Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

 

чат. Однак для кінця XIX — початку XX ст. це явище вже становить виня­ток і найчастіше пов'язується з весіль­ною обрядовістю. У цей час найпоши­ренішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у коси.

Для дівчат лівобережної Наддніпрян­щини типовим у святкові дні було заплі­тання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Зафіксовані й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, коли частину волосся спереду відділяли, розділяли на прямий проділ та напускали на обидва боки чола, утво­рюючи так звані начоси, кінці яких за­кладали за вуха. У коси вплітали кіс­ ники у вигляді вузенької яскравої стріч­ки, шнурка, стьожки.

З давніх-давен східні слов'яни наки­дали на голову дівчині, яка виходить заміж, покривало. Український звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а, виходячи заміж, просто підбирали його. «Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою го­ловою, було великим гріхом для заміж­ньої жінки навіть на початку XX ст. (за народними уявленнями, простоволо­са заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті). Зачіска жіночого волосся у XIX — на початку XX ст. зво­дилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінки розділяли волосся на дві

половини і, скрутивши кожну з них у жгут, намотували на невелике луб'яне кільце — кибалку.

Із глибини віків веде свій відлік і історія головних уборів, які виконували не лише утилітарні, а й більш широкі функції, в тому числі прикрашання голо­ви та всього комплексу вбрання. Пробле­ма їх класифікації дуже складна й до кінця не розв'язана.

Так, Д. Зеленін усі головні убори по­діляв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я. Г. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смуж­ки тканини, обручі з твердою основою, вінці, вінки, уплітки, налобники з мета­левими підвісками; жіночі — на рушни­кові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. У кожному випадку, як бачимо, в основу класифікації головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, конструкція тощо.

На нашу думку, успішна спроба в цьому плані належить Я. Прилипку. Він виділяє необхідні для класифікаційного поділу ознаки різних груп головних убо­рів, знаходить єдину класифікаційну основу для виділення цих груп, підкрес­лює генетичну послідовність їхнього роз­витку ¹⁷. В характеристиці дівочих та жі­ночих головних уборів ми виходитимемо з принципів саме цієї класифікації.

Стародавні дівочі головні убори, за­лишки яких віднайдені у слов'янських курганах, були зроблені з тканини або шнурка з нанизаними на них скляними або металевими намистинами чи пласти­нами. Форми стародавніх головних убо­рів в основному були такі ж, як і у XVIII—XIX ст., про що свідчить чимало етнографічних матеріалів.

Головні убори

99

 

За способами пов'язування-носіння можна виділити дівочі налобні вінко- подібні головні убори. Вони у свою чергу поділяються на вінки-шнури, вінки пло­ щинні та вінки звиті. Матеріали (стріч­ки, плетеш шнури, шовкова тканина, пір'я птахів, штучні та живі квіти), кон­струкція, форми й техніки виготовлення таких головних уборів були надзвичайно різноманітними.

Поширений тип вінків-шнурів — то­ненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині з обох боків голови затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок. На півдні Київщини був зафіксований дівочий го­ловний убір, котрий являв собою дві зшиті впродовж стьожки, між якими вставлялося зелене хвостове пір'я селез­ня (інколи таке пір'я опускали у розтоп­лений віск). Цей елемент дівочого вбран­ня, який за формою нагадував гуцуль­ське чільце, пов'язувався на чолі нижче вінка з квітів.

За допомогою різнокольорових стрі- чок-бинд дівчата прикрашали весь комп­лекс убрання, прикріплюючи їх у вели­кій кількості до стрічки чи вінка на поти­лиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, ліво­бережна Київщина та Черкащина).

Площинне вінкоподібне вбрання діво­чої голови було також характерне для різних місцевостей. Воно робилося обо­в'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка або має суцільну циліндричну форму, або складається з окремих коло­подібних елементів (наприклад, лопа- тушка на Полтавщині). Іноді на неї у ба­гато рядків нашивали вузенькі різно-

кольорові стрічечки, закладені у дрібні збори, частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріп­лювали квіти. Цей тип головного убору, що був особливо характерний для моло­дої, являє собою ніби перехідну форму від дівочого до жіночого вбрання.

Звиті вінки були, очевидно, наступ­ною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На Середній Над­дніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» у протилежному напрямку. Така ж побудова й так званих чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від призна­чення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за конструк­цією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикра­шався сусальним золотом, пір'ям птахів, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.

Носили вінкоподібні убори так, щоб зверху голова дівчини (маківка) залиша­лася відкритою. Те ж саме простежу­ється і в способах носіння дівчатами хусток, які дедалі більше поширюються починаючи з другої половини XIX ст. Зокрема, на Лівобережжі складену у кілька разів хустку пов'язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім'я. Інколи складену хустку закріплю­вали на картонній основі. На Київщині хустку пов'язували так, щоб спереду на тім'ї лишалися стирчати два довгих кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практи-

100

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

кувалося зав'язування хусток під підбо­ріддям.

На всій території Середньої Наддні­прянщини аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми жі­ночого вбрання голови. Це вбрання, умовно назване платовим, можна поді­лити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способа­ми пов'язування чи запинання має безліч локальних варіантів.

Прямокутний платовий жіночий го­ловний убір називався наміткою. Це лляна, рідше конопляна тонка або взага­лі прозора, часом підкрохмалена ткани­на, що має довжину приблизно 5 м, а ши­рину 50 см. Кінці її прикрашали несклад­ним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на Се­редній Наддніпрянщині було обгортання навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом із кінцями намітки спускався на спину.

По всій Україні жінки залюбки носи­ли таке квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслі­дували способи пов'язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку пов'язували під підборіддям, а кінці її зав'язували на маківці (цьому способу передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Ліво­бережжі вона також драпірувалася дов­кола голови, але залишала відкритим денце очіпка.

Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним наванта­женням у ньому виділяються дві основні підгрупи: м'які чепці (чушки), призна­чення яких — збирати і старанно закри­вати волосся; тверді шапкоподібні голов­ ні убори. Чушка-збірник (м'який очі­пок) одягалася під Платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення — під домоткану та фаб­ричні хустини. Твердий очіпок — шап­ка — шився з парчі та шовку, був утепле­ний і виразно прикрашався вишивкою.

На Середній Наддніпрянщині за фор­мою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи стягу­вання у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні варі­анти: очіпки з твердою основою (ден­цем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для ви­значення за вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.

Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної кла­сифікації, хоч і були досить різнома­нітними.

Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикри­вало підголені місця.

З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві

Взуття

101

І І

 

коси. По-друге, це під макітру, або в кружок, — спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову ма­кітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала тради­ція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який за­кручували за вухо. Ця традиція побуту­вала переважно серед запорізького ко­зацтва.

Чоловічі головні убори робили з різ­них матеріалів — від соломи до хутра. Солом'яні брилі, дуже популярні влітку, плели у Декілька способів: рівною широ­кою стрічкою, у зубчики, в луску, косич­ кою тощо. Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у ви­гляді зрізаного конуса. На відміну від них буковинські брилі мали високе дно та вузькі загнуті догори криси; їх обля­мовували чорною стрічкою, оздоблювали квітами, герданами (прикрасами з бісе­ру) та півнячим пір'ям.

Найдавнішими типами чоловічих го­ловних уборів були капелюхи та шоломи магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою, а носили залежно від місцевих звичаїв.— трямо на всю голову, заломлюючи по­середині, зсуваючи на потилицю чи наба­кир. Шоломи шили з коричневої або сі­рої повсті. За формою вони були напів-сферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.

На Гуцульщині взимку чоловіки но-;или клепані — шапки з червоного або темно-синього сукна, підбиті овчиною та сплямовані лисицею. Кінці клепані мож­на було стягнути догори й зав'язати на тім^гї. Чорний фетровий капелюх гу-_улів називався кресанею і був пишно: здоблений золотавим галуном, візерун­частою бляхою або різнокольоровими

шнурками. Підтримував такий убір ремі­нець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. При­крашали кресаню пір'ям глухаря або па­вича, а також кулястими вовняними ки­тицями — бовтицями.

На всій території України була відо­ма висока переважно циліндрична шап­ка з овчини або іншого хутра — кучма; на Поділлі та півдні Волині носили вели­кі чорні смушкові шапки з суконним дном — мазниці. Збоку в них був розріз, куди вставлялася кольорова стрічка. На Чернігівщині переважали круглі хутряні шапки з навушниками — малахаї.

Взуття. Основні відомості про тради­ційне селянське взуття вже містилися у попередніх розділах, тому нашим завдан­ням є коротко підсумувати та узагаль­нити їх.

Чоботи: чорнобривці та галицькі

Отже, нагадаємо: за характером при­криття ноги взуття в основному ділиться на таке, що захищає лише ступню, і

102