Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

 

чок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX — на по­чатку XX ст.

Поліський тип. Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки; гео­метричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава (у святкових со­рочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля вставки, на лівому ж березі рукав частіше приши­вався до вставки без зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викін­чувалася стоячим або виложистим комі­ром, а нижня частина рукава — досить широкими манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викін­чувались обшивкою, що переходила в не­величкий комір та манжети заввишки 1 —1,5 см. Колорит вишивки був моно­хромний — на Правобережжі червоний, на Лівобережжі білий.

Полтавський тип визначався широ­кими вставками (у цілу пілку), приши­тими по основі стану; рукавом, розшире­ним додатково півпілкою та закладеним у рясні збори біля вставки. Рукав шили також і суцільним, у всю ширину полот­на, іноді розширюючи його додатковою півпілкою. Така сорочка не мала коміра й манжетів, горловина збільшувалася викотом. Вишивка, розміщена на встав­ках, рукавах та подолі, виконувалась ажурними техніками, створюючи вираз­ний світлотіньовий ефект.

Південнокиівський тип мав суцільно-кроєний рукав, підкроєний разом зі вставкою та вшитий по основі стану. В інших варіантах цього типу вставки викроювались окремо, а рукав призбиру-

вався біля них. Сорочки шилися зі стоя­чим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами, іноді у вигля­ді оборок. Вишивка розміщувалася на плечах та передпліччях, уздовж рукавів, на комірі, манжетах, подолі, грудях. Спостерігається тенденція до поліхром-ності.

Центральнокиівський тип характери­зується різноманітністю, акумулюючи в собі різні типи крою та види вишивки. Переважаючими рисами були: приши­вання вставок по пітканню, наявність коміра та манжетів, декорування грудей, виразний червоно-чорний колорит.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з надходженням у село фаб­ричних матеріалів (частіше коленкору, який був значно ширший за саморобне полотно) змінюється крій сорочок, змен­шується кількість швів, збільшується об'єм рукава. Значні зміни відбулися і в декорі сорочок — як у техніці виконан­ня, так і в орнаментальних мотивах, що часто запозичувалися у фабричних тканин. Окрім того, на зміну традицій­ним сорочкам приходять блузи різно­манітних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни.

Поясний та нагрудний одяг. Як відо­мо, поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосе­редньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'я­зок натільного та поясного одягу вима­гав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення.

Чоловічий поясний одяг — це штани різноманітної форми та крою. Про їхнє давнє походження та більш пізнє поши­рення на території України вже йшлося у попередніх розділах. Додамо до цього

 

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

сті: їх одягали парубки лише після складався з двох окремих частин: ниж-

українців відбивають його походження. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Найдавнішими загальнослов'янськими вузькі штани з такими назвами побуту-

15 років. Назви

той факт, що ще в середині XIX ст. но­сіння штанів вважалося ознакою зріло-

чоловічого поясного одягу

назвами є гачі (гащі), холошні, нога­ виці. За часів Київської Русі такий одяг

ньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки.

й ""**

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

Поясний та нагрудний одяг

71

 

вали переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Народам, котрі заселяли степову час­тину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани — шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за фор­мою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Шили штани з грубого саморобного полотна — дев'ятки чи десятки (причо­му ширина полотна зумовлювала й шири­ну штанів) білого кольору, іноді з вибій-частим малюнком у вигляді вузьких по­здовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення викори­стовувало покупні тканини — синю ки­тайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та спосо­бом утримання на талії — за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.

За способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном (холоші з'єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямо­ кутним дном (холоші зшиваються за до­помогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних кли­нів, що вставлені позаду); штани з не­ глибоким безклинним дном.

У XIX ст. на території Наддніпрян­щини спостерігається перехід від широ­ких шароварів до вужчих штанів. Старо­винні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складе­ної по діагоналі, яка таким чином утво­рювала два клини. Такий тип був поши­рений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протя­гали шнурок або ремінь, або ж закінчу­ватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою — гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за дру­гий (штани до паска).

Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів утворення пояс­ного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню части­ну фігури,— архаїчний, спільний для східнослов'янських народів комплекс жіночого одягу. Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг — за­ паска, яка побутувала майже на всій те-

72

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

 

Запаски й плахта

риторії України, маючи при цьому ло­кальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товсто­го неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього ко­льорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов'язували задню частину, шир­шу і довшу, чорного кольору (позадни- цю, сіряк, плахту), потім спереду закріп­лювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску — попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикраша­лася знизу тканим орнаментом або ви­шивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробни­цтва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне насе­лення вживало для святкових запасок парчу. Нарядні запаски носили зі святко­вою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав'язками, запаски

додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою худож­нім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізні­ше — вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки ¹⁰.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшити­ми формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тка­ним візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за тради­цією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різно­манітних за якістю, кольором та малюн­ком фабричних тканин, прикрашати

ним

сом, аду. ідно

онів іож-:ими лля, ізні-

іску. були німи шям

вали

[ИТИ-

шочі ілого тка-іного >ади-сами, чних ізно-люн-шати

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу

74

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

оборками, нашивками, вишиванням, ме­реживом, аплікацією.

На Середній Наддніпрянщині, пере­важно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга, зроблений із цілого попе­речно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх. частково зшитих шматків сукна (част­ково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60—70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поя­сом. До цього типу поясного одягу фар­тух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розта­шованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одя­гу є плахта. На її генетичний зв'язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також нази­валася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгор­нутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські па­м'ятки VII—VI ст. до н. є."

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддні­прянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу,— близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барви­ста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шов-

ком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убран­ня, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полот­нищ (гривок) півтора-два метри зав­довжки, які зшивалися приблизно на­половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час­тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя­сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи­лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту — на зворот­ному. Якщо з незшитим поясним одя­гом дівчата не носили фартух-поперед-ницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'яз­ковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приді­лялася особлива увага. На свята у за­можних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку ві­зерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Крій української плахти без крил на­гадує болгарський однопрестілковий по­ясний одяг (хоча останній по-іншому орнаментувався), а також смугасті біло­руські та південноросійські поньови, по­ширені й в Україні. Ще раз нагадаємо, що «поньова» і «плахта» є спільними для східних слов'ян термінами, які озна-

Поясний та нагрудний одяг

75

 

 

Типи жіночих фартухів

чали плат, полотнище тканини. Давність назв, схожість крою дозволяють вважа­ти цей вид однією зі споконвічних форм одягу слов'ян, хоча у кожного народу він розвивався своєрідним шляхом.

Незшитий та частково зшитий пояс­ний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межу­ють із Білоруссю, відомі зшиті форми — спідниці із домашніх тканин, котрі явля­ють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш піз­нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не­зшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв'язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впопе­рек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від при­значення спідниці, місцевих традицій,

заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло­ристичного та орнаментального вирі­шення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере­важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Анда-раком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-л/тнмк, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (при-

76