Матеріал та його роль у формуванні одягу

55

 

на значній території України XIX — початку XX ст., яскравий показник рівня матеріальної культури населення. Роз­виток ткацтва зумовлювався багатьма соціально-економічними чинниками, по­бутовими, господарськими потребами, а також наявністю необхідної сировини.

Ткацтво існувало на східнослов'ян­ських землях із найдавніших часів. Уже пам'ятки трипільської культури, архео­логічні знахідки скіфо-сарматського пе­ріоду (керамічні та свинцеві пряслиця, грузила для ткацького верстата, кістяні, бронзові й залізні голки, шила, мідні в'язальні гачки, а також відбитки тканин­ного плетива) свідчать про володіння основними видами техніки ткання, про багатий асортимент текстильної сирови­ни. Це знайшло продовження та розви­ток і в наступні епохи.

У давньоруській державі ткацтво було одним із найпоширеніших тради­ційних занять. Лляне, конопляне, а та­кож вовняне прядиво наші предки вико­ристовували для виготовлення тканин дуже активно. «Полотно», «сукно», «шерсть», «ткань» — усе це давні загаль­нослов'янські терміни.

Високого рівня досягло ткацтво і в пізніші часи. Це стало можливим завдя­ки розподілу праці та спеціалізації, що заклало основу виникнення ремесел, це­хів, мануфактур (XVII—XVIII ст.), а згодом і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним: ткацтво спрямовувалося на виготовлення масової продукції, проте воно ще не могло повністю задоволь­нити існуючий попит. До середини XIX ст. в економіці як усієї держави, так і кожного господарства тканини домашнього виробу посідали провідне місце. їх виготовленням займалися пере­важно жінки у вільний від сільськогоспо-

дарських робіт час. Майже в кожній селянській сім'ї були саморобний ткаць­кий верстат та інше необхідне знаряддя.

Серед продукції саморобного народ­ного ткацтва в Україні відомі не тільки тканини, а й довершені компоненти кос­тюма — запаски, плахти, пояси, хустки та ін. Полотно для натільного чи пояс­ного одягу, тканини для запасок, плахт, спідниць, поясів, сукно для верхнього одягу ткали насамперед для своєї роди­ни, а лише потім на продаж. Щодо ра­йонів, розташованих близько від шляхів сполучення, торговельних центрів, то ткацький промисел тут дедалі виразніше орієнтувався на збут. Звідси й більша різноманітність ткацьких виробів, технік, прийомів художнього оформлення тка­нин.

Саморобні тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки, вони були різної товщини, щільності, фактури, кольору й малюнка, що залежало від способу ткання. Матеріал або зберігав природний колір сировини, або фарбу­вався. Важливою ознакою була ширина тканини, яка впливала  на крій одягу.

У лляній, конопляній та вовняній си­ровині закладені чималі можливості, котрі успішно використовувалися народ­ними майстрами. Від якості волокна, пер­винної його обробки, способів скручуван­ня у процесі прядіння, від вибору харак­теру переплетення і від кінцевої обробки готової тканини залежали всі її показ­ники. З високоякісного волокна, старан­но обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтон-ше прядиво використовувалось у першій половині XIX ст. для так званого серпанкового полотна святкових голов­них уборів, для рукавів святкових жіно­чих сорочок. Із ніжного конопляного во­локна (плоскіні) виробляли тонке плос-

56

3. КОМПОНЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

 

кінне прядиво, із грубішого (матірки) — матірчате. Костриця від лляної та коно­пляної куделі (вал) ішла на виготовлен­ня грубої тканини '.

Полотно могло бути чисто лляним, із лляного прядива наполовину з коно­пляним, пізніше — з конопляного та ба­вовняного і, нарешті,. із самої бавовни. Знаходження вдалих пропорцій поєд­нання льону та конопель створювало своєрідний колорит: світлі м'які волокна льону відтіняли сіруваті твердіші волокна конопель ².

З вовняного прядива в домашніх умо­вах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканини для поясного жіночого вбрання, зимових чоловічих штанів, а також поясів.

Кожного року близько середини травня стригли овець та ягнят, які на цей час обростали шерстю — обрунюва- лися. Заможне населення використову­вало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки — поярок — збиралася окремо. Так само називалась і м'яка високо­якісна вовна ягнят. Щоб одержати довгу вовну — волосінь, вівцю цілий рік не стригли. Таку вовну вживали для виго­товлення тонкого сукна, тканин для поясного одягу, поясів, а також для ви­шивальних та оздоблювальних ниток, тасьм, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося до­рожче. Сукно з вовни старих овець виходило грубішим, рівномірність його кольору досягалася вмілим перемішуван­ням у процесі биття вовни, про що йти­меться далі.

Бідняки збирали вовну кілька років, змішували вовну овець різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одер­жуючи грубу вовну низької якості — перестриг. Використовували й вовну, яку

одержували шляхом вичісування овець, а також відокремлену від вичинених шкур. Часто-густо ткали дешеве сукно, поєднуючи вовну з прядивом рослинного походження. Його використовували для зимових штанів, онучів тощо. У заможні­ших родинах дбали про те, щоб у госпо­дарстві було сукно різної якості — за­лежно від призначення.

У другій половині XIX ст., раніше, ніж в інших районах, у народному тка­цтві Центральної України починають за­стосовувати бавовняне полотно — спо­чатку привізне, а згодом і місцевого виготовлення. До селянського вжитку активніше входять шовкові нитки та спеціальне вовняне прядиво — гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання різних видів сировини дало змогу набагато розшири­ти асортимент тканин, які не тільки від­повідали звичним утилітарним та есте­тичним вимогам, а й створювали нові структури. Використання фабричних ни­ток у прядиві домашнього виготовлення зробило саморобні матеріали, тоншими, еластичнішими, а їхнє колористичне ви­рішення — різноманітнішим.

Найбільш прості й поширені тканини виготовляли на ткацьких верстатах із двома підніжками, які забезпечували перпендикулярне переплетення основи й піткання. Це так зване просте полот­ няне переплетення, типове для лляного та конопляного полотна. Залежно від призначення полотно робили тоншим або грубішим, м'яким або цупким, рідким або густим. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Кіль­кість пасом, використаних для основи, визначала товщину полотна і давала йому назву, засвідчуючи його якість: дев'ятка — найтовстіше полотно, далі ж ідуть гатунки більш тонкі — десятка,

Матеріал та його роль у формуванні одягу

57

 

дванадцята, тринадцятка і, нарешті, чотирнадцятім.. Селянами вироблялися перших три типи полотна, з яких десятку та дванадцятку використовували для со­рочок, а дванадцятку — для наміток.

Полотно домашнього виробництва звичайно було 45—53 см завширшки. Разом із тим на Волині воно досягало • 75 см, а у південно-західних районах — близько 60.

Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його залежала від можливостей ткацького верстата. Неваляне сукно у ви­гляді звичайної вовняної тканини полот­няного переплетення йшло на виго­товлення жіночого буденного поясного одягу.

Для ущільнення, пом'якшення сукна його спеціально обробляли (били, валя­ли) у ступі. З битого сукна шили верх­ній та поясний чоловічий одяг. Закар­патські бойки, зокрема, виготовляли своєрідне кошлате сукно для верхнього одягу — гуні. З цією метою вовну випа­рювали в гарячій воді 3—5 годин, потім промивали в холодній (найчастіше на річці). Висушену вовну скубли і че­сали (гремплювали) залізними щітками. У процесі такої обробки одержували вовну двох гатунків — кращу й гіршу. Із першої пряли тонкі нитки, потім їх скру­чували удвоє і розрізали на шматочки довжиною ЗО—35 см, які протягували човником на верстаті через три нитки так, щоб правий бік сукна був кошла­тий, а лівий — гладкий. Із тако} тканини шили так звані коцьовані гуні.

Колір виробів із сукна залежав від породи овець, яких розводили в тій чи іншій місцевості. З білої вовни виготов­ляли біле сукно, яке використовували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. Сукна сірих відтінків уживали переважно бідніші верстви населення.

Сукно природного чорного кольору ви­готовляли з найкращої сировини — вов­ни молодих овець. У західних районах його називали мицьковим і цінували по­над усі інші сукна, використовуючи головним чином на сердаки та баибараки для жінок. Чорне сукно гіршої якості, що виготовлялося з вовни старих овець, ішло на пошиття чоловічого поясного одягу, а також убрання для негоди.

В Україні, крім простого полотняного переплетення, відомі різні види багато- ремізного переплетення, а також пере­ вірного ткацтва, за допомогою яких створювалися високохудожні орнамен­товані тканини.

Простота крою українського народ­ного одягу була сприятливою для роз­витку поліхромного візерунчастого ху­ дожнього ткацтва, яке виконувалося різ­ними техніками.

Високий художній рівень, локальна своєрідність притаманні святковим орна­ментованим запаскам Середньої Наддні­прянщини та Поділля, виконаним кили­марською технікою. Одним із осередків текстильного виробництва в XIX ст. ста­ло село Дігтяри на Чернігівщині, де поряд із килимами ткали запаски, при­крашені поперечносмугастими візерун­ками.

Особливою майстерністю, різнома­нітністю ткацької техніки, багатством колористичного вирішення визначалися плахтові тканини, які починаючи з XV— XVI ст. набули значного поширення у Середньому Подніпров'ї як святковий поясний жіночий одяг. За характером художнього оформлення їх можна виді­лити в окрему групу орнаментованих тканин.

Для складних візерунків плахт вико­ристовували гарус, шовк, бавовну фаб­ричного виробництва — біль. Малюнок

58