Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

рідше — впоперек; якщо вона робилася з поздовжніх шматків полотна, то склада­лася з трьох полотнищ, як і сорочка.

Сорочка, пошита з двох частин, роз­глядається як пізніше, вторинне явище. Це підтверджується тим, що наявність підтички характерна для повсякденного одягу і викликана практичними мірку­ваннями, в той час як святкова чи обря­дова сорочка обов'язково мала бути до­дільною. Разом із цим у цих двох типах сорочок дослідники вбачають розвиток давніх форм. Наприклад, висловлюється припущення, що походження суцільної сорочки пов'язане з архаїчною формою плаща типу пончо, а відрізна генетично близька до незшитих частин давнього натільного одягу. Останній варіант збері­гався ще наприкінці XIX ст. в деяких районах Карпат та Закарпаття у вигляді короткої сорочки (опліччя), яку носили з білою полотняною спідницею (підшив­кою, подолком, спідником). Суцільні або зшиті з двох частин форми місцевому населенню були невідомі.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призби­раний викот горловини обшивався тась­мою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, а час­тіше з виложистим. У центральних райо­нах України обидва ці варіанти поєдну­валися. Червоні стрічки у комірі носили парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцеві.

Форма та обробка горловини й комі­ра композиційно пов'язувалися з оформ­ленням низу рукавів сорочки, які та,кож рясно призбирувалися і викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або манже- том-чохлою (Правобережжя). У чолові­чих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись ши­роким. На Черкащині, нинішній Кірово-градщині горловина і манжет заклада­лися у збори (брижі) і викінчувалися оборкою (зонтиком, бриликом).

Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала орнаментація. Колір і фактура саморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орна­ментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важли­вих виявів специфіки культури та психо­логії народу здатна відбивати його етніч­ну історію, локальні особливості, а також етнокультурні взаємозв'язки ⁷.

Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та ви­шивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій поло­вині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага віддавалася ви­шивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витіс­няє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та коно­пляними нитками домашнього виготов­лення, пізніше — фабричними бавовня­ними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у захід­них та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка низ-

Типи крою чоловічих сорочок різних регіонів України

66