Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

 

плахти складали квадрати, утворені вна­слідок регулярного чергування різно­кольорових ниток основи й піткання. Розмір цих квадратів коливався від З до 12 см. Відповідно до місцевих тради­цій у них розміщувалися різні за формою та кольором візерунки, переважно гео­метричні, рідше — рослинно-геометрич­ні. Орнаментація квадратів була двобіч­ною; між елементами орнаменту — стовпчиками, зірочками, розетками — добре видно кольорове тло — грунт.

Широкою популярністю користува­лися тканини, створені у м. Кроле-вець Чернігівської губернії. Особливо ці­нувалися кролевецькі рушники, котрі ви­користовувались і як атрибути святко­вого або обрядового костюма — пояси, фартухи. Переважно червоний орнамент розміщувався у нижній частині рушни­ка і складався з геометричних та зоо­морфних елементів.

Своєрідністю визначалися вовняні тканини для поясного жіночого одягу північних та західних районів України. Так, локальна специфіка характерна для смугастих тканин спідниць-літників По­лісся, карпатських запасок та обгорток, подільських дерг. Складним орнамен­тальним малюнком прикрашалася спід-ниця-андарак на Чернігівщині.

Окрім поліхромного візерунчастого ткацтва, широковідомою технікою нане­сення візерунка на тканину була вибійка. Це старовинний спосіб, при якому малю­нок вирізували на дошках та відбивали вручну на тканині олійною фарбою. Орнамент вибійки — геометричний, рос­линний або ж поєднаний в одній ком­позиції. Оздоблені ручною вибійкою тка­нини називалися димками на Наддні­прянщині й Поділлі, мальованками на Львівщині, друкованицями в західних районах Дрогобиччини. Серед біднішого

населення вибійчасті тканини були по­пулярні як замінники фабричних, візе­рунок яких вони намагалися наслідува­ти ⁴. Проте з середини XIX ст. фабричні техніки чимдалі більше витісняють ви­бійну, і її мистецтво поступово зане­падає.

Окрім тканин, для домашнього виго­товлення одягу широко застосовувалися хутро та шкури, найчастіше овець. Ви­чинка та дублення шкур досягли в Украї­ні кінця XIX — початку XX ст. значного розвитку. Обробкою сировини й вигото­вленням із неї кожухів займався народ­ний майстер — кушнір. Найціннішим вважалося хутро ще не стрижених ягнят (смух, смушок), яке мало природний білий, чорний або сірий колір, чого у ста­рих овець уже не буває. З овечих шкур у західних областях шили й нагрудний безрукавний одяг. З волової, конячої, козячої, свинячої шкури виготовляли по­столи, чоботи, черевики. Влітку носили взуття з лика, соломи, стеблин конопель або очерету. Сировина для цього заго­товлялася в кожному господарстві. В ці­лому різноманітні матеріали домаш­нього виробництва переважали в укра­їнському костюмі майже до XX ст.

Водночас населення (особливо цент­ральних областей) користувалося мате­ріалами, що їх завозили з країн Сходу, Західної Європи, з Криму. Заможні люди залюбки купували оксамит, парчу, китай­ ку, каламайку, люстрин, грізет, поплін, репс, креп, тафту, штоф, атлас, кольоро­ве тонке сукно (англійське, французьке, турецьке), мереживо, стрічки. При цьо­му закон забороняв нижчим верствам використовувати цінні матеріали, тому дрібні міщани та селяни вживали дешеві привізні тканини й у незначній кіль­кості — лише як деталі святкового вбрання.

Натільний одяг

59

 

У заможних селянських родинах для святкових безрукавок, запасок, спідниць, полегшеного верхнього одягу, жіночих головних уборів, а також для прикра­шання одягу купували як імпортні, так і вітчизняні шовкові, вовняні, бавовняні тканини, дешеві гатунки оксамиту, парчі. З привізного сукна шили ошатний осін­ньо-весняний одяг або покривали ним кожухи.

Зразки усної народної творчості за­фіксували побутування привізних мате­ріалів, що використовувалися для одягу, зокрема:

Що на дівочках плаття — все клин та китайка, все клин та китайка да зелена байка.

Наприкінці XIX ст. бурхливий розви­ток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. У се­ло дедалі активніше надходять фабричні тканини вітчизняного виробництва: си­тець, сатин, коленкор, кашемир, поплін, дешеві гатунки парчі, штофу, плису, а також готові вироби — пояси, стрічки, хустки. Фабричні тканини селяни нази­вали крамом, оскільки їх продавали у сільських магазинах — крамницях.

Проникнення нових віянь відбува­лося в різних районах з різною інтен­сивністю. Найсуттєвіших змін зазнали насамперед центр Київщини, південь Чернігівщини, Полтавщина та інші райо­ни, розташовані поблизу промислових осередків і шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині століття.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні само­робних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, в якому воно склалося історично, продовжувало

існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях і пізніше. Більше того, розруха громадянської вій­ни викликала повернення до виготовлен­ня тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини хоча й зберігали традиції народного ткацтва, та все ж істотно відрізнялися від саморобних — як структурно-якісними особливостями (сировиною, способами переплетення ниток, фактурою), так і художнім оформленням, характером малюнка, колоритом. Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі з саморобними, народ ураховував властивості нових ма­теріалів, пристосовуючи їх до своїх по­треб та уявлень. У цілому ж використан­ня фабричних тканин сприяло розвиткові народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції.

Натільний одяг. Сорочка є одним з найдавніших елементів убрання, висту­паючи майже до початку XX ст. єдиним видом натільного одягу на всій терито­рії України. Термін «сорочка» відомий не лише в українців, айв інших слов'ян­ських народів. За Київської Русі він означав і натільний, і верхній одяг або одяг узагалі, який шили як із полотна, так і з сукна.

Українська сорочка кінця XIX — по­чатку XX ст. мала велику кількість ло­кальних варіантів крою та орнаментації і відповідала чи одному, чи одразу кіль­ком цільовим призначенням. Це й коло­ритно оформлені святкові сорочки, і більш стримані пожнивні, і повсякденні. Білий колір — цей своєрідний естетич­ний еталон традиційної української со­рочки — є загальнослов'янською тради­цією, що сягає сивої давнини.

Чоловічі й жіночі сорочки залежно від їхнього призначення, а також від за-

60