Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

 

тичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості. Взагалі літни­ком і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибій-частим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами назива­лася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці робили з білого полотна у п'ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збо­ри і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-уир- кою, що нагадувала полтавське вирізу­ вання; гофрована спідниця лемків (ка-бат, сукня) шилася з яскравої вибійчас-тої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тка­нини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіро-воградщині цей тип одягу звався шара- фаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком пів­нічних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріа­лів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом — Централь­ній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворю­вався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися мо­лоддю та заможними селянками як свят-

кові. Спідниці з покупних тканин (каше­міру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш доро­гих — щільних шовкових або вовня­них — тканин, а кількість полотнищ іно­ді сягала дванадцяти.

З появою фабричних матеріалів змі­нилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо — різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикра­шалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Отож жіночий поясний одяг у роз­глядуваний період зазнав істотних змін. Насамперед це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

Як відомо з попереднього, українці вдягали на сорочку нагрудне вбрання, що прикривало верхню частину фігури й виразно впливало на загальний силует. Нагадаємо, що виникнення і розвиток нагрудного одягу тісно пов'язані з кліма­тичними умовами та характером госпо­дарської діяльності народу. Звідси й два основних типи такого одягу — безрукав­ ний та з рукавами.

Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються кро­єм, матеріалом, художнім оформленням.

Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна (північ Чернігівщини та Київщини) від­бувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу.

Типи спідниць різних регіонів України

Називалися такі безрукавки переважно   Подібні форми збереглися до наших

катанками, проте у Кролевецькому пові- днів у хутряних та сукняних безрукав-

ті відомий аналогічний одяг під назвою ках західних областей України. Най-

керсетка. Це підтверджує припущення, давніші — прямоспинні глухі зі швом

що керсетці, яка набула поширення у або розпашні з застібкою на боці —

другій половині XIX ст., передувала саме овчинні безрукавки характерні для гір-

прямоспинна безрукавка.                  ських районів. Локальної своєрідності

78

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Керсетки. Дніпропетрівщина, Донеччина

довгим розпашним безрукавкам надає їхнє оздоблення, що виконується з вели­кою майстерністю. В коротких суконних безрукавках передгір'їв Карпат поряд із прямоспинними побутували приталені та відрізні по талії форми.

У розглядуваний період видовжена, розширена донизу керсетка з фабричних тканин була найпоширенішим типом без­рукавного одягу Середньої Наддніпрян­щини. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше — три. Вони встав­лялися у бокові шви та в розріз по цент­ральній лінії спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бан­тові (накладні) збори, які в народі, втім, продовжували називати вусами або на­ кладами.

У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні ва­ріанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу. На основі аналізу локальних варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаман-

ні конкретним районам Середньої Над­дніпрянщини. Для Північної Чернігівщи­ни характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і бантових зборів на спинці. Керсетки Центральної Київ­щини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно роз­ширеної нижньої; композиційну рівно­вагу керсетці надавали рукави сорочки.

Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщи­ні керсетка вдягалася на сорочку, за­стібалася справа наліво і створювала пев­ну форму за рахунок крою. На Чер­кащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та прикра­шали строчкою. Горловина або робилася

Поясний та нагрудний одяг

79

 

г.о шиї, або вирізувалася;-кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що при­крашали поли, були обов'язково і визна­чалися великою різноманітністю форм.

Шили керсетки з фабричних тканин, -асом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисо-зими обшивками, вишивкою, аплікацією, ~:зніше машинною строчкою. Напри­кінці XIX ст. їх часто шили з того ж ма­теріалу, що й спідниці, завжди на під­кладці (іноді їх навіть носили на обидва боки), на Центральній Київщині — з ватяним простібуванням.

Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися зироби з відрізною талією та призбира-

ною нижньою частиною. Можна припус­тити, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і розвивалися паралельно.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. керсетка стає відомою не лише на знач­ній частині Середньої Наддніпрянщини, а й на сході України, частково на півдні. Зрозуміло, що повсюди вона мала відмін­ності у формі, співвідношенні верхньої та нижньої частин, використовуваних матеріалах.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманіт­них кофт із фабричних тканин.

Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих же те-

 

 

Керсетки. Сумщина, Донеччина

80

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Керсетка. Південь України

риторіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформ­лення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом. Куртка — це поширений на­прикінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна — корот­кий, прямоспинний, розширений клина­ми, вшитими у бокові шви від пройми до низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фаб­ричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок — короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми.

По всій території України під впли­вом міста поступово поширюється жіно­чий одяг із фабричних тканин типу різно­манітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг нази­вався кофточка сачком або піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або

об'ємнішим, зібраним на манжеті рука­вом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. За матеріал правили ситець або сатин (з вибійчастим малюнком або без нього); заможні жінки вживали шовк та вовну і носили кофти часто у парі зі спідницею з того ж матеріалу. Прикра­шалися вироби плисом, зборами, застро­ченими уздовж або впоперек пілки, обор­ками.

Тривалий час кофти побутували па­ралельно з традиційними вишитою со­рочкою та керсеткою, чимдалі більше утверджуючись завдяки своїй зручності. Спочатку їх одягали на сорочку, а піз­ніше й- замість неї, поступово перетво­рюючи останню на білизну.

Так звана кругла кохточка пошири­лася в тих районах, де була відсутня керсетка (зокрема південь Черкащини). У верхній частині вона викроювалася по ширині плечей, донизу спинка вираз­но розкльошувалася, набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить щільної та широкої шовко­вої або вовняної тканини, на підкладці, прикрашався мереживом.

Верхній одяг із тканини

81

 

 

Гуня. Закарпаття

Ьою гець або

ІОВК

рі зі кра- тро- Бор-

па-со-гьше ості. піз-тво-

ири-ртня ни). чася раз-гглої

ІЛКИ. ІШСЯ

акий

ІВКО-

адці,

Якщо в поясному одязі у розгляду­ваний період ще збереглися архаїчні ри­си, то нагрудний одяг характеризувався пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їх зміни пов'язані не лише з удосконаленням традиційних кон­струкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками — впли­вами міської культури, різних модних течій тощо. Але ці чинники завжди спів­відносились із місцевими традиціями й смаками.

Верхній одяг із тканини. Крій цього вбрання різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами. Складність виготовлення та обробки ма­теріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом.

Верхній одяг, як найбільш довговіч­ний і дорогий, старанно зберігався: його зразки і сьогодні можна зустріти навіть, у найбільш промислово розвинутих райо­нах Центральної України, хоча й у закон­сервованому вигляді.

Нагадаємо, що верхній одяг розподі­ляється на осінньо-весняний та зимо­ вий. В особливу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів.

Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визна­чався великою різноманітністю матеріа­лів, форм, конструктивно-художніх при­йомів.

Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпаш-ний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкі­шою і збереглася у верхньому одязі жи­телів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безру­кавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Над­дніпрянщина).

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча.

82

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Гуня. Вінниччина

Виходячи з цих двох визначальних мо­ментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та притале- ний — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто ви­кроювався з перегнутого полотнища (в перекидну). Найдавніший — пря­мий — крій зберегли деякі види верх­нього одягу аж до початку XX ст.— ко­роткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів. Схожими за типом були й чуга та манта; їх викори­стовували як обрядовий одяг і носили наопашки.

Паралельно з прямоспинним розви­вався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою час­тиною клини вшивалися по боках у прой­му і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу. Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також висту­пав як архаїчний і в розглядуваний пе­ріод законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча —

має, очевидно, загальнослов'янське ко­ріння і пов'язана з терміном «япончи-ца», згаданим у «Слові о полку Ігоре­вім».

Дуже поширений в Україні плащо­вий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гір­шої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізу­вався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений ви­шивкою та обшивками капюшон (від­лога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на пра­вому — кобеняк; по всій Україні побуту­вав термін керея. Подібні форми були ха­рактерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, поділь­ських гуньок, південноукраїнських свит- польок та кирейок.

Значного розвитку у центральних ра­йонах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з самороб­ного сукна. їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що

Верхній одяг із тканини

83

 

Сердак (Івано-Франківщина) та юпка (Київщина)

іе ко -

ІОНЧИ-

Ігоре-

иашо-істіше ілечах ка гір-пьору. іерізу-ра або ий ви-і (від- диця). ястим іншині ажала І пра-об>т>-аи ха-псових юділь-: свит-

их ра-п види ■ороб-рігали вижня гів. шо

вшивалися по боках від лінії талії. Зву­жений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитам- латухам та свйтам-/су^и«ал«Полісся, кабатам За­хідної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за раху­нок клинів (опуклих вусів), які іноді за­кладалися у кілька зборів.

Подальше розширення нижньої час­тини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а зго­дом цей крій удосконалився завдяки роз­різанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповід­но зросло число швів. Трикутні або тра­пецієподібні клини замінювалися глибо­кими, часом подвійними зборами, що ви­кликало зміну силуету. Шилися такі сви­ти з білого або сірого сукна, довжи­ною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною.

Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу від­бувалися й завдяки частковому підрі­занню спинки по лінії талії та вши­ванню прямокутних клинів (рясів, забо­ рів, брижів). У свиті з підрізними боч­ками (з рясами і прохідкою) звужу­валася, але обов'язково зберігалася су-цільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кіль­кість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а та­кож уведення додаткових широких кли­нів у нижню частину.

Свита зі зборами розвивалася пара­лельно з багатоклинною і широко побу­тувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та По­діллі — з білого або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, куртак — на Волині,

84

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

Свити. Київське Полісся

не і їй і а зг«

ШИТІ

Ткая

В»!

У X

Різа кжп

04*

 

чугаівка — на Вінниччині тощо. Кіль­кість додатково вшитих полотнищ і від­повідно рясність зборів (рясування) підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою ка­ пота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий.

Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повні­стю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки су­цільні або відрізні по талії) під аналогіч­ними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від росій­ського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити по­мірнішим і м'якішим кліматом.

Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним комі­ром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою.

Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виді­лити короткий (до середини стегон), се­ редньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побуту­вали у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Макси­мальна довжина притаманна плащовому одягові.

Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими спо­собами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, напри­кінці XIX — на початку XX ст. в Украї­ні одночасно побутували: прямі, розши­рені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або пов­ністю відрізною спинкою форми верх­нього одягу з саморобного сукна.

Поряд із домотканим сукном замож-

ЇЖІ

Я

Ся

Верхній одяг із тканини

85

 

залежала нас була жна виді-егон), се- га довгий и побуту- і. районах а значній іяг шили г святкові і. Макси-лащовому

:обливості і тканини, аість його простими ними спо-(спинка, тканини і к, напри-•. в Украї-(і, розши-ії (багато-> або пов-зми верх-:укна. >м замож-

не населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України пра­вив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокре­ма, серед мешканців сіл, розташова­них неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного гатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, пар­чу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розшире­ним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати.

Різні варіанти старовинного верхньо­го одягу — капота, жупан, кунтуш, кур- та, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність фор­ми й оздоблення, використання орна­ментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побуту­вав на рубежі XIX—XX ст. Тож роз­глянемо докладніше названі та інші види такого вбрання.

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чо­ловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селян­ському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить

довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложи­стим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обши­валися кольоровою тканиною, прикраша­лися тасьмою, шнурами, вишивкою гару­сом; уздовж пілок у два ряди й на кише­нях пришивалися ґудзики.

Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих гатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався сріб­ними, золотими або шовковими шну­рами.

Якщо кунтуш не ввійшов до селян­ського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмі­нившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши про­тотипом пізнішого виду одягу з фабрич­них тканин — юпки.

Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким за­ходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром. її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакит­ної) чи з розводами та фантастичними квітами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жі­ночий одяг, схожий на російський каф-

86

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

тан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сі­рого демікотону, сукна. У другій поло­вині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи.

Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, анало­гічний кабардинській черкесці з відкид­ними рукавами.

Чумарка (чемерка, чемерина, чама- ра) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з при­збираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзи­ків попереду, зі стоячим коміром. Шила­ся з тонкого чорного сукна або бавов­няної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.

Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під

назвою чемліт. Він повторював крій сви­ти й був із виложистим коміром та ман­жетами, обшитими чорним оксамитом.

Старовинний верхній одяг із покуп­них тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'ян­ських видів одягу й генетично пов'яза­ний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнив­ся крій, змінилося художнє вирішення. Шили його з вибійчастого або однотон­ного ситцю, тонкої вовняної чи шовко­вої тканини. Об'ємність одягу досяга-

Юпка. Чернігівщина

Верхній одяг із тканини

87

 

лася за рахунок дрібних зборів, закладе­них по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії. Звичайно він мав вели­кий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини.

На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг викори­стовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим комі­ром із тонкої червоної, синьої або зеле­ної байки (ворсистого сукна, раніше при­візного, а з XVIII ст.— місцевого вироб­ництва). Вся поверхня юпки прикраша­лася саморобними китицями (хвостика­ ми, ковтками, мухами) з кольорової вов­ни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народ­ний стиль.

Наприкінці XIX ст. з розвитком міс­цевих мануфактур їхня продукція посту­пово витісняє традиційні домашні та ста­ровинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі міс­цеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кіль­кість клинів, байтових або подвійних збо­рів (накладів), багатошовною стає спин­ка, яка часом відрізалася по лінії та­лії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів.

Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили за­соби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але

Юпка. Полтавщина

88

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Юпка. Полтавщина

недорогою підкладкою, часом — ватя­ною прокладкою, яка прошивалася вруч­ну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та про­порціями, обробкою деталей і оздоб­ленням.

Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступо­вого розширення нижньої частини пря­мої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащо-подібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехва­том» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тка­нини. Ці процеси відбувалися одночас­но, причому перший тип крою був прита-

манний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вши­вання клинів — по боках і ззаду.

Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верх­нього вбрання — пальтового та піджако­вого типу. Під впливом міського костю­ма й насамперед одягу робітництва на­бувають поширення різні види повсяк­денних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тка­нин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні.

Одяг із хутра. Шкури тварин безпе­речно є найдавнішим матеріалом для одягу: відомості про це належать до часів палеоліту. Такий одяг був харак­терний і для східних слов'ян, які жили переважно у лісовій смузі з досить суво-

Одяг із хутра

89

 

Типи юпок. Середня Наддніпрянщина

 

 

рим кліматом. Тому-то полювання на дику звірину було життєво важливим за­няттям наших предків. Крім того, вони широко використовували й сировину, яку давали свійські тварини.

У «Слові о полку Ігоревім» є згад­ка про кожух, котрий, як вважають до-

слідники, вже на той час являв собою одяг із дублених овечих шкур ¹². Просто­люддя носило вбрання із шкури ведме­дя. Давньоруська знать виготовляла зи­мовий одяг із дорогого хутра — куниці, соболя, горностая, білки, лисиці, бобра, видри. Хутро вироблялося не лише для

90

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу

особистих потреб, а й для торгового обміну з іншими країнами; хутром також сплачували данину. У XVI—XVIII ст. до­рогий хутряний одяг був обов'язковою складовою урочистого костюма україн­ської козацької верхівки. Парчові шуби підбивалися хутром рисі, лисиці, соболя, оздоблювалися горностаєм, а також зо­лотим шнуром, галунами, дорогоцінною запоною. Іноді нашивали бірюзу, перли, діаманти. Оксамитові шапки також опу­шували цінним хутром і прикрашали зо­лотими аграфами, а гетьмани кріпили до них страусове пір'я.

Шкури тварин використовували й для виготовлення матеріалу на взуття, пояси, рукавиці. На ці елементи одягу йшли сиром'ятні дублені (тобто оброблені ду­бителями рослинного походження) шку­ри. Праслов'янським терміном усма (усна) називались оброблені шкури — найчастіше корів та кіз, рідше коней.

На території України можна просте-

жити еволюцію хутряного одягу від ове­чої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. Так, серед населення Карпат ще на початку XX ст. спостерігався архаїчний одяг під назвою бунда — у вигляді короткого хут­ряного нагрудника, один бік якого був суцільний, а на другому розташовува­лася ремінна застібка. Траплялися й бун-ди, зшиті з обох боків, із розрізом спере­ду для голови.

У XIX ст. в українців, як і в інших слов'янських народів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвинутим вівчарством. Із-поміж багатьох порід овець перевага віддава­лася решетилівській (чорній) та соколь­ській (сірій). Обробляли шкури різними засобами — з залученням хлібного ква­су, крейди, золи, дубової кори, глини тощо. Це заняття було диференційоване на самостійні ремесла — кушнірство (виготовлення овчини) та чинбарство

Одяг із хутра

91

 

(вичинка волячої та конячої шкури для взуття). Крім овчини, кушніри виробля­ли мерлушки та смушки — шкури моло­дих ягнят, які йшли на коміри до кожу­хів, а смушки — ще й на селянські шапки.

Кушніри одержували шкури від скуп­ників у невичиненому, законсервованому вигляді. Консервування робилося різни­ми способами — димленням, насичен­ ням жирами, вапнуванням, заморожу­ванням та ін. В Україні основним спосо­бом консервування було висушування (у негоду шкури натирали сіллю, а потім сушили). За якістю найкращими вважа­лися харківські, подільські та херсон­ські овчини, потім ішли бессарабські, найгіршими ж були ташкентські — з довгим некрасивим волоссям і товстою шкірою. Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й кор­му. Влітку хутро короткошерсте, грубі­ше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Тому-то літнє хутро не­високої якості: у цей час овець стри­жуть і вони линяють. Восени ж хутро знову наростає і приблизно на Різдво досягає найбільшої цінності. Крім того, цінність шкури залежить від уміння зні­мати її з тіла тварини та від правиль­ного сушіння. Просушувати краще за все на сонці, не допускаючи пересушки. Якщо сушити біля протопленої печі, то шкуру треба тримати на відстані, щоб вона не зморщувалась.

Вичинка овчини детально описана до­слідниками ^|3. Вона починалася з розмо­чування шкур у річці або чані протягом двох-трьох днів. Після цього шкури роз­тягували на п'ялі (кроснах) та міздрю- вали: з внутрішнього боку за допомогою скафи знімали залишки жиру, м'яса.

Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу

Зовнішню поверхню добре промивали й відчищали гришпаком. Наступним ета­пом було квашення овчини у спеціально виготовленій розчинці. Вона складалася із пшеничних висівок, житнього, вівся­ного або ячмінного борошна з додаван­ням солі та дріжджів. Після підсушу­вання овчину знову розтягували на п'ялі та розминали за допомогою ключа. На­решті її натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залиш-

92

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Кожух. Гуцульщина

ків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували.

Кожух. Тернопільщина

Одяг із хутра виконував не лише практичні функції, а й був необхідним атрибутом багатьох обрядів. Зокрема, на ньому благословляли молодих, пересту­паючи через нього, молоді входили до хати, в ньому свекруха зустрічала моло­дих — так само як і теща свого зятя. Одягання під час весілля вивернутого кожуха розглядається дослідниками у різних планах, але насамперед як символ урожаю, а з ним і багатства, плодю­чості. Новий кожух дбайливо зберігався у скрині або висів у коморі разом з ін­шим одягом, що вдягався лише на свято, до церкви тощо. Він переходив від бать­ка до сина, від матері до дочки, пережи­ваючи кілька поколінь.

Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конст­руктивно-художній витвір, який розкри­ває високий рівень розвитку цього важ­ливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів.

За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту­ луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За дов­жиною вони могли бути короткими (до талії або середини стегна), середньої довжини (до колін або трохи нижче) та довгі (до п'ят). На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне поло­ження і рельєф місцевості, а також спе­цифіка господарської діяльності. Так, у рівнинних районах кожухи були завжди довшими, об'ємнішими, ніж у горах. На значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. населення вживало водночас два типи кожухів: дов­гий, великий, вільний, розширений до­низу великими фалдами тулуб'ястий ко­ жух і прикорочену, відрізну, під стан кожушанку. Прямоспинні короткі форми були характерні для північних і західних районів. Це традиційні поліські та кар­патські кожушки та кожушанки, близькі за кроєм до безрукавок Карпат і Прикар­паття, з архаїчними рисами в оздобленні. Подекуди їх так і називали — рукавими кептарями.

Одяг із хутра

93

 

Великий тулуб'ястий кожух шився з 8—9 шкір, довжиною до п'ят, зі стоя­чим або виложистим коміром. У голов­них рисах крою жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не існувало — часто навіть заводили один кожух на всю;ім'ю. Якщо й були нюанси, то у формі коміра, його оздобленні чи кольорі сму-ілок. Широкі манжети, комір, поли та поділ облямовувалися хутром.

Колір кожухів був переважно білий, рідше так званий «червоний» або ж чор-чий. «Червоні» кожухи мали у різних районах свої відтінки: на Чернігівщині — оранжево-коричневий, на Черкащині — червоно-коричневий. Вичинка білої овчи­ни була більш складною й дорогою, тому-то виробництво білих кожухів ско­рочується раніше, в той час як вироби з червонодублених шкір ще довго користу-

валися попитом навіть на віддалених ринках.

На більшості території України на- гольні (некриті) кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих шнурів, покупним або саморобним в'юнком із вовни, китичками з різнокольорових вов­няних ниток, розташованими у місцях вшивання клинів, ласток. Особливим чи­ном оздоблювалися кожухи Київщини: на правій полі кидався у вічі великий квіткоподібний візерунок, декоративни­ми нашивками прикрашали також поділ і низи рукавів. Багатством декору позна­чалися охтирські та богодухівські кожу­хи, вишиті на полях, спинці, комірі.

Мотиви орнаменту кожухів виконува­ли не лише декоративну, а й магічну функцію. Так, стилізовані зображення

 

Типи кожухів. Буковина, Львівщина

94

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

Кептар. Львівщина

підкови чи, скажімо, зірочок мали захи­щати людину від усілякого зла, а такий елемент орнаменту, як «яблучко»,— це відомий в народі символ кохання. Пере­важання червоного кольору також по­в'язане з захистом від наврочень і свід­чить про зв'язок кожуха з весільною обрядовістю.

Вільні форми, великі розміри робили тулуб'ясті кожухи незручними для праці. Крім того, такі кожухи були дуже доро­гими. Частіше вони використовувались як святковий одяг, а грубіше зроблені вдягали у далеку зимову дорогу, де вони слугували і підстилкою, і покривалом.

Приталені кожухи — під стан, — як уже зазначалося, були коротшими за ту-луб'ясті — їхня довжина доходила лише до середини литки, а часом і до колін. Робилися вони з 5—6 овечих шкір, із завуженою спинкою, нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних пі-лок і призбирувалася. Кроши їх також і на три хвалди або вуси — збори, які йшли від пояса до низу. В жіночих кожу­хах Центральної України лінія талії час­то була завищеною, передні пілки роби­лися коротшими за важку, зібрану у фалди спинку, що надавало своєрідності силуетові всього зимового комплексу. В чоловічих прикорочених кожухах стан був відрізним, нижня частина призбиру­валася. Такі кожухи використовували

Кептар. Закарпаття

для праці. Вони були темно-коричневого або чорного кольору і майже не прикра­шалися.

Приталені відрізні кожухи робили переважно зі стоячим коміром. Комір, манжети, прорізні кишені, поли й поділ обробляли хутром. Короткі приталені ко­жухи (70—80 см) із відрізною призби­раною спинкою (пояскові), поширені на Буковині, Прикарпатті, Львівщині, Західному Поділлі, підперізувалися тка­ними поясами. Оздоблювали їх кольоро­вими вовняними нитками, сап'яном, ме­талевими нашивками, обшивали тхоря­чим хутром. Відмінності між жіночими та чоловічими поясковими кожухами по­лягали у кількості й виразності оздо­блення.

На західних землях України до пер­шої світової війни побутували довгі, май­же до землі, відрізні кожухи. На Волині їх називали чемеркові, на Прикарпат­ті — кубіцькі, на Косівщині — кожух зі станом. Називали їх і за часом побуту­вання: на Прикарпатті — австрійські, на Волині — царські ^|4. Ареал поширення таких кожухів включав низинні райони Галичини, Волинь, Поділля, частково Карпати (Гуцульщину, Бойківщину). На пошиття «великого» кожуха йшло 6—7 овечих шкір. Найбільшу переги­нали надвоє і викроювали верхню час­тину. Низ («спідницю») робили в клини,

Одяг із хутра

95

 

 

 

вого кра-

ЇИЛИ

>мір,

ІОДІЛ

і ко-зби-

грені нині. тка-юро-, ме-оря-

ЇИМИ 1 ПО-

>здо-

пер-май-«ині шат- ух зі

з. на ення йони тсово їн>).

ІШЛО

реги-

час-

іини.

Кептар. Івано-Франківщина

рясно призбирували по боках. Майже цілу шкіру використовували на комір, який сягав половини спинки.

Характерними особливостями крою кожухів західних земель України були однобортність та відсутність плечового шва. Такі кожухи застібалися на май­стерно виплетені шкіряні ґудзики та пет­лі; орнамент і весь декор розташовував­ся симетрично на двох пілках. На від­міну від них у Центральній та Східній Україні кожухи були з великим запахом, а декор переважав на правій полі.

У другій половині XIX ст. у централь­них областях поширюється зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабрич­ним сукном або напівсукном, доступ­ний заможній частині сільського насе­лення. Це — кожушанки, хутрянки, шу-шуни. Вони шилися невідрізними, прита-леними, з розширеними донизу клинами, довжиною до колін; комір, манжети, права пола й низ облямовувалися хут­ром.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. овчинно-кожушане селянське виробни­цтво значно скорочується у зв'язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздо­блені побутові речі, поступово виходять з ужитку. Великі білі кожухи самі селя-

Кожушок. Лемківщина

ни починають вважати «мужицькими», і потреба в них відпадає першою. Ви­роблення червонодублених кожухів, як більш практичних, ще тривало. Проте відбуваються значні зміни у формі кожу­хів, зменшуються розміри деталей тощо. Довше зберігалися в ужитку кожушки під стан, оскільки були зручнішими для праці. На всій території України (крім західних областей) чимдалі більше в побут селян входить зручний ватяний зимовий одяг із фабричних тканин.

Окрему групу українського хутряного одягу складають овчинні безрукавки. Відсутність рукавів ставить їх у генетич­ному плані на більш ранній ступінь по­рівняно з кожухами. їхнє походження пов'язується з первісними видами одягу у вигляді звіриної шкури, яка захищала груди й спину людини і мала посередині розтин для голови. Зручність, життєва незамінність хутряних безрукавок у гір­ських та передгірських районах зумови­ли багатовікове існування цього типу вбрання, для якого особливо характерні відшліфованість форм і пропорцій, гар­монійне співвідношення з іншими еле­ментами комплексів одягу. Локальні особливості оздоблення, різноманітні ху­дожні та композиційні прийоми досяга­ють тут неперевершеного естетичного рівня і становлять справжню школу народної майстерності.

96

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

Кожушок. Тернопільщина

На західних землях України, особли­во у горах та передгір'ях, широко побуту-

          вали хутряні безрукавки з різноманітними вузьколокальними особливостями

₍      форми, довжини, глибини пройми, зі спе-

і    цифікою техніки, колориту, матеріалу та

!    композиції оздоблення. Населення вико-

і      ристовувало їх у будь-яку пору року як

і        для роботи, так і на свято. Такі вироби

₍            мали різні назви: кептар (киптар), бун­
да, цурканка, брушляк, камізоля тощо ¹⁵.

т           Виготовлялися хутряні безрукавки з

1  одної великої шкіри, яку перегинали

_г         навпіл, а посередині на згині вирізували

_}          отвір для шиї. Від цього отвору вздовж

_£      через середину розтинали половину шкі-

_с             ри на дві передні поли. Цей примітив­
ний прямоспинний крій згодом став

^  основним для інших форм верхнього

_/        одягу не лише з хутра. Шили безрукавки

^      і з двох шкір. Вони мали підкроєні боч-

I      ки, які прикрашалися прямою або з зуб-

з                           цями сап'яновою смужкою.

з           Найдавнішим типом хутряної безру-

_л            кавки була бунда. Це одна з найпрості-

і   ших форм нагрудного одягу слов'ян.

й      Бунда була глуха, коротка, довжиною

х до пояса, вдягалася через голову, а з

_т               правого боку зав'язувалася ремінцем.

_л                На відміну від бунд кептарі були різ-

^       ної довжини — від вище талії до майже

_с      по коліна. Відповідно вирішувалась і

І     форма пройми, частіше зі стоячим комі-

б     ром. Для кептарів характерне симетрич-

_в                                           не розташування декору.

Кептарі оздоблювали аплікацією із сап'яну, металевими заклепками (кап­елями), китицями з вовни, ззаду від ко­міра звисали шнури з нанизаними на них наперстками і хвостиками з наріза­ної шкіри на кінці. Багато оздоблені кептарі на Гуцульщині називали писан­ ками. Найдовші кептарі побутували на Буковині (гуцуляки, волоські). їх обля­мовували тхорячим хутром, оздоблювали аплікацією та плетінкою з кольорової шкіри, вишивкою рослинним орнаментом та нашивками з різнокольорових вовня­них шнурків та ниток (волічками). Нит­ки були зелені, червоно-сині, жовті.

Місцеві варіанти кептарів розрізня­ються й загальним колоритом оздоблен­ня. За цим показником виділяються верховинські, косівські, космацькі, над-вірнянські, буковинські кептарі. У верхо­винських кептарях домінує зелений ко­лір, у косівських і надвірнянських — червоний. У надвірнянських кептарях у кутах пілок і на бокових швах розміщене, оздоблення з червоного сукна (хлопці). ] Косівські кептарі виразно прикрашені І плетеними смугами червоного сап'яну, різнокольоровими косичками та плетін­кою. Аплікація у вигляді рачків розташо­вувалася на плечах, над кишенями і в нижніх кутах пілок. Космацькі кептарі мали сап'янові смуги, обшиті нитками жовтогарячого кольору. Весь кептар облямовували сірим сукном, а спереду нашивали хутро куниці та різнокольорові смужки. Кептарі Закарпаття оздоблюва­ли вишитим рослинним орнаментом із вовняних або шовкових ниток насичених кольорів ¹⁶.

Одним із популярних художніх при­йомів оформлення одягу з хутра було оздоблення шнуром (шнуркування, ше-мерування). Найбільше воно було поши­рене на Поділлі, в Галичині, а особливо в Карпатах. Шнури звичайно нашивали

 

97

 

по лінії з єднання швів, уздовж пілок, на комірі та внизу на рукавах. У гуцуль­ських кептарях шнурами у вигляді зубців обшивали поли, пройми, бокові шви, а також горловину й кишені.

Інший вид нашивних прикрас — ко­сичка, сплетена з кількох пасом різно­кольорових вовняних ниток. Гуцульські кептарі прикрашалися косичками стріл-коподібної форми, поєднаними зі шнур-куванням, аплікацією та іншими видами оздоблення.

Прикрашався одяг із хутра й кити­цями з різнокольорової вовни, які роз­міщували на талії, проймі, на вставних клинах (крилах, вусах), кишенях. Знач­ною кількістю китиць вирізняються ко­жухи та кептарі гуцулів, що надавало їм особливої принадності.

Локальною особливістю гуцульських кептарів було прикрашання металевими капелями. їх розміщували на шкіряній аплікації, яка оздоблювала пілки, комір, боки та кишені.

Ще однією окрасою кептарів були шкіряні або дерев'яні ґудзики, а також петлі, плетені із шнура чи вироблені зі шкіри. Вони виготовлялися з великою майстерністю й гармонійно поєднувалися з іншими видами оздоблення.

Прийоми художньо-технологічної об­робки та оздоблення хутряного одягу в Україні постійно розвивалися. Особли­вої виразності вони набули на початку XX ст. на західних землях, де промисел із виробництва хутряного одягу продов­жував своє існування майже до нашого часу. Якщо в минулому столітті основ­ною прикрасою кептарів і кожухів було обшивання країв тонкою шкірою — ір- хою, голицею, то згодом декорування хутряного одягу значно ускладнюється, урізноманітнюються матеріали оздо­блення, збагачуються художні техніки,

Цурканка. Буковина

мотиви та композиції орнаменту. Багато орнаментовані кептарі називали гапто­ ваними, єрованими, файними, навпаки, не орнаментовані — слабо єровані.

Як уже згадувалось, на значній тери­торії України наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. скорочується, а з часом і зникає промисел виготовлення овчин­ного одягу. Тривале ж збереження хутряних безрукавок у західних облас­тях України зумовлювалося тим, що вони не втратили своєї функціональності й відповідали, як і раніше, характерові трудової діяльності селянства та місце­вим кліматичним умовам.

Узагалі традиційний український овчинний одяг — не лише цінна істо­рично-культурна пам'ятка. Варіативність його крою, пропорцій, форм, функціо­нальність і практичність, логіка зв'язку між формою, конструкцією й художнім вирішенням — це справжня енциклопе­дія дизайну, яка має бути завжди в пригоді творцям сучасного костюма.

Головні убори. Перш ніж приступити до цієї теми, слід зупинитися на дівочих та жіночих зачісках, які, до речі, помітно різнилися між собою.

За часів Київської Русі дівчата ходи­ли з розпущеним волоссям, розділеним посередині. Ця традиція протягом сто­літь зберігалася в побуті українських дів-

ІІ

и

98