Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. такий філософський напрямок як фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3игмунд Фрейд(Фройд) (1856 - 1939).
Доктрина запропонована З. Фрейдом з кінці XIX — на початку XX ст. для вивчення потаємних зв'язків та основ людського життя, була запропонована в праці «Тлумачення сновидінь» (1899). Кожне психічне явище, вказував він, необхідно розглядати в трьох аспектах — динамічному (взаємодія різних психічних сил), енергетичному (розподіл енергії в конкретному процесі) і структурному. Фрейдизмстверджує, що інстинкт – це головний стимул поведінки людини та суспільного розвитку загалом. Людина керується насамперед підсвідомими спонуканнями. Серед усіх інстинктів Фрейд домінантним вважав інстинкт лібідо (лат. “статевий потяг”).
Цей психологічний напрям у філософії за вихідне положення при дослідженні суспільних проблем брав психологію людей і механічно переніс закони біології у сферу суспільного життя, що, на думку автора, забезпечувало об’єктивне обгрунтування характеру законів суспільного розвитку.
Вчення ж про психічну структуру виникло пізніше. З. Фрейд у праці «Я і Воно» (1923р.) використовує три психічні складові: Воно (ід), Я(его), над-Я (супер-его). Під Воно розумілася сукупність інстинктивних потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне, яке підвладне принципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Це резервуар психічної енергії, потягів, що прагнуть до негайного задоволення. Ця енергія первинна, ірраціональна та аморальна і її потреби повинне задовільняти Я(его).
Я, або свідомість, відокремилося від Воновнаслідок еволюції, з метою адаптації до оточуючого середовища. Я стає посередником між зовнішнім світом і Воно –потягами та задоволеннями. Якерується не принципом задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно.До функції Я належить самозбереження організму, накопичення досвіду зовнішніх впливів, збереження пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що визиваються Воно.
Особлива увага приділялася над-Я, яке представляє соціально-культурний світ (відображення суспільної свідомості) в людині. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, моральних норм заборон та заохочень і виступає як джерело життєвої позиції індивіда. Над-Япроявляється у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймається як почуття страху, провини, депресії, неповноцінності тощо.
Від напруг Ярятує за допомогою сублімації. Сублімація — це процес, за допомогою якого заборонена сексуальна енергія, переходить на несексуальні об'єкти і проявляється у вигляді різноманітної діяльності.
Процес сублімації включає наступні аспекти:
— переключення енергії з об'єкта інстинктивних потягів на об'єкти іншого роду (фізична праця, спорт, художня творчість тощо);
— трансформацію емоцій, що супроводжують цю діяльність (десексуалізація, дезагресифікація);
— звільнення особистості від диктату інстинктів;
— перетворення інстинктивних потягів у соціально прийнятну форму.
Поняття "сублімація" 3. Фрейд прагнув використати як доказ, що вищі психологічні функції виникають з нижчих. Він намагався, за допомогою психологічного пансексуалізму, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість тощо. Таким чином, сублімація розглядається в психоаналізі як один з найефективніших засобів розв'язання психічних конфліктів, які в іншому випадку призвели б до неврозів.
Разом з тим, психоаналіз З. Фрейда має певні недоліки. Зокрема, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки людини. З критикою його виступили учні З. Фрейда Карл Юнг (1857- 1961) і Альфред Адлер (1870-1937), які створили власні напрямки психоаналізу.
К. Юнг використовує нове поняття — колективне несвідоме, що успадковане від далеких предків і яке він назвав архетипами. Колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, що притаманний усім расам та народам. Він є потаємним слідом пам'яті людського минулого, а також долюдським, тваринним станом.
А. Адлерпрагнув удосконалити концепцію психоаналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породженого, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подолати це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, людина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуалізацію А. Адлер називає надкомпенсацією. Надкомпенсація — це особлива соціальна форма реакції людини на відчуття неповноцінності. "Комплекс неповноцінності", за Адлером, є джерелом неврозів.
У кінці 30-х років XX ст. виник так званий нео-фрейдизм, який поєднав у собі психоаналіз Фрейда та соціологічні теорії. Представники неофрейдизму піддали критиці ряд положень класичного психоаналізу, але зберегли головні його аспекти — ірраціональні мотиви людської діяльності, що властиві кожному індивіду. Основну увагу вони звернули на дослідження міжлюдських стосунків.Зокрема, неофрейдисти вважали, що сучасне суспільство саме по собі вороже людині, воно заважає розвиткові особистості, формуванню її життєвих цінностей та ідеалів, а людина не має можливості досягти гармонії з ним. Звідси виникає почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження.
Найбільш відомим представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Характерні особливості особистості, на думку Е. Фромма, поглинаються різними соціальними середовищами, що її оточують. Через це, головним протиріччям є протиріччя між індивідом, як носієм властивих йому певних потенцій і неможливістю реалізувати їх в суспільстві внаслідок короткочасності свого життя. Від цих протиріч людина не може позбавитися і реагує на них різними способами, залежно від свого характеру і рівня культури.
Е. Фромм ввів у психологічну науку поняття 4-х типів соціального характеру, що відображує взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури (рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий).
Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого у психіці людини і досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. проявляла та усвідомлювала себе. Психоаналітична теорія, започаткована З. Фрейдом, уплинула на мистецтво, етнографію, психологію та на духовне життя західного суспільства в цілому.
