин. Тут були поширені

Середня Наддніпрянщина

113

сорочки зі вставками або суцільними ру­кавами, викроєними по всій ширині по­лотна, що пришивалися до основних пі-лок по основі. Частіше трапляється рукав у півтори пілки. Сорочка стає пиш­нішою у плечовій частині. Біля вставки рукав збирався в декілька рядів у так звані пухлини. Горловина і рукав викін­чувалися вузенькою обшивкою. У першій половині XIX ст. рукави й поділ сорочки прикрашалися тканим малюнком, який згодом остаточно замінився вишивкою. Остання розміщувалася на вставках, ру­каві та подолі. В орнаментації присутні рослинні мотиви, а також дуже стилізо­вані зооморфні елементи. Колорит — червоно-чорний у відносній рівновазі. Трапляється вишивка білою або злегка підфарбованою у світлі кольори лляною ниткою.

На сорочку вдягалася керсетка дов­жиною нижче середини стегна, з трохи завищеною лінією талії. Робили її часті­ше з виразним тканим або набивним малюнком. Кількість вусів сягала семи — дев'яти. Шили керсетки на підкладці, але без ватяної простьобки, а носили по­декуди на обидва боки.

Верхній осінньо-весняний одяг ста­новили передусім білі суконні юпки трьох — п'яти вусів, довжиною ледь за коліна. Згодом на зміну їм приходять ватяні, з краму різних кольорів і малюн­ків. Кроєм вони повторювали традицій­ний нагрудний одяг, але довжиною на­багато перевершували його.

Взимку носили кожушанки під стан, до вусів, криті синім фабричним сукном, довжиною нижче колін.

На шию жінки полюбляли одягати багато низок коралевого намиста, чим значною мірою пояснюється, чому груди сорочок не вишивалися. Заможніші но­сили також срібні ланцюжки з кити-

Жіночі свита й шушун. Середня Наддніпрянщина

цями, хрестики та дукачі, бідніші — лише хрестик, часом один дукач. Окрім характерного для регіону взуття, побуту­вали двокольорові чоботи — чорно­ бривці.

Особливістю одягу правобережної Черкащини є тенденція до поліхромності в орнаментації сорочок, до зменшення їхньої довжини (так само як і довжини стегнового вбрання), відсутність на знач­ній території безрукавок (а там, де вони побутували,— пов'язування їх поясом), наявність специфічного нагрудного

114

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

Чоловіча свита. Середня Наддніпрянщина

вбрання з рукавами — круглих кохточок. Самобутніми були і верхній осінньо-весняний та зимовий одяг, і способи носіння жіночих головних уборів.

В основі комплексу правобережної Черкащини лежить сорочка з суціль­ним рукавом, пришитим по основі, з не­великим стоячим, виложистим або у ви­гляді оборки (зонтика, брилика) коміром

та досить широкою чохлою. Колорит ви­шивки подібний до західнокиївського ва­ріанта, але повсюдною була наявність трьох-чотирьох кольорів. Вишивали, вставки й верхні частини рукавів, комір, чохли, поділ, іноді пазушку, проте вишиті площини були порівняно незначними. Щодо запасок, то їхня кількість дохо­дила тут до чотирьох.

Керсетка, що побутувала лише в північно-східній смузі даного району, підперізувалася барвистим поясом, який зав'язувався так, щоб спереду був вели­кий бант (ключка) і довгі кінці, які звисали додолу. Це надавало особливої своєрідності силуетові. На півдні керсет­ка зовсім відсутня (в деяких місцевос­тях носили святкове безрукавне вбрання з плису — бруслик). На сорочку напина­ли коротеньку круглу кохточку розшире­ного донизу крою з провисаючою вираз­но розкльошеною спинкою.

Осінньо-весняний верхній одяг пред­ставлений свитою і керейкою з самороб­ного коричневого сукна. Керейка являла собою святковий розширений донизу довгий одяг, прикрашений аплікацією. У другій половині XIX ст. в ужиток вхо­дять круглі ватяні кохти та бурнуси — довгий, розширений донизу одяг із краму темних кольорів на ватяній простьобці. Згодом вони замінюються вбранням під­жакового типу.

Взимку носили тулуб'ясті та під стан нагольні кожухи зі стоячим або вило­жистим круглим коміром, білого або темно-коричневого кольору, прикрашені яскравими нашивками, вишивкою, пізні­ше машинною строчкою.

Особливістю носіння головних уборів було те, що хустку укладали в дрібненькі збори навколо очіпка так, що різно­кольорові тороки спадали вільно на об­личчя. Це створювало своєрідний ефект.

І І

Середня Наддніпрянщина

115

Комплекс убрання Південної Черні­ гівщини вирізняється наявністю такого типу стегнового одягу, як одноплатова обгортка, а також верхнього хутряного, критого сукном одягу — шушуна. Інші елементи характеризуються певною спе­цифікою крою чи оздоблення.

Сорочка робилася з плечовою встав­кою, що пришивалася по основі чи по пітканню, або з суцільним рукавом, ви­кроєним разом зі вставкою. Рукави жіно­чих сорочок часом розширювали за ра­хунок додаткової півпілки. Вставки при­шивали розшивкою — широким розме-реженням із ромбічним кольоровим ор­наментом. Траплявся двокольоровий шов (червоно-білий, синьо-білий, чорно-білий) із суцільним зашиванням ромбіч­ної фігури. Вишивка біллю та мережані шви дедалі на південь замінювалися ви­шивкою червоно-чорною заполоччю. Геометричний орнамент частіше посту­пається мотивам, узятим з рослинного світу. Розміщували орнамент на вставці та передпліччі широкою смугою, від якої по рукаві йшли поздовжні лінії або окре­мі невеликі малюнки.

Стегновим одягом у будень були за­паски (чорний сіряк, синя попередни­ця), у свято — клітчасті багатобарвні плахти (клітинки часом вишивалися гарусом чи заповнювалися різнокольо­ровими клаптиками вовняної матерії — так званою накладкою). Для цих місце­востей, особливо для Ніжинського по­віту, була характерна, як уже вказува­лося, спочатку саморобна, а потім по­купна широка одноплатова обгортка. У другій половині XIX ст. набувають поширення рясні спідниці з кубового ситцю. Стегновий одяг підперізували червоним самоплетеним або тканим поя­сом, який часом викінчувався широкою орнаментованою смугою.

Керсетки на Південній Чернігівщині шили також переважно з кубового сит­цю. Вони були досить короткими й обов'язково мали кишеню на правій полі, оформлену аплікацією. Далі на південь довжина керсетки збільшувалася, лінія талії підвищувалася, що змінювало за­гальний силует комплексу.

Типовими були короткі свити з тем­ного домашнього сукна, до двох вусів, із ластівками (червоними шматочками сукна, нашитими поверх вусів). Комір, поли, паси й закавраші оздоблювали зеленим і чорним шнуром. Траплялися й білі довгі свити до п'яти—семи вусів. Подекуди старі жінки на свято вдягали стародавній шушун: влітку суконний, а взимку з овчини, критої сукном. Узимку носили також некриті кожушанки (їхні пропорції та крій нагадували юпки) або криті фабричною тканиною хутрянки, що обшивалися смушкою. Довгі, пошиті не до стану кожухи з широким вило­жистим коміром траплялися досить рідко.

На голову жінки напинали очіпок, який шився з різнокольорового ситцю, іноді з парчі, кумачу і складався з двох частин: причільника та вершка. Причіль-ник ззаду не зшивався, і до нього при­шивалися поворозки для зав'язування очіпка. Виходячи з дому, жінка пов'язу­вала поверх очіпка покупну хустку так, щоб було видно верхню частину очіпка. Намітки з середини XIX ст. вже вдягали як суто обрядове вбрання. Дівчата заплі­тали волосся в одну косу, вплітаючи в неї стрічку, одягали вінки-теремки та вінкм-матер'янки (квіти з бавовняної матерії). Взувалися в червоні сап'янці на високих підборах.

Основними елементами вбрання чо­ловічого населення Середньої Наддні­прянщини були сорочка, штани, безру-

116

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

Кирея. Середня Наддніпрянщина

кавка, свита, жупан, кожух, кирея, пояс. Сорочки мали тунікоподібний крій або прямокутні вставки на плечах, пришиті по пітканню. На грудях був прямий розріз — пазушна. Святкові, меншою мі­рою буденні, сорочки по вставках, комі­ру, пазушці та рукавах оздоблювали вишивкою. Заправлялися сорочки у по­лотняні штани, які до кінця XIX ст. були досить широкими. Поступово їх замінили більш вузькі штани, холоші яких з'єднувалися між собою клинами. Обов'язковими складовими чоловічого вбрання центральних областей були без­рукавка, пізніше — жилет.

Верхній чоловічий одяг шили з само­робного сукна темних кольорів. Свита на спині призбирувалася по талії, іноді по боках; побутували й свити зі встав­ними вусами. Заможніші влітку носили жупани з фабричних тканин, взимку — овчинні кожухи (під стан та тулуб'ясті) білого чи жовтого кольору, оздоблені вишивкою та аплікацією). У негоду на свиту чи кожух напинали плащоподібну суконну кирею з відлогою. Підперізува­ли верхній одяг тканим або плетеним вовняним, шовковим чи бавовняним поясом.

Улітку чоловіки носили солом'яні брилі, взимку — смушкові або хутряні капелюхи циліндричної форми зі сфе­ричним або пласким дном. Волосся стригли переважно під макітру. За взуття правили личаки та постоли, у за­можніших — черевики й чоботи.

Поділля. Характерні риси традицій­ного одягу Поділля — надзвичайна деко­ративність та мальовничість — відбива­ють розвиток у цьому краї народних ремесел, високу культуру місцевого ви­робництва матеріалів для одягу, різні способи утворення форм убрання та значний досвід використання багатьох видів і технік оздоблення.

Одночасно зі спільними рисами на території Поділля простежуються зо­нальні варіанти як окремих елементів костюма, так і цілих комплексів. З-поміж них можна виділити такі основні, як північно-західний, східний та наддні­ стрянський.

Специфічними особливостями визна­чався одяг Північно-Західного Поділля, де особливо тривалим було панування Польщі, яке стримувало розвиток націо­нальної культури, у тому числі традицій­ного вбрання. Тому-то одяг цієї зони по-

Поділля

117

рівняно з іншими районами Поділля більшою мірою й триваліше зберігав архаїчні риси, наближаючись до одягу суміжної Волині.

Чоловічий одяг населення Північно-Західного Поділля складався із сорочки та вузьких штанів-/шргк/в із білого по­лотна. Сорочка-кошуля була зі вставка­ми, рукави викінчувалися вузькими об­шивками — дудицями і зав'язувалися тороками або снурками. Комір застібав­ся мідною шпонкою. Рукави і пазушка не вишивалися. Довжина сорочки була до колін і нижче. Портки робилися з пас­ком та застібалися кістяним або дерев'я­ним ґудзиком. Сорочку підперізували тканим поясом чи ремінцем. З полотня­ними портками сорочку носили навипуск, а з суконними холошнями заправляли усередину. Ближче до степової частини Поділля чоловіки носили штани по- козацьки. Вони були широкі, із просто­рою мотнею, густо призбирані біля очкура.

Верхній одяг шили з саморобного валяного сукна. Виняток становила арха­їчна полотнянка — довга, нижче колін, під стан, з перехватами по боках. Якщо такий одяг був прямоспинний (без пере­хватів), він називався плахтою. Полот­нянка застібалася на дерев'яний ґудзик або підперізувалася поясом. її одягали як у будень, так і на свята. Взимку білу полотняну плахту напинали поверх на­гольного кожуха.

Верхній одяг із темно-коричневого, рідше білого або сірого сукна на Північ-но-Західному Поділлі називався сіря­ ком (сермягою, гунькою, сукманом). Він був приталений (на кострецях, на клубах), із стоячим коміром. Опанча від­рі знялася від інших типів верхнього вбрання тим, що до стоячого коміра ззаду пришивався капюшон (бородиця,

богородиця). Опанча майже завжди ши­лася із сірого сукна, була довгою та просторішого крою.

Як сіряки, так і опанчі подоляни дуже вишукано прикрашали вишивкою, шнурами, обшивками. Різнокольорові вовняні нитки — малинові, блакитні, зе­лені, білі, чорні — були однотонні або перепліталися, утворюючи мальовниче оздоблення. Розміщення й композиція орнаменту, так само як і поєднання кольорів, відповідали давнім місцевим традиціям. Особливістю. оформлення опанчі були, крім того, два плетених шнурки з бовтицями, які звисали біля коміра й могли закидатися назад.

Узимку чоловіки носили білі нагольні довгі приталені кожухи, відрізні в талії, із призбираною по спинці нижньою час­тиною. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді виложистий, із чорного овечого хутра. Поли кожуха не заходили одна на одну; вони застібалися на грудях дрібними ґудзиками, а біля коміра й на талії зав'язувалися довгими шкіряними шнурками з китицями на кінцях. При­крашені вишивкою, кольоровими шовко­вими нитками кожухи вважалися свят­ковим та обрядовим одягом.

Обов'язковий компонент чоловічого костюма — пояси найрізноманітніших видів і кольорів: ткані крайки, а також ремінні пояси різної ширини й оформ­лення.

Зимові шапки були високі, смушкові, чорні, рідше сірі із суконним верхом. На задній частині робився розріз, який стягувався пришитими стрічками (на за­ вісах). Улітку чоловіки носили солом'яні брилі з широкими крисами. Волосся під­голювали над чолом і на потилиці, за­лишаючи на маківці чуприну. На ноги вдягали взимку добрі шкапові чоботи, влітку — личаки (ходаки).

118

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

Доповненням комплексу чоловічого вбрання була сумка (кошель), яку пле­ли з лика і носили через плече.

Жіночий костюм північно-західних районів Поділля складався з саморобної сорочки, вибійчастої або тканої смуга­стої полотняної спідниці (димки, шара- фана), запаски, нагрудного одягу (ка­танки, кабатика) і верхнього сіряка.

Сорочки були зі вставками, приши­тими по пітканню, з невеликим стоячим коміром. Пізніше їх стали робити на кокетці з круглою горловиною. Вишивка заповнювала рукави, вставки, розташо­вувалася широкою смугою на грудях, а в сорочках на кокетці — біля горловини.

Нижня частина сорочки іноді пере­творювалася на нижню спідницю — гальку, прикрашену широкою смугою орнаменту. Крім вишивки, подолянки активно використовували таку власти­вість полотна, як здатність довго збері­гати збори. Полотно для спідниць, так само як і для чоловічих штанів, перед пошиттям часто вибивали чорною або темно-синьою фарбою. Побутували тут і стародавні червоні літники, переткані вузькими смугами жовтого, зеленого, білого кольорів.

На початку XX ст. вибійчасті спід­ниці з саморобного полотна стали замі­нюваться спідницями з фабричних тка­нин. Особливого поширення набули так звані шаленівки з натуралістичним рос­линним малюнком на чорному, зеленому чи вишневому тлі. Внизу спідниця при­крашалася широкою смугою з іншої тка­нини та яскравими нашивками.

Особливе значення в комплексі жіно­чого вбрання Північно-Західного Поділ­ля мали запаски-фартухи. Ткали їх із чесаної, попередньо пофарбованої пряжі чинуватою технікою. Поле запаски за­повнювалося поперечними смугами, які

чергувалися з елементами орнаменту. Наймальовничішими були запаски, ткані килимовою технікою з типово килимо­вим орнаментом. їх ткали подвійної дов­жини й носили, згортаючи вдвоє (впере-кидку) ³..

Як нагрудний одяг у західних райо­нах Поділля жінки носили стародавню катанку зі смугастого синьо-білого або червоно-білого саморобного полотна. У XX ст. поширилися багато вишиті безрукавки з плису або інших дорогих тканин.

Верхнім жіночим убранням слугували приталений, відрізний у талії сіряк, курт­ка з саморобного сукна. їх прикрашали нашивками з кручених вовняних шнурів та косичками, китицями, різнобарвними аплікаціями. Оздоблювалися вилоги на грудях, широкий, спадаючий на плечі комір, низи рукавів. Як декоративний прийом використовувалось і рясування нижньої частини одягу.

Жінки покривали голову чепцем (каптуром) із кольорової тканини, з круглим денцем, на який пов'язували намітку. Дівчата розділяли волосся на чотири частини та заплітали його у дріб­ні косички (дрібушки), які укладали на голові. В коси вплітали червоні й зеле­ні кісники, а на свята затикали квіт­ки або дрібне гусяче пір'я, яке вмочували в розтоплений віск та наліплювали на нього позолоту (шумиху) ⁴. Найулюбле­нішими квітами були гвоздики, чорно­бривці, настурція, рута, любисток. Узим­ку виготовляли вінки зі штучних квітів, зроблених із вощеного паперу, фарбова­ного пір'я, вовни, стрічок. Під час весіл­ля дівчата закріплювали на голові яскра­ві шовкові стрічки-бинди, які вільно зви­сали по спині.

Доповнювали комплекс жіночого рання зйомні прикраси: коралеве на-

I

Поділля

119

мисто, а пізніше — різнокольорові скля­ні буси (перли, кулі, надуванці).

Виразною своєрідністю визначався традиційний одяг східних районів По­ ділля.

Саме на Вінниччині та Хмельниччині набувають у XIX ст. значного поши­рення такі селянські промисли, як ткаць­кий, кравецький, шевський, кушнірський, а також килимарський. Майже в кож­ному селі виготовляли полотно, сукно, декоративні тканини, пояси, запаски. Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. Особливо славилися вишивальниці Ямпільського повіту. Чу­дові килими та килимові запаски робили в Немирові, Тульчині. Як у вишивці, так і в декоративному ткацтві попу­лярним був геометричний та рослинний орнамент коричневого, чорного, білого, малинового, сірого кольорів. Ще напри­кінці XVIII ст. в Миньківцях Ушицького повіту виникла перша на Хмельниччині суконна мануфактура, а до 20-х років XIX ст. кількість мануфактур у краї зросла до 16.

Тривалий час чинбарство та кушнір­ство не виходили за межі домашнього ремесла. Лише в ЗО—40-х роках XIX ст. в окремих селах Летичівського, Проску-рівського та Ушицького повітів селяни почали виробляти шкіри, а також шкі­ряні вироби на продаж.

Значну роль на Східному Поділлі відігравала торгівля. У багатьох містах і містечках зростало число крамниць, проводилися щонедільні торги. Найбіль­ші ярмарки відбувалися у Старокостян-тинові та Ярмолинцях, у Вінниці, Барі та Могилеві Подільському. Поряд з ін­шими товарами торгували вовною, хут­ром, шкірою. Могилівська вишивка, гап­тування золотом і сріблом продавалися нарівні з кращими турецькими зразками.

У традиційному одязі населення схід­них районів Поділля існувало чимало давніх елементів. Своєрідні господарські умови сприяли створенню тут дещо від­мінного від Центральної України коло­риту вбрання. Поряд із кольоровою ви­шивкою тут зберігається вишивка білим по білому лляними й конопляними нит­ками. Основний матеріал для виши­вання — вовняні нитки, які чудово сприймали багату палітру природних фарбників. Переважав у колористичній гамі одягу чорний колір.

Найбільш типовою була жіноча со­рочка з суцільнокроєним рукавом, що пришивався паралельно станові, з різно­кольоровими розшивками, особливо на рукавах (виноград) та на грудях (мані-жечки). Сорочки шилися додільні або до підтички. Поділ переважно не виши­вався, а шви часто оздоблювали кольо­ровими нитками. Подекуди носили со­рочки зі вставками. Комір робили стоя­чий або виложистий. Під рукавами вши­вали ластки. Низи рукавів стягували шнурком або застібали на ґудзик.

Стегновим одягом тривалий час слу­гувала горботка — довгий прямокутний шматок чорної тканини, оздоблений по краях кількома червоними та зеленими нитками. Носили горботку, піднімаючи її кінці до талії та закріплюючи вузькою барвистою крайкою. У східних районах Вінниччини носили також плахту. Побу­тувала й спідниця з домотканої вовняної тканини — літник. На початку XX ст. з'являються широкі спідниці з фабричної тканини. Фартухи на Східному Поділ­лі — явище малопоширене, хоча слід зазначити своєрідні фартухи-нагрудни-ки, характерні для суміжних районів Донбасу.

Нагрудним жіночим одягом були: літник — прямоспинний жакет із чорно-

120

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

го сукна без оздоблення, полотняні ка­танки з вибитими квітами, вовняні каф- таники, згодом — кофттл-польки. Поде­куди побутували безрукавки — керсет та камізелька. Керсет був розшитий, з відрізною спинкою та густими збора­ми, а прямоспинну камізельку з фабрич­ної тканини обшивали на полах тась­мою — самоточкою. Пізніше, як і по всій Україні, набувають поширення різно­манітні покупні кофти, переважно з лег­ких тканин.

За верхній жіночий одяг правили свита, гунька, манта та бурка, шиті з саморобного сукна темних кольорів. Сви­ти були з відрізною спинкою та ряс­ними зборами по лінії талії, комір — виложистий, найчастіше шальовий. На відміну від свит гунька, манта й бурка були суцільнокроєними та розширювали­ся за рахунок великих клинів, вшитих у бокові шви. Довжина свит, гуньок, бурок — нижче колін, манти — вище колін. Усі ці види одягу мали глибокий захід і застібку на лівому боці у вигляді шкіряного кільця та вузла (на бетель- ку). Поли, комір та рукави оздоблювали­ся кольоровими нитками (косицями) або розшивалися тасьмою. Взимку жінки но­сили переважно короткі, прикрашені ви­шивкою кожухи.

Головним убором жінок був невисо­кий круглий із пласким денцем очіпок, зверху якого пов'язувалася намітка (на-фрама). У східних районах Вінниччини носили очіпок-кмчку. У XX ст. поширю­ються в'язані головні убори — сіточки, а також різноманітні хустки. Дівчата вдягали вузенькі вінки, що розширюва­лися ззаду. Волосся вони укладали своє­рідно: невеликі кіски заплітали над чо­лом, а дві великі — на потилиці.

Жіноче взуття Східного Поділля — шкіряні постоли (морщенці), чоботи

(іноді кольоррві), черевики на резинках або з високою шнуровкою.

Роль прикрас відігравали переважно коралі у формі циліндриків чи маленьких барилець, які нанизували на лляні нитки різної довжини. Полюбляли й бісерні прикраси (ґердани, силянки), нанизані так, щоб утворити певний геометрич­ний, а то й рослинний орнамент. У вухах носили ковтки з бовтицями — завуш- ники.

Чоловічі сорочки були тунікоподіб­ними, кроєними вперекидку (типу чумач­ ки чи лоцманки південніших районів). Рукави викінчувалися вільно або ж ман­жетою. У деяких районах на плечах робили трикутні вставки. Під рукавами вшивалися ластки, здебільшого квадрат­ні або ромбоподібні. Шви сорочок оздоб­лювали кольоровою розшивкою. Виши­валися комір, груди та манжети. На за­ході Вінниччини сорочки носили нави­пуск, підперізуючи їх тканим, крученим або плетеним поясом — китайкою. Шта­ни шили переважно широкими, із само­робного полотна, з квадратною встав­кою між холошами; чимдалі на захід штани вужчали. Пізніші штани з фаб­ричних тканин були ще вужчі за тради­ційні.

Типовий нагрудний чоловічий одяг — жилетки та безрукавки-нагрудники. У XX ст. поширюються піджаки- бунди, френчі та куртки.

Верхній одяг, окрім відомих свити, гуньки та бурки, побутував у вигляді чугаїни з підрізними та призбираними бочками (з прохідкою), чимерки з від­різним станом по лінії талії (до рясів). Подекуди носили подібний до чугаїни чекмінь. Верхній одяг шився переважно з домашнього сукна довжиною нижче колін, зі стоячим, виложистим або ша-льовим коміром. Комір, поли та низи

Поділля

121

рукавів вишивали різнокольоровими нит­ками. Особливо пишно оздоблювали чу-гаїни.

Взимку чоловіки носили тулуб'ясті або до стану кожухи зі стоячим або виложистим коміром та розшитими по­лами й рукавами. Довгі прямоспинні ко­жухи вдягали лише в сильні морози. У негоду напинали плащоподібний одяг — опанчу, бунду, а також катанку з капюшоном. Один із різновидів опанчі мав великий квадратний комір, яким за­кривали голову від дощу та снігу. Іноді в негоду вдягали башлик.

Зимовими головними уборами були високі чорні смушкові шапки з суконним денцем і розрізом ззаду. У XX ст. поширилися шапки без денця й розрізу, а також круглі смушкові шапки-кримки. Влітку, як і повсюдно, побутували со­лом'яні капелюхи, а пізніше з'явилися картузи.

Чоловіче взуття Східного Поділля вирізняється хіба що деякими локаль­ними назвами. Так, личаки тут називали верзунами, солом'яниками, дерев'яни-ками.

Наддністрянський варіант поділь­ського одягу в дечому тяжіє до прикар­патського, зберігаючи при цьому основні риси, характерні для всього регіону. Ло­кальна своєрідність цього вбрання про­стежується насамперед в особливостях народного ткацтва, конструктивних при­йомів, у колориті та композиції декору, техніці вишивки, у способах носіння одя­гу, нарешті, у його термінології.

Традиційний костюм мешканок Над­дністрянщини складався, крім сорочки, з розпашного поясного одягу у вигляді одного широкого (горбатка, опинка) або двох — ширшого та вужчого {за­ паски) — полотнищ вовняної смуга­стої тканини, які підперізувалися само-

робним поясом — баярком. Дівчата об­горталися більш тонкою фабричного ви­робу тканиною (фотою), а замість запас­ки по боках підтикали під пояс одну або дві складені у декілька разів хустки (турпани, фусти); носили і зшитий пояс­ний одяг — спідницю чи спідницю з на­грудником (ріклю). На сорочку вдягали овчинний безрукавний кептар (місцеві назви — цурканка, мунтян), узимку ж — овчинний одяг з рукавами (кептар рука- вий, або кушина).

Коси жінки не відрізали, а скручу­вали їх та укладали зверху, ховаючи під маленьку шапочку (фес) на жорсткій основі, обтягнуту червоною вовняною тканиною, або під конусоподібну керпу чи м'який чепець; голову й шию обви­вали довгим білим рушникоподібним по­лотнищем — переміткою.

Дівчата заплітали волосся у дві або чотири коси й закладали на потилиці корзинкою або калачиком. Прикрашали голову вінкоподібними уборами з живих та штучних квітів, металевих пластинок, монет та сплетених різнокольорових ни­ток (чільце) ⁵. Під час весілля заквітчу­вали всю голову. В будень дівчата зав'я­зували стрічку (стьонжку) навколо голо­ви, зліва за неї затикали живі квіти (найулюбленішими були айстри), спра­ва — бант зі стрічки (машки).

На Буковинському Поділлі самобут­нім святковим і весільним дівочим голов­ним убором була кодина у вигляді висо­кого луб'яного циліндра, обтягнутого яскравою тканиною з нашивками. Кріпи­лася кодина на тім'ї, зверху випускався жмут трави — ковила, а зі споду цилін­дра по спині звисали стрічки ⁶. На ноги жіноцтво вдягало шкіряні постоли (кап­ ці), черевики на підборах, жовті чоботи.

Доповненням жіночого одягу насе­лення Наддністрянщини були різнома-

122

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

нітні прикраси. Тривалий час тут зберіга­лися такі їхні реліктові види, як скроневі китички (різнокольорові вовняні кульки, скріплені металевими ланцюжками), на­грудні металеві згарди (ланцюжки з хре­стиками), салби (дукати, нашиті на фет­ровій основі). Побутувало й коралеве намисто (пацьорки), але ж найбільше цінувалися привізні різнобарвні скляні буси, інкрустовані смальтою, емаллю, позолотою у вигляді вишуканого рослин­ного орнаменту. Пізніше носили дуте скляне намисто яскравих кольорів (лус- кавки, бранзульети). Традиційним було місцеве виготовлення бісерних прикрас, які різнилися технікою плетіння, фор­мою, малюнком, колоритом і назвами — згардочки, цятки, басаман тощо.

Чоловіки носили вишиту довгу (до колін) сорочку з домотканого полотна навипуск. Улітку вдягали білі штани з домотканого полотна — портянщі, пор-кениці, взимку — суконні білі або чорні гачі. Сорочка підперізувалась широким вовняним поясом (окравкою) або шкі­ряним — чересом. Зверху вдягали коро­тенький овчинний кептар, восени — прямоспинний суконний сердак, а взим­ку — рукавий кептар або більш довгий відрізний кожух (кушину, спендзар). Поверх кожуха накидали білу, яскраво прикрашену манту — переважно як свят­ковий чи обрядовий одяг. На свято чи на весілля за традицією вдягали весь комплекс вбрання, демонструючи за­можність та хазяйновитість. Ноги чоло­віки обмотували суконними онучами, на які вдягали шкіряні постоли або чоботи, влітку носили дерев'яні довбанці та солом'янці на дерев'яній підошві. Голов­ними уборами слугували капелюхи із со­ломи, прикрашені биндами, павиним або качиним пір'ям, ґерданом; взимку — сірі смушкові шапки — кучми.

Полісся та Волинь. Одяг населення цих близьких за історичною долею та рівнем економіки й культури регіонів найстійкіше зберігав архаїчні елементи. Це простежується практично на всіх видах традиційного вбрання.

Жіночі сорочки з саморобного полот­на шили зі вставками (поликами) або з суцільними рукавами, пришитими по основі чи по пітканню. Стан сорочок частіше складався з двох широких по­лотнищ. Такі сорочки мали широкі чохли та досить великий виложистий комір. В оздобленні характерним був моно­хромний червоний орнамент, який вико­нувався технікою ткання.

У сорочках Північного Полісся орна­мент розміщувався на передній частині, поликах і по всьому полю рукавів — по­дібно до білоруських сорочок.

Сорочки Західного Полісся орнамен­тувалися переважно на рукавах. Це були геометричні або геометризовані малюн­ки, підказані самою технікою перебору. Композиції будувалися на чіткій ритміч­ності великих і дрібних фігур.

Волинські сорочки оздоблювалися вишивкою занизуванням, яка нагадує візерунчасте човникове ткання. Черво­ний орнамент ішов справа наліво по всій довжині сорочки. Іноді до нього додавали синю або чорну нитку. На сході Волині декор від долішньої частини вставок широкими або вузькими смугами спадав уздовж верхнього боку рукавів. На За­хідній Волині орнамент розташовувався на вставках і долішній частині рукава (зарушвчини).

У північних районах Полісся та Во­лині побутували вовняні саморобні спід­ниці — літники, андараки (останні — на межі з Білоруссю), які мали яскравий орнамент у вигляді клітин або смуг. За досить обмеженої палітри кольорів та

Полісся та Волинь

123

орнаментальних мотивів тут, проте, спо­стерігається велике розмаїття надзви­чайно цікавих композицій. На андараках багатше орнаментовані клітини чи смуги займали поділ, інші — вужчі та прості­ші — розмішувалися на решті площини. Щодо літників, то їх використовували переважно як святковий одяг. На щодень вживалися полотняні спідниці — мальо­ ванки — з вибитим орнаментом. Слід згадати також полотняні або напівполот-няні спідниці-бурки, поділ яких оздоблю­вався вовняними нитками у вигляді кольорових смуг переважно сірого, чер­воного, зеленого кольорів. У західних районах Полісся та Волині побутували й спідниці, які ткалися чинуватою техні­кою в один колір (подібно до спинки).

Поперечні червоні або червоно-чорні смуги спідниць відповідали поперечним візерункам рукавів сорочок. Оздоблен­ням спідниць були також декоративні шви (галузка), вовняні кольорові тасьми, пізніше — нашивки з кольорових стрічок у чотири — шість рядків. Такі спідниці називали нашитими.

До комплексу одягу зі спідницею-літником входили запаски. Вони були або вовняні — в одне полотнище, з тка­нини чи з вишитим орнаментом, або лляні чи конопляні, ткані в орнамен­тальні смуги червоного кольору з дода­ванням синього. На Житомирщині побу­тували орнаментовані запаски, виконані килимовою технікою.

Як нагрудний одяг вживалися сукон­ні безрукавки — довгі, пошиті на зразок кептаря. Значно коротшими були чорні вельветові безрукавки Західної Волині, оздоблені нашивками й лелітками. Носи­ли також шнуровиці — приталені без­рукавки, розширені донизу.

Дівчата заплітали волосся у чотири поплітки (батіжок). При одруженні за

старовинним звичаєм відтинали (руба­ли) косу.

Заміжні жінки накладали очіпок по­верх кибалки, яку виготовляли з коноп­ляного шнурка або скрученого шматка полотна, дерева, лика чи соломи у ви­гляді кола, на яке накручувалося волос­ся. Очіпки були ажурні, плетені з біле­них лляних ниток у різноманітні геомет­ричні та рослинні візерунки, котрі нага­дували подібні мотиви на вишивках і килимах. Іноді сітчасто сплетені очіпки носили з переміткою. Твердіші очіпки виготовляли з кольорового ситцю або шовку з декоративним зубчастим висту­пом на чолі.

Крім очіпків, побутували рушникові головні убори — плат, завивало, серпа­ нок. Усі вони мали вигляд довгого (до З м) шматка полотна, коротші кінці яко­го були прикрашені багатим перебірним орнаментом. Такі кінці називали пере-мітковими заборами.

Способи пов'язування наміток були дуже різноманітні. Зокрема, на півночі Волині кінці намітки зв'язували чи ско­лювали на потилиці та опускали їх по спині майже до самої землі або спереду до колін. На Поліссі намітка укладалася на голові плоско.

Перехідною формою від наміток до фабричних хусток були саморобні голов­ні убори з тонкого вовняного прядива на лляній або бавовняній основі. Вони мали форму трохи видовженого прямо­кутника й заповнювалися ритмічними різнокольоровими смужками (баточка- ми), а їхні короткі боки прикраша­лися багатшими щодо малюнка смугами.

Найбільше поширення як на селі, так і в місті мали хустки (хустини, платки, хустя, ширинки). їх виготовляли спочат­ку з саморобного лляного полотна, пізні­ше — з фабричних різнобарвних тканин.

124

4. РЕГІОНАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ

Куточки хусток звичайно вишивали ко­льоровими, здебільшого червоними, нит­ками геометричним і рослинним орна­ментом, а середину залишали без декору. На Волині весь периметр хустки обрам-лювала декоративна кайма, а центральне поле ритмічно заповнювалося малюнком. Іноді такі хустки на кінцях прикрашали китицями з кольорової заполочі.

Для комплексу чоловічого вбрання Полісся та Волині характерне носіння сорочки навипуск із поясом.

До такого комплексу входила архаїч­на тунікоподібна або поликова сорочка із домотканого полотна, оздоблена ви­шивкою хрестиком або низинкою. Оздоб­лення розміщувалося на з'єднанні рука­ва зі станом, на комірі, пазушному роз­тині, манжетах, подолі.

Чоловіки носили неширокі штани з ромбоподібною вставкою. Полотняні штани мали назви: ногавиці, ногавки, портки, портяниці, поркениці, ряднянки, гаті, а вовняні — гачі, холошні, кра-шениці, волосінки.

Для безрукавок використовувалося саморобне полотно або сукно, пізніше — фабричні матеріали. Безрукавки були ко­роткі, з прямою спинкою і застібкою спереду.

Крім традиційної стрижки під ма­кітру, поширеною була так звана під- ворота, коли волосся втинали довкола голови, а на потилиці залишали дещо довшим.

Найдавнішим типом чоловічих голов­них уборів була шапка з овечого хутра або суконна з хутряною опушкою. На півдні Волині переважала циліндрична форма смушкових шапок, а на Черні­гівському Поліссі та північному заході Волині носили рогаті шапки. Популяр­ними були мазниці — великі чорні смуш­кові шапки з розрізом збоку, де сяяла

кольорова стрічка. На Поліссі носили кучми з верхом синього або чорного сукна. На Волині були поширені повстяні шапки з чотирикутним верхом.

Невід'ємною частиною як чоловічого, так і жіночого костюма був пояс, яким підперізували поясний та верхній одяг. Жіночі пояси були вужчими, чоловічі — ширшими.

Матеріал для виготовлення поясів становили саморобні вовняні нитки, інко­ли фарбовані. На Волині, Поліссі, а та­кож на півночі Львівщини робили плете­ні пояси. Ця техніка є найдавнішою; в ній бере участь лише одна група ни­ток — нитки основи, поробок відсутній. Сплітаючи між собою закріплені поряд нитки, одержують розтяжну сітчасту плетінку з поздовжніми смугами. Крім сітчастоплетених, вживалися пояси, виконані косичастою технікою пле­тіння. Суть її така: нитки (поплітки) на-силяли на шнурок і прикріпляли до лави або столу, вільні ж кінці звивали на ко­роткій палиці. Залежно від кількості по-пліток одержували плетінку рідку або густу.

Як жіночий, так і чоловічий верхній одяг шили переважно з саморобного по­лотна й сукна. Подекуди вживали ткани­ну з конопляною основою та вовняним поробком (попорцюк). Бідніші селяни використовували для виготовлення сукна валові нитки (порт) для основи, а вовня­ні — для поробку. Таке сукно називали портяне, а зшитий з нього одяг — пор­ тянкою. Для виготовлення верхнього одягу служило сукно, основа й поробок якого були вовняними,— посуконнє.

У жіночих і чоловічих свитах перева­жали сірий та білий кольори. Сірі свити були поширені на Чернігівському, Київ­ському та Волинському Поліссі, білі — на північ від Житомира.

Слобожанщина й Полтавщина

125

Темно-коричневий колір природної вовни характерний, зокрема, для свит середньої смуги Волині.

Треба зауважити, що верхній одяг на Волині визначався особливою різнома­нітністю, що зумовлене певною мірою її географічним розташуванням. З одного боку Волинь прилягає до Поділля, а з другого — до Підляшшя й Полісся — саме тих районів, де досить чітко ви­ражені етнолокальні особливості вбрання.

У південних районах Волині був поширений верхній одяг із відрізною спинкою і горизонтальним швом, а також пошитий у талію, з фігурною спинкою та зборами. На півночі Волині чоловіки й жінки носили сермяги прямоспинного крою, з двома вусами, оздобленими чер­воними суконними нашивками. Серед чо­ловіків побутувала й суконна курта, яка була коротша за сермягу і без коміра. Цей тип робочого одягу носила переваж­но сільська біднота.

На півдні Волині та Полісся подекуди шили верхній одяг із доморобного полот­на (полотнянки). За кроєм вони були: прямоспинні однобортні; розклешені одно- та двобортні; прямоспинні з відріз­ною спинкою й густими зборами. Такий одяг оздоблювався дуже скромно або зовсім не оздоблювався. Полотнянки на­кидали поверх кожуха або свити, підпе­різуючи поясом чи ременем.

Поліські та волинські кожухи були прикорочені, різноманітного крою, білі або фарбовані у жовтогарячий колір. Порівняно з іншими регіонами їхнє оздоблення досить стримане.

Найпопулярнішим селянським взут­тям були плетені постоли, надзвичайно зручні в існуючих природних умовах. Робили їх із липового, вербового чи в'язового лика технікою прямого плетін-

ня (на Чернігівському Поліссі — косого плетіння). Прив'язували постоли до ноги волоками, сплетеними з кінського воло-сіння.

В цілому слід зазначити, що для по­ліського костюма характерний білий ко­лорит із переважанням червоного тону в оздобленні. Щодо одягу Волині, то він визначався різноманітними декоративно-технічними засобами оздоблення: заво­лікання, хрестик, перетик, настилування, ажурна різь тощо.

Слобожанщина й Полтавщина. Тра­диційне вбрання населення цих суміж­них регіонів значною мірою наближаєть­ся одне до одного, хоча в характері їхнього господарства існували відмінно­сті. У промислово розвинених районах Слобожанщини (Харківщина, Луганщи-на) формування капіталістичних відно­син відбувалося швидше, ніж, скажімо, на Поліссі чи Поділлі, що призвело до ліквідації дрібного селянського госпо­дарства і в тому числі домашнього виробництва сировини та одягу. Раніше, ніж в інших районах, тут з'являються на селі фабричні вироби, зокрема ткани­ни, які народ пристосовував до традицій­них форм убрання.

Щодо Полтавщини, то землеробська спрямованість її господарства значною мірою сприяла тривалішому, порівняно зі Слобожанщиною, збереженню тут де­яких елементів традиційного вбрання в їхньому, так би мовити, класичному ви­гляді — попри досить потужні культур­ні впливи Росії, характерні для обох регіонів.

Насамперед це стосується так звано­го полтавського типу сорочок. їхні озна­ки настільки поширені, що з повним правом можуть претендувати на за­гальноукраїнський тип.

126

Дата добавления: 2018-10-14; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 766 | Нарушение авторских прав

Лучшие изречения:

Свобода ничего не стоит, если она не включает в себя свободу ошибаться. © Махатма Ганди
==> читать все изречения...

2305 - | 2068 -