Компоненти українського костюма XIX

чок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX — на початку XX ст.

Поліський тип. Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки; геометричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава (у святкових сорочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля вставки, на лівому ж березі рукав частіше пришивався до вставки без зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викінчувалася стоячим або виложистим коміром, а нижня частина рукава — досить широкими манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викінчувались обшивкою, що переходила в невеличкий комір та манжети заввишки 1 —1,5 см. Колорит вишивки був монохромний — на Правобережжі червоний, на Лівобережжі білий.

Полтавський тип визначався широкими вставками (у цілу пілку), пришитими по основі стану; рукавом, розширеним додатково півпілкою та закладеним у рясні збори біля вставки. Рукав шили також і суцільним, у всю ширину полотна, іноді розширюючи його додатковою півпілкою. Така сорочка не мала коміра й манжетів, горловина збільшувалася викотом. Вишивка, розміщена на вставках, рукавах та подолі, виконувалась ажурними техніками, створюючи виразний світлотіньовий ефект.

Південнокиівський тип мав суцільно-кроєний рукав, підкроєний разом зі вставкою та вшитий по основі стану. В інших варіантах цього типу вставки викроювались окремо, а рукав призбиру-

вався біля них. Сорочки шилися зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами, іноді у вигляді оборок. Вишивка розміщувалася на плечах та передпліччях, уздовж рукавів, на комірі, манжетах, подолі, грудях. Спостерігається тенденція до поліхром-ності.

Центральнокиівський тип характеризується різноманітністю, акумулюючи в собі різні типи крою та види вишивки. Переважаючими рисами були: пришивання вставок по пітканню, наявність коміра та манжетів, декорування грудей, виразний червоно-чорний колорит.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з надходженням у село фабричних матеріалів (частіше коленкору, який був значно ширший за саморобне полотно) змінюється крій сорочок, зменшується кількість швів, збільшується об'єм рукава. Значні зміни відбулися і в декорі сорочок — як у техніці виконання, так і в орнаментальних мотивах, що часто запозичувалися у фабричних тканин. Окрім того, на зміну традиційним сорочкам приходять блузи різноманітних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни.

Поясний та нагрудний одяг. Як відомо, поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'язок натільного та поясного одягу вимагав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення.

Чоловічий поясний одяг — це штани різноманітної форми та крою. Про їхнє давнє походження та більш пізнє поширення на території України вже йшлося у попередніх розділах. Додамо до цього

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

сті: їх одягали парубки лише після складався з двох окремих частин: ниж-

українців відбивають його походження. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Найдавнішими загальнослов'янськими вузькі штани з такими назвами побуту-

15 років. Назви

той факт, що ще в середині XIX ст. носіння штанів вважалося ознакою зріло-

чоловічого поясного одягу

назвами є гачі (гащі), холошні, нога виці. За часів Київської Русі такий одяг

ньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки.

й ""**

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

Поясний та нагрудний одяг

вали переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Народам, котрі заселяли степову частину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани — шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за формою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Шили штани з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки (причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з вибій-частим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.

За способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном (холоші з'єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямо кутним дном (холоші зшиваються за допомогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних клинів, що вставлені позаду); штани з не глибоким безклинним дном.

У XIX ст. на території Наддніпрянщини спостерігається перехід від широких шароварів до вужчих штанів. Старовинні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складеної по діагоналі, яка таким чином утворювала два клини. Такий тип був поширений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протягали шнурок або ремінь, або ж закінчуватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою — гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за другий (штани до паска).

Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину фігури,— архаїчний, спільний для східнослов'янських народів комплекс жіночого одягу. Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг — за паска, яка побутувала майже на всій те-

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

Запаски й плахта

риторії України, маючи при цьому локальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (позадни- цю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску — попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикрашалася знизу тканим орнаментом або вишивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробництва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне населення вживало для святкових запасок парчу. Нарядні запаски носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав'язками, запаски

додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою художнім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізніше — вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки ¹⁰.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тканим візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за традицією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин, прикрашати

ним

сом, аду. ідно

онів іож-:ими лля, ізні-

іску. були німи шям

вали

[ИТИ-

шочі ілого тка-іного >ади-сами, чних ізно-люн-шати

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

оборками, нашивками, вишиванням, мереживом, аплікацією.

На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга, зроблений із цілого поперечно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх. частково зшитих шматків сукна (частково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60—70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поясом. До цього типу поясного одягу фартух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розташованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта. На її генетичний зв'язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також називалася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські пам'ятки VII—VI ст. до н. є."

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу,— близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шов-

ком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убрання, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту — на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-поперед-ницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку візерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Крій української плахти без крил нагадує болгарський однопрестілковий поясний одяг (хоча останній по-іншому орнаментувався), а також смугасті білоруські та південноросійські поньови, поширені й в Україні. Ще раз нагадаємо, що «поньова» і «плахта» є спільними для східних слов'ян термінами, які озна-

Поясний та нагрудний одяг

Типи жіночих фартухів

чали плат, полотнище тканини. Давність назв, схожість крою дозволяють вважати цей вид однією зі споконвічних форм одягу слов'ян, хоча у кожного народу він розвивався своєрідним шляхом.

Незшитий та частково зшитий поясний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми — спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш пізнього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило незшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв'язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впоперек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від призначення спідниці, місцевих традицій,

заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості колористичного та орнаментального вирішення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, переважно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Анда-раком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-л/тнмк, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (при-

Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.